"...Сумні вечори. Ходити по місті можна лише до 9-ої години вечора. Стою при вікні в помешканні знайомих, які мене прихистили в себе. І дивлюсь на палаючий у морі світла пропаґанди Львів. У яркому світлі палають червоні прапори на ратуші, на воєвідстві. Від часу до часу несеться вівкання й заводження пісні з нічних челюстей ночі. Це ситі й добре одягнені ґепісти, роз'їжджаючи службово на вантажних автах, виспівують і надають містові насторою непевного, якогось несамовитого, пекельного. Бо в такий час, коли вся армія, це тіні злидарів, виголоднілих та схуділих нуждарів, коли виснаження і голод та терор учинили з цієї армії якесь несамовите стадо макабричиих тіней, то й ці пісні ґепістів витворюють атмосферу макабричности. Споглядаючи на ці кістяки червоноармійців. які є синами нашого села, я розумію усю парадоксальність большевицького гимну: „Повстаньте гнані і голодні! ...Повстане військо злидарів!" Чи ж не собі вони, ці тіні жорстокої влади, співають ці слова? Чи ж важко передбачити, що таки прийде хвилина й вони, співаючи цей же гимн, кинуться на цих жахливої влади сатрапів-вождів?
А пильно придивившись формі будови голови Леніна - це ж найвиразніший кістяк смерти: символ Московії! Символ того, що приносить із собою ця Москва! Символ смерти, руїни душі, тіла, культури, релігії, усіх-усіх тих конструктивних цінностей Европи. Цей череп його є символом тієї задухи, недовір'я, фізичного і морального бруду, терору, донощицтва, розкладу фізичного і морального, отупіння, — дослівно: пранці душі й тіла. Ось це й зміст будови голови цього московського генія.
Заробітків немає, нема й гроша, а жити якось треба. В найдешевшій кухні для літераторів, журналістів, мистців і лікарів, при вул. Академічній 10/1, де обслуговують пані польки і жидівки, де видають денно до 400 обідів, — юшка і шматочок м'яса і окраєць хліба, — обід коштує 85 сотиків. Наші інтеліґенти ходять попід кам'яниці Львова й сіріють на тілі, недоїдаючи, а ще більше на душі. Бачив я інколи, як до цієї дешевої кухні крадьки, чужо й непевно заходили їсти Михайло Струтинський і Петро Сагайдачний.
Товариство Письменників і Журналістів ім. І. Франка мало в Зембанку й Центробанку своїх до 1000 злотих разом ощадностей. Роман Купчинський, як голова цього товариства, — хоч воно вже перестало існувати, — зробив те дуже добре й по-товариськи, що поручив Василеві Сімовичеві вибрати ті гроші і по малій сумі, нишком, роздавати допомоги старим членам нашого товариства. І так отримав і я — по 10 зл. кожноразово - 60 злотих. Скупенько якось проживав я. [...]"
Зі статті М. Островерхи "З пожовклих сторінок 1939—1940"
“Свобода”, 18-го травня 1955
Заробітків немає, нема й гроша, а жити якось треба. В найдешевшій кухні для літераторів, журналістів, мистців і лікарів, при вул. Академічній 10/1, де обслуговують пані польки і жидівки, де видають денно до 400 обідів, — юшка і шматочок м'яса і окраєць хліба, — обід коштує 85 сотиків. Наші інтеліґенти ходять попід кам'яниці Львова й сіріють на тілі, недоїдаючи, а ще більше на душі. Бачив я інколи, як до цієї дешевої кухні крадьки, чужо й непевно заходили їсти Михайло Струтинський і Петро Сагайдачний.
Товариство Письменників і Журналістів ім. І. Франка мало в Зембанку й Центробанку своїх до 1000 злотих разом ощадностей. Роман Купчинський, як голова цього товариства, — хоч воно вже перестало існувати, — зробив те дуже добре й по-товариськи, що поручив Василеві Сімовичеві вибрати ті гроші і по малій сумі, нишком, роздавати допомоги старим членам нашого товариства. І так отримав і я — по 10 зл. кожноразово - 60 злотих. Скупенько якось проживав я. [...]"
Зі статті М. Островерхи "З пожовклих сторінок 1939—1940"
“Свобода”, 18-го травня 1955
Сл. п. Михайло Островерха,
хорунжий УСС, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи “Галичина”, редактор тижневика Дивізії Галичина “До перемоги”, письменник, публіцист, мистецтвознавець.
