Воїн з крови й кости
Полковник Евген Побігущий-Рен
Служив в УГА, згодом як професійний старшина в Польській армії, брав участь у німецько-польській війні, командуючи сотнею і батальйоном. Член УВО, член ОУН. Під час німецько-совєтської був командиром батальйону „Ролянд" і охоронного батальйону в Білорусі. Штурмбанфюрер, командир 29–го піхотного полку Дивізії військ СС "Галичина", учасник боїв під Фельдбахом. 1945-го командування УНА підвищило його до ранґу полковника. Лицар Ордена Святого Папи Сильвестра.
Служив в УГА, згодом як професійний старшина в Польській армії, брав участь у німецько-польській війні, командуючи сотнею і батальйоном. Член УВО, член ОУН. Під час німецько-совєтської був командиром батальйону „Ролянд" і охоронного батальйону в Білорусі. Штурмбанфюрер, командир 29–го піхотного полку Дивізії військ СС "Галичина", учасник боїв під Фельдбахом. 1945-го командування УНА підвищило його до ранґу полковника. Лицар Ордена Святого Папи Сильвестра.
* 15 листопада 1901, с. Постолівка, Гусятинський повіт, Тернопільщина — † 28 травня 1995, Ґаар, Німеччина
Підпоручник польської армії в 1936 році
“Ми знаємо полк. мґра Евгена Побігущого-Рена як українського прикладного вояка, який молоденьким юнаком вітав з радістю проголошення української державности на західньо-українських землях у дні першого листопада 1918 року і, як самий згадує, цей день був найщасливіший у його житті, бо того дня він, юнак, стояв уперше з рушницею на стійці. Можна сказати, що цей день і вирішив майбуття цього юнака, бо з цього дня прослався йому довгий вояцький шлях.”
Головна Управа ОбВУ
СПОГАД ПРО ПОЛК. ЕВГЕНА ПОБІГУЩОГО-РЕНА
Головна Управа ОбВУ
СПОГАД ПРО ПОЛК. ЕВГЕНА ПОБІГУЩОГО-РЕНА
Вже від кількох місяців перед німецько-большевицькою війною в році 1941 почали вперто кружляти вістки про неминучість збройного зудару. Організація ОУН, яка мала зв’язки з німецькими військовими силами, одержала докладні відомості, що напад на Совєтський Союз інтенсивно приготовляється, а посилені німецькі військові транспорти на схід, на лінію Сяну і Керзона, потверджували реальність цієї дії. Вже від квітня 1941-го року організаційні кола ОУН заздалегідь переводили вишкіл Похідних Груп та військових добровольців, а спеціяльно українських студентів високих шкіл в австрійських містах Відні, Ґрацу і Лєобені (Штирія), та в замку з площею в містечку Завберсдорф, біля Відня. Викладачами були наші і німецькі військовики, як нпр.: сотник Мазуркевич, а між ними як один з чільних був і полк. Евген Побігущий. Організатором та технічним керівником цього вишколу був сотник Ріко-Ярий, визначний член експозитури проводу ОУН, сам німецького походження. Він був і тим головним мотором зв’язків ОУН з німцями та зосереджував у своїх руках важливі аґенди співпраці. Вправді, травень і червень - це місяці кінцевих іспитів та інтенсивної науки в університетах, але серцями і думками студентів заволоділа тоді невгасима сила та наснага, що наспів слушний час визволення українського народу з-під большевицького ярма. Вони жевріли бажанням бути співтворцями, зародком української армії, помагати в створенні самостійности нашої держави і її відбудови. Треба твердо сказати, що добровольців лучила і в’язала спільна ідея визволення України, і то без огляду на політичні угрупування.
Так створився український леґіон (батальйон) під назвою "Ролянд". По поверховнім перешколі, всіх леґіонерів зі Заверсдорфу, а також дальше напливаючих добровольців з різних сторін (біля 200) перевезено до Відня, а звідти поїздом на схід, почерез розквітлу і запашну Мадярщину, аж до місцевості Кімпулюнґ, Буковина, в Румунії. З Кімпулюнґу знову тягаровими військовими автами перевезено в село Фрумозуль, де і мав відбутися строгий вояцький вишкіл не тільки в теоретичному, але і практичному аспектах.
