Валентин Мороз після звільнення з таборів. Він вийшов на свободу після чотирирічного ув’язнення 1-го вересня 1969 року, але вже 1-го червня 1970-го був арештований знову... Визволити його з концтабору вдалося лише у квітні 1979 року.
Бл. п. Валентин Мороз
* 15 квітня 1936 - † 16 квітня 2019
СОНЯЧНА ЧЕРВІНЬ
Поезії
Опубліковано без відома автора в журналі "Сучасність"
Лютий, 1972
Мюнхен
ПАМОРОЗЬ
ВЕРЕСЕНЬ
Прозоро ллється шклінь —
а сонце вже сумніє,
прощальний передзвін —
потоншали зірки.
Зігнав капусту в льох
останніх ранків іній.
Рипить качан,
Холодний і хрумкий.
ОСІННІ ГРУШІ
Розкішно мають віяла багряні,
в рудому шалі захлинувся світ,
розвіяна лисичими хвостами,
малює осінь п’яний буйноквіт.
Немов свічки, стоять на межах жовті,
в летючому буянні багряниць,
в огні рудому тануть дикі груші,
захмелені оскомою кислиць.
ПОЖНИВ’Я
Загусла неба твердь —
вже вітер не голубить,
останній крик гусей —
бринить прозоро рань.
Іржава мідь дубів
осінню ноту трубить,
жовтіє на вітрах
гіркавий хміль прощань.
ОСІННІ СОКИ
Хмільну оскому груш —
тривку, затуж авілу
ожинна осінь ллє
в солодкий літа ріг.
Згори, з колючих ніш
летять пругкі каштани
і з легким стуком
падають до ніг.
ЧУТТЯ
Читає зорі лис,
в дуплі сова ворожить,
мовчать кружала пнів,
шепоче голий граб.
В тоненькі жала зір
блакитно дзвонить холод,
земля вганяє щем
в чуткі підовши лап.
Ростуть гриби.
Під мохом на узліссі
заснув їжак
у плетиві ожин.
На вітрі дуб
гримить іржавим листом.
Сіріє схід.
Викреслюється день.
* * *
Холодний гай.
З ів ’ялий лист шурхоче.
Пора прощань
Ласкавий сум розлук.
Зіб’є на зиму зруб
(бо йдуть морозні ночі),
змоцує шви
дбайливий дятла стук.
Замерзне став.
Кричать вітри про втечу.
Нічний мороз
зіп’є калини сік.
В тумані круг
віщує холоднечу.
Засне вода.
Тоненько тьохне лід.
СПІЗНІЛИЙ ЛЕТ
У м’язах — мандрів гул.
За голими лісами
гуде над світом знов
зими сталевий дзвін.
Бушує дикий мед.
Глухий тривоги бубон
жене бентежно нас
за сонцем навздогін.
Дозрілі дні.
Свого останню ноту
крізь голий шум верхів:
шепоче падолист.
Пора, пора! —
вже дихає снігами,
Хапає за крило
зими сріблястий лис.
СТЕП
Серпень. Сонце. Повний іподих.
Південь диха медом трав.
Губи Таврії гарячі
смаглий вітер лоскотав.
Серпень. Сонце. Дзвін прозорий.
Сохнуть стяги над Дніпром.
В теплих лапах — синій бубон.
Дзбан, овіяний теплом.
ПОЛУДЕНЬ
Сонце лазить пшеничними вусами
на засмаглій потилиці дня.
Вітер губи надув, щоб зігнати,
і забув. На бігу задрімав.
Липень. Спека. Синь млою заснована.
Спілій вишні вже сниться стерня.
День заснув на городі між динями,
попід грушею ходить свиня.
ПАПОРОТЬ
«Коли люди довідаються, що рухає зорями, —
Сфінкс заговорить і життя на землі погасне...»
Наскельний напис з Єгипту
Папороті серп — забута таємниця,
сивий лісу герб у сутіні скриває,
перекреслить смерк луни зелена птиця,
глухо вовчий гук у льох лице сховає.
По щербаті вінця час наповнив чаром
хмурий тиші сумерк — пралісу ковчег,
раптом ж аху скрик — шугне совою північ,
синій горицвіт таємно зацвіте.
Вийде з хащі знахур, тайну суть узріє,
вирве з пащі ночі древній вовчий чар —
рине вниз вата, струну життя розірве,
вічний днів ланцюг зіжне за мить пожар.
ТЯТИВА
Затрубить вітер, сивий внук Сварога,
мов ярла ріг, що кличе в океан,
крізь клоччя туч на дні синіє срібло,
і місяць мчить оленем крізь туман.
Гуде вітрило в ніч, нап’яте вітром туго,
Крізь хаос хмар синіє срібний ріг.
Мчить місяць-хорт, бринить тятива мідно.
Тугий Діяни лук. Кипить шалений біг.
Прогнулась стеля сну. Тремтить стріла на прузі.
Мій човен в ніч летить крізь вату хмар.
Напруги лук тугий порве запону сіру,
і сну стіну глуху проломить моці шквал.
ВОЗОВИЦЯ
Студінь трав накрила сиза спека,
мов лопух зів’ялий свіжу рибу,
круженяв над річкою лелека,
жовтий дьоб націливши донизу.
Курні межі пахли полинами,
ластівки пірнали в жито спіле,
тяжко-тяжко повними возами
битим шляхом літо стугоніло.
Полоскався в літеплі полудень,
дув бугай в діж у між купинами,
мандрували бузьки босоногі
через луг з піднятими штанами.
Липень-пан, гарбуз жовтоголовий,
повен сил, дженджурився на плоті.
В сурмі жнив про ірій щось зачувши,
журавлі кричали на болоті.
* * *
а сухо сухо вже
а півень п’є з хупавого свічада
хрупке зверцадло
рямця затверділи
тепло — мохнате
кіт-воркіт вовняний
до рук пухнасто треться
в сяйві очі мружить
сухо вже
ТУМАН
У кошику тиші
кожушок сірий
заворушився.
Кудлатий котик
вовняну лапку дугою вигнув
кругле налапуючи.
З-за кичери
заспане сонце вигорнув
зачепив кігтиком.
Потім хутенько вмився
злизав кудлате.
І вже — нема.
УКРАЇНА
Сонячна червінь, важка чорнота —
твої барви
вигнуті вії летючих тополь —
твоя пісня
сплетені берла трирогих богів —
твої знаки
сивого степу нічне шепотіння ---
молитва
сонячний присок на синьому небі —
знамено
ГРОМОВИЦЯ
Рикає туча золотогрив им левом,
додолу струшує розповнілі снопи дощу,
гупає туго у неба мідяний бубон
хвоста китичка — отаманський бунчук.
Ходить веселка м’якими лапами,
кропить зеленим приском захмелілі зела дерев,
гримнув таріль — і стало на постаменті
мідночоле сонце — кований лев.
ДРИМБА
На гривах верхів, на горбатих кичерах,
розвішана грань золотим ґерданом,
у зворі внизу видзвонює чільцем
хіхотлива нявка з хижими устами.
Догоряють верхів’їв рогаті ратища,
осяде вечір на букові списи,
а місяць прийде на останню пожежу,
над Чорну Тису.
ВІРУЮ
У громі — Бог. А ти зробись камінням,
і Боже слово викуй на ґраніті,
бо камінь лиш у громі не згоряє,
і лиш на нім карбують заповіти.
Спаліть солому. Доказам — не вірте,
Великі правди пишуться вогнем.
У громі — Бог. Його наказ одвічний:
плекайте Силу, затиснувши меч.
НАРОДЖЕННЯ
Зліг туман на ріку
як на жону
хіхотливу, зміїсту Ладу
на кам’яному ложі.
А зорі лиця сховали
не дивились ---
дівчатам не личить.
А зухвалий місяць дивився —
зеленовусий батяр.
А на рано сонце вродилось
на червоному ложі.
ВОЛИНСЬКІ ОРНАМЕНТИ
ПРЕЛЮД
Межи дубів, на свіжих корчовищах.
сіяли просо довговолосі пращури,
над брамою герб вибілювали дощі —
кінський череп на ясеновому ратищі.
Обхопила дворище із чотирьох боків
лісового світу міцнозуба сила,
вечорами блуд в очеретах світив
пізньому гостеві каганцями синіми.
Безберегим пралісом хаос буяв,
множились вовки на зарослих багнищах,
тряс бородою зеленоокий цап
у хмільній гущавині на купальському грищі.
Відходило літо на вересневий круг,
остигала сонця золота корона,
а з далекого царства їхала вже Коляда,
повновида дівка — Дажбогова доня.
ПОЛІСЬКІ ТАМ-ТАМИ
Мокне повний кадуб
в лісовій ковбані,
з рипом тягнуть воду
гнуті обручі.
Будять ехо в бодні
одуди на зрубі,
збудить сонні гала*
вовчий гук вночі.
За болотом одуд
теше бодні днище,
десь довбає дятел
будні лісові,
десь гуде-воркує
голуб край поляни,
тиша пружнокрила
в’є гніздо в дуплі.
Пада жолудь з дуба —
глухо стукне в денце,
в липове барило
бджоли носять мід,
бродять під дубами
зниклих зубрів тіні,
вечір над болотом
лізе, як ведмідь.
ЛУЦЬКЕ
Любарте-князю, срібнобородий лицарю,
вже заніміли гудців твоїх яворові гуслі,
маєстати княжі на спорохнілому пергаменті вицвіли,
і почорніло ймено твоє на щербатім залізі.
Повбираю забутих слів квадратові гривни,
з віщого срібла викую чарівний ланцюг,
підійму з намулу Дажбога дерев’яне олтарище
і збагну заповітів ваших праукраїнський дух.
Замурується в землю Столп’є, за болотом осяде Седлище,
забіліє співучий Забороль березовою корою,
гостровухим вовком хтивий Хотомель визирне,
а Біла Вежа виросте ведмежою головою.
Прогримить копитами Ратно, засяє щитами Войниця,
на штири боки протрубить Рожище туровим рогом,
вгостить медами Липно — дуплаве деревище,
а Городло валами вгорнеться за нешироким Бугом.
Позліталися сови над заборолом замчища,
розполохують сиві сутінки попелясті крила,
і лякають язичників таємничими письменами
похилені плити на караїмських могилах.
ПОЧАЇВ
Говорить молитву яснораменний хрест
на святій горі, за золотою Іквою,
воєвода Юрій на посивілім коні
передвічного змія добиває пікою.
Хитає тулубом стоязикий змій,
як Бож а гора гуде-двиготить ночами,
припадає вітер до кам’яної стопи**
гнівно гуркає у замуровані вуха прочанам.
Розтворилася паща — безголоса ніч,
позіхає злом —- аже ворушаться сонні круки.
Терпеливо слухає надламаний дзвін,
чи не йде Мати Божа рятувати від турків.***
Літо-осінь 1970
_______________
* Гало — не заросле лісом болото.
** Заглиблення в камені, яке традиція вважає слідом Божої матері. Одна із почаївських святинь. (Прим. авт.)
*** За переказом, під час облоги над Почаєвом з’явилася постать Богородиці і — турки відступили. (Прим. авт.)
Наведені вірші Валентина Мороза взято з добірки, вміщеної в лютневому за 1972 р. числі "Сучасности" з таким коментарем:
Засуджений у листопаді 1970 року на 9 років ув’язнення і 5 років заслання, український історик і публіцист, автор есеїв «Репортаж із заповідника ім. Берії», «Хроніка опору», «Серед снігів» та ін. Валентин Якович Мороз, народжений 1936 року на Волині (не ідентичний з совєтським поетом Валентином Леонидовичем Морозом, з Кіровоградщини, 1938 року народження), — також поет. Подана в цьому числі «Сучасности» збірка його поезій передруковується із машинописного захалявного видання, що його поширюють засобами самвидаву на Україні. Публікуємо цю збірку без відома і згоди автора. — Редакція.