хорунжий УСС, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи “Галичина”, редактор тижневика Дивізії Галичина “До перемоги”, письменник, публіцист, мистецтвознавець.
У вівторок, 17-го квітня ц.р. [1979], у своєму помешканні в Бруклині, Н.Й., помер несподівано на удар серця, на 82-му році життя, багатого в добрі діла для добра Батьківщини - сл. п. ред. Михайло Островерха. Похоронні обряди почалися у середу й Страсний Четвер, 18-го й 19-го квітня 1979 року в похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку.
Заупокійна Тризна відбулася в парафіяльній залі церкви - пам'ятника св. Андрія Первозванного. ...За дозволом вдови, пані Олени й погодженням приявних на тризні учасників похоронів, останній промовець запрезентував приявним живе слово померлого, награне на маґнітофонній стрічці, в суботу, 31-го травня 1975 року, під час Ювілейного Вечора, що його влаштувала Пластова Станиця й Управа Українського Народного Дому в Трентоні, Н.Дж., в пошану тоді ще живого й життєрадісного усусуса й редактора Михайла Островерхи. Протягом 15-ти хвилин, неначе живий, промовляв до приявних на тризні тількищо похований тут, на цвинтарі, а в 1975 році ще живий Ювілят. Немов би козак, стрілець, що прощався зі світом, він розказував своїм слухачам про грозна Червоної Калини, що раз-у-раз падають на землю там, на нашій не своїй землі та тут, здавалось би, щасливій американській землі...
"Свобода", 26 липня 1979
Заупокійна Тризна відбулася в парафіяльній залі церкви - пам'ятника св. Андрія Первозванного. ...За дозволом вдови, пані Олени й погодженням приявних на тризні учасників похоронів, останній промовець запрезентував приявним живе слово померлого, награне на маґнітофонній стрічці, в суботу, 31-го травня 1975 року, під час Ювілейного Вечора, що його влаштувала Пластова Станиця й Управа Українського Народного Дому в Трентоні, Н.Дж., в пошану тоді ще живого й життєрадісного усусуса й редактора Михайла Островерхи. Протягом 15-ти хвилин, неначе живий, промовляв до приявних на тризні тількищо похований тут, на цвинтарі, а в 1975 році ще живий Ювілят. Немов би козак, стрілець, що прощався зі світом, він розказував своїм слухачам про грозна Червоної Калини, що раз-у-раз падають на землю там, на нашій не своїй землі та тут, здавалось би, щасливій американській землі...
"Свобода", 26 липня 1979
Малюнок Едварда Козака
Сл. п. Михайло Островерха:
“Бідна ото наша традиція! Та ще й біднішою стає. Не тільки нищать її завзято москалі, поляки й інші їх помічники, а й ми самі! І то політична еміґрація! Загирюємо нашу традицію. Русь віддали москалям. Нашу маму, святу старослов'янську мову викинули легкодушно з церкви, щоб зберігали її москалі. Назву нашої тіснішої батьківщини — Галичина, що є сіллю в оці Москви, бо ж це українська ірредента, П'ємонт, викинули з уживання, бо так воліє “старший брат”. А на це приходить Україна, або Західня Україна. І безкритично пишемо: “Народився у Тростянці, Україна...” І так прославлену велику Україну зменшуємо до повітової Словаччини, до Монако, Люксембурґу. Таж Тростянців у самій Галичині є три села, в Україні знаємо ще два Тростянці. Ще коротка заувага до назви Західня Україна. Зараз по нашій програній, чи не в 1922 р., Москва зорганізувала в Галичині з наших москвофільських “ступайків” комуністичну партію, назвавши її Комуністична партія Західньої України. В 1939 р. Москва ледве встигла поставити на землі Галичини свій лапоть, як проголосила: Західня Україна. І “наські” вхопилися за цю назву з захопленням! І то якраз ті, хто найгарячіше деклямував про Україну! Так, неначе б назва Галичина, славна минулим, та валила Україну!.."
