На ту стаєньку вийшов я вночі...

Василь Герасим'юк

* * *
На ту стаєньку вийшов я вночі.
За мною — голий ліс. Пора — квітнева.
Та зацвіла вже гілка черешнева
й світила, заховавшись у кущі.

Ще не розвився бук, тому сліди
під лісом дуже давнього обійстя
лякали… Але місяць розповився,
й черешенька шепнула: “Підійди”.

Маржина в стайні зроду не була:
ховає у смереці дух маржина —
почув би. Лиш гора старого сіна
давним-давно під стелею лягла.

Від місячного світла треться — геть
старе, прозоре аж… На ньому плями
темно-червоні. Звідки? Може, смерть?..
Я бачу ями, вдавлені тілами.

А ось важкий, безумний слід руки —
немов не відпускає тінь від зброї!..
Де запах сіна, поту, крові, хвої?
Невже пройшли віки?

Ліс відступив за гору. І тоді
у місячному сивому промінні
відкрились зору древні, скорбні тіні —
у сіні пропливли, як у воді.

Ліс віддалявся запахом коня.
І раптом — іскри птиць! Які в безумців
важкі й самотні голови!.. Стерня
слів, що вповзали в землю: звук у звуці, —

сколола це повітря неживе,
роздерши й листя темні оповитки…
З небес чи з-під землі? — не знали, звідки
луна її, вигострюючи, рве

й потоком лиже, в пізній глибині
одягши шкуру мерви неживої
на запах сіна, поту, крові, хвої…
І я заплющив очі. І в мені —

немовби світло первісне, коли
крізь воду наче дивишся… Уздріти,
здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
лице, жовтіли руки із імли

й тінь на воді, така — вже наче йдуть
усі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.


Знимковано десь під Хустом, на Мармарощині, близько кордону з Румунією (з інтернету).