Учасники гуцульського повстання та визвольного походу на Сигіт у січні 1918 року*
"Брати рідні! Всі, що здібні під оружє, ставайте в ряди добровольців у своїй військовій одежі і обуві та приносіть зі собою всяке оружє і муніцію. Орґанізуйте добровольчі відділи та бороніть вашої волі і рідної землі. Наші закарпатські брати нам допомагають, але наше діло є вибороти свободу і закріпити її! Тож до зброї, брати! До орґанізації своїх сил! Бо лише тоді, як буде у нас сильне і здисципліноване військо, то наші гнобителі не вдіють нічого проти нас. І ще одне, браття: має бути найбільший порядок. Один другого не сміє рабувати і кривдити."
З відозви Української народної ради, проголошеної 10 січня 1919 року в селі Ясіня на Закарпатті
Микола Кушніренко
“ГУЦУЛЬСЬКА РЕСПУБЛІКА" НА ЗАКАРПАТТІ ТА ЇЇ БОРОТЬБА ЗА СОБОРНІСТЬ
До її 60-ліття і з нагоди виходу книжки споминів Степана Клочурака „До Волі" (Карпатський Союз. Ню Йорк, 1978. Обкладинка Едварда Козака. Передмова д-ра В. Шандора http://diasporiana.org.ua/memuari/1762-klochurak-s-do-voli/ )
“Свобода”, 15 березня 1979
Ця книжка заслуговує не лише на рецензію, а й на те, щоб з її сторінок
подати читачеві маловідомі й невідомі факти героїчної історії
Закарпаття, що у 1918-19 роках прагнуло об'єднатися з Києвом — із
Соборною Україною, а східня частина краю — закарпатська Гуцульщина —
збройно боролась за Соборність над Тисою.
Закарпатська
Гуцульщина складається з 8 сіл у долині Чорної і Білої Тиси, що
зливаються разом і течуть на південь під назвою Тиси. Серед цих сіл
найбільше Ясіня. У 1918 році воно мало коло десяти тисяч населення, а
серед нього десятину складали змадярщені німці та жиди, решта — 90
відсотків були українці-гуцули. У цьому селі народився 1895 року автор
споминів Степан Клочурак. Скінчив він клясичну гімназію в Сиготі та став
студентом правничої академії в тому ж місті. У вересні 1915 року мусів
іти до австро-угорського війська і під час Першої світової війни воював
на трьох фронтах. У кінці жовтня 1918 року розпалась Австро-Угорщина. Владу в Мадярщині перебрала мадярська революційна ,,Народня Рада", а її президент М. Каролій проголосив мадярську республіку.
Скінчилась війна і для автора споминів. Поручник Степан Клочурак повернувся до рідного Ясіня 3 листопада 1918 року. Того ж дня, на прохання громадської управи, перебрав команду над місцевою гуцульською міліцією, що її вже встигли зорганізувати місцеві провідники. Але в селі була ще й давня мадярська жандармерія та прикордонна поліція, її того ж 3-го листопада гуцульська міліція обезброїла. Так ясінські гуцули позбулися представників мадярської влади, що спричинили їм стільки терпінь та горя, особливо під час Першої світової війни.
Події швидко розвивалися. Порадившись з чільними гуцулами, Степан Клочурак скликав на день св. Дмитра, 8 листопада 1918 року, збори всього населення Ясіня. Мета зборів — вибрати місцеву Українську Народну Раду, нового старосту і його заступника та призначити до місцевої адміністрації своїх урядовців.
У соняшний осінній день на площі ,,Трицьиток" зібралася багатотисячна маса місцевого населення. Трибуна була вдекорована блакитно-жовтими прапорами. З неї промовляли провідники ясінської громади, а зборами керував автор споминів. З'ясувавши потребу виборів місцевої Ради, він сказав: „Я певний, що між членами ради не буде спору, що у всіх нас є тільки одна мета, одна ціль — з'єднатись із своїми кровними братами українцями, з'єднатись з Україною. Але, щоб ніхто не сумнівався в цьому, я ставлю це питання під голосування: Хто за з'єднання з Україною, хай піднесе руку!" Усі учасники зборів підняли руки з викликами „Най живе наша Україна!" Проти з'єднання з Україною не піднялась жадна рука (ст. 104). Ще було кілька промовців, що порушували важливі справи. Кирило Рищук звернув увагу зборів на те, що до боротьби за свободу треба закликати не тільки села Гуцульщини, але й увесь наш нарід, що живе в Мадярщині.