З книжки "Спадщина", Нью-Йорк, 1989
“Бідна ото наша традиція! Та ще й біднішою стає. Не тільки нищать її завзято москалі, поляки й інші їх помічники, а й ми самі! І то політична еміґрація! Загирюємо нашу традицію. Русь віддали москалям. Нашу маму, святу старослов'янську мову викинули легкодушно з церкви, щоб зберігали її москалі. Назву нашої тіснішої батьківщини — Галичина, що є сіллю в оці Москви, бо ж це українська ірредента, П'ємонт, викинули з уживання, бо так воліє “старший брат”. А на це приходить Україна, або Західня Україна. І безкритично пишемо: “Народився у Тростянці, Україна...” І так прославлену велику Україну зменшуємо до повітової Словаччини, до Монако, Люксембурґу. Таж Тростянців у самій Галичині є три села, в Україні знаємо ще два Тростянці. Ще коротка заувага до назви Західня Україна. Зараз по нашій програній, чи не в 1922 р., Москва зорганізувала в Галичині з наших москвофільських “ступайків” комуністичну партію, назвавши її Комуністична партія Західньої України. В 1939 р. Москва ледве встигла поставити на землі Галичини свій лапоть, як проголосила: Західня Україна. І “наські” вхопилися за цю назву з захопленням! І то якраз ті, хто найгарячіше деклямував про Україну! Так, неначе б назва Галичина, славна минулим, та валила Україну!.."
З книжки "Спадщина", Нью-Йорк, 1989
Малюнок Миколи Бутовича
МIЖ ДВОМА СВIТАМИ
В "Гомоні з далека" писав він про себе: "Як оглянусь — далеко ж я відійшов! І далі йду й покидаю милі літа. Ще трішки, ще рік — два — шість, а може й завтра, із очей зникне шлях, що ним я пройшов. І стане — далеко, давно. А це давно влазить усе глибше, усе болючіше в серце, в душу, як терня впялюється..."
І зник той земський, життєвий шлях для хворого на серце Михайла Островерхи вранці 17 квітня 1979 року в його помешканні в Бруклині на 83-му році життя заслуженного громадянина, Усуса й письменника. З ним відійшов у Вічність ще один із нечисленного вже гуртка тих, що піднімали Червону Калину й творили стрілецьку легенду. Належав від 1914 року до збройної формації УСС, яка видала визначних поетів, письменників, композиторів, мистців-малярів і творців української культури. Згадати б тільки Р.Купчинського, В.Софронова-Левицького, Л.Лепкого, І.Іванця, Ю.Буцманюка, Ос.Сорохтея, Л.Перфецького, М.Гайворонського, С.Ріпецького. Кожний із них залишив по собі місце, якого вже ніхто не заповнить. Михайло Островерха, колишній активний учасник нашої Визвольної Війни в рядах славних Усусусів, із зброєю в руках воював за волю України, а опісля, як письменник, журналіст і мистецький критик збагачував нашу культуру.
На узгір'ї, вище старовинного бучацького замку, зруйнованого 1672-го року турецьким султаном та козацьким військом Петра Дорошенка, стояла хатина бідної міщанки-вдови. В ній прийшов на світ 1897 року Михайло Островерха. Вчився і виховувався у конвікті О.Василіян у Бучані. До кінця життя вдячно згадував своїх катехитів і учителів Регушевського, Евстахія Барановського, Андріяна Добрянського, Ясінського, Вайгеля, Мазура, Винара, Фещенка, Йос.Скрутеня, Януарія Коциловського й Градюка. В патріотичному дусі вихований хлопець рвався до Українських Січових Стрільців, коли вибухла I-ша світова війна. Але добра мати "загородила йому кописткою шлях у похід і він із гіркотою в серці ждав на щасливий 1915-й рік, коли міг опинитися серед найкращого товариства: УСС". Як стрілець, перейшов усю українську визвольну війну і, після її прогри, польський табір полонених, а опісля вибрав незавидний шлях українського професійного журналіста й письменника.
Восени 1916 року над річкою Ценівкою, коли, після довгої оборони, сотня Сушка була оточена москалями, Островерха попав у російський полон. В перших місяцях 1917 року, як полонений, працював в "Етапі Юго-Западного Фронта", де вів "журнал ісходящіх і входящіх бумаг". Від дитинства любив Островерха пристрасно театр і мав гарний ліричний тенор, тому випадково, щасливим збігом обставин, опинився у військовому театрі. Коли Етап пересунувся на Схід до Бару, приїхав з фронту якийсь полк і давав у залі історичну драму Старицької-Черняхівської "Мазепа", а далі "Наталку-Полтавку" безкоштовно на всі вистави. В жовтні 1917 року його Етап був уже в Корці на Волині й тут мав Островерха щастя виступити на сцені. Театр давав спершу російські і українські п'єси, а згодом тільки українські. Вів його режисер Яблоков, артист театру Соловцова в Москві. Хтось із етапних вояків-службовців сказав Яблокову, що Островерха має "хороший голосок" і той запросив його до хору, а незабаром сказав до нього: "Ей, ти, австріяк! Ти будеш Петро в "Наталці-Полтавці"! Не безпокойся, будеш ти вєліколєпний Петро!" Островерха, спершу збентежений, виступив по кількох пробах у грудні 1917 року на сцені.
