В’ячеслав Прокопович*
ОСТАННЯ ПОДОРОЖ
(31. ХІІ. 1923 — 16. Х. 1924)
(Уривок)
Діялося восени 1923. Зле стояла тоді наша справа. Україна після страшного нелюдського висилку визвольної боротьби та народніх повстань знесилилася, замовкла. Залитий по береги окупаційною армією, прибитий несвітським терором чека, край наш ніби скорився переможцеві і не ворушився в залізних шпуґах московських.
Большовики бучно святкували свою перемогу. Европа, виснажена великою війною та жадна миру, з цікавістю придивлялася до них; всюди говорилося про їх признання, про необхідність одновлення нормальних політичних та економічних зносин. Загальне політичне становище складалося для України неспрятливо.
Політична праця майже завмерла. Дипломатичні місії мало не всі припинили своє існування. А ті, що зоставалися ще, доживали свого віку. Уряд ледь животів, і ніякої роботи провадити не можна було. І умови, в яких він перебував, і вичерпання всіх коштів не давали йому змоги й ворухнутися.
Тарнів доживав останні дні, поволі завміраючи. Наші чільні люди розпорошилися, розсіялись повсюди; значна частина з них одійшла від чинної політики й боротьби і перейшла на культурну роботу, віддавшись їй цілковито.
Табори ще існували, але вже стояли під загрозою ліквідації; часті наїзди ріжних большовицьких комісій, які вабили слабодухих поворотом додому, хоч і зустрічали від загалу належну одсіч, та всеж дезорганізовували життя таборове, вносили розклад. Матеріяльні й духові умови все гіршали й гіршали; згори накидалися нові обмеження; боляче допікали часами зміни настрою у комісарів та їхні примхи. Ясно було, що надходить кінець.
Молодь потяглася до Чехії по науку. Серед таборян зазначилася сильна течія йти на працю до Франції, і мали вже вирушити перші партії туди.
Організаційні зв’язки між еміґрацією підупадали; вона не маючи проводу в частині дезорієнтувалася; посилилися впливи ріжних ворожих груп. Давалася взнаки загальна втома, депресія, апатія. Ми ніби переходили в стан анабіозу.
Особливо відчувалося це в Польщі, де безпосередня близькість з совітським кордоном та острах порушити сяк-так зліплений з Москвою мир і викликати нову війну з потужним сусідою, творили обставини, які виключали сливе всяку можливість якоїсь нашої праці. Та й трудно було говорити про якусь працю, коли адміністративна сваволя на місцях робила іноді неможливими самі умови перебування наших людей. До того дозоляли повсякденні злидні; безгрішшя центру ставало на перешкоді будь-якій ініціятиві.
Головний Отаман Симон Петлюра, якого висилки настирливо домагалися большовики, не міг перебувати в Польщі і офіційно мусів виїхати. Життя під чужим ім’ям, у скритку не давало йому можливости не то вести працю планомірну, а навіть ворушитися і подавати ознаки існування.
Глибока, сіра осінь. Холод, дощ, сльота, туман чужої сторони навкруги. І така ж осінь безпросвітна на душі.
Одного разу ввечері, коли я приїхав до табору, де тоді був за начальника культурно-освітнього управління генерального штабу, п. Отаман, після того як ми поговорили про справи, запропонував мені вийти разом пройтися. Він звичайно виходив з хати тільки вечорами, коли вже смеркне.
Добре пам’ятаю той вогкий вечір кінця листопаду, коли ми з ним йшли Уяздовськими алеями, тихими й безлюдними під таку пору. В розмові під час цієї вечірньої прохідки він і поділився зі мною своїм планом.
А план той полягав в необхідності відновити працю політичну в ширшому обсязі, а для того перший крок — виїзд його, Отамана, на захід в Европу. Виїзд цей не міняв концепції, яка, вважаючи за необхідне в боротьбі за визволення й державність конче скупчити усі сили живі проти найстрашнішого й наймогутнішого ворога- Москви, ставила за гасло: “чолом проти півночі” і будувала плани на порозумінні з західними сусідами України. Але тим виїздом хотілося виплисти на широку воду, мати вільні руки, здобути волю рухів і діяльности, підсилити її, оживити і розвинути.