Комендантом внутрішнього порядку став полк. Евген Побігущий-Рен. Людина надзвичайно з дисциплінована і військова. Він вимагав дуже багато від добровольців, але і сам був зразком суворости. Трактував і школив твердою рукою, по-спартаанськи. Військовий день складався з 10 годин інтенсивної праці - теоретичних викладів та практичних вправ з гострою зброєю, по прірвах-дебрах і горах чарівної Буковини. Вояки увечорі були так помучені, що просто падали з ніг або мліли з вичерпання. Полк. Побігущий не стояв осторонь, але активно брав участь в тих вправах та навіть маршував напереді колони. Ранок починався о год. 5, і тоді фізичні вправи та бігом до ріки на віддалі біля 2 км., купання та бігом назад на сніданок. Опісля виклади та обід. По обіді коротка перерва. Часто були вправи зі зброєю по горах, гостре стріляння з різнорідної зброї та наука картографії. Вояки також засвоювали собі техніку саботажних акцій. Село Фрумозуль, заселене переважно румунами, чудово положене на узбіччях гір, покритих зеленими лісами, в яких родилися запашні і смачні суниці. Леґіон зайняв цілу школу у Фрумозулі з просторою площею. У вільних хвилинах, які дуже рідко бували, вояки їздили до поблизького містечка Кімпулюнґ, де народилася письменниця Ольга Кобилянська. Тоді в Румунії все можна було дістати і купити без карток, за порівняльно низькі ціни, бо румунські лєї були дуже дешеві відносно німецької марки. Але куплені і відложені на чорну годину речі, і так пізніше пропали. Припускають, що їх самі німці собі привласнили.
Очевидно, в "Ролянд" були і німецькі старшини, які проводили вишкіл. Полк. Рен, зі своїм штабом (сотник Мазуркевич, пор. Любко Ортинський та інші) тісно співпрацювали зі сотником іншого українського леґіону "Нахтіґаль", Романом Шухевичем, пізнішим леґендарним командиром УПА генералом Тарасом Чупринкою. У вишкільному таборі у Фрумозуль "Ролянд" перебув кілька місяців, поки не прийшов наказ маршувати на окуповані німцями території. Йшли спішно і бадьоро почерез Бесарабію, Молдавію та Трансністрію на територію України, з прицілом Одеса і Миколаїв. Довга колона, біля 400, одного ранку вирушила в маршрут почерез гори. По дорозі, на перестанках, ми старалися усвідомлювати наше бідне населення та представляли в правдивому світлі двох наших окупантів: большевиків і брунатних гітлерівців. Очевидно, ми це робили скрито перед німцями.
22-го червня 1941 р. німці перейшли границю і заатакували СССР. Скорим темпом, застосовуючи новітню стратегію, танковими клинами глибоко вбивалися в територію багатої України. Ентузіязм і радість опанували серцями вояків "Ролянд", але вже вкоротці прийшла сумна вістка, що наш тимчасовий уряд, з прем’єром Ярославом Стецьком на чолі, німці арештували та вивезли до концентраційного табору в Захсенгавзені. Це був дуже критичний і рішаючий час для леґіону. Леґіонери явно виявляли своє незадоволення, а німці грозили розв’язанням леґіону і арештуванням чи засланням до концентраційного табору. І так воно одного дня сталося. Леґіон вже був на території України, коли його розв’язано. Леґіонери розбрилися різно: деякі вступили до похідних груп і потім до УПА, вернулися на свої університетські студії, багато пішло до Української дивізії, а біля 30 німці призначили на перекладачів до німецьких командатур, розсіяних по цілій Україні, які, до речі, співпрацювали і помагали похідним групам.
Полк. Рен якийсь час був командиром новозформованого з обох леґіонів батальйону на Білорусі. Згодом був арештований і з іншими старшинами просидів у німецькій в’язниці. Сотникові Романові Шухевичеві вдалося тоді втекти з поїзду. В 1943 р. полк. Рен зголосився до Дивізії, де він займав командні позиції. По закінченні війни совєти домагалися його видачі. Він поринає у вир суспільно-громадської праці, а також працює як фахівець у вартівничих сотнях в англійській зоні Німеччини та в харитативній ділянці. Він був типом правдивого вояка, і тому в свойому житті старався закорінити вояцькі прикмети в душі нашого вояцтва.
Володимир Боднар
Евген Побігущий
КІНЕЦЬ ВІЙНИ
Ішли перші дні травня 1945 року.
