неділя, 21 липня 2024 р.

Суть плану Єрмака-Зеленського - повзуча капітуляція, або навіщо "слуги" пробивають дно

 


Ігор Лапін:

...Як відомо, у Раді розмірковують над запровадженням "економічної мобілізації", або "економічного бронювання, внесено відповідні законопроєкти. Щодо цього Ярина Чорногуз, наша посестра, котра воювала й досі є у ЗСУ, пройшла горнило війни, є морпіхом, написала пост*, і я для вас витягну з нього деякі її думки й додам своє ставлення до них.
⚡️ "...У законопроєктах пропонуються різні варіанти «економічного бронювання», [пам’ятаємо, так? — згідно з опитуванням, 40% не проти ухилянтства] серед них - щоб очільник підприємства міг забронювати якусь кількість працівників, та щомісяця платити за них 20 тисяч гривень відкупних. «Відкупні» - мабуть, так варто назвати це нове законотворче явище, створене політиками з цінностями, де все продається і купується. Не менш, якщо не більш, обурливою є ідея від законотворців кабінету міністрів - зробити можливою для бронювання категорію із зарплатою 36 тисяч грн. і більше.
Тепер треба якось прокоментувати цей @....@. З чого би почати?
Почнемо з банального. Така ідея підриває саме поняття чину «обовʼязок». Обовʼязок не купується і не продається за гроші. Від нього неможливо відкупитися. Інакше - це не обовʼязок, це щось інше. А наша Конституція стверджує, що захист Вітчизни є обовʼязком кожного. Відомо, що в Другу Світову, наприклад у тій же Великій Британії - воювали всі, незалежно від класу. Еліта, представники королівської родини, самі йшли на військові посади, аби показати своїм прикладом, що обовʼязок - для всіх, незалежно від грошей і статусу.
Друге. Якщо можна викупитися ухилянтам, які заробляють більше 36 тисяч грн на своєму підприємстві, то постає логічне питання: чому військовим, які воюють третій рік (а дехто, на старих контрактах, - пʼятий рік) у повномасштабній війні, не можуть придбати собі демобілізації? Чому тим, хто пішов з обовʼязку, - вічна війна на передовій, а тим, хто засц..в іти в армію за ці три роки, - можливість викупити себе за ср..ні 20 чи 36 тисяч гривень?
Спільнота, яка прийме такий закон у цей час, не варта своїх військових, їхньої жертви та честі.
Не вистачає грошей до бюджету? Посадіть тих, хто давно відмиває гроші на корупції [Боголюбов в нас недавно виїхав], адже в нас же жоден не сидить. Робіть, що завгодно, але не підривайте поняття обовʼязку.
Інакше між військовими та цивільними виросте така прірва, такий розкол, якого ви не перекриєте нічим. Його перекриє замість вас російська пропаганда - своїми наративами.
Якщо ви знівелюєте поняття обовʼязку тим, що від нього можна відкупитися такими дрібними грошима, меншими за тисячу доларів - як ви поясните чинним військовим, що це їхній обовʼязок - стояти на посту, а не йти в самовільне залишення частини, бо їх третій рік не демобілізовують, але можуть посадити за невиконання дрібного з погляду тактики-стратегії наказу? А ніяк.
Чула, що дехто пояснює необхідність «економічного бронювання» тим, що в бюджеті бракує грошей для зарплат, а це стимулюватиме платити податки. Що ви курите, вважаючи, що ви таким чином змусите бізнес вийти з тіні? Той, що був у тіні, там і залишиться. Цей аргумент звучить як окозамилювання від ухилянтів, які хочуть за будь-яку ціну себе легалізувати.
Обіцяєте наповнити чимось бюджет кожен раз - а в ньому постійно виростає ще більша діра. Чому? Ми всі розуміємо. Ви й не думали жертувати своїм корупційним стилем життя.
Я не хочу жити в суспільстві, де від обовʼязку захищати державу можна відкупитися. Бо після пройденого на бойових ненавидітиму навколо усе і всіх, хто відкупився. А любов - це за неї гинуть. Ніхто не гине за гроші (за гроші - лише тікають) на такій війні, тільки за любов до свого, за обовʼязок захищати те, що любиш. Ви її знищите.
Прошу військових і всіх, хто поділяє цю позицію, висловити свої думки.”
Ярина Чорногуз