Першим етапом мав бути Будапешт, а там далі на захід, до Швайцарії, до Франції.
Чому спинився пан Отаман саме на Угорщині? Та перш за все на цей час у нас ще збереглися два так ніби острівці в Европі — дві місії дипломатичні, що існували офіційно в Швайцарії та в Угорщині. Будапештську місію, на чолі якої стояв генерал В. Сікевич, було визнано урядово і вона користувалася зо всіх дипломатичних прав, як і інші посольства. Це давало змогу і здобути належні візи без клопоту і далі забезпечувало там перебування Головному Отаманові в умовах, якими користуються чужоземні представники. А виразна позиція тамошнього уряду щодо большовиків, які свого часу крівавою спробою гірко дозолили угорцям, давала надію, що саме там можна уникнути неприємних несподіванок. Угорський уряд доброзичливо поставився до приїзду пана Отамана і дав згоду на перебування в своїй столиці.
Отже зоставалося полагодити паспортові формальності, а це було питання тільки часу і то короткого. Що ж до фінансової спроможности і виїзду і перебування в Европі, то її забезпечено вже. Це все взяв на себе М. Василько з тих коштів, які мав. Через нього полагоджено і всі питання взагалі зв’язані з цією справою.
Оповівши про це, Симон Петлюра, який не міг вирушити в дорогу сам, запропонував мені виїхати в дорогу разом з ним до Західньої Европи. План Отаманів одповідав давнім моїм думкам про нашу дальшу працю. Більше як рік тому ми в тісному колі найближчих товаришів обмірковували способи підняти і пожвавити нашу урядову діяльність. І серед тих способів, що їх ми на тій нараді намітили, перше місце займало заснування в Західній Европі експозитури нашого уряду. До цього проєкту не раз ми верталися, розглядаючи його з ріжних сторін, і тільки брак коштів, який ми тоді особливо гостро відчували, ставав на перешкоді його здійсненню. Тим часом ми від того не відмовилися і тільки чекали спроможности перевести його в життя. Те, що надумав зробити Головний Отаман, йшло в тому самому напрямку. Тому, хоч я глибоко зжився з таборами, мав там роботу, яку вважав за корисну і яка заповнювала увесь час, і хотів перебути з нашим військом до кінця, я не міг не привітати наміру Симона Петлюри і пристав на його пропозицію: зламати уставлений вже уклад життя і вирушити в невідоме. Я тільки виставив з свого боку деякі умови, з яких найголовніша була та, щоб перед виїздом Симон Петлюра мав у себе в розпорядженню певну суму, що давала б змогу перебути довший час і була забезпекою на який випадок.
Ближчі товариші, з якими я радився, теж погодилися з цим планом, вважаючи його за доцільний і корисний.
Я повернувся тоді тим часом додому до табору, сподіваючися ще перебути свята в колі близьких мені людей, які були мені за рідних. Та виїхати довелося швидче, ніж гадалося. І от чому.
Пан Отаман, вирішивши подорож, хотів неодмінно виїхати ще в старому році. До цього саме він прив'язував багато, і як тільки залагоджено було паспортові формальності, почав лагодитися в дорогу.
А тут ще зайшли деякі події, про які не годилося б тут і згадувати, у внітрішньому життю нашому у Варшаві, що зосереджувалося на старому помешканню нашої місії на Алеї Руж, де бував часом пан Отаман. Ті ускладнення вельми прикрого характеру — там було викрито потайного большовицького аґента — примушували поспішати з од'їздом якомога швидче.
Останні звістки з Варшави зірвали мене раптом з Каліша. Залишивши і на службі, і в себе в хаті, як було, я нашвидку виїхав до пана Отамана. Хоч ті умови, про які я казав вище, ще не було здійснено, але виходило, що довше баритися з виїздом було не слід. Сам він виїхати не міг, і паспорт, і візи закордонні були готові тільки у мене. Тому я поступився своїми вимогами — пізніше довелося в цьому гірко каятися — умовився тільки, що, завізши Головного Отамана до Будапешту і влаштувавши там, я на якийсь час залишу його, повернуся до табору порядкувати свої справи.
