Уляна Лідія Старосольська-Любович,
журналістка, письменниця,
пластунка-сеньйорка, в'язень ҐУЛАҐу
* 31 березня 1912, Львів - † 4 грудня 2011, Нью-Йорк
Уляна Старосольська
Я ВЕРНУЛАСЯ ДО МОГО МІСТА
Цей заголовок я позичила від львів'янина „з крови й кости" Богдана Нижанківського, який так назвав свою розповідь про уявну, може , вимріяну мандрівку по рідному місту.
Я свою мрію здійснила й при кінці минулого року поїхала до Львова відвідати родину свого брата Ігоря, якого вже нема на цьому світі.
Богдана Нижанківського у його розповіді оточував, супроводив „рожевий пил" — (може його туги).
Мене ж під час моїх відвідин оточувала та супроводила теплота сердець моїх рідних, давніх друзів, а теж давніх і нових знайомих. Переважно перебувала я у домі моїх рідних, тим більше, що погода (сніг і ожеледь), а теж мої сили не сприяли тому, щоб багато мандрувати вулицями де я народилася, росла, бігала дитячими й молодечими ногами. Сердечність і теплота не давали відчути тісноти (в порівнянні до американських умовин) помешкань (хоч і не всіх) та недостачі води тощо. На харчі я не могла нарікати, бо пошук и за продуктами відбувалис я поз а моїми плечима, дискретно, а мене ще й хвалили, що із смаком їм кашу на вечерю.
Кожний, хто жив колись у Львові, при відвідинах порівнює сучасний Львів із тим, яким зберегла йог о пам'ять, але теж уява, яка інколи замазує одне, а побільшує інше. Я бувала у Львові пізніше від тих, хто давно живе в діяспорі. Після війни я жила в Польщі, а коли мого брата Ігоря у 1956 році звільнили із табору в Норильську, і він повернувся до Львова, я не могла його відвідати. Отже й побачити Львів. Відвідувати рідних можна було щодва роки і я, очевидно, користала з цього. Останній раз я була там у 1964 році, отож порівнюю тодішні й Львів із сучасним.
Можу ствердити, що львівські вулиці, навіть порівняно із 1964 роком знищені, вимагають основного ремонту, якого не можна було виконати з економічних причин. Але коли нюйоркчани, які ходять по вулицях майже по кістки в смітті, твердять , що Львів брудний, то це неправда. Можливо, що в деяких будинках є бруд і сміття, але вулиці, аж ніяк, не засмічені. Вони вимагають основного ремонту. Може краще було б поїхати до Львова весною чи літом, коли цвітуть каштани, тоді не вражали б так облуплені кам'яниці. В 1964 році в парках були розкішні квітники, а теж бувал и декораційні композиції: як соняшни й годинник з квітів при в'їзді на колишн ю Личаківську, а тоді вулицю Леніна, або тривимірний слон на вулиці Городецькій.
Нині натрапляємо на обгороджені парканами частини наприклад, парку ім. Франка, чи там, де колись на баскому коні пишався Ян Собєський, а тепер мають поставити пам'ятни к Тарасов і Шевченкові. Ці огорожі , а теж розкопані травники було давніше зроблено на те, щоб перешкоджати львів'янам улаштовувати тисячолюдні маніфестації.
Тоді, 26 років тому, були деякі недостачі харчів, але не до тієї міри, що тепер. Поза тим були крамниці, де можна було купити різіїі товари, як радіо, фотоапарати , ледівки, ювелірні вироби тощо. Головними покупцями були тоді „туристи" із Польщі, які привозили одежу на продаж. Тепер теж відбувається торгівля через кордон, але вже товарами т. зв. „першої потреби".
Їдучи трамваєм, чи автом раз-у-раз минаємо довгі черги перед споживчими крамницями, це може мают ь привезти хліб, молоко, м'ясо тощо. Зима. Люди позакутувані в теплу одежу, поспішають до праці чи з праці. Вистоюють на зупинках чекаючи на трамваї чи автобуси. Тоді, в 1964 році/гаксівок було доволі. Тепер можна тільки замовляти телефоном, переважно день наперед. Авт на вулицях було тоді далеко менше. Тепер на краях хідників стоять люди і намагаються „на палець" зупинити якесь приватне авто, яке підвезло б.