Ігор Лапін продовжує:
Я свою думку з цього приводу висловлював давно. Додам лише, що це чергове пробиття дна саме для того, щоб дезорієнтувати суспільство.
В чому була суть плану і стратегії Єрмака-Зеленського, коли вони продукували всяку дічь на кшталт “война — двє-трі нєдєлі”, “кофє в Криму”, “конфєрєнція в Ялтє”, “осталось столько-то ракєт”? Її продукували і Зеленський, і Єрмак, і Арєстовіч, і Буданов, і, звісно, Подоляк. Оце завищене очікування формувалося, аби втокмачити в голови тезу “ми всі тут єдині, об’єднуємось і пробачайте нам будь-які помилки”, в тому числі й формування авторитарного режиму, яким у нас зараз управляють 5-6 менеджерів на чолі із Зеленським. Саме таке формування сліпої віри в те, що завтра ми “всєх порвьом” і наші пацани шапками всіх закидають, і недооцінювання супротивника призвели до леґалізації суспільством узурпації влади Єрмаком і Зеленським. Спершу суспільство повірило їхнім “молодим ліцам”. Як я вже казав, за “молодимі ліцами” завжди ховається відсутність позиції і будь-якого досвіду, зокрема політичного. Провал Саміту НАТО і неотримання дозволу бити по росії — це головне з того, що я сьогодні ставлю у вину нашим дипломатам у кедах. Як би вони не силилися подати це як велику перемогу, це є дуже серйозна наша поразка на зовнішньо-політичній арені.
...Коли завищені очікування сформовано і вони не справдилися, до людей приходить розпач, а людьми, які в розпачі, легше маніпулювати. А далі використовується будь-яка тема: будь-яке загострення на фронті, будь-яка суспільна ситуація в містах, відсутність електрики тощо — і маятник рухається в инший бік.
Отже, вони спочатку хитнули маятник вгору на завищені очікування, а потім, коли люди вже в розпачі, хитають цей маятник вниз, до дна, щоб сформувати остаточно той розпач, що “всьо пропало”: "вундервафлі" нема, фронт тріщить, бо оборонних споруд нема, корупціонери гроші розкрадають, а ми нічого не робимо, бо ми нічого не вміємо, бо ми нічого не можемо - я зараз говорю про татарова, про силові структури; НАБУ ловить, цілує й відпускає, Вищий антикорупційний суд зменшує в десятки разів застави для різних негідників, котрі грабують бюджет; халімони та инші резнікови і хмельницькі виходять з-під застави, резнікови йдуть у нікуди, трухіни — тіхонєчко в лєс, і все це робиться для того, аби розпач був ще більший. А далі йде пробиття дна тим, що “світла не буде”. Дехто сьогодні гарно пожартував: “Нам кажуть, що світла взимку не буде по 12 годин, а люди кажуть: так в нас його нема по 15 годин - значить, буде краще?”
І тут я підтримую цих людей, тому що цей розпач формується з єдиною метою: сісти за стіл переговорів - адже ми вже бачимо неоднозначні заяви щодо цього — і досягнути миру “любой ценой”. “Любая цена” для нас — це буде рабство, бо росіяни ні на що, крім капітуляції, не підуть. А проте, нам розповідають, що зеленський не буде дивитися в очі путінові, а дивитиметься в очі Ердоґанові, котрий, можливо, подивиться в очі путінові й передасть, що сказав Зеленський. А путін має розтанути, і "всєх простіть, і понять, і уйті". Такого не буде, й ми це розуміємо. Тверезі люди це розуміють — ті тверезі люди, які у 2021 році зорганізували “Рух опору капітуляції”, й виходили на мітинґи, і казали: "Що́ би влада не попідписувала, ми будемо чинити опір!" Тож я хочу сказати панові Зеленському:
- Що́ би ви там зрадницього собі не надумали, якщо у вас такі думки є, то ви їх повідкидайте! Ви можете зайти в історію, пане президенте, залишивши в ній слід, або так наслідити й осоромитися, що потім про вас будуть писати зовсім инші книжки.
Так от, для чого весь цей план? Коли вони починають пробивати дно, тягнучи нас до пекла, на арену виходять різні пропаґандони, блоґери і позітівниє ідіоти із заявами “Пора уже доґоваріваться”, “Пусть політікі рєшают”, “Люді гібнут, а вот політікі должни рєшить і вот ето вот всьо заканчівать” і т.д. Знаєте, для мене як для військового найгірше питання, яке я чую на вулицях, — коли це все закінчиться. Я кажу: "Як тільки ви підете в ЗСУ і підкріпите моїх побратимів" - це коли питають чоловіки, а коли питають жінки, я кажу: "Це закінчиться, коли ми будемо в НАТО, але цього не видно на горизонті, або коли розвалиться росія — цього теж не видно. Отже, це не закінчиться!"
...Ця війна вже йде 10 років. В "уставших от войни" починають формувати суспільну думку, що "пора доґоваріваться". Оці позітівниє блоґєри, яких СБУ запрошує до себе на бесіду, а потім відпускає, і вони, діко ізвіняясь, їдуть у дорогих автомобілях, вони продукують саме оце пробивання дна й хитання маятника суспільної думки в инший бік: мовляв, буде дупа, все — капець, "всьо пропало, пора ето заканчівать".
Так от, для чого вони хочуть пробити це дно й дотягнути до пекла? Для того, щоби потім підняти нас на рівень плінтуса. Зараз вони нас під плінтус заганяють, а потім, коли повернуть нас на рівень плінтуса, піднесуть нам це, як КОЛОСАЛЬНИЙ УСПІХ І ПЕРЕМОГУ! Вважаю, що політтехнологічний план якраз у цім і полягав: спочатку закинути планку недосяжности про вихід на кордони 91 року. Як нас запевняли на єдиному марафоні, "там какіє-то чмобікі, шапкамі закідаєм"... А виявилось, що ні, не чмобікі — що це й далі є друга армія світу, як би там не було.
Як ми зараз бачимо, цих очікувань ми не можемо здійснити такими темпами й з такими ресурсами, які в нас є, не винайшовши якоїсь своєї "вундервафлі"... Так от, для того, щоб не винаходити "вундервафлі", а відкинути Україну на декілька десятків років назад, у часи тоталітаризму, влада в людей формує дезорієнтацію, потім розпач, а далі пробиває дно - за допомогою блоґерів та різної шобли, яка кричить “нужно доґоваріваться любой ценой”, за допомогою тих самих законопроєктів "Як врятувати ухилянта за гроші" - я їх так називаю, і т.д.
Усе це робиться для того, щоб загнати людей "під плінтус", а відтак "вихід на поверхню” людям піднесуть як колосальну перемогу і дуже-дуже високу гору Еверест, хоча насправді це буде нульова відмітка.
Такий є план, і мої побратими погоджуються, що цей трешняк не має права на життя. Чи буде важко? Так, буде важко. Якщо сьогодні нам говорять, що взимку нам зі світлом буде глина, я хочу, щоби паралельно з тим ми бачили, як ідуть під арешт ті люди, які розікрали гроші з бюджету, за які мали будувати захисні споруди. Инакше воно не літає! Якщо ми не вимагатимемо цього через соцмережі й далі показуватимемо Зеленському, що в нього рейтинґ 73%, то він повірить у свою безкарність і далі продукуватиме цей треш разом зі своїми 5-6 менеджерами. Нам треба дати йому зрозуміти, що його рейтинґ — нуль, назвати причину цього нуля, й тоді він зреаґує, повірте мені! Бо шо-шо, а оплески Бубочка любить.
Отакі мої думки.