І от 31 грудня 1923 року вранці з поспішним потягом, що йшов на Відень, вирушили з Варшави — Степан Могила, начальник пресової служби нашої місії в Будапешті — під таким прибраним ім'ям їхав С. Петлюра — та я, якого каприз паспорта повернув чомусь у нашого торговельного аґента в Угорщині.
Вирушили в невідоме.
* * *
Саме на новий рік вранці, зтомлені довгою дорогою, прибули ми до Відня. Потяг прийшов не на Північний двірець, як то бувало звичайно раніше, а на Західній, в частину міста, якої я зовсім не знав.
Ледви починало розвиднюватися. На дворі метелиця, мороз чималий та ще з вітром гострим. Залишили речі на двірці і недалеко знайшли вже відчинену кав'ярню. Зайшли туди напитися кави а при тій нагоді розпиталися кельнера про готель, де б було чисто, спокійно і недорого. Він, спасибі, пораяв отут-таки недалечко, зветься «Zur Linden». Туди й подалися. Справді, пристойно й чисто. Дали нам дві кімнатки. Грубку напалено, тепло, затишно; постіль біла, чиста тією чистотою свіжою, що тільки в німецьких землях зустрічається. Повмивалися, причепурилися й почали радитися, що робитимемо сьогодні, з приємністю думаючи про перспективу провести в цьому тихому й спокійному куточку кільки часу в умовах европейського комфорту. Тим часом я пішов до портьєра заявити наші паспорти. А він глянув та й каже:
— Панове українці? а тут у нас мешкає ваш земляк, колишній міністр. Може й ви його знаєте — і називає прізвище.
— Як же не знати, — одповідаю, знаю. А сам думаю — от тобі маєш! Добра пригода! Перш за все, подорож наша і підготовлялася і відбувалася в таємниці, про неї широко не говорилося; пан Отаман їхав під чужим ім'ям і одразу виявлятися йому не випадало; тільки небагато людей знало куди саме він прямував. А далі, і сам земляк. Я знав його з давніх часів; колись милий і симпатичний юнак, інтеліґентний, талановитий, поліґлот, він справді був в одній державі — і досить нещасливо — за нашого посла. А потім в його ближчому минулому не все було ясно.
Ну і вскочили, думаю. Просто неймовірно! У перший же день подорожі, у Відні, в далекій дільниці, в скромному маленькому готелі випадково з'їздяться з ріжних держав люди, земляки, що не бачилися роками, а останній час навіть не чули один про одного. Випадок! Хто б тому поняв віри! От тобі й маєш — теорія можливостей.
Хвалюся новиною панові Отаманові. Зустрічі, хочеш не хочеш, уникнути не вдасться. Вирішуємо побачитися. Велике було здивовання пана міністра, коли він побачив мене, а ще більше, коли — С. Петлюру. Отаман, який його знав краще за мене і добре колись до його ставився, бере його на сповідь. З розмови тієї виясняється те, що нам було неясним в його епопеї. В тій державі, де він був за посла, у нього вийшли прикрості, і йому довелося звідти проти своєї волі забратися. Та найгірше було те, що останніми часами він опинився в непевному товаристві, що було якось зв'язане з большовиками, і на цьому ґрунті у нього виникли, делікатно кажучи, великі непорозуміння з владою однієї країни. А тепер тут у нього теж якісь ускладнення з місцевою поліцією щодо документів та перебування у Відні.
Залишившися самі за обідом, ділимося вражіннями. Те що оповів сам про себе земляк ще більше переконує, що зустріч ця не до речі. Зваживши все, рішаємо рушати до Будапешту сьогодні ж таки. Заходимо на двірець і довідуємося, що потяг іде щось о 7 чи 8 год. увечері. Решту дня віддаємо одвідинам старих приятелів. Заходимо до Евгена Чикаленка, де нас сердечно вітають. Покійна його дружина Юлія Миколаєвна, що особливо радісно зустріла Симона Петлюру, клопочиться коло чаю. Пан Отаман — давній «Симон Васильович». Непомітно за розмовою, споминами, запитаннями, проходить час, і не хочеш іти з тієї типової німецької кімнати, де знову почув себе на годину ніби в Києві на Благовіщенській в затишній гостинній господі нашого любого «Пана».
