Павло Вольвач
* * *
Такі невпинні, українні
Лежать світи на сотні верст.
Тече, черкаючись об хрест.
Бур’ян росте крізь очі смілі
В блакить нових тисячоліть.
Лежать отамани зотлілі
І не дають мені зотліть.
І не дають себе позбутись,
Летять за хмарами вдогонь.
І підступає незабутість
До обезшаблених долонь.
* * *
Вже трохи є і гіркоти і втоми
Оце б додому – та немає дому
З розвалин днів що стали потойбіччям
Сіріють очі з батьковим обличчям
І сам ти є немов тебе нема
Лиш мріями підсвічена пітьма
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься
І розгортає зкам'янілі хащі
Де жить найкраще – жити напропаще
І, ставши вбік від інших – всяких – других
Вчувати кулі на надбрівних дугах
* * *
Зла нема. Пітьму загородили.
І, незримий, поруч Він стоїть.
Тепло звідусюд. Ізсередини.
Серце й те – немов з усіх сторін.
Та перетин в кров’яних накрапах,
Де цвяхи й долоні по краях…
Господи, спасибі, що потрапив
Я під той немислимий розмах.
Що стою в трагічній Україні,
Й чую, крізь вселенську тишину,
Як ростуть нові її склепіння
В безкінечність, на звізду ясну.
* * *
Усе твоє, як є… І сúнява нарозпаш
над Києвом – отак, як вирвавшись з-під нив.
Знакує небо нам, високе, ніби розпач,
яка ти справді є… І ми які під ним.
А ще оті, оті… Хто снігом став, туманом…
У степовій сльоті
їх душі бродять десь – хто з віршем, хто з наганом,
в острожному взутті.
Без них тут сіють-жнуть. Байдужіють. Голосять.
Така двонога глуш і впевненість могил.
Отак. Але ковил торкає вітер косий,
від херувимських крил.
Десь посміхнуться. Десь… А хтось – назветься сином.
Неплотяна рука
веде, як і вела: «…і розум мудрих гине…».
Я знаю – ти яка.
* * *
І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий – все одно – дух пропажі й біди
зір заповнить, заб’є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним «ніколи».
Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по одвічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені – зрада.
Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
що там – корчі перейм чи агоній?
Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож
(буде так, як і є; є отак, як було ж),
все одно – це життя. Жовте жевріння площ.
І на вилицях – злитки червоні.
Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.
І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий – все одно – дух пропажі й біди
зір заповнить, заб’є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним «ніколи».
Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по одвічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені – зрада.
Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
що там – корчі перейм чи агоній?
Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож
(буде так, як і є; є отак, як було ж),
все одно – це життя. Жовте жевріння площ.
І на вилицях – злитки червоні.
Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.