Львів розширився. Постали нові дільниці. Довгі ряди, навіт ь цілі оселі новозбудованих , багатоповерхови х кам'яниць, досить одноманітних формою. Я, родовита львів'янка, не дуже орієнтуюся, де саме ці нові вулиці: Наукова, Тролейбусна, а теж свв. Володимира і Ольги. На жаль, нема пляну міста. Є теж давні вулиці із новими назвами. Вулиця Зарицьких, там де жили батьки Катрусі Зарицької-Сороки. її батько, визначний математик Мирон Зарицький, якого навіть тоді, коли Катруся була ув'язнена, возили автом в університет,' де він викладав, а не був він спроможний ходити. Живе тут тепер син Катрусі, мистець Богдан Сорока з родиною. Має бути вулиця Барвінського чи, може, Барвінських, там, де колись була вул. Собіщина, а згодом Верховинська. Там під нумерами 5 і 7 — дві вілли Олександра Барвінського і Володимира Шухевича, двох ,,шваґрів " одружени х із двома сестрами Євгенією і Герміною Любовичівними.
Хоч проїздом, хочу подивитися на ці місця, де ми — десятеро внуків діда Шухевича — гралися, бігали. На домі ч. 7 напис „дім-пам'ятка під охороною" . В місті показують вулицю, яка має мати назву Володимира Шухевича. Це там, де він колись учив в середній школі, а мені довелося здавати матуру перед державною комісією, бо гімназія У ПТ не мала т.зв. „права прилюдности"
ІІ.
Але ж Львів, це не тільки вулиці, кам'яниці. Це люди. Одні ці близькі, рідні. Зустріч з.; ними, наче повернення додому. Може вони постаріли, або доросли; ще інші народилися, коли нас вже не було. Але якже тішить навіть те, що бачите знайомі меблі, дідове бюрко, батьківські шафи, картини, посуд, дрібниці, які пам'ятаєте ще з дому. Ними не тільки користуються, як ужитковими предметами, вони їх зберігають, як дорогі пам'ятки. А які всі зацікавлені, хт о і які були ті їхні предки. Розрізняют ь їх на світлинах, цінять розповіді про них. Дружньо співжиють у досить тісному помешканні: дружина мого брата, їхня дочка з чоловіком і трійкою синів, яким 12, 11 і 6 років. Напевно таких родин більше у Львові де батьки працюють, а бабуня, вже пенсіонер „веде" дім. Хочеться більше розказати про внуків. Три хлопчики — „Дударики". Двох старших я зустрічала в Америці де гостювали з хором „Дударик". Найменший теж співає в цьому хорі. Спостерігаю, що коли я пригортаю їх до себе, то обличчя їхнього батька ясніє радістю, і він біжить по фотоапарат.
Їхній день виповнений „по береги". Важлива роля бабуні, або як вони звуть „Бабі". Вона ж бо „керує рухом". Кожний бо в іншу пору йде і повертається зі школи, в різну пору їсть. Молодшого ще й треба провести до школи. В цьому виручають старші братіки. Але ж крім школи є ще проб и в ,,Дударику" , музичні лекції, інколи і спор т (плавання, гри). Часто й неділі зайняті, бо „Дударик" концертує. А ще й треба вивчати лекції до школи. Але якось знаходять час і на забаву, а теж на т. зв. „мультіки" — рисункові фільми на телевізії. В програмі американські, російські, а теж чудові українські. Я чула критику, що на — українських завжди жінки грубуваті, а козаки стрункі і моторні. Я якось на такі не попала, а ті, які бачила, аж просяться на відеотейпи для наших дітей у діяспорі.
Інші зустрічі завертають вас до Ґеорґієвки в Казахстан. Давні співтовариші теж змінилися; прибуло років, декому ваги, а ще інші, як цей, якого ви „власноручно" хрестили, ваш похресник, або, як тепер кажуть хрищеник тут із гарненькою дружиною, батько двох чудових дочок. Він, коли був у війську, використав можливість поїхати до Ґеорґієвки , де родився , а там пошука в на цвинтар і могилку нашої мами з якої зробив знімки.