Члени Української народної ради в Ясіні – законодавчого органу Гуцульської Республіки**
Ті всенародні збори вибрали 42 члени Ради, й назвали її “Українська Народна Рада в Ясіню", а головою її обрано автора споминів. На першому засіданні Ради вибрано Головну Управу з 12 членів. Так скінчився той пам'ятний день 8 листопада 1918 року, що „до нині не втратив свого історичного значення", — слушно зазначає автор.
Цікаво, що на протилежному західньому кінці Закарпаття, аж над Попрадом, у містечку Старій Любовні того ж 8-го листопада відбулося перше велике віче українських народніх мас та делеґатів революційних рад усіх довколишніх громад. Тут серед великого піднесення було ухвалено відірватися від Мадярщини і злучитися з Україною.
Згідно рішення Ради, Ст. Клочурак з Іваном Климпушем поїхали у Станиславів (тепер Івано-Франківськ) і передали урядові Західньої України постанову Ясіня про приєднання до України і протокол народних зборів від 8-го листопада. Делеґатів прийняв тодішній прем'єр-міністер Сидір Голубович (1873-1938). Вони просили його, щоб військо Західньої України зайняло Закарпаття, але прем'єр С. Голубович відповів, що покищо про це не може бути й мови, бо Західня Україна веде тяжку боротьбу з поляками і не має зайвих вояків. Крім того уряд Західньої України одержує зброю, яку перевозиться через Мадяршину, а також там купує значну її кількість.
Нова мадярська влада графа Каролія скликала з'їзд представників усього Закарпаття до Будапешту на день 10 грудня 1918 року. Кожне село з українською більшістю вислало своїх представників. Прибуло в Будапешт коло 500 делегатів, між ними були й представники Пряшівщини.
Головною метою мадярського уряду на тім з'їзді було отримати від делеґатів схвалення урядового маніфесту, що русини бажають залишитися в Мадярщині, а також ухвалити й законопроект автономних прав русинів у межах Мадяршини.
Більшість делеґатів священиків та вчителів орієнтувались на Мадярщину, але й між ними були винятки, як о. Мих. Медве, о. Петро Долинай. Автор детально й цікаво описує драматичний перебіг з'їзду. В дискусії взяло участь багато селянських делеґатів, що пригадували кривди заподіяні мадярами, та майже кожний з них заявляв, що в Будапешті, далеко від рідної землі, делеґати не мають нічого вирішувати. Хто відважився говорити по-мадярському, тому не давали скінчити промову. Д-р Юлій Бращайко запротестував проти змісту прочитаного маніфесту та заявив: „Наш народ домагається приєднання до України, до своїх братів" (ст.113). Патріотичну промову виголосив д-р Мих. Андрашко й закінчив її словами гимну: „Душу й тіло ми положим за свою свободу...” З'їзд ухвалив, щоб наступні збори, на яких буде вирішена доля Закарпаття, відбулися в Хусті. „Так скінчився з'їзд, на якому ...орієнтація на Мадяршину вповні провалилась. Це була перемога (горстки — МК) нашої національно-свідомої інтеліґенції і наших селян, які в чужому оточенні, в столиці Мадярщини, не боялись провалити приготовлені пляни мадярської влади і її прислужників, наших ренеґатів... У Будапешті делеґати-селяни недвозначно висловили свою волю приєднати наші землі до України" (ст. 115-116).
Ясінська делеґація (8 душ), повернувшись з Будапешту, подала звіт своїй Раді, яка схвалила поступовання делеґатів, а також постановила доповнити ясінську Раду представниками всіх сільських рад Гуцульщини, від Бичкова до Ясіня. Так постала „Гуцульська Республіка"; ця літературна назва виникла пізніше, офіційна назва була „Українська Народня Рада в Ясіню" з представниками з сусідніх сіл.
Через тиждень після будапештського з'їзду, скликано з'їзд представників Мармарошу у Сиготі на день 18 грудня 1918 року для вибору Народньої Ради мармароської жупи. Цей сигітський з'їзд виразно і рішуче запротестував проти зазіхань румунів на місто Сигіт і його околицю. Тоді в Сиготі українського населення було більше, ніж румунсьуого, а села довкола нього були також українські.