четвер, 11 липня 2024 р.

"Через декілька літ закінчиться мій недоліт..." Борис Нечерда

 


«Я жив як міг, я не лукавив…»
Борис Нечерда,
поет-шістдесятник, "саміший із найсаміших", якого піддавали остракізму за совєтських часів і який друкувався переважно в закордонних еміґрантських виданнях і став лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка 2002 року посмертно.
Нині поетові мало би сповнитися 85.
Згадаймо...

🍁
* * *
Смутку безпричальний, хіба зарадиш
чи знімеш з того часу тягар вини…
… Через поле й верби падало сім райдуг
в бабині криниці і комини.
Падало сім райдуг. Ніяких подробиць,
крім…
ой, за возами і хлопчиком самим –
безумно й ризиковано, мов на дроті,
бігли українські його мами.
Виляскували п’яти. Влучно, неподільно
вигукували відлунням, котилися назад.
Як бабине літо, зірване з бадилля
цідилося волосся в небеса.
Мами повідставали не знати коли саме.
Не тямили, до чого себе притулить.
І спорожнілі руки все ще колисали
надію, що ввижалась тринадцять літ:
«А візьмемо піску жменю
посіємо на каменю
очі холодний білий камінь
полиємо слізоньками
зійди піску зіллям добрим
аби син дістався дому…»

🍁
ДІВЧА 3 ТОГО БЕРЕГА
За чим воно лиман
перепливло
до нас, кому велось не
кучеряве?
Травневої води перепило
і дрижаків набралося
чимало.
Не знало, де спинитись, - кочувало
із торжества
та знов в переполох.
За чим дівчатко - праведне дитя,
пестунка люба мамина і школи -
рішилась на затяте відплиття
з подальшою Дорогою тяжкою?
Вже плаче? Хай. Солоне не зашкодить...
Вишнево-синьо квітло і відкрито
втішалось хмелем здоланих вагань,
лягло - мов гарно вихована кривда -
у молодого вечора в ногах.
Нехай. Поплач... Не велено торкати,
то вдар сама, на сльозі - комар...
Воно по той бік мало Акерман,
а в Акермані братика і катер
з охляло звислим лемехом керма.
Над Акерманом день вповні скорився
і, виспраглий, чигає на краплінь, -
при Акермані дощ категоричний
волоче в житі золоті граблі.
Гей, катерочку наш, котигорошку,
ау! - прилинь... відлунься - і приплинь!
Ковчеже Ноїв, сущий, мов повітря,
ми знов далеко в ризику зайшли,
то скорше здужай джутове повіддя:
скачи, рятуй - сьогодні і завжди!
Ось є воно, дівчатко перемокле.
Лягло і спить. Смішинку губи тнуть
(набуток наш - то певна передмова
до всіх тривог, які затим прийдуть).
За чим воно лиман перепливло?
Ні каяття, лише зухвала гордість.
Ось так рука. Ось такечки чоло.
І сниться те, що буде і було:
і дощ, і цирк, а в цирку линвоходець.
А дихання благеньке, мов у горлиць...
То як воно лиман перепливло?

🍁
...Ми познайомились з ним у березні 1972 року. Борисові було тридцять три роки, мені - шмаркачеві - сімнадцять. А на початку 73-го Борис подарував мені свою книгу "Літак у краплі бурштину", за яку було його "погромлено", як і багатьох його друзів-шістдесятників. Напис на книжці вже багато років знаю напам'ять:
"Олексійовичу! Обдарованосте! Хай цього року подаруєш свою. Будь мужнім і чесним.
Твій Андрійович"
Він знав що таке бути мужнім і чесним. Так прожив своє недовге життя, так писав і так залишився у моїй і в нашій пам'яті. У нещодавно завершених спогадах я багато пишу про Бориса і мої біля нього чверть століття. Він для мене - серед найкращих українських поетів всіх часів. Як пізніше писав Ігор Римарук: "Ми не поети. Поети в землі." І це правда. Тільки там і стають поетами. На жаль чи на щастя - не знаю.
2019