Ще інші зустрічі завертають вас у молодість, до Пласту, на табір на Соколі, Остодорі чи в Космачі. Це, які ж близькі: Номі, Стефа , Марушка, й інші... Була теж несподівана зустріч. На гарній виставці Аки Перейми і Тані Осадци в Музеї Етнографії і Художнього Промислу Академії Наук, чергова, коли побачила мій підпис у книзі гостей, біжить за мною і кличе: „То ви Ляся Старосольська! Я вас пам'ятаю з табору на Соколі. Вас поруч Цьопи Паліїв. Тільки ви тоді були щупленькі".
Мені радісно і я майже горда. Мене пам'ятають! Але і жаль, почуття наче б то я мала скарб, який загубився десь на дорозі життя.
Сороковий день після смерти мого брата Юрія, який помер 21-го листопада у Вашінґтоні. В катедрі св. Юра Служба Божа. Біля 150 пластунів-юнаків, старших пластунів, сеніорів. Прийшлось мені сказати до них слово на подвір'ї між палатою, де колись ми відвідували великого опікуна і добродія Пласту, Митрополита Андрея Шептицького, і катедрою де бували листопадові відправи. На тому подві'ї, де колись ми стояли стрункими рядами, а польська кінна поліція розганяла нас. Який же щасливий був би мій брат Юрій, коли б бачив ці ряди пластової молоді тепер, у Львові.
Але крім рідних близьких людей є ще львівська вулиця; люди в трамваях, автобусах, крамницях. Яка ж різниця від 1964 року! Це передусім мова — українська мова. Приємно вражає як радо помагають, коли звернутися до них по-рідному. Ось митник на летовищі в „мундирі" сміється „від-уха-до-уха" коли звертаєтеся до нього поукраїнськи, ще й питає: „А може ви рублі вивозите?" Очевидно, не все так і не всюди. Інколи, в бюрах, а один раз і в музеї, вражає вас нечемність, наче ворожість. І спало на думку, що будувати державу нелегко! Це ж треба переорганізувати всякі установи, усі уряди, пошту, залізницю... і перевиховати людей.
Хочеться походити сіежками молодости. Колис ь я написала спомин „Музикальна кам'яниця" , тепер я її відвідую. Там музей Соломії Крушельницької, бож цей дім її власність. Вулиця Крашевського, тепер Чернишевського ч. 23. Оглядаємо музей. Ми жили поверх вище. Молода жінка — працівник музею, віддана його справі і ентузіястка — нас веде, все тут нам пояснює і аж сяє з радости, коли їй кажу, що колись ми тут жили. Ще дужче вона радіє від цього, як я починаю розшифровувати знімки: група — Микола Лисенко сидить у першому ряді, поруч ньог о мій дідо Володими р Шухевич і бабуня Терміна. Це очевидно день ювілею Миколи Лисенка, що його влаштував мій дідо в 1903 році. А там, у третьому ряді, — моя мама.
Недалеко Музей Новаківського. І знов у оживають спомини: кольоритна постать мистця і його жінки — красуні в народному одязі. Тут була його малярська школа, з якої вийшли ряди мистців. Звідтіля він малював катедр у св. Юра . Сьогодні внизу виставка картин Мирона Левицького з Канади. Як добре побачити, що зникають простори, кордони.
ІІІ.
Одні з найважливіших відвідин — це Центральний Державний Історичний Архів. Він міститься у приміщенні монастиря Бернадинів. Коли я була тут у 1964 році, на Україні, побіч був проектний Відділ Реставрації пам'яток архітектури, яку провадив мій брат Ігор. В архіві зустрічаю відомого історика Ярослава Дашкевича. Він збира є матеріял и про свою матір , Олену Степанів - Дашкевич. Плянує влаштувати її музей, потрібно світлин. Обіцяю, що коли повернуся до Ню Йорку, знайду якісь знімки. Тепер він знайомить мене з директором архіву Орестом Мацюком і працівниками — Галиною Сварник і Надією Франко (прізвища третьої я, на жаль, не записала). Вони не те що ввічливі, вони раді, що є хтось, чия доля пов'язана із матеріялами архіву. Переглядаю дбайливо зладжену картотеку „Фонду Володимира Старосольського" г який був засекречений".