Далі, радісне здивовання, нині вже небіжчика, Павла Чижевського, якого ми одвідали в його готелі. Ніби й досі дзвенить мені в усі його здивований оклик:
— Видав?!..
Справді, наш прихід, появлення у Відні Симона Петлюри було великою несподіванкою і несподіванкою приємною старому й хворому П. Чижевському, що ввесь жив і держався на світі тільки одним: рідною Україною. Тяжко хворий, він проте бадьорився, як завжди, повен енергії, проектів. Говоримо про справи, ділимося вражіннями, плянами на майбутнє; він радіє, що нарешті Симон Петлюра вирушив у світ, розпитує, що ми маємо робити, та годинник знову нагадує, що треба перервати любу розмову з таким гострим і цікавим співбесідником та поспішати до потягу. На відході від П. Чижевського зустрічаємося з деким з наших молодих віденських земляків.
Відень, хоч і занесений снігом, скутий палким морозом, дуже подобався С. Петлюрі. Йому припала до смаку весела й привітна вдача віденців, що через новорічний настрій особливо виразно давала себе відчути і в ресторації, і в ваґоні трамваю.
За день у Відні С. Петлюра якось посвіжішав, ожив. Він з кожної дрібнички подорожньої ніби пив з насолодою щось свіже, бадьоре, животворне — почуття волі.
Перше по кількох роках війни, напруженої праці державної, після напівлеґального існування останнього часу почувати себе звичайною людиною, бути в каварні, ресторації, трамваї, змішатися з вуличним натовпом, спинитися перед вікном книгарні, просто вільно ходити вулицями — це ж справді насолода...
________
* В'ячеслав Прокопович (1881, Київ — 1942, Бессанкур) — педагог, публіцист і історик, голова Ради міністрів УНР (1920), Голова Директорії в уряді УНР в екзилі (1939-1940).
Джерело: Збірник пам'яти Симона Петлюри. Прага, 1930
ОСТАННЯ ПОДОРОЖ
(31. ХІІ. 1923 — 16. Х. 1924)
(Уривок)
Діялося восени 1923. Зле стояла тоді наша справа. Україна після страшного нелюдського висилку визвольної боротьби та народніх повстань знесилилася, замовкла. Залитий по береги окупаційною армією, прибитий несвітським терором чека, край наш ніби скорився переможцеві і не ворушився в залізних шпуґах московських.
Большовики бучно святкували свою перемогу. Европа, виснажена великою війною та жадна миру, з цікавістю придивлялася до них; всюди говорилося про їх признання, про необхідність одновлення нормальних політичних та економічних зносин. Загальне політичне становище складалося для України неспрятливо.
Політична праця майже завмерла. Дипломатичні місії мало не всі припинили своє існування. А ті, що зоставалися ще, доживали свого віку. Уряд ледь животів, і ніякої роботи провадити не можна було. І умови, в яких він перебував, і вичерпання всіх коштів не давали йому змоги й ворухнутися.
Тарнів доживав останні дні, поволі завміраючи. Наші чільні люди розпорошилися, розсіялись повсюди; значна частина з них одійшла від чинної політики й боротьби і перейшла на культурну роботу, віддавшись їй цілковито.
Табори ще існували, але вже стояли під загрозою ліквідації; часті наїзди ріжних большовицьких комісій, які вабили слабодухих поворотом додому, хоч і зустрічали від загалу належну одсіч, та всеж дезорганізовували життя таборове, вносили розклад. Матеріяльні й духові умови все гіршали й гіршали; згори накидалися нові обмеження; боляче допікали часами зміни настрою у комісарів та їхні примхи. Ясно було, що надходить кінець.
Молодь потяглася до Чехії по науку. Серед таборян зазначилася сильна течія йти на працю до Франції, і мали вже вирушити перші партії туди.
Організаційні зв’язки між еміґрацією підупадали; вона не маючи проводу в частині дезорієнтувалася; посилилися впливи ріжних ворожих груп. Давалася взнаки загальна втома, депресія, апатія. Ми ніби переходили в стан анабіозу.