На нашому фронтовому відтинку було відносно спокійно. Але в тому часі до Австрії вже вступили з заходу й північного заходу альянтські війська. Шостого травня відбулась конференція в командному пункті IV СС танкового корпусу, в часі якої обговорено всі заходи, що їх треба зробити, щоб німецькі й чужонаціональні військові частини не попали в руки большевикам у часі капітуляції. Вирішено, що весь німецький фронт, починаючи від 7 травня, мав покинути становища й поспішно відходити на територію, захоплену західними альянтськими військами. Пополудні того самого дня відбулась нарада в головнокомандуючого шостою панцерною армією генерала Балька, який повідомив усіх присутніх, що Німеччина капітулюватиме в найближчих днях і що треба всім армійським частинам скоро відійти з фронту, щоб не попасти в большевицький полон.
Другого дня в передполудневих годинах почався відступ цілої шостої німецької панцерної армії, в тому числі і IV СС танкового корпусу і нашої Дивізії. Всі шляхи і дороги були заповнені відступаючим військом, а до того ще з південного сходу надходили частини другої німецької армії.
В часі відходу, в дні 10 травня, застрелився в місцевості Тамсвеґу ген. Фрайтаґ. Перестав існувати штаб Дивізії, а наше вояцтво почало продиратися через верхи гірських масивів, щоб не попасти в руки большевикам чи тітовським партизанам. Біля Тамсвеґу англійці призначили збірний пункт для нашого вояцтва, і там я обняв команду над всіма нашими вояками, що прибували на цей пункт. Другий збірний пункт був у Шпітталю, а звідти англійці вивезли все зібране там наше вояцтво до Італії.
Близько 700 дивізійників, між ними багато старшин, опинилися в американському полоні. Спершу вони перебували в таборі над озером Ріґзее біля Мурнав, це приблизно 60 кілометрів від Мюнхену, потім у місцевості Бад Айблінґу, пізніше в Аєрбаху. Наші дивізійники були звільнені з американського полону у відносно скорому часі. Але вся основна сила нашої Дивізії перебувала в Італії в полоні аж до 1947 року, а пізніше була перевезена до Великої Британії.
Спільне перебування нашого вояцтва в полоні в Ріміні, де була широко розгорнена культурно-освітня і виховна діяльність і де наше вояцтво поглиблювало своє знання, готуючись до цивільного життя, було, безумовно, доброю життєвою школою для нього. Правильно відмітив це пор. В. Литвинович у своїй статті п. н. «Культурно-освітня і виховна праця в таборах полонених в Італії», що була надрукована в журналі «Вісті», ч. 1.6, 1953 року. В цій статті він писав таке:
«...Вся ця культурно-освітня і виховна діяльність дала нам, воякам, розуміння і значення ролі українця, колишнього вояка, в суспільно-громадському й культурно-освітньому житті й зміцнила його наснагу йти шляхом послідовної праці для добра своєї батьківщини, народу та вистояти вірно й непохитно на своїй стійці, так, як колись він стояв на стійці зі зброєю в руках, так і тепер він стоїть на стійці оборони інтересів українського народу. Можливо, що табір додав нам, колишнім воякам, те, чого не могла дати нам чужа уніформа».
На мою думку, це правильна розцінка. Табір у Ріміні виховав тип українського вояка-суспільника, який, вийшовши з полону, взявся негайно до політичної, суспільно-громадської, культурно-освітньої та виховної праці. Найкращим прикладом такого вояка-суспільника є наші побратими-вояки у Великій Британії, завдяки яким заіснувало і розвинулося добре зорганізоване життя української громади в тій країні.
Ми часто говоримо «колишні вояки». Це неправильно. Немає колишніх українських вояків, а є українське вояцтво, яке і далі в дійовій службі свого народу й України, хоч і не зі зброєю в руках. Дефініцію завдань нашого вояцтва в мирному часі дуже добре визначив пор. д-р Святомир М. Фостун, вказуючи, що «вояцька присяга на вірність України зобов'язує нас постійно, а теперішній наш цивільний статус не зменшує наших зобов'язань супроти Батьківщини. Довгі роки перебування на чужині ні в чому не змінили, а навпаки, ще збільшили наші завдання у всеобіймаючому фронті визвольної боротьби українського народу й кожночасно нам пригадують, що добро української нації - це наш найвищий закон і життєвий дороговказ українського вояцтва».
Так, дорогі побратими-вояки, й ви, шановні читачі. Добро української нації - це найвищий закон і життєвий дороговказ.