Починаючи від моїх листів, коли мені було дев'ять років до батька, який тоді був професором на УВУ у Празі. І він це зберігав! Привіз до Львова, коли повернувся туди, щоб вести адвокатську канцелярію. Очевидно в архіві важливіші документи. Окремий відділ — це судові справи мого батьк а тощо . Альбо м фотографі й в гарній скіряній обгортці. Багато осіб, яких я не можу пізнати, зідентифіку вати. Пізнаю Станислав а Людкевича , деяких рідних, свояків . Мені роблять зіракси (або , як там кажут ь „ксеракси") з деяких світлин і рукописів. А ще альбом, в якому запрошенн я на весілля моїх батьків , робот и невідомого мистця у гуцульському стилі. За ним телеграми, листи, листівки з бажаннями від різних людей, в тому теж відомих, а навіть славних. Ще багато дечого вартісного, цікавого. Можна б сидіти днями, оглядати, записувати.
Звідкіля взявся, як зберігся цей архівний матеріял? Пригадую: 13-го квітня 1940 року по нас прийшли озброєні вояки, наказали збиратися. Мій брат Ігор звернувся до енкаведиста, який жив в одній із кімнат нашого помешкання, і просив його, що коли нас заберуть, він дозволив би нашим рідним забрати меблі, книжки, папери. Енкаведист видно обіцянки дотримав. Працівники раді, коли можу їм дещо вияснити, чи розказати. Вражає їхня відданість праці, завданням якої є виповнити „білі плями" нашої історії.
Є ще бібліотека ім. В. Стефаника, колись Осолінеум. Тепер її директором є Лариса Крушельницька. її батько Іван, син Антон а Крушельницького . Як відомо ціла родина виїхала в 1920 роках на східню Україну. їх, як знаємо, знищили. Ларису, тоді підлітка, старанням Червоного Хреста і деяких визначних осіб вдалося перевезти до Галичини, де жила її мати, відома вчителька гри на фортепіяно Галя Левицька. Лариса — археолог, а недавно стала директором Бібліотеки ім. В. Стефаника, розказує: скільки речей пропало, скільки повивозили різні люди на Захід, також і до Америки. Вона перебрала Бібліотеку у поганому стані, позникали канделябри, знищені стіни, не діял о огрівання тощо . Переводит ь ремонт . Просит ь переказати, що треба бути обережним і перевіряти кому даємо допомогу і хто дає різні вартісні, інколи музейної вартости, речі. Є багато потреб, а треба знати кому допомагаємо. Бібліотека не має потрібного обладнання. Нема, наприклад, апарату до мікрофільмування, який допоміг би передавати у світ вартісні матеріяли. Недостача зіраксів, комп'ютерів, всякої „техніки".
Лариса розказує, як разом із Марусею Крушельницькою, тепер ректором Львівської Консерваторії, їздили слідами батьків, Івана і Тараса Крушельницьких, аж на Соловки.
Окреме переживання — це Шевченківський Гай. Там колись був т. зв. Кайзервальд. Хоч „вальд " — це ліс, то т ам були тільки залишки зрубаних пнів. Там ми і наші брати колись грались, гуляли. Була там тільки одна церква — Кривчицька, обгороджена і обсаджена деревами. Коли я була там у 1964 році, то там садили дуби, які тоді були моєї висоти. Осінню вони „жовкли на червоно". А тепер тут гай, та ще й який!
Їдемо автом крутими доріжками. Минаємо раз-у-раз то церковцю, то капличку, млин, хату-ґражду... Мені розказують , що влітку в неділі люд и залюбки ідуть сюди відпочивати. Я очарована. У часи великої, важкої економічної скрути, тиску, національного приниження, нищення пам'яток, коли слово і думка були в неволі, наші люди зуміли створити такий „скансен", музей народної архітектури. Цей народ невмирущий. Забудьмо сірі вулиці, сірих людей у трамваях, черги перед порожніми крамниця ми! Ці музеї, архіви, цей гай, ці люди, які тут працюють, а навіт ь т а ,,вулиця " в значінні перехожи х людей , які розмовляють по-рідному, все це говорить про те, що майбутнє таки буде наше!
Але повернімось до Львова, бо надходить пропам'ятна дата: Перше грудня 1991 року. Нам, які десятки років живемо у т. зв. вільному світі, які привикли до всяких передвиборчих акцій, завжди кількох кандидатів на одну позицію важко вчутися в психіку тих, які впродовж десятиліть голосували, але не вибирали. їм давали готові імена; важливим було тільки те, щоб у списку голосуючих вас відмітили, що ви виповнили свій обов'язок — голосувати.