Особливо відчувалося це в Польщі, де безпосередня близькість з совітським кордоном та острах порушити сяк-так зліплений з Москвою мир і викликати нову війну з потужним сусідою, творили обставини, які виключали сливе всяку можливість якоїсь нашої праці. Та й трудно було говорити про якусь працю, коли адміністративна сваволя на місцях робила іноді неможливими самі умови перебування наших людей. До того дозоляли повсякденні злидні; безгрішшя центру ставало на перешкоді будь-якій ініціятиві.
Головний Отаман Симон Петлюра, якого висилки настирливо домагалися большовики, не міг перебувати в Польщі і офіційно мусів виїхати. Життя під чужим ім’ям, у скритку не давало йому можливости не то вести працю планомірну, а навіть ворушитися і подавати ознаки існування.
Глибока, сіра осінь. Холод, дощ, сльота, туман чужої сторони навкруги. І така ж осінь безпросвітна на душі.
Одного разу ввечері, коли я приїхав до табору, де тоді був за начальника культурно-освітнього управління генерального штабу, п. Отаман, після того як ми поговорили про справи, запропонував мені вийти разом пройтися. Він звичайно виходив з хати тільки вечорами, коли вже смеркне.
Добре пам’ятаю той вогкий вечір кінця листопаду, коли ми з ним йшли Уяздовськими алеями, тихими й безлюдними під таку пору. В розмові під час цієї вечірньої прохідки він і поділився зі мною своїм планом.
А план той полягав в необхідності відновити працю політичну в ширшому обсязі, а для того перший крок — виїзд його, Отамана, на захід в Европу. Виїзд цей не міняв концепції, яка, вважаючи за необхідне в боротьбі за визволення й державність конче скупчити усі сили живі проти найстрашнішого й наймогутнішого ворога- Москви, ставила за гасло: “чолом проти півночі” і будувала плани на порозумінні з західними сусідами України. Але тим виїздом хотілося виплисти на широку воду, мати вільні руки, здобути волю рухів і діяльности, підсилити її, оживити і розвинути.
Першим етапом мав бути Будапешт, а там далі на захід, до Швайцарії, до Франції.
Чому спинився пан Отаман саме на Угорщині? Та перш за все на цей час у нас ще збереглися два так ніби острівці в Европі — дві місії дипломатичні, що існували офіційно в Швайцарії та в Угорщині. Будапештську місію, на чолі якої стояв генерал В. Сікевич, було визнано урядово і вона користувалася зо всіх дипломатичних прав, як і інші посольства. Це давало змогу і здобути належні візи без клопоту і далі забезпечувало там перебування Головному Отаманові в умовах, якими користуються чужоземні представники. А виразна позиція тамошнього уряду щодо большовиків, які свого часу крівавою спробою гірко дозолили угорцям, давала надію, що саме там можна уникнути неприємних несподіванок. Угорський уряд доброзичливо поставився до приїзду пана Отамана і дав згоду на перебування в своїй столиці.
Отже зоставалося полагодити паспортові формальності, а це було питання тільки часу і то короткого. Що ж до фінансової спроможности і виїзду і перебування в Европі, то її забезпечено вже. Це все взяв на себе М. Василько з тих коштів, які мав. Через нього полагоджено і всі питання взагалі зв’язані з цією справою.
Оповівши про це, Симон Петлюра, який не міг вирушити в дорогу сам, запропонував мені виїхати в дорогу разом з ним до Західньої Европи. План Отаманів одповідав давнім моїм думкам про нашу дальшу працю. Більше як рік тому ми в тісному колі найближчих товаришів обмірковували способи підняти і пожвавити нашу урядову діяльність. І серед тих способів, що їх ми на тій нараді намітили, перше місце займало заснування в Західній Европі експозитури нашого уряду. До цього проєкту не раз ми верталися, розглядаючи його з ріжних сторін, і тільки брак коштів, який ми тоді особливо гостро відчували, ставав на перешкоді його здійсненню. Тим часом ми від того не відмовилися і тільки чекали спроможности перевести його в життя. Те, що надумав зробити Головний Отаман, йшло в тому самому напрямку. Тому, хоч я глибоко зжився з таборами, мав там роботу, яку вважав за корисну і яка заповнювала увесь час, і хотів перебути з нашим військом до кінця, я не міг не привітати наміру Симона Петлюри і пристав на його пропозицію: зламати уставлений вже уклад життя і вирушити в невідоме. Я тільки виставив з свого боку деякі умови, з яких найголовніша була та, щоб перед виїздом Симон Петлюра мав у себе в розпорядженню певну суму, що давала б змогу перебути довший час і була забезпекою на який випадок.