На сигітському з'їзді ясінська делегація довідалася, що мадярський уряд плянує вислати до Ясіня військо, щоб воно „навело порядок". Ясінська Рада приготовилась до цієї події: зменшила наполовину свою міліцію, поховала зброю і вирішила не вступати в бій з мадярами, а вичекати як виясниться політична ситуація.
Вранці 22 грудня 1918 року до Ясіня прибуло 20 мадярських старшин і 600 рядових вояків під командою підполковника. За військом повернулась і давня зненавиджена мадярська адміністрація. Дня 3 січня 1919 року у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), на урочистому засіданні Національної Ради, було проголошено об'єднання Західньої України з УНР.
На цьому засіданні були присутні й делегати з Ясіня: автор споминів та майор Пуза й Іван Климпуш. Степан Клочурак виголосив там палку промову, закінчивши її словами: “Нашим гарячим бажанням є, шоб прапор незалежної Соборної України вічно маяв на нашій иайвищій українській горі Говерлі!"
Mих. Лозинський у своїй книзі „Галичина в рр. 1918-1920", згадує про присутність делеґатів угорських українців на засіданні Української Національної Ради З січня 1919 р. в Станиславові і подає привіт - коротку промову делеґата, не зазначаючи його прізвища.
Ясінська делеґація повідомила президента С. Петрушевича, що мадярське військо знову окупувало не лише Ясіня, але й Хуст , Ізу, Волове, Довге та просила дати закарпатцям військову допомогу. Президент Петрушевич заявив, що поки йде війна з поляками, така поміч неможлива. Але державний секретар народньої оборони, полковник Дмитро Вітовський (1887—1919), погодився дати поміч при умові, що закарпатці матимуть власні військові частини під командою місцевих старшин і виступатимуть як війське закарпатське, або як військо, шо його організувала ясінська Народня Рада. Він радив звернутися до окружного коменданта в Коломиї, д-ра В. Бемка, який одержить відповідні інформації. За порадою закарпатця майора Є. Пузи було вирішено, що військо організує Народня Рада в Ясіню і назве його „Гуцульською Народньою Обороною". Щоб цей плян здійснити, треба було ліквідувати в Ясіню мадярське військо. У порозумінню з Коломиєю вирішено зробити повстання проти мадяр вночі на Різдво — 7 січня 1919 року.
З Коломиї прибуло 23 добровольці - 3 старшини, 6 підстаршин і 14 стрільців, разом повстанці мали 109 вояків, а мадяри 620. Вночі з 7-го на 8 січня 1919 року ясінські гуцули нагло напали на мадярське військо і по короткій гострій перестрільці його перемогли. Мадяри мали 11 поранених, з них 5 тяжко, повстанців було 8 ранених, з них 2 тяжко. Мертвих не було, полонених було 504 мадярських вояків, а старшин взято з їх квартир разом з їхнім підполковником. До 3-ої години ранку Ясіня позбулося мадярських окупантів і владу знову перебрала Українська Народня Рада. Призначені нею урядники зайняли свої місця зразу після перевороту 8 січня 1919 року. Від того дня Ясіня зачало жити незалежним життям, до котрого не втручався і уряд Західньої України.
Головна управа ясінської Ради, в порозумінні з командою гуцульського війська, вирішила зайняти всю Гуцульшину і місто Сигіт, де ще було мадярське військо.
Дня 12 січня 1919 року прибула з Коломиї нова група старшин і підстаршин і ранком 13 січня почався наступ на південь - на село Кваси і местечко Рахів, де з мадярами відбувся бій. Далі наступ ішов до села Бичкова і 15—16 січня було зайнято залізничний вузол Сигітську Комору і місто Сигіт, де мадярська залога майже не боронила міста. У той час гуцульське військо, до котрого приєднувались по дорозі добровольці, мало коло 1100 вояків, з того 600 були закарпатські гуцули, а решту складала „таємна" поміч, шо її прислала окружна військова команда в Коломиї.
Похід на Мармароський Сигіт детально описаний у спогадах. Вони чи неодинокий український документ про боротьбу українців за Мармароську Сигітщину, що її загарбали румуни у січні 1919 року і тримають дотепер.