IV.
Мені пригадався Казахстан . Зближалис я вибори . Працівникам Маслозаводу, де я працювала бухгальтером, кажуть зійтися на передвиборчий мітинг. Зима. Сиджу в півкожусі, шапку відсунула з чола. В кімнаті зимно. Лямпа-коптілка зроблена із пляшки, ґніт із скрученого бандажа . Директо р Паве л Павлови ч чита є лекцію, вияснює які вибори в Англії, а які у „нас". Скінчив, питає казашк у Куль-бан у (це значит ь запа х рожі): ,,Катю ! Скажи, чому у нас вибори демократичні, а в Англії ні?!" Катя відповідає: „Бо в Англії одні голосують, інші ні. А у нас, хай би хтось не пішов голосувати!"
Цей спомин спонукує подумати про ті довгі роки, КОЛИ людей відучували вибирати, відучували сврбідно вирішувати. Вони голосували не вибирали. А тут перед ними питання: бути чи не бути українському народові паном на своїй землі. Ще на Західній. Україні, яка коротше була у тій системі, але теж і на Київщині, це питання не викликає великих сумнівів. Але в інших частинах України іде всяка провокаційна робота, щоб відстрашити від незалежности, самостійности.
Розказує молода пані із Закарпаття . В Ужгоро д приїздили автобуси із синьо-жовтими прапорами, а люди які приїздили, били місцевих мешканців, щоб повірили, що така буде їх доля у вільній Україні. Обласна Рада виготовила бюлетень проти тез референдуму, аж приїхав Леонід Кравчук, який зумів вияснити суть референдуму. Зміст бюлетеню змінено.
Радіо, телевізія — це в тих днях для мене головне зайняття. Слухаю в радіо інтерв'ю із Раїсою Мороз, яка приїхала в рідні сторони, щоб вияснити, освідомлювати земляків в Донбасі. Таких як вона багато. У телевізії промовляють кандидати. Одні спокійні, впевнені, інші хвилюються. Інколи не витримують натиску провокаційних чи й нерозумних запитів. їхні відповіді гострі, інколи майже образливі. Хоч ми по їхній стороні, то така постава — це не в користь для цих кандидатів. Але не легко затримати спокій!
Бачимо теж „Ґорбі" , який, як кажеться „не при собі". Дивний усміх, Гримаси. Одного разу розказує про своїх предків, між ними теж українців, а тоді наче з тривогою у голосі: і ми мали б розлучитися з Україною?!. Так ми уже 10 століть живемо разом!
Врешті день референдуму! Який же достойний спокій у місті. На телевізії бачимо інші міста — там теж спокійно. Спостерігачі розказують про перебіг голосування підкреслююч и порядок , спокій. А вкінці вислід. Перемога ! Полегша!
Наступного дня маніфестація під будинком Опери. Стою там, де колись стояв Ленін (не живий, а кам'яний). Маніфестація проходить урочисто. Коли усвідомити собі, яка ж це незвичайна подія, то, може, хотілося б більш голосного ентузіязму. Промови. Між промовцями звертає увагу жид, хтось промовляє по-російськи. Співи, гимн. Присутніх, хоч і не мало, але, мабуть, не так багато, як ми, бувало бачили на знімках з демонстрацій.
Ми знову перед телевізором. Перші збори Верховної Ради. Із ґалерії потужний спів: „Боже Великий Єдиний". Присутні стоять . Слухаюч и і нам хочетьс я встати. Присяга Леоніда Кравчука. Гідна, урочиста. Думається — від цієї присяги він таки не може завернути назад .
У „Ню Йорк Таймсі " з 9-го січня статт я Дейвід а Шіплера „Демократія — це система, а не людина". І це чи не основна проблема України, як і інших держав, які почали нове життя після розпаду Совєтського Союзу. Усі — від голови держави, аж до пересічного громадянина мусят ь навчитис я демократичног о мислення , мусят ь виробити в собі свідомість відповідальности не тільки за себе, але й за спільноту.