При кінці квітня 1918 року за спонукою сотника Романа Сушка, що був тоді в Києві в Січових Стрільцях, Островерха покинув Яблокова й подався в Галичину до давніх друзів, Усусусів. А далі прийшов тиф у Тульчині, а коли хворий Михайло переміг гарячку, мусів під командою полковника Є. Мишківського пробиватися під Чорним Островом із большевицького оточення. Брав участь у поході на Київ у серпні 1919 року. Ціле життя жив спогадами про події визвольної війни й часто писав про них. Ось уривок із "Гомону з далека": "Болить мене туга за тобою, Рідна Земле!... Як згадаю бо ті глибинно-сині небеса над тобою, що в них ходить таке щире, добре, наше сонце! Як згадаю, як то в тих небесах пливуть білі хмаринки й несуть із собою гомін пісні жайворонка! Як згадаю ті волошки, що в шумах вітру розмовляють із житами, то так мені стає банно, що туга, як буревій, гонить серцем, мов перекотиполем, по степах, полях, дорогах і стежках нашої України. В таку хвилину лине моя думка, обнявшись із тим серцем, у роки наших кривавих походів за волю. Зупиняється на полях, на обніжках, на суголовках, у балках, на схилах гір: я схиляюся над могилами тих, що своє життя для батькивщини склали...". А в спогаді "Пантерей", поміщеному в "Америці", згадував з тугою сотника Носковського, що завзято наступав на москалів під Раковецьким лісом, і сотника Андрія Мельника, що "затиснувши шапку на зад голови, ішов як у дим на чолі сотні", і красуня сотника Яримовича, що "не гірше списався в боях", і сотника Романа Сушка, що "таки найгостріше йшов", а з ним четаря Петра Франка, що "йшов дещо неуважно, бо за кожним розривом шрапнелі шукав за алюмінієвою шапочкою", і завжди стриману хорунжу Софію Галечко...
Добру заправу дістав Островерха до письменницької і мистецької діяльности в Пресовій Кватирі УСС. Коли панувала тиша на фронті й не було боїв з москалями, наприклад, в Соснові, у Пресовій Кватирі кипіло літературне й мистецьке життя. В сільській хаті лунали нові пісні, творилася нова поезія, поставали нові малярські картини й карикатури. Працювали там майстри слова, кольорів і ліній, які черпали надхнення з фронтових подій і творили стрілецьку історію. Серед них треба згадати Р.Купчинського, Льоню Лепкого, Моля Голубця, Гриця Труха, пізнішого Василіяника, Івана Іванця, Юл.Буцманюка, Ос.Куриласа, Ос.Сорохтея, Юл.Крайківського та ін. У Пресовій Кватирі збігалися всі новини з фронту, із Штабу, а найважливіше — з Відня, з Бойової Управи. Після війни написав Островерха нарис із життя УСС "Коли цвіла калина", де показав цікаву ґалерію стрілецьких типів.
Звільнений із польського табору інтернованих, вернувся Михайло до Бучача. Довгий час ходив у сірій солдатській шинелі, в чоботях, з петлюрівкою на голові. Хоч був старший, товаришував із нами, гімназистами, і був свого роду нашим виховником. Показав нам культ кривавої стрілецької слави, розбуджував у наших серцях тугу за гарними днями визвольної боротьби. Багато писав, виступав в аматорських виставах і концертах, малював, а інколи мандрував по околичних селах, відвідуючи священі доми. Всюди його вітали, особливо в домах, де були дівчата, бо вмів цікаво розказувати й чарував їх своїм гарним й ніжним голосом. Згодом дістав від єп. Хомишина стипендію на студії співу й поїхав до Риму. Там вивчав італійську мову й полюбив Італію, до якої опісля досить часто їздив. Повернувшись, дав навіть у залі Музикального Інституту у Львові власний концерт. Зрозумівши, що співацької кар'єри не зробить, закінчив студії співу й посвятився журналістичній і письменницькій праці. Приїхавши до ЗСА, довгий час дякував у церкві на Бронксі, бо мав гарний голос, був дуже релігійний та знав усі церковні напіви й пісні. Написав і видав кільканадцять вартісних книжок. Чимало перекладав із італійської мови, писав ескізи й нариси, оповідання і етюди. Відзначався оригінальним обривчастим стилем. В наших часописах поміщував часто рецензії з мистецьких виставок.