Гуцульське військо, зайнявши Сигіт, кілька днів у ньому перебувало. Але сигітські румуни вислали делеґацію до команди румунської армії у Семигороді і просили її зайняти Сигіт. Коли румунська армія наблизилась до Сиготу і відмовилась вести переговори з командою гуцульського війська, то воно почало евакувати Сигіт. Перша його група щасливо прибула до Бичкова, а друга спізнилась на день з траспортом. За той час румуни, розібравши залізничні рейки у Сиготській Коморі, напали з трьох сторін на українське військо, добре знаючи, що воно не мало ніяких ворожих намірів проти румунів. У цьому нерівному бою, що румуни підступно нав'язали без ніяких причин, українські вояки боронились і обидві сторони зазнали значних втрат: 18 українських вояків було вбитих, а 39 ранених. Румунів було вбитих 8, а 23 ранених. Своє право до Сиготу і його української околиці українці заявили не лише на з'їзді у Сиготі 18 грудня 1918 року, а й ствердили його кров'ю своїх вояків.
Коли про події у Сигітській Коморі довідались у Станиславові, уряд Західньої України наказав окружній Команді в Коломиї відкликати свої відділи із закарпатської Гуцульщини, бо Західня Україна не веде війни з Румунією. Відхід галицьких частин боляче вразив гуцулів, бо вони знову залишилися самі.
Найбільшою турботою ясінської Народної Ради було забезпечити населення харчами не лише в Ясіню, але і в сусідніх селах. Ясінська Рада зверталася за ними не тільки до уряду Західньої України, але й до Києва, куди висилала своїх представників. Ясіня одержало з України кілька вагонів хлібної муки, що була привезена в білих міхах з написом „Україна". Місцеве населення довго зберігало ті міхи, як доказ багатства України. Харчі і нафту посилав також уряд Західньої України. Обидва уряди належні їм гроші, за прислані продукти, дарували громаді Ясіня на допомогу тим родинам, шо їх сини брали участь у визвольній боротьбі українського народу. Найбідніше населення Ясіня та сусідніх сіл одержувало муку, кукурудзу і нафту даром.
Формально „Гуцульська Республіка" була незалежною. З мадярською владою не мала нічого спільного. Уряд Західньої України не втручався в її внутрішнє життя, але фактично вона була вже частиною України; користалася не лише з її „таємної" військової допомоги, а й з господарської. Між Ясіням і Раховом наладнано залізничне сполучення, а між Ясіням, Станиславовим і Коломиєю курсували щоденно пасажирські поїзди, що ними населення закарпатської Гуцульшини їздило в Галичину за різними потребами. На території „Гуцульської Республіки" панував спокій і взірцевий порядок. В будинку ясінського кінотеатру відбувалися лекції на актуальні теми. Популярним лектором був галицький поручник Герасимович, за фахом учитель. Щоб оволодіти командою в українській мові, ясінські вояки щодня пильно ходили на вправи, що їх провадили старшини з Коломиї.
Але ця ідилія незабаром скінчилася. Після невдалого походу на Сигіт, галицькі вояки залишили Ясіня. Але шщ одна велика і світла подія відбулася на Закарпатті. Згідно з постановами представників Закарпаття в Будапешті 10 грудня 1918 року і в Сиготі 18 грудня того ж року, в Хусті відбувся 21-го січня 1919 року конґрес представників цілого Закарпаття. Присутніх було 420 делегатів. Кожний з них репрезентував тисячу душ населення краю. Так були заступлені майже всі села Закарпаття. Цей конґрес проголосив приєднання Закарпаття до України та вибрав Руську (Українську) Центральну Раду і її голову — д-ра Михайла Бращайка.
Поляки, за допомогою Франції, перемагали Українську Галицьку Армію, а Закарпаття у квітні 1919 року опинилось під окупацією трьох сусідніх держав. Східню частину краю, аж до міста Берегова, зайняли румуни. В жупі берегівській і частинно ужгородській стояло мадярське військо. Пряшівщину і місто Ужгород на всю ужанську долину обсадило військо Чехо-Словаччини. У цій критичний ситуації закарпатські провідники в Мармарощині скликали з'їзд закарпатців у Станиславові на 7 травня 1919 року. Прибуло 132 делегати із 62 громад, навіть з району Сиготу. На цьому з'їзді д-р Мих. Бращайко виголосив доповідь: „Теперішнє політичне становище в Угорській Русі і який має бути з нього вихід".
З'їзд офіційно вітав представник уряду Західньої України, а після з'їзду, його делеґацію прийняв президент Є. Петрушевич. Д-р М. Бращайко. передав йому резолюцію ухвалену з'їздом, з вимогою, шоб представники України на мировій конференції в Парижі домагалися приєднання до України території Мадярщини заселеної русинами-українцями. Про цей з'їзд ніде і ніколи не згадувалося у закарпатській пресі, хоч місцева галицька докладно описувала перебіг того з'їзду.
Одночасно з польським наступом в Галичині, румуни розпочали свій наступ на Закарпатті з Требушан через Рахів, Ясіня, Делятин, Коломию на Чернівці, щоб забезпечити для себе залізничний зв'язок між Сиготом і Чернівцями.
В Ясіню „Гуцульська Народня Оборона" не ставила румунам жадного опору. Ясінські вояки склали зброю i передали румунам рештки військового майна. Румуни залишили ясінську Народну Раду вести адміністрацією села. Одначе 11 червня 1919 року в Ясіня приїхав спеціяльний відділ румунського війська та заарештував членів ясінської Ради і її голову - автора спогадів. Сталося це через брехливий донос ясінськнх колишніх мадярських урядовців, ціпцерів (німців) та жидів-лихварів. Слідство, яке перевів краєвий суд у Сиготі, не довело членам Ради ніякого злочину і всі вони були звільнені з в'язниці та далі вели громадські справи села. Але голову ясінської ради — автора споминів — румуни поставили перед військовий суд. Найбільшою його провиною, говорилось в акті обвинувачення, було те, що він у великій мірі „спричинив" бій гуцульського війська з румунами в Сигітській Коморі, в котрому загинуло 8 румунських вояків, а 23 було поранено. Ст. Клочурак у своїй обороні доводив, що з боку українців не було ані одного пострілу, поки на український транспорт не напали румуни з трьох сторін. Війську був даний наказ евакувати Сигіт. Завдяки прихильності одного члена суду, - румуна із Семигороду - Клочуракові присуджено ніби „невелику" несправедливу кару — шість місяців інтернування, що почав його відбувати в тюрмі міста Брашова в Румунії. У цьому місті зустрів він полонених українських вояків, що в Сигітській Коморі попали в полон до румунів.
Завдяки заходам дипломатичної місії УНР в Румунії, очоленої ген. Дельвіґом, ті вояки були звільнені з полону й перевезені в околицю Букарешту. Вони розповіли членам місії і про місце ув'язнення Клочурака, що вже три місяці мучився в румунській в'язниці, і ніхто про нього не знав. На особисту інтервенцію ген. Дельвіґа, Клочурак був звільнений і приєднався до групи колишніх полонених українських вояків коло Букарешту. Тут було сформовано з них курінь під командою галицького сотника Миколи Саєвича. Перша сотня цього куреня складалася з українців Закарпаття, переважно з гуцулів, а її командиром став поручник Ст. Клочурак.
Коли стрільці і старшини дали згоду їхати в Україну, вони були перевезені в Могилів над Дністром, а потім під Вінницю на фронт. У Вінниці, разом з частинами Придніпрянської армії, очистили місто від ворохобників.
Стрільці першої сотні, родом із Закарпаття, не затроєні політиканством та демагогією, гірко переживали хаос думок і почувань, що був тоді в Україні, де „кожна головка — як казали закарпатці — йшла за своїм розумом".
Курінь зформований в Румунії, що до нього належала й Клочуракова сотня, був бойовою й дисциплінованою частиною. З наказу Директорії та уряду Західньої України він був переведений до Кам'янця Подільського для охорони Директорії та влади Західньої України. Цей курінь 1-го листопада 1919 року дефілював на головній площі Кам'янця перед Головним Отаманом С. Петлюрою і Диктатором Західньої України Є. Петрушевичем, а 16 листопада вже нікого з обох урядів не було в Кам'янці. День раніше, 15 листопада, Петрушевич виїхав до Румунії, а Головний Отаман в район Любара. Тоді довершувалася катастрофа української армії, що була переможена, головно, тифом, не маючи ліків. Галицька Армія опинилася з Денікіном, а Придніпрянська, скупчившись в районі Любара, пішла 6 грудня у славний Зимовий Похід у запілля ворога.
Клочуракова сотня з „Угорської Руси" вирішила повернутися в рідні сторони, коли довідалась в Кам'янці від чеха, що Закарпаття, у вересні 1919 року на мировій конференції, було приєднане до Чехо-Словаччини. Тішила закарпатців думка, шо з Мадярщиною їх край назавжди розпрощався. Увечері 16 листопада 1919 року закарпатська сотня, під командою пop. С. Клочурака вирушила з Кам'янця у напрямку до Збруча. Перейшло його 126 вояків, а 9 стрільців, хворих на тиф, залишилось у Кам'янці. Більша частина сотні, через ліси і гори, щоб знову не попасти в руки румунів, повернулася в Ясіня та в інші села Мармарощини, а 18 осіб разом з Клочураком повернулося у рідні сторони через Мораву. Так закінчилася закарпатська гуцульська епопея, що почалася в Ясіню 8 листопада 1918 року проголошенням приєднання Ясіня до України.
Закарпатська сотня, під командою nop. Ст. Клочурака, що боролась у 1919 році коло Вінниці й охороняла український уряд у Кам'янці, була символом закарпатських збройних сил у рядах української Армії. Коли б Закарпаття мало тоді свою інтеліґенцію і старшин, то замість сотні були б там закарпатські полки.
Вищезгадані головніші події є канвою Клочуракової барвистої розповіді про гуцульську епопею, що в ній брали участь також закарпатці з інших сіл Мармарощини. Розповідь не многословна, але жива фактами, декотрі з них освітлюють цілу суспільну атмосферу старої Мадярщини перед 1914 роком, чи життя-буття закарпатської Гуцульщини та її зв'язки з Галичиною у тому ж часі.
Історик Закарпаття та історик визвольної війни українського народу в 1918-19 роках не може поминути Клочуракових спогадів. Вони подають невідомі і призабуті історичні події, в котрих автор брав участь і описав їх докладно — з датами і числами та іменами учасників і копіями документів.
Не маючи під руками літературних джерел, автор помилився у даті засідання Української Національної Ради у Станиславові, що на ньому була проголошена злука Галичини з УНР. Це засідання відбулося не 2-го, а 3-го січня 1919 року. Ясіня було засноване в першій половині ХУІІ століття, найстарша церковця збудована в ньому 1641 чи 1642 pp. (за Бідерманом).
Клочуракові спомини починаються, як і більшість споминів, описом дитинства. Автор малює його короткими штрихами на тлі гір і полонин та гуцульського побуту. Торкаючись свого життєпису, він на перший плян висуває суспільно-політичне та культурне життя свого оточення. Подає цікаві образки змадярщеного Ужгороду у роках 1905-10, де тоді не чути було української мови, і Мармароського Сиготу, де та мова лунала і в пізніших роках. Далі описує своє навчання у мадярських школах, а потім участь у Першій світовій війні з її страхіттями та мадярськими шибеницями у Ясіню. Закінчення Першої світової війни і розпад Австро -Угорщини та пробудження українського народу на Закарпатті і його пориви до волі. Ось ці головніші теми складають першу половину книжки, про другу вище було детально згадано у цій статті.
Революційні події на закарпатській Гуцульщині у 1919 році були огорнуті романтичними леґендами та переказами. Вони інспірували письменників змалювати ті події мистецьким словом. Перший писав на цю тему закарпатський поет і письменник Василь Гренджа–Донський у 1928 році - оповідання „Назустріч волі" і його ж драма „Сотник Мочаренко". Другим був чеський письменник 3. М. Кудєй, що в 1932 році написав по-чеському роман „Горалська республіка", появився він також і в українському перекладі М. Роїка у Львові 1938 року. Третім автором був Улас Самчук, його роман „Гори говорять", виданий у Чернівцях 1934 року, оснований на ясінських подіях та житті гуцулів у Ясіню.
Мистецька вартість всіх тих творів невелика, а історичної не можна вимагати від романів та оповідань. Клочуракові спомини — твір іншого жанру, але своїм рівнем він перевищує всі згадані твори. У першій половині книжки щира розповідь досягає мистецького рівня, а в другій документальна мемуаристика оживлена драматичною напруженістю подій та їх швидким чергуванням. Гарною ілюстрацією змісту є мистецька обкладинка книжки, що її виконав Едвард Козак.
* З Вікіпедії
** Гуцульська республіка http://argumentua.com/stati/gutsulska-respubl-ka
