«Я жив як міг, я не лукавив…»
Борис Нечерда,
поет-шістдесятник, "саміший із найсаміших", якого піддавали остракізму за совєтських часів і який друкувався переважно в закордонних еміґрантських виданнях і став лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка 2002 року посмертно.
Нині поетові мало би сповнитися 85.
* * *
Смутку безпричальний, хіба зарадиш
чи знімеш з того часу тягар вини…
… Через поле й верби падало сім райдуг
в бабині криниці і комини.
Падало сім райдуг. Ніяких подробиць,
крім…
ой, за возами і хлопчиком самим –
безумно й ризиковано, мов на дроті,
бігли українські його мами.
Виляскували п’яти. Влучно, неподільно
вигукували відлунням, котилися назад.
Як бабине літо, зірване з бадилля
цідилося волосся в небеса.
Мами повідставали не знати коли саме.
Не тямили, до чого себе притулить.
І спорожнілі руки все ще колисали
надію, що ввижалась тринадцять літ:
«А візьмемо піску жменю
посіємо на каменю
очі холодний білий камінь
полиємо слізоньками
зійди піску зіллям добрим
аби син дістався дому…»
ДІВЧА 3 ТОГО БЕРЕГА
За чим воно лиман
перепливло
до нас, кому велось не
кучеряве?
Травневої води перепило
і дрижаків набралося
чимало.
Не знало, де спинитись, - кочувало
із торжества
та знов в переполох.
За чим дівчатко - праведне дитя,
пестунка люба мамина і школи -
рішилась на затяте відплиття
з подальшою Дорогою тяжкою?
Вже плаче? Хай. Солоне не зашкодить...
Вишнево-синьо квітло і відкрито
втішалось хмелем здоланих вагань,
лягло - мов гарно вихована кривда -
у молодого вечора в ногах.
Нехай. Поплач... Не велено торкати,
то вдар сама, на сльозі - комар...
Воно по той бік мало Акерман,
а в Акермані братика і катер
з охляло звислим лемехом керма.
Над Акерманом день вповні скорився
і, виспраглий, чигає на краплінь, -
при Акермані дощ категоричний
волоче в житі золоті граблі.
Гей, катерочку наш, котигорошку,
ау! - прилинь... відлунься - і приплинь!
Ковчеже Ноїв, сущий, мов повітря,
ми знов далеко в ризику зайшли,
то скорше здужай джутове повіддя:
скачи, рятуй - сьогодні і завжди!
Ось є воно, дівчатко перемокле.
Лягло і спить. Смішинку губи тнуть
(набуток наш - то певна передмова
до всіх тривог, які затим прийдуть).
За чим воно лиман перепливло?
Ні каяття, лише зухвала гордість.
Ось так рука. Ось такечки чоло.
І сниться те, що буде і було:
і дощ, і цирк, а в цирку линвоходець.
А дихання благеньке, мов у горлиць...
То як воно лиман перепливло?
...Ми познайомились з ним у березні 1972 року. Борисові було тридцять три роки, мені - шмаркачеві - сімнадцять. А на початку 73-го Борис подарував мені свою книгу "Літак у краплі бурштину", за яку було його "погромлено", як і багатьох його друзів-шістдесятників. Напис на книжці вже багато років знаю напам'ять:
"Олексійовичу! Обдарованосте! Хай цього року подаруєш свою. Будь мужнім і чесним.
Твій Андрійович"
Він знав що таке бути мужнім і чесним. Так прожив своє недовге життя, так писав і так залишився у моїй і в нашій пам'яті. У нещодавно завершених спогадах я багато пишу про Бориса і мої біля нього чверть століття. Він для мене - серед найкращих українських поетів всіх часів. Як пізніше писав Ігор Римарук: "Ми не поети. Поети в землі." І це правда. Тільки там і стають поетами. На жаль чи на щастя - не знаю.
2019
Борис Нечерда
***
S.N.P.
Через декілька літ закінчиться мій недоліт
до мети, до судьби і до N., що єдину й любив.
Слава віком накрилась і пахне, мов нафталін
в гробі, де вже гараздує міль і кам’яніє пил.
Тільки декілька літ, і гаплик, і затим одпуща-
єша рабові гріхи незумисних провин,
і важкою совою зійде й підморгне з-над плеча
назавжди неживими очима хрещатий барвін.
Недоліт, недоплав, недолив, недопив, недолам,
недобір і, нарешті, розпука дзвінка, коли мруть,
бо в затоні по-царськи зужитий на прах криголам
багряницею ржі зацікавить хіба Камерун…
Та во врем’я безврем’я, затхле на пах і люте,
все одно незнищенна й така, що не прагне на торг,
залишається вдячність лихому життю. Та людям
(дуже небагатьом).
Тарас Федюк
Дуже давній вірш. Борис ще був живий. Країна була інша. Ми були...
***
Борисові Нечерді
На захід ці птиці,
на захід, Борисе, летять.
Незатишні птиці, тривожні і темні ворони.
В Карпатах старих
їхні гнізда столітні стоять
Над світлі річки
і над чорні зруйновані схрони.
Зриваються з місця,
із міста, в якому вони
Всю зиму кричали
вночі на платанах лапатих.
Перезимували – і ось дочекались весни.
І ось відлітають. А нам іще довго чекати.
Ще поки проб’ється курортне світило між хмар,
Ще поки розквітнуть
у скверах сумних
абрикоси…
Прощайте птахи! Проведе у степу вас вівчар,
А інший зустріне
у хмарнім гірськім безголоссі.
Ви там закружляєте і заспіваєте там,
«Аркан» затанцюєте –
крила на крила –
по колу…
Над світлі річки, чорні схрони,
сільраду і поле…
Перезимували – і ось дочекались.
А нам…
Народився Борис Нечерда в селі Ярешках, що на Житомирщині. Упокоївся в Одесі 11 січня 1998 року, де й похований.
“…і прошу громаду, до титла
долюбити мою вітчизну,
як звідтам я сам не могтиму…”
Про Бориса Нечерду - Михайло Слабошпицький,
розділ з мемуарної книжки «З пам’яті дзеркала»