Такими словами я закінчую ці мої спомини-роздуми в добрій і вірі й надії, що вони стануть причинком до основного вивчання історії українського війська в сучасному двадцятому століттю, що її в майбутньому опрацюють і напишуть українські військово-знавчі історики.
Коли так станеться, то мої спомини-роздуми сповнять своє призначення.
Комендантом внутрішнього порядку став полк. Евген Побігущий-Рен. Людина надзвичайно з дисциплінована і військова. Він вимагав дуже багато від добровольців, але і сам був зразком суворости. Трактував і школив твердою рукою, по-спартаанськи. Військовий день складався з 10 годин інтенсивної праці - теоретичних викладів та практичних вправ з гострою зброєю, по прірвах-дебрах і горах чарівної Буковини. Вояки увечорі були так помучені, що просто падали з ніг або мліли з вичерпання. Полк. Побігущий не стояв осторонь, але активно брав участь в тих вправах та навіть маршував напереді колони. Ранок починався о год. 5, і тоді фізичні вправи та бігом до ріки на віддалі біля 2 км., купання та бігом назад на сніданок. Опісля виклади та обід. По обіді коротка перерва. Часто були вправи зі зброєю по горах, гостре стріляння з різнорідної зброї та наука картографії. Вояки також засвоювали собі техніку саботажних акцій. Село Фрумозуль, заселене переважно румунами, чудово положене на узбіччях гір, покритих зеленими лісами, в яких родилися запашні і смачні суниці. Леґіон зайняв цілу школу у Фрумозулі з просторою площею. У вільних хвилинах, які дуже рідко бували, вояки їздили до поблизького містечка Кімпулюнґ, де народилася письменниця Ольга Кобилянська. Тоді в Румунії все можна було дістати і купити без карток, за порівняльно низькі ціни, бо румунські лєї були дуже дешеві відносно німецької марки. Але куплені і відложені на чорну годину речі, і так пізніше пропали. Припускають, що їх самі німці собі привласнили.
Очевидно, в "Ролянд" були і німецькі старшини, які проводили вишкіл. Полк. Рен, зі своїм штабом (сотник Мазуркевич, пор. Любко Ортинський та інші) тісно співпрацювали зі сотником іншого українського леґіону "Нахтіґаль", Романом Шухевичем, пізнішим леґендарним командиром УПА генералом Тарасом Чупринкою. У вишкільному таборі у Фрумозуль "Ролянд" перебув кілька місяців, поки не прийшов наказ маршувати на окуповані німцями території. Йшли спішно і бадьоро почерез Бесарабію, Молдавію та Трансністрію на територію України, з прицілом Одеса і Миколаїв. Довга колона, біля 400, одного ранку вирушила в маршрут почерез гори. По дорозі, на перестанках, ми старалися усвідомлювати наше бідне населення та представляли в правдивому світлі двох наших окупантів: большевиків і брунатних гітлерівців. Очевидно, ми це робили скрито перед німцями.
22-го червня 1941 р. німці перейшли границю і заатакували СССР. Скорим темпом, застосовуючи новітню стратегію, танковими клинами глибоко вбивалися в територію багатої України. Ентузіязм і радість опанували серцями вояків "Ролянд", але вже вкоротці прийшла сумна вістка, що наш тимчасовий уряд, з прем’єром Ярославом Стецьком на чолі, німці арештували та вивезли до концентраційного табору в Захсенгавзені. Це був дуже критичний і рішаючий час для леґіону. Леґіонери явно виявляли своє незадоволення, а німці грозили розв’язанням леґіону і арештуванням чи засланням до концентраційного табору. І так воно одного дня сталося. Леґіон вже був на території України, коли його розв’язано. Леґіонери розбрилися різно: деякі вступили до похідних груп і потім до УПА, вернулися на свої університетські студії, багато пішло до Української дивізії, а біля 30 німці призначили на перекладачів до німецьких командатур, розсіяних по цілій Україні, які, до речі, співпрацювали і помагали похідним групам.
Полк. Рен якийсь час був командиром новозформованого з обох леґіонів батальйону на Білорусі. Згодом був арештований і з іншими старшинами просидів у німецькій в’язниці. Сотникові Романові Шухевичеві вдалося тоді втекти з поїзду. В 1943 р. полк. Рен зголосився до Дивізії, де він займав командні позиції. По закінченні війни совєти домагалися його видачі. Він поринає у вир суспільно-громадської праці, а також працює як фахівець у вартівничих сотнях в англійській зоні Німеччини та в харитативній ділянці. Він був типом правдивого вояка, і тому в свойому житті старався закорінити вояцькі прикмети в душі нашого вояцтва.