🍁
Борис Нечерда
***
S.N.P.
Через декілька літ закінчиться мій недоліт
до мети, до судьби і до N., що єдину й любив.
Слава віком накрилась і пахне, мов нафталін
в гробі, де вже гараздує міль і кам’яніє пил.
Тільки декілька літ, і гаплик, і затим одпуща-
єша рабові гріхи незумисних провин,
і важкою совою зійде й підморгне з-над плеча
назавжди неживими очима хрещатий барвін.
Недоліт, недоплав, недолив, недопив, недолам,
недобір і, нарешті, розпука дзвінка, коли мруть,
бо в затоні по-царськи зужитий на прах криголам
багряницею ржі зацікавить хіба Камерун…
Та во врем’я безврем’я, затхле на пах і люте,
все одно незнищенна й така, що не прагне на торг,
залишається вдячність лихому життю. Та людям
(дуже небагатьом).

🍁
Тарас Федюк
Дуже давній вірш. Борис ще був живий. Країна була інша. Ми були...
***
Борисові Нечерді
На захід ці птиці,
на захід, Борисе, летять.
Незатишні птиці, тривожні і темні ворони.
В Карпатах старих
їхні гнізда столітні стоять
Над світлі річки
і над чорні зруйновані схрони.
Зриваються з місця,
із міста, в якому вони
Всю зиму кричали
вночі на платанах лапатих.
Перезимували – і ось дочекались весни.
І ось відлітають. А нам іще довго чекати.
Ще поки проб’ється курортне світило між хмар,
Ще поки розквітнуть
у скверах сумних
абрикоси…
Прощайте птахи! Проведе у степу вас вівчар,
А інший зустріне
у хмарнім гірськім безголоссі.
Ви там закружляєте і заспіваєте там,
«Аркан» затанцюєте –
крила на крила –
по колу…
Над світлі річки, чорні схрони,
сільраду і поле…
Перезимували – і ось дочекались.
А нам…


Народився Борис Нечерда в селі Ярешках, що на Житомирщині. Упокоївся в Одесі 11 січня 1998 року, де й похований.
“…і прошу громаду, до титла
долюбити мою вітчизну,
як звідтам я сам не могтиму…”


Про Бориса Нечерду - Михайло Слабошпицький,
розділ з мемуарної книжки «З пам’яті дзеркала»




середа, 10 липня 2024 р.

Ігореві Калинцеві - 85. Многая літа!

 


Ігор КАЛИНЕЦЬ
* * *
приходжу пригадати
що гаї калинові
корова язиком злизала
цвіте калинова бутафорія
по театральних закамарках
приходжу пригадати
що від одкровення
калинової сопілки
кров стигне
а нам не до суму
за гонорарну суму
приходжу пригадати
що у капсулах ягід
заморожена енергія
моєї гіркоти
що буде
як визволю її
приходжу пригадати
що останнього вінка
останній із сосюр
зодяг у домовину
збіглися чорносотенні
києви
що воно таке є
а воно калина
моя батьківщина
а я її калинець