Разом із радістю, вдоволенням із вислідів референдуму, особлив о в района х Донбасу , Донеччини, Одеси чи Закарпаття постає питання: що далі? Держава — це не тільки підняті прапори, ці прапори зобов'язують. Держава — це економіка, забезпеченням громадян основними продуктами потрібними до життя, це ж екологія, лад — отже міліція, а далі школи, засоби транспорту, пошта, житлові умовини. А назовні — безпека— отже, військо і скільки ще різних ділянок і проблем можна б вирахувати. Але ж є теж і люди, психіка яких заражена роками тиску, яких відучили самостійн о вирішувати , інколи навіт ь відучили солідно працювати, бо якість праці не впливала на те, як її оплачували. Відучили теж точности. Очевидно, це не значить, що ніхто не вміє як слід працювати, навпаки, ми бачимо як відроджуються різні занедбані ділянки життя. Мені здається, що найбільша трагедія нашого народу це те, що селянин у колгоспній системі був тільки „роботом" , який відробляв трудодні. Багато молодих відійшло із сіл до міст. А тепер ще й брак „техніки" конечної для сучасного рільництва.
Це вже виходить поза межі моєї теми, але мені хочеться підкреслити, що вислід референдуму — це ще не остаточний тріюмф, це зобов'язання. І ми певні, що цього свідомі всі керівні прошарки нашого народу.
Поїздка в Україну викликала у мене деякі роздуми про нас, які живемо в діяспорі, яких діти і внуки вже тут імпонувала внутрішня свобода, з якою всюди тримався М. Плав'юк. Враження було таке, ніби він в Україні не гість — він удома, свій серед своїх.
Сьогодні маємо 15-го лю того — отже нарада президентів у Мінську завершилась. Якихось особливих новин на доповненн я до того , що було сказано в першій половині цієї статті, з Мінська не надійшло. Те, чого чекали найбільше (вирішення долі Чорноморської фльоти), навіть не ставилося на обговорення. Це питання було перенесено на чергову нараду, яка відбудеться 20-го березня в Києві. Причиною для такого рішення послужила несподівана заява маршала Шапошнікова, що десятки кораблів Чорноморської фльо ти вже давно продані — іще тоді, коли існував Совєтський Союз. На це, мовляв, була вказівка президента Ґорбачова. Куди поділися гроші від цієї торговельної операції — маршал відповісти не зміг . Отож дл я обговоренн я цієї нечистої справи потрібна була додаткова інформація, бо все це дуже схоже наґрандіоз-. ну аферу. Чому, скажімо, досі про це треба було мовчати, незважаючи на світову колотнечу довкола Чорноморської фльоти? ВІДПОвідь, звичайно, прийде, але для цього потрібен час. Дуже прикро, що наш північний сусід вдається до таких сумнівних дій та арґументів.
Кажуть, було підписано змістовну економічну угоду, яка допоможе налагодити зруйновані зв'язки поміж підприємствами. Я вже казав, що 80 відсотків підприємств колишнього Совєтського Союзу не мали завершеного виробничого циклу — кожне з них отримувало матеріяли й деталі від партерів, розкиданих по всіх республіках. Сьогодні вже чимало заводів спинилося, інших чекає та ж сама доля. Дай Боже, щоб підписаний у Мінську договір нарешті запрацював. Іще кажуть (і не безпідставно), що поміж Кравчуком і Сльциним відбулас я тривал а розмов а віч-на-віч, але зміст їхніх перемов лишився таємницею. Кравчук на прес-конференції оцінив результати наради позитивно.
Твердо й непохитно і на позиції розбудови власних збройних сил лишилися Україна й Азербайджан. До них приєдналася Молдова. Білорусь та Узбекістан також заявили, що вони готові розпочати створення влас них армій, але їм для цього потрібно зо два роки. Фактично без власних збройних сил залишаються ті держави, які неспроможні їх утри мувати. Від них, звичайно, передбачаєтьс я незначна пожива для великодержавних апетитів Росії — отже можна сказати, що розчленоване тіло імперськог о дракона вже ніколи не зростеться. Навпаки, відбувається подальше розчленування — почали проголошувати власний суверенітет численні автономії, з яких складається Російська федерація. Вони не лише проголошують, а й намагаються його реалізувати — тобто створити незалежні держави. Покищо це здобуває певну реальність у Чечні й Татарстані. Але це тільки початок. Є ще Сибір, який віками тягне колоніяльно го воза. Його природні багатства нещадно розграбовуються Москвою, а народ живе лише тим, чого не можна вивезти на Захід. Від Уралу до Тихого океану із вуст в уста передається ідея з'єднаних стейтів Сибіру.