Володимир Боднар
Евген Побігущий
КІНЕЦЬ ВІЙНИ
Ішли перші дні травня 1945 року.
На нашому фронтовому відтинку було відносно спокійно. Але в тому часі до Австрії вже вступили з заходу й північного заходу альянтські війська. Шостого травня відбулась конференція в командному пункті IV СС танкового корпусу, в часі якої обговорено всі заходи, що їх треба зробити, щоб німецькі й чужонаціональні військові частини не попали в руки большевикам у часі капітуляції. Вирішено, що весь німецький фронт, починаючи від 7 травня, мав покинути становища й поспішно відходити на територію, захоплену західними альянтськими військами. Пополудні того самого дня відбулась нарада в головнокомандуючого шостою панцерною армією генерала Балька, який повідомив усіх присутніх, що Німеччина капітулюватиме в найближчих днях і що треба всім армійським частинам скоро відійти з фронту, щоб не попасти в большевицький полон.
Другого дня в передполудневих годинах почався відступ цілої шостої німецької панцерної армії, в тому числі і IV СС танкового корпусу і нашої Дивізії. Всі шляхи і дороги були заповнені відступаючим військом, а до того ще з південного сходу надходили частини другої німецької армії.
В часі відходу, в дні 10 травня, застрелився в місцевості Тамсвеґу ген. Фрайтаґ. Перестав існувати штаб Дивізії, а наше вояцтво почало продиратися через верхи гірських масивів, щоб не попасти в руки большевикам чи тітовським партизанам. Біля Тамсвеґу англійці призначили збірний пункт для нашого вояцтва, і там я обняв команду над всіма нашими вояками, що прибували на цей пункт. Другий збірний пункт був у Шпітталю, а звідти англійці вивезли все зібране там наше вояцтво до Італії.
Близько 700 дивізійників, між ними багато старшин, опинилися в американському полоні. Спершу вони перебували в таборі над озером Ріґзее біля Мурнав, це приблизно 60 кілометрів від Мюнхену, потім у місцевості Бад Айблінґу, пізніше в Аєрбаху. Наші дивізійники були звільнені з американського полону у відносно скорому часі. Але вся основна сила нашої Дивізії перебувала в Італії в полоні аж до 1947 року, а пізніше була перевезена до Великої Британії.
Спільне перебування нашого вояцтва в полоні в Ріміні, де була широко розгорнена культурно-освітня і виховна діяльність і де наше вояцтво поглиблювало своє знання, готуючись до цивільного життя, було, безумовно, доброю життєвою школою для нього. Правильно відмітив це пор. В. Литвинович у своїй статті п. н. «Культурно-освітня і виховна праця в таборах полонених в Італії», що була надрукована в журналі «Вісті», ч. 1.6, 1953 року. В цій статті він писав таке:
«...Вся ця культурно-освітня і виховна діяльність дала нам, воякам, розуміння і значення ролі українця, колишнього вояка, в суспільно-громадському й культурно-освітньому житті й зміцнила його наснагу йти шляхом послідовної праці для добра своєї батьківщини, народу та вистояти вірно й непохитно на своїй стійці, так, як колись він стояв на стійці зі зброєю в руках, так і тепер він стоїть на стійці оборони інтересів українського народу. Можливо, що табір додав нам, колишнім воякам, те, чого не могла дати нам чужа уніформа».
На мою думку, це правильна розцінка. Табір у Ріміні виховав тип українського вояка-суспільника, який, вийшовши з полону, взявся негайно до політичної, суспільно-громадської, культурно-освітньої та виховної праці. Найкращим прикладом такого вояка-суспільника є наші побратими-вояки у Великій Британії, завдяки яким заіснувало і розвинулося добре зорганізоване життя української громади в тій країні.
Ми часто говоримо «колишні вояки». Це неправильно. Немає колишніх українських вояків, а є українське вояцтво, яке і далі в дійовій службі свого народу й України, хоч і не зі зброєю в руках. Дефініцію завдань нашого вояцтва в мирному часі дуже добре визначив пор. д-р Святомир М. Фостун, вказуючи, що «вояцька присяга на вірність України зобов'язує нас постійно, а теперішній наш цивільний статус не зменшує наших зобов'язань супроти Батьківщини. Довгі роки перебування на чужині ні в чому не змінили, а навпаки, ще збільшили наші завдання у всеобіймаючому фронті визвольної боротьби українського народу й кожночасно нам пригадують, що добро української нації - це наш найвищий закон і життєвий дороговказ українського вояцтва».
