Тодось Осьмачка,
один з найвидатніших українських поетів ХХ століття, автор майстерної вражаючої прози (с)
* 16 травня 1895 — † 7 вересня 1962
Частина друга
Пісня дев’ята
Удосвіта, ще майже уночі,
соломою пшенишною повільно
хазяйка витопила у печі
і заслонкою затулила щільно.
І стихла кочерга і рогачі
в кутку з кленовим макогоном спільно.
А ту солому, що було з запіл,
взяла хазяйка й притрусила діл.
А потім сівши до вікна на днище,
схилила тихо сивину чола
над прядку, та під кужіль ближче,
і прясти нитку швидко почала.
Здавалося, що просто ось засвище
посеред хати золота бджола
і цвіт акації запахне медом
і білим полотном і очеретом.
Ні з цвяха гас на сволоці ясний,
ні скраю в жертки звішений фуганок,
ні крига на шибках, неначе сни,
які затримав там голодний ранок,
ні тиха мрія про тепло весни,
безлистим хмелем заткана у ґанок,
сказати силкувалися б дарма,
чи спокій є в хазяйки, чи нема.
Аж ось заторохтів у шини вкутий
маленький віз по мерзлому грудді
і зупинився при воротях, чути,
і хтось із його виплигнув тоді:
«О, псе, який же ти жорстоко лютий!» –
прогомоніли звуки молоді,
та тій, що пряла в мовчазній покорі,
те не дійшло, що сталося надворі.
І двері відчинились, мов лубки
у зимових окутах рогозових, –
і в хату бухнули густі клубки
повітря ще сивішого за сови,
аж ворухнулися два рушники,
які в господі мають тільки вдови
й які тут накривали на столі
і хліб і сіль і ложки три малі.
І, зачинивши двері за собою
перед морозом, кріпшим від костей,
спинилась дівчина перед старою,
яка не помічала ще «гостей».
Та, що ввійшла, спиралася рукою
на ободове пужално густе,
була в кожусі, в валянках обшитих
і в білій шапці із ягняток ситих.
Це ще була не дівка, а дівчук,
напевно літ шістнадцяти зелених,
бо ніжній простоті в її вічу
позаздрили б і молоденькі клени.
А та краса, про котру кожний чув, –
була колись в античної Олени, –
єдналися в її устах з теплом
і сяли в слові щирістю й добром.
Та не даремно кажуть нам про квіти,
які пишалися в раю земнім!
бо вже коли всім знані однолітки
упали в гріх і довелося їм
покинути біліший від намітки
з вишневого цвітіння дивний дім, –
то Бог їх на ґрунті многосокім
зірвав собі на небеса високі.
Й вони, вхопившись корінцями там,
похилитнулися, неначе звіски...
І нині світяться щоночі нам
зірками, ще густішими за піски.
Лише одна до людських піль та брам,
сковзнувши знов, мов по льоду підіски,
напевно впала у колиску з мрій,
щоб стати серцем дівчині ось цій,
що соромливо проказала прясі:
«Добридень, тьотю, Боже, помагай!»
Та пряха й далі мала на увазі
і пучку й нитки початковий край.
А цівка й прядка линучи у пасі,
хурчали ніби: «Геть, не зачіпай!»
Бо у хазяйки всемогутньо з ока
світилась просто самота глибока.
Та дівчина таки знайшла кінець
тим, що заважали говорити силам,
як стала до лежанки й на стілець
і вилізла і світло погасила;
бо зараз же хазяйка навпростець
її з-за прядки поглядом вразила,
хоч колесо і далі гнала як могла
і мичку, не спиняючись, тягла.
А в вікна заглядав мороз і ранок,
і в інеї високий журавель,
і терниця, і бильця, до двох тканок
і з-за тинка костриця з конопель,
і житній стіг, і вже аж на останок
на його схилений важкий рубель,
що мабуть гнувся у робочі тижні
під час гарячих возовиць колишніх.
А зліва в їх світився тихий став,
затягнений тонким та свіжим льодом
і очерет і осока густа
і верби попід ораним городом.
А всіх їх притрусивши, висота
ішла над полем під рожевим сходом
у дивно білім інейнім диму
стрічати день, немов святу німу.
«Степан поїхав на Цвіткове возом
стрічати сина ласкою села:
бо шлях вночі держиться ще морозом,
а вдень розгасає, як смола...
Ще з вечора сама я верболозом
обидві крижівниці заплела»...
Прогомоніла жінка сивовида:
«Не знаю лиш, чи привезе Свирида?»