Гадаю, сучасні молоді люди доживуть до втілення в жит тя цієї ідеї і тоді Росія навіть територіяльно не перевершуватиме України. Їй, Росії призначено долею котитися вниз, Україні — підійматися вгору. Богиня історії Кліо не забуває про гріхи та чесноти земних народів.
1992, лютий, Київ
Джерело: "Свобода", 25 лютого 1992
Родина Старосольських:
(зліва праворуч) Уляна, Володимир, Дарія, Юрій та Ігор Старосольські
Народилася Уляна Старосольська у Львові в родині Володимира і Дарії (з Шухевичів ) Старосольських. Батько був відомим адвокатом, оборонцем українських політичних в’язнів. Мати – піяністка, викладач музичного інституту ім. Лисенка.
Уляна, як і два її старші брати, з дитинства належала до Пласту, де загартовувала тіло й душу і плекала глибоку любов до України. Брат Юрій Старосольський згодом став Начальним пластуном. Роман Шухевич, двоюрідний брат Уляни, генерал хорунжий, Головний Командир УПА.
Середню освіту Уляна здобула у Львові. Звання маґістра економічних наук отримала у Познанському університеті (Польща), а також закінчила Вищі Курси Журналістики.
Повернувшись до Львова, У. Старосольська працювала в редакціях журналів «Нова хата» і «Господарсько-кооперативний часопис». Від 1931 року була редакторкою пластового часопису «На сліді», хоч Пласт тоді був офіційно розв’язаний. Одночасно Уляна вела активне пластове життя.
У 1939 році дівочі мрії Уляни про письменницьку кар’єру раптово обірвалася. Большевики заарештували і вивезли на Сибір батька – Володимира Старосольського, професора Львівського університету ім. І. Франка. Уляну з матір’ю і молодшим братом Ігорем вивезли до Казахстану.
Рука, що тримала перо, тепер стискала віжки упряжі колгоспних коней і волів. З відмороженим лицем і руками працювала, щоб прожити і піклуватися хворою матір’ю. Невдовзі помирає мати, а через два місяці в Маріїнському таборі від голоду помер батько. Брата мобілізували до трудової армії. Уляна залишилась сама. Здавалось, що життя зупинилось. Але ні! Виживають тільки сильні духом. І вона вижила, адже була пластункою.
У 1946 році під час репатріяції колишніх громадян Польщі друзі-поляки допомогли Уляні Старосольській переїхати до Польщі і там оселитися. Вже тоді почала писати оповідання.
У 1967 році на запрошення старшого брата Юрія, що проживав з родиною у Вашінґтоні, переїхала до Америки. З того часу весь час жила в Ню Йорку.
Письменниця редаґувала і упорядкувала цілий ряд книжок таких авторів, як поетеси Зої Когут, Богдана Нижанківського (Бабай), Валеріяна Ревуцького, збірник «Рогатинська Земля», альбом «Гуцульщина». У 1991 році вийшла монографія «Володимир Старосольський», в якій Уляна Любович поміщує біографію батька, його наукові праці, промови на політичних судових процесах, тощо. Письменниця упорядкувала і підготувала до друку спогади брата Ігоря «Крутими дорогами», друкувала статті про визначних і цікавих людей, мистців, малярів. Маючи тонке почуття гумору, Уляна Любович тісно співпрацювала з гумористичним журналом «Лис Микита» Едварда Козака.
З 1972 року і аж до виходу на пенсію у 1990 році Уляна Старосольська-Любович працювала редактором журналу «Наше життя» Союзу Українок Америки. Тут талант професійної журналістки, талант жити, творити, спрямовувати громадську думку і посвячуватись високій ідеї служіння Україні поєднався з талантом гумору, блискучого дотепу, тонкої іронії. Неоціненним скарбом Уляни Любович були і залишаються глибоко патріотичні та високо ідейні редакційні статті журналу, які у 2001 році видані у Львові окремою книжкою під назвою «Нариси, статті, есеї з журналу «Наше життя».