Ближчі товариші, з якими я радився, теж погодилися з цим планом, вважаючи його за доцільний і корисний.
Я повернувся тоді тим часом додому до табору, сподіваючися ще перебути свята в колі близьких мені людей, які були мені за рідних. Та виїхати довелося швидче, ніж гадалося. І от чому.
Пан Отаман, вирішивши подорож, хотів неодмінно виїхати ще в старому році. До цього саме він прив'язував багато, і як тільки залагоджено було паспортові формальності, почав лагодитися в дорогу.
А тут ще зайшли деякі події, про які не годилося б тут і згадувати, у внітрішньому життю нашому у Варшаві, що зосереджувалося на старому помешканню нашої місії на Алеї Руж, де бував часом пан Отаман. Ті ускладнення вельми прикрого характеру — там було викрито потайного большовицького аґента — примушували поспішати з од'їздом якомога швидче.
Останні звістки з Варшави зірвали мене раптом з Каліша. Залишивши і на службі, і в себе в хаті, як було, я нашвидку виїхав до пана Отамана. Хоч ті умови, про які я казав вище, ще не було здійснено, але виходило, що довше баритися з виїздом було не слід. Сам він виїхати не міг, і паспорт, і візи закордонні були готові тільки у мене. Тому я поступився своїми вимогами — пізніше довелося в цьому гірко каятися — умовився тільки, що, завізши Головного Отамана до Будапешту і влаштувавши там, я на якийсь час залишу його, повернуся до табору порядкувати свої справи.
І от 31 грудня 1923 року вранці з поспішним потягом, що йшов на Відень, вирушили з Варшави — Степан Могила, начальник пресової служби нашої місії в Будапешті — під таким прибраним ім'ям їхав С. Петлюра — та я, якого каприз паспорта повернув чомусь у нашого торговельного аґента в Угорщині.
Вирушили в невідоме.
* * *
Саме на новий рік вранці, зтомлені довгою дорогою, прибули ми до Відня. Потяг прийшов не на Північний двірець, як то бувало звичайно раніше, а на Західній, в частину міста, якої я зовсім не знав.
Ледви починало розвиднюватися. На дворі метелиця, мороз чималий та ще з вітром гострим. Залишили речі на двірці і недалеко знайшли вже відчинену кав'ярню. Зайшли туди напитися кави а при тій нагоді розпиталися кельнера про готель, де б було чисто, спокійно і недорого. Він, спасибі, пораяв отут-таки недалечко, зветься «Zur Linden». Туди й подалися. Справді, пристойно й чисто. Дали нам дві кімнатки. Грубку напалено, тепло, затишно; постіль біла, чиста тією чистотою свіжою, що тільки в німецьких землях зустрічається. Повмивалися, причепурилися й почали радитися, що робитимемо сьогодні, з приємністю думаючи про перспективу провести в цьому тихому й спокійному куточку кільки часу в умовах европейського комфорту. Тим часом я пішов до портьєра заявити наші паспорти. А він глянув та й каже:
— Панове українці? а тут у нас мешкає ваш земляк, колишній міністр. Може й ви його знаєте — і називає прізвище.
— Як же не знати, — одповідаю, знаю. А сам думаю — от тобі маєш! Добра пригода! Перш за все, подорож наша і підготовлялася і відбувалася в таємниці, про неї широко не говорилося; пан Отаман їхав під чужим ім'ям і одразу виявлятися йому не випадало; тільки небагато людей знало куди саме він прямував. А далі, і сам земляк. Я знав його з давніх часів; колись милий і симпатичний юнак, інтеліґентний, талановитий, поліґлот, він справді був в одній державі — і досить нещасливо — за нашого посла. А потім в його ближчому минулому не все було ясно.