Так, дорогі побратими-вояки, й ви, шановні читачі. Добро української нації - це найвищий закон і життєвий дороговказ.
Такими словами я закінчую ці мої спомини-роздуми в добрій і вірі й надії, що вони стануть причинком до основного вивчання історії українського війська в сучасному двадцятому століттю, що її в майбутньому опрацюють і напишуть українські військово-знавчі історики.
Коли так станеться, то мої спомини-роздуми сповнять своє призначення.
Організаційний референт Української Санітарно-Харитативної Служби в Зах. Німеччині в 1951-1954 роках
Евген Побігущий
Спомини зі свого життя написав я вже давно. Майже двадцять років тому. Написав їх лише для найближчої рідні, не маючи наміру їх публікувати. ...Коли ж Головна Управа Об'єднання бувших Вояків у Великій Британії - цієї української найбільшої комбатантської організації у вільному світі, з якою я тісно співпрацюю вже продовж багатьох років, охоче погодилась видати друком мої спомини, я рішився їх опублікувати.
Тому що ці спомини охоплюють у стислій формі лише період моєї довголітньої військової служби, а поза ним залишається моя багатогранна суспільно-громадська, культурно-освітня і виховна праця, хочу про неї згадати в цьому моєму післяслові.
Суспільно-громадською і культурно-освітньою діяльністю я цікавився вже замолоду. Згадую про це в своїх споминах. Як активний учасник Визвольних Змагань, я не міг стояти осторонь нашого політичного життя і від 1922 року був членом Української Військової Організації, діючи в Коломийській окрузі, а після постання Організації Українських Націоналістів був її активним провідним членом на різних організаційних постах. Провів я також багато різних організаційних вишколів, зокрема з військової ділянки.
У повоєнних роках (1945-1954) я учителював у народніх школах, що існували в таборах переміщених осіб, а теж і в гімназіях, що були під опікою УНРРА й ІРО, був опікуном молоді, культурно-освітнім референтом, а з 1951 до 1954 року працював організаційним референтом Головної Управи Українського Червоного Хреста в Німеччині.
В 1954 році я знову надів військову уніформу, поступивши на військову службу в т. зв. МОО (вартівничі сотні) при британській окупаційній армії в Зах. Німеччині. Довелось мені тоді, маючи вже 53 роки життя, проходити знову твердий рекрутський вишкіл, і то дуже суворий. Про мою військову службу в згаданих вартівничих сотнях, де я був суперінтендентом, тобто мав найнижчу старшинську ранґу, доволі багато згадано в опублікованій праці сотника Теодора Пелеха п. н. «Українські Вартівничі Сотні в Німеччині», що її видало українське видавництво в Мюнхені в 1981 році у відзначення 25-ліття тих вартівничих сотень.
Прослужив я в тих вартівничих сотнях чотири роки, тобто від 1954 до 1958 року. В наступних двох роках (1958-1960) працював у редакції АБН і був виховником молоді при ІМКА-ІВКА (Хрістліхе Ферайн Юнґер Меннер) як керівник такого молодечого осередку в Мюнхені. Був я довголітнім виховником сумівської молоді, головно в літніх таборах молоді СУМу Німеччині, Бельгії, Англії, ЗСА та провів з цією молоддю 20 таборів. З 1965 року сповняв я обов'язки організаційного референта Крайової Управи Українського Християнського Руху в Зах. Німеччині, а також і голови УХР продовж десяти років. У тому часі я розгорнув широку багатогранну діяльність та відбув численні поїздки з доповідями для українського громадянства не лише в Німеччині, але теж і в інших країнах Західньої Европи й ЗСА.
Майже весь час від закінчення війни я співпрацював з українською пресою та й тепер співпрацюю з нею, дописуючи, чи це під своїм прізвищем, чи під псевдонімами. Написав я для молоді такі статті виховно-повчальното характеру, як: «Матір у творах Шевченка», «Українські діти - наше майбутнє», «Сильна воля», «Рідна мова», «Наші подружжя - клітини нації», «Два світи». Був
На вишколі у Вартівничