Раїса Харитонова (Талалай)
ПОЕТ
Він, як весна,
що закохується у все, що бачить,
що плекає оте, що запліднено нею.
Він, як осінь,
оплакує швидкоплинність,
і лютує, наче зима на свою фригідність.
Він, як вітер,
пасе лісосмугу, що видно йому з вікна,
й виряджається в сіре і біле,
в зелене і золоте.
Та душа його, як і вітер, завжди гола.
РОЯЛЬ
Ці карієсні бемолі
від болю, від болю, від болю…
Хортами по клавішах пальці –
за сонячним зляканим зайцем:
по клавішах, шпалах і “зебрах”,
по буднях і святах, по ребрах…
Ні ради, ні сили, ні сховку –
в капкані дві лапи від вовка.
І сльози в очах у красуні,
і лапки залізні відлуння.
* * *
Всього за крок до проминання
ти раптом усвідомлюєш себе
й нікчемність не життя, а існування
у метушні, в брехні, в принуках,
в невдячності дорослих вже дітей,
у меркантильності коханого й онуків...
Всього за крок до проминання
я встигла усвідомити себе,
свою поразку, хрест і злет,
і радість прощення, і біль прощання.
Дорогою камінною до плахи
я вгледіла у небі синю птаху
й почула той чарівний спів,
що без надриву і без слів
хвилює кожну душу.
Його я пригадати мушу
і відтворити, повторити,
й таки нарешті зрозуміти
(спасибі за цю іскру, Отче!)
найбільше щастя у житті
це – творчість.
***
Ну от і розпогодилося. Київ –
як джміль невтомний гургуде у квітах.
Дощі побризкали й пішли на Трахтемирів,
де їх заждалось заповідне літо.
А нам так щемко захотілось щастя
(нехай без імені, без голосу, без… без…) –
отак, як із «тарзанки» в річку впасти!
І – жодного бемоля, лиш – дієз:
щоб ні сирен, ні вибухів, ні схлипів,
щоб діти – в літо, наче бджоли – в липи.
Сховати у долоні курячого бога
і, як з роботи – маму, чекати перемогу.