🍁
ПРО МОЮ МУЗУ І ПРО ТОГО, ЩО ВІДІЙШОВ У ПОЛУМ'Я
Слово при отриманні премії ім. Василя Стуса
Двічі до мене являлася Муза.
Уперше, зовсім юна, нібито зійшла з полотна Олекси Новаківського, просто у нічній сорочці, потягаючись зі сну, оголивши дівочі колінця, а ікони ще дрімали за її плечима. Вона була Музою пробудження. Я гадав, що вона ще дитинна і наївна, але вражіння виявилося оманливим. Вона несла у своїй крові пам’ять про розстріляне відродження, про свою посестру вснулу, ґвалтовану, катовану, посестру онімілу. Зрештою, на самому початку, як тільки скінчився її летарґійний сон і як тільки я помітив її архангельські крила, вона зізналася, що не прихистить ними ні від болю, ні від лиха. І дарма благав її красою порятувати світ. Багато було згаяно часу, аби я усвідомив:
я знаю
(гірке то знання)
ні землі ні людства
ти не порятуєш
ні країни народу
навіть одного містечка
чи села
ти не порятуєш
ні лісу
дерева травинки
мурашиної купини
ти не порятуєш
ні озера
купави
хмарини в небі
риби у воді
ти не порятуєш
ні друзів
матері дочки
жодного коханого обличчя
ти не порятуєш
давно хочу відректися
від тебе
забути твоє ім’я
після крапки
остаточно поламати перо
але сьогодні
а не взагалі
цієї ночі
в оцю годину
одного мене
рятуєш
рятуй
І вона рятувала мене, одного, у те десятиліття, коли горіли бібліотеки, палали церкви, навіть люди на хрещатиках спалювали себе. Тоді я побачив обранця Музи у гурті поневажених — це був ВІН, гордий і випростаний, з вогнем над головою — її ж дарунком. Я плакав у душі, але не від болю, а від зворушення, що бачу Його — мов Христову — постать серед малого гурту покликаних, що бачу Його сліди у рідній пилюці. Тоді для мене найполум’янішою поезією стало останнє слово підсудного.
Удруге з’явилася Муза, коли і я опинився за ґратами.
— Ти цього хотіла? — запитав я у Музи.
— Я тепер невольнича,— відповіла вона.— Але не надійся, що я прийшла валити мури, перепилювати грати, зносити колючі загороди. Я нікого не визволю. Я тільки позволю Тобі у цій клоаці катуватися красою.
Я мало не вмирав від ностальгії за нею, і слова лягали у захалявні книжечки, загадкові і гарні, мовби навіяні у мареннях десь на вежі зі слонової кості. Це вона рятувала мене, одного, в наше друге десятиліття, коли не бракувало побратимів із гурту покликаних і по цей бік ґрат.
ВІН же був далеко, в іншій в’язниці, стояв перед моїм зором такий гордий і пломінкий. Іноді чутки про нього діставалися і до нас — і завжди вони стверджували, що язичок полум’я над Його головою не вигасає, що, більше, Він є сам тим полум’ям понад нами усіма. І я знову плакав у душі, і не стільки від болю, як від зворушення, що не тільки Муза, але й сам Господь обрав Його.
Я вже був на волі, бо так чомусь називалося середовище, в якому ми мусили скніти. Але утретє Муза не з’явилася. Я був задоволений, що не мушу оглядатися позад себе у її осяйне лице, щоб оправдовуватися. Я потішав себе тим, що свою місію сповнив: знову приходити у царство болю по біль, бо так хоче Пробуджена Муза, було понад мої сили, як і будувати повітряні замки Краси для Невільничої.
І коли Він, незламний і не принижений, несподівано різко повернувся у полум’я, з якого колись вийшов юним до людей, осиротивши нас, у це третє наше десятиліття, що ось-ось мало принести визволення для усіх, але не для нього, коли Він шугнув услід за своїм «птахом душі», який не може відродитися як Фенікс, бо не відомо, куди розвіяний попіл зболених аркушів по інквізиторськім кострищі,— тоді я збагнув, що не зможу знайти таких високих слів, аби об’явити Його відхід. Бо чого треба більше — болю чи подиву — щоб збудувати слова до Реквієму? Я не мучився словами, ні богорівним, ні словорівним я не був. Я плакав звичайними слізьми. Ніхто тоді не міг порятувати нас, бо й Муза не порятувала Його. То навіщо тоді вона? І понині не хочу чути про неї навіть тепер, навіть у порятованій країні.
14 січня 1992 р.


🍁
АВТОБІОГРАФІЯ
Народився я у м. Ходорові на Львівщині в 1939 році. І, хоч я покинув містечко 1956 р., коли закінчив середню школу й вступив до Львівського університету, зв’язків із ним не пориваю донині. Бо з Ходоровом пов’язані не тільки мої дитячі враження й спогади, бо звідти не тільки джерело натхнення — там зараз на цвинтарі люди, що дали мені життя й виховали у здоровому національному дусі. Я також ніколи не міг забути, що я хрещений у греко-католицькому обряді, і що брат моєї матері — студент Львівського університету — був закатований у червні 1941 року у тюрмі на Лонцького, де тридцять років опісля довелося мені й моїй дружині як правозахисникам побувати у час слідства й суду над нами. Неопізнані останки мого вуйка в котрійсь із братських могил у Львові. Про могили я також ніколи не забував — занадто багато сумної пам’яті доводиться нам, українцям, двигати. Можливо, тому я від громади організовую щорічні панахиди на могилах героїв на Янівському та Личаківському цвинтарях у Львові на Зелені свята.
Закінчивши філологічний факультет 1961 р., я працював в обласному архіві до 1972 р. Моя особиста пам’ять збагачувалася ще й історичною. Як лоет-шістдесятник я виростав на традиціях рідної землі, народної обрядовості і Розстріляного Відродження. Мій вчитель — Богдан-Ігор Антонич. Проблеми, які тепер хвилюють Україну, вже тоді мучили не одного з нас, і я задекларував свою громадську позицію не тільки у правозахисник акціях, але й у своїй поезії. Книжечка «Вогонь Купала» (Київ, 1966) мала прихильну критику в українській періодиці. Та видавництва відхиляли наступні збірки всупереч їхньому бажанню, бо я вже мав не надто добру опінію у власть імущих. Спілка письменників відкинула мене. Я став самвидавним автором.
Мій доробок становить 17 збірок, що згруповані у двох книгах: «Пробуджена Муза» (1962—1972) І «Невольнича Муза» (1973— 1981). Кілька збірок із першого періоду, походивши у самвидаві, з’явилися у вільному світі українською мовою, а згодом і в перекладах. За це, як і за громадянську непокору в тематиці віршів, я був репресований. Влітку 1972 р. услід за дружиною я був заарештований і отримав 6 років суворих таборів і 3 роки заслання, які відбув на Північному Уралі і на Забайкаллі.
В ув’язненні працював токарем і кочегаром. І був у табірному русі опору. Мучився, але не каявся — і радий з того, що лишився людиною. Поезія допомогла вистояти і в перший, і в другий періоди. Зумів зберегти все написане, що дивовижно, але не впевнений, що це радість для читача. Після 1981 року я замовк як поет і тепер я — імпресаріо колишнього поета.
Не легко було влаштуватися на працю у Львові після повернення на батьківщину — стояв високосний рік застою. Добре, що не додали ще одного терміну за «дармоїдство», «наркотики», «зґвалтування» чи за вірш, лист, заяву, як це було з іншими.
Національне відродження сприйняв усім єством. Тому в 1987 році увійшов до редакції позацензурного альманаху «Євшан-зілля» (п’ять томів). Культурологічна група альманаху одна з перших мобілізувала львів’ян на перебудовчі процеси, гуртувала їх для переборення страху й інерції. Я гордий з того. Але і в ці чудові роки романтичного пориву не відчував потреби в поетичнім пері, а тепер і поготів.
1991 рік значний для мене: вийшли друком чотири книжки: «Тринадцять алогій» (Київ), «Книжечка для Дзвінки» (Київ), «Пробуждена Муза» (Варшава). «Невольнича Муза» (Балтимор — Торонто), появилося чимало журнальних публікацій, а за кордоном — перекладів. На початку 1992 року отримав дві поважні національні премії: громадську — ім. Василя Стуса, державну — ім. Тараса Шевченка, до того в 1978 р. я був нагороджений премією ім. Івана Франка, що присуджується на еміграції (Чикаго); десь у 70-х був прийнятий до Пен-клубу. Восени 1992 р. прозвучала у Львові кантата-симфонія композитора Віктора Камін-ського на мої слова «Україна. Хресна дорога». Пригадала собі про моє існування і критика в Україні.
Ближчим часом сподіваюся на видання книжок: «Се ми, Господи» (духовна лірика, разом із поезією Ірини Калинець), «Терновий колір любові» (любовна лірика), три книжечки для дітей. Мрію про великий том (чи два) в Україні, тільки б вистояли наші видавництва у цей драматичний час для нашої культури і України взагалі — і колись прийде черга і на мене.
Моє теперішнє гасло, виголошене з гіркотою і не без іронії на відкритті пам’ятника Шевченка у Львові в 1992 р.. але, на жаль, не зауважене громадськістю: «Україна також і для українців». Що ж виголошувати тепер, в кінці 1993.
P. S. Тепер, на початку 2009 року, продовжуючи свою автобіографію, написану в кінці 1993 р., хочу зазначити, що …. про повне видання мого поетичного доробку в Україні сповнилися: це і харківський том у «Фоліо»: «Слово триваюче» (1997), ідеальний двотомник у видавництві «Факт» («Пробуджена Муза», «Невольнича Муза»), «Поезії» у Бібліотеці Шевченківського комітету (2008).
До того ж, видавши дитячі книжечки, написані у концлагері, мені написалися ще зо двадцять, що згодом оформив у двотомник: «Пісеньки і віршики зі Львова» і «Казки зі Львова».
У видавництві «Світ» (2004) вийшов великий том моїх перекладів Єжи Герасимовича «Руський ліхтар або Небо лемків».
На переломі віку ще отримав премію родини Антоновичів (1997) та Міжнародну поетичну премію у Франції «Кальвір-и-Квір» (2004).
Та найбільшою нагородою могла бути така Україна, що намріялась нам, шістидесятникам-митусам, у роки поневірянь та ув’язнень. І доживати нам з думкою, що вона все таки утвердиться і що в тому утверджені буде і наша скромна лепта.
16.02.2009

🍁
* * *
одного разу
я забув
якесь одно слово
потім я забув
речення
в якому було
те слово
потім я забув
оповідання
в якому було
те речення
потім я забув
мову
в якій було
те слово
бо зрештою
навіщо та мова
без того
єдиного в світі
слова


І з роси, і з води!
Моєму давньому приятелеві (ще зі студентських часів) ІГОРЕВІ КАЛИНЦЮ виповнилося 85 років.
Гай-гай! А тоді ми були вісімнадцяти – двадцятитрьохлітніми літературними бунтарями, які творили творчі гуртки, осередки, клуби. І прагнули боротися словом.
Пам’ятаю Твій рідний Ходорів і Твою Маму!
Пам’ятаю Твої перші поезії!
Пам’ятаю, який переполох зчинив Твій рядок про ВІТЕР, який розвіває “бандери дністровських лодій”. Ми переконували їх, що слово “бандери” – це зовсім не те, що вони собі думають, воно у давній нашій мові означає – ЗНАМЕНА.
Філологія нібито переконлива річ, але вони все-одно не переставали кривити писки й крутили носами. Вони ж бо здогадувалися, що Ти себе внутрішньо вважаєш спадкоємцем УПА. А відтак – заборонити, не пускати Тебе на шпальти офіційної літератури. А ТИ, зрештою, туди й не перся.
Ви з Іриною мали своє позацензурне видання “Євшан-зілля”, що стало славною сторінкою історії шістдесятницького Руху Опору.
А в 90-х роках ми разом з Іриною та Ігорем Калинцями брали найактивнішу участь у формуванні основ гуманітарної політики у нашій відновленій Українській Державі. Насамперед у галузі становлення національної освіти й виховання, організації військового вишколу, об’єднанні Збройних Сил України на засадах історичних традицій Українського війська.
Бажаю доброго здоров’я, Ігоре!
Так, аби я міг Тебе ще привітати з Твоїм 100-літнім Ювілеєм.
Михайло Косів