Ну і вскочили, думаю. Просто неймовірно! У перший же день подорожі, у Відні, в далекій дільниці, в скромному маленькому готелі випадково з'їздяться з ріжних держав люди, земляки, що не бачилися роками, а останній час навіть не чули один про одного. Випадок! Хто б тому поняв віри! От тобі й маєш — теорія можливостей.
Хвалюся новиною панові Отаманові. Зустрічі, хочеш не хочеш, уникнути не вдасться. Вирішуємо побачитися. Велике було здивовання пана міністра, коли він побачив мене, а ще більше, коли — С. Петлюру. Отаман, який його знав краще за мене і добре колись до його ставився, бере його на сповідь. З розмови тієї виясняється те, що нам було неясним в його епопеї. В тій державі, де він був за посла, у нього вийшли прикрості, і йому довелося звідти проти своєї волі забратися. Та найгірше було те, що останніми часами він опинився в непевному товаристві, що було якось зв'язане з большовиками, і на цьому ґрунті у нього виникли, делікатно кажучи, великі непорозуміння з владою однієї країни. А тепер тут у нього теж якісь ускладнення з місцевою поліцією щодо документів та перебування у Відні.
Залишившися самі за обідом, ділимося вражіннями. Те що оповів сам про себе земляк ще більше переконує, що зустріч ця не до речі. Зваживши все, рішаємо рушати до Будапешту сьогодні ж таки. Заходимо на двірець і довідуємося, що потяг іде щось о 7 чи 8 год. увечері. Решту дня віддаємо одвідинам старих приятелів. Заходимо до Евгена Чикаленка, де нас сердечно вітають. Покійна його дружина Юлія Миколаєвна, що особливо радісно зустріла Симона Петлюру, клопочиться коло чаю. Пан Отаман — давній «Симон Васильович». Непомітно за розмовою, споминами, запитаннями, проходить час, і не хочеш іти з тієї типової німецької кімнати, де знову почув себе на годину ніби в Києві на Благовіщенській в затишній гостинній господі нашого любого «Пана».
Далі, радісне здивовання, нині вже небіжчика, Павла Чижевського, якого ми одвідали в його готелі. Ніби й досі дзвенить мені в усі його здивований оклик:
— Видав?!..
Справді, наш прихід, появлення у Відні Симона Петлюри було великою несподіванкою і несподіванкою приємною старому й хворому П. Чижевському, що ввесь жив і держався на світі тільки одним: рідною Україною. Тяжко хворий, він проте бадьорився, як завжди, повен енергії, проектів. Говоримо про справи, ділимося вражіннями, плянами на майбутнє; він радіє, що нарешті Симон Петлюра вирушив у світ, розпитує, що ми маємо робити, та годинник знову нагадує, що треба перервати любу розмову з таким гострим і цікавим співбесідником та поспішати до потягу. На відході від П. Чижевського зустрічаємося з деким з наших молодих віденських земляків.
Відень, хоч і занесений снігом, скутий палким морозом, дуже подобався С. Петлюрі. Йому припала до смаку весела й привітна вдача віденців, що через новорічний настрій особливо виразно давала себе відчути і в ресторації, і в ваґоні трамваю.
За день у Відні С. Петлюра якось посвіжішав, ожив. Він з кожної дрібнички подорожньої ніби пив з насолодою щось свіже, бадьоре, животворне — почуття волі.
Перше по кількох роках війни, напруженої праці державної, після напівлеґального існування останнього часу почувати себе звичайною людиною, бути в каварні, ресторації, трамваї, змішатися з вуличним натовпом, спинитися перед вікном книгарні, просто вільно ходити вулицями — це ж справді насолода...
________
* В'ячеслав Прокопович (1881, Київ — 1942, Бессанкур) — педагог, публіцист і історик, голова Ради міністрів УНР (1920), Голова Директорії в уряді УНР в екзилі (1939-1940).
Джерело: Збірник пам'яти Симона Петлюри. Прага, 1930