«Ще під четвер приснився сон мені:
збираюся топити й мию речі,
аж вийшли невеличкі два півні
у попелі на припічок із печі:
один чорніший, ніж на сатані
осмалені вогнем пекельним плечі;
а другий білий, ніби перший сніг,
не торкнутий ніде ще рухом ніг.
І чорний замахав крильми на двері
та й заспівав, аж в комин загуло.
А потім, ще раз крила чорнопері
рознявши, канув глухо у кагло...
А білий он туди, де на фланері
святий, крильми повіявши тепло,
і, мов зачувши кригу холоднечі,
співаючи вернувся теж до печі.
І я, знебувшись гірше, як від ран,
схилилася до челюст головою...
Аж там на черені лежить казан
і підпливає широко водою...
А в йому ж ноги мив колись мій пан,
мій син, прибувши з Києва зимою...
І що то, дочко, в мене був за стан,
що півня не було, а був казан?»
І господиня перестала прясти
і стала очі терти рукавом:
«Це проти найчорнішої напасти,
що має з нашим статися двором»...
А дівчина: «Це мій візок бокастий
навіщувався предивезним сном,
бо я приїхала під гук щасливий:
аби свого собаку продали ви.
Там розкуркулювати почали
вже за Дніпром у кожному районі,
грабуючи до нитки всі чини...
І люди ходять по полях, мов коні,
збираючи з капусти качани
і падалицю у торби й долоні...
А діти їх, де яр, чи сіножать,
померзлі мертві купами лежать.
І пса усякого, мов дику птицю,
чекісти у подвір’ях з крісів б’ють,
здирають шкури й миттю за гряницю
возами й залізницями везуть...
І в кожну харкають вони криницю
і трупи псів побитих стережуть,
а з піль до стерва хтось підлізе скраю,
того підряд з собаками вбивають.
А друга варта цепом за Дніпром
утікачів на цей бік не пускає...
І, тіточко, мій батько аґроном
і власть таких, як він, не обдирає,
і через те ваш Вовк з усім добром,
що батько мій у Рохмистрівці має,
залишиться: його, хоч би яка,
не зачіпатиме чужа рука.
За пса казали батько зрихтувати
мішок пшениці ще й вівса мішок,
а я від себе можу теж додати
сукна нового не малий шматок:
його позаторік купили мати
за царські срібляки у жидівок, –
Свиридові колись костюм хороший
пошиєте, не витративши грошей...»
«Моя дитино, я глуха мов дим
кадильний на сосновій домовині»...
І дівчина, зворушена таким
нещастям велетенським господині,
гукнула: «Ох, нехай би з тим святим
жорстоким небом вся земля віднині
оглухли, ніби висохлі стави,
щоб тільки не були глухою ви!..
Бо, тьотю, щоб такі, як всі, були ви,
то зрозуміли б серденьком мене,
і може був би і Свирид щасливий,
який напевно Вустю десь клене...
Пропав мій торг, як волосок із гриви,
і смерть нехай моє життя зітне,
якщо скажу про його хоч одному
якомусь серцю між людьми чужому!»
Й намиста синього шкляний разок
на шиї вгляділа вона в старої,
і швидко наперед зробила крок
з рішучістю бездумною героїв, –
та й розв’язала низку без морок
і, намистинку взявши з тих розвоїв,
від сорому не звівшись нанівець,
зв’язала знов розплутаний кінець.
Тодось Осьмачка
Думки. Із шпитальних нотаток
Джерело:
Слово. Збірник українських письменників в екзилі. Число 1
(Головний редактор Григорій Костюк)
Нью-Йорк, 1962
Петро Одарченко
СПОГАДИ ПРО Т. ОСЬМАЧКУ
Нові дні. Універсальний український журнал
Торонто. Вересень 1988
https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/16999/file.pdf
Марко Роберт Стех
Поет і письменник Теодосій Осьмачка
"Очима культури", число 52
"Розп’яв хтось правду на Голгофі знов..." Тодось Осьмачка
Зміст:
Тодось Осьмачка
"Хто"
"Лист"
"Старший боярин" (розділ з повісти)
Григорій Костюк. “Тодось Осьмачка здалеку і зблизька (спостереження, зустрічі й діялоги)” (уривок)
Марко Роберт Стех Marko R. Stech. Магічна Україна Теодосія Осьмачки
Тодось Осьмачка
“Ніч в Україні”
“Фіякр”
Юрій Стефаник. Свідомий своєї великости (спогади)
Михайло Слабошпицький. Тодось Осьмачка. Утікач (уривки)