Гортаючи сторінки журналу «Наше життя», що видавався під редаґуванням У. Старосолької, глибоке враження справляє колосальна ерудиція редакторських статей на різноманітні теми авторки. Написані серцем, наповнені любов’ю до людей, до знедоленої України, дочірним болем за її долю. Так, вона прекрасно володіла словом, отримавши той Божий дар, щедро виливала його на сторінки своєї журналістської та письменницької творчості. Недаремно після виходу в світ збірки оповідань «Розкажу вам про Казахстан», професор Шевельов, високо оцінивши книжу, виокремив її як найдобрішу, найбеззлобнішу серед книг, написаних про совєтську каторгу таборів ҐУЛАҐу. Бо писала її Жінка, аристократ духу, яка на фарисейське запитання одного з радянських дипломатів, чи не мучить її ностальгія за рідним краєм, чи не бажає вона повернутися додому, відповіла: «Краще ностальгувати з Ню Йорка, ніж з Норильська».
За роки праці в СУА та його журналі журналістський талант У. Старосольської став особливо плідним, її Слово було почуте серцями тих, кому не байдужі рідна мова, далека Батьківщина, її боротьба за кращу долю. В своїх нарисах, есеях, інтерв’ю, редакційних статтях, серед яких героїнями є багато жінок, вона разом з ними не просто ностальгувала за Україною, а «щоб не плакати, сміялася», творила, працювала, ділячи своє Слово і свою журбу з тими, що змушені були, як і вона, покинути батьківську землю, могили предків та рідних та, не впадаючи у відчай, творити в світі цілий материк української культури, гордо називати себе українцями.
Українська тематика в творчості У. Старосольської проходить червоною ниткою через усі примірники журналу «Наше життя». Ось тільки декілька заголовків: «На нас глядить Україна», червень 1982 р., «Щоб любити Україну, треба її знати», лютий 1983 р., «За мною стоїть Україна», березень, 1983 р., «Україна і ми», жовтень 1989 р. В цих статтях і тривога за Україну, за її народ, і безмежна любов до Батьківщини, передана письменниці у спадщину від її предків, зокрема батька, Володимира Старосольського, адвоката, який був оборонцем людських прав в поневоленій Україні.
Редактор Старосольська знайомила читачів як з відомими українськими жінками минулого, так і з своїми сучасницями: письменниками, мисткинями, громадськими діячками, борцями за волю України. Пишучи про засновницю Монастиря Милосердя Матір Терезу у статті «Нагорода Нобля за Любов» (березень 1980 р.), авторка пише: «Читаючи листи наших жінок з України, політв’язнів з Мордовії, Казахстану чи Сибіру та слухаючи тих, яких маємо між нами, ми бачимо знов і знов, яку важливу ролю грали і грають у житті нашого народу жінки».
«Споконвіку було слово...» – назва статті Уляни Любович, надрукована в журналі «Наше життя» за січень 1989 року, в якій авторка, взявши епіґрафом початок Євангелії Св. Йоана, закликає стати в обороні української мови: «Нарід, який родився, виростав, живе на рідній землі, – мусить боротися за рідну мову!»
Пройшло понад двадцять років з того часу, а питання про захист української мови в Незалежній Україні і досі залишається актуальним. І досі актуальним для нас є вся творчість Жінки, аристократки незламного духу Уляни Старосольської-Любович.
Упродовж нелегкого, але багатого подіями і плідного творчого життя Уляна СтаросольськаЛюбович, або просто пані Ляся, як звали її всі знайомі, завжди була у вирі пластового, літературного, мистецького, громадського життя. У 1995 році стала членкою Національної Спілки письменників України, до якої належать великі духом люди. Ті люди силою свого пера зуміли зрушити основи тоталітарної системи в Україні. Ім’я Уляни Любович гідно займає місце серед них. Вічная Їй пам’ять!
Лідія Спиж
Це було слово прощання з Лясею Старосольською:
"Увійшла у Вічність
УЛЯНА ЛІДІЯ СТАРОСОЛЬСЬКА
(Літературний псевдонім Уляна Любович)"
З
журналу “Наше життя”, багатолітньою редакторкою якого була світлої пам'яти пані Уляна була
Січень 2012, Нью-Йорк