Із смертю Михайла Островерхи збідніла українська культура, що її творила славна стрілецька гвардія. Після недавньої смерти Р.Купчинського, П.Постолюка й М.Островерхи осиротіло видавництво Червоної Калини, а з ним і вся українська громада.
Хай же Бог прийме заслуженого Покійника у свої хороми й дасть йому вічний відпочинок, а земля Вашінгтона хай буде йому легкою!
Чікаґо, 1979 р.
Iван Боднарук
І зник той земський, життєвий шлях для хворого на серце Михайла Островерхи вранці 17 квітня 1979 року в його помешканні в Бруклині на 83-му році життя заслуженного громадянина, Усуса й письменника. З ним відійшов у Вічність ще один із нечисленного вже гуртка тих, що піднімали Червону Калину й творили стрілецьку легенду. Належав від 1914 року до збройної формації УСС, яка видала визначних поетів, письменників, композиторів, мистців-малярів і творців української культури. Згадати б тільки Р.Купчинського, В.Софронова-Левицького, Л.Лепкого, І.Іванця, Ю.Буцманюка, Ос.Сорохтея, Л.Перфецького, М.Гайворонського, С.Ріпецького. Кожний із них залишив по собі місце, якого вже ніхто не заповнить. Михайло Островерха, колишній активний учасник нашої Визвольної Війни в рядах славних Усусусів, із зброєю в руках воював за волю України, а опісля, як письменник, журналіст і мистецький критик збагачував нашу культуру.
На узгір'ї, вище старовинного бучацького замку, зруйнованого 1672-го року турецьким султаном та козацьким військом Петра Дорошенка, стояла хатина бідної міщанки-вдови. В ній прийшов на світ 1897 року Михайло Островерха. Вчився і виховувався у конвікті О.Василіян у Бучані. До кінця життя вдячно згадував своїх катехитів і учителів Регушевського, Евстахія Барановського, Андріяна Добрянського, Ясінського, Вайгеля, Мазура, Винара, Фещенка, Йос.Скрутеня, Януарія Коциловського й Градюка. В патріотичному дусі вихований хлопець рвався до Українських Січових Стрільців, коли вибухла I-ша світова війна. Але добра мати "загородила йому кописткою шлях у похід і він із гіркотою в серці ждав на щасливий 1915-й рік, коли міг опинитися серед найкращого товариства: УСС". Як стрілець, перейшов усю українську визвольну війну і, після її прогри, польський табір полонених, а опісля вибрав незавидний шлях українського професійного журналіста й письменника.
Восени 1916 року над річкою Ценівкою, коли, після довгої оборони, сотня Сушка була оточена москалями, Островерха попав у російський полон. В перших місяцях 1917 року, як полонений, працював в "Етапі Юго-Западного Фронта", де вів "журнал ісходящіх і входящіх бумаг". Від дитинства любив Островерха пристрасно театр і мав гарний ліричний тенор, тому випадково, щасливим збігом обставин, опинився у військовому театрі. Коли Етап пересунувся на Схід до Бару, приїхав з фронту якийсь полк і давав у залі історичну драму Старицької-Черняхівської "Мазепа", а далі "Наталку-Полтавку" безкоштовно на всі вистави. В жовтні 1917 року його Етап був уже в Корці на Волині й тут мав Островерха щастя виступити на сцені. Театр давав спершу російські і українські п'єси, а згодом тільки українські. Вів його режисер Яблоков, артист театру Соловцова в Москві. Хтось із етапних вояків-службовців сказав Яблокову, що Островерха має "хороший голосок" і той запросив його до хору, а незабаром сказав до нього: "Ей, ти, австріяк! Ти будеш Петро в "Наталці-Полтавці"! Не безпокойся, будеш ти вєліколєпний Петро!" Островерха, спершу збентежений, виступив по кількох пробах у грудні 1917 року на сцені.
При кінці квітня 1918 року за спонукою сотника Романа Сушка, що був тоді в Києві в Січових Стрільцях, Островерха покинув Яблокова й подався в Галичину до давніх друзів, Усусусів. А далі прийшов тиф у Тульчині, а коли хворий Михайло переміг гарячку, мусів під командою полковника Є. Мишківського пробиватися під Чорним Островом із большевицького оточення. Брав участь у поході на Київ у серпні 1919 року. Ціле життя жив спогадами про події визвольної війни й часто писав про них. Ось уривок із "Гомону з далека": "Болить мене туга за тобою, Рідна Земле!... Як згадаю бо ті глибинно-сині небеса над тобою, що в них ходить таке щире, добре, наше сонце! Як згадаю, як то в тих небесах пливуть білі хмаринки й несуть із собою гомін пісні жайворонка! Як згадаю ті волошки, що в шумах вітру розмовляють із житами, то так мені стає банно, що туга, як буревій, гонить серцем, мов перекотиполем, по степах, полях, дорогах і стежках нашої України. В таку хвилину лине моя думка, обнявшись із тим серцем, у роки наших кривавих походів за волю. Зупиняється на полях, на обніжках, на суголовках, у балках, на схилах гір: я схиляюся над могилами тих, що своє життя для батькивщини склали...". А в спогаді "Пантерей", поміщеному в "Америці", згадував з тугою сотника Носковського, що завзято наступав на москалів під Раковецьким лісом, і сотника Андрія Мельника, що "затиснувши шапку на зад голови, ішов як у дим на чолі сотні", і красуня сотника Яримовича, що "не гірше списався в боях", і сотника Романа Сушка, що "таки найгостріше йшов", а з ним четаря Петра Франка, що "йшов дещо неуважно, бо за кожним розривом шрапнелі шукав за алюмінієвою шапочкою", і завжди стриману хорунжу Софію Галечко...
Добру заправу дістав Островерха до письменницької і мистецької діяльности в Пресовій Кватирі УСС. Коли панувала тиша на фронті й не було боїв з москалями, наприклад, в Соснові, у Пресовій Кватирі кипіло літературне й мистецьке життя. В сільській хаті лунали нові пісні, творилася нова поезія, поставали нові малярські картини й карикатури. Працювали там майстри слова, кольорів і ліній, які черпали надхнення з фронтових подій і творили стрілецьку історію. Серед них треба згадати Р.Купчинського, Льоню Лепкого, Моля Голубця, Гриця Труха, пізнішого Василіяника, Івана Іванця, Юл.Буцманюка, Ос.Куриласа, Ос.Сорохтея, Юл.Крайківського та ін. У Пресовій Кватирі збігалися всі новини з фронту, із Штабу, а найважливіше — з Відня, з Бойової Управи. Після війни написав Островерха нарис із життя УСС "Коли цвіла калина", де показав цікаву ґалерію стрілецьких типів.
Звільнений із польського табору інтернованих, вернувся Михайло до Бучача. Довгий час ходив у сірій солдатській шинелі, в чоботях, з петлюрівкою на голові. Хоч був старший, товаришував із нами, гімназистами, і був свого роду нашим виховником. Показав нам культ кривавої стрілецької слави, розбуджував у наших серцях тугу за гарними днями визвольної боротьби. Багато писав, виступав в аматорських виставах і концертах, малював, а інколи мандрував по околичних селах, відвідуючи священі доми. Всюди його вітали, особливо в домах, де були дівчата, бо вмів цікаво розказувати й чарував їх своїм гарним й ніжним голосом. Згодом дістав від єп. Хомишина стипендію на студії співу й поїхав до Риму. Там вивчав італійську мову й полюбив Італію, до якої опісля досить часто їздив. Повернувшись, дав навіть у залі Музикального Інституту у Львові власний концерт. Зрозумівши, що співацької кар'єри не зробить, закінчив студії співу й посвятився журналістичній і письменницькій праці. Приїхавши до ЗСА, довгий час дякував у церкві на Бронксі, бо мав гарний голос, був дуже релігійний та знав усі церковні напіви й пісні. Написав і видав кільканадцять вартісних книжок. Чимало перекладав із італійської мови, писав ескізи й нариси, оповідання і етюди. Відзначався оригінальним обривчастим стилем. В наших часописах поміщував часто рецензії з мистецьких виставок.
Із смертю Михайла Островерхи збідніла українська культура, що її творила славна стрілецька гвардія. Після недавньої смерти Р.Купчинського, П.Постолюка й М.Островерхи осиротіло видавництво Червоної Калини, а з ним і вся українська громада.
Хай же Бог прийме заслуженого Покійника у свої хороми й дасть йому вічний відпочинок, а земля Вашінгтона хай буде йому легкою!
Чікаґо, 1979 р.
Iван Боднарук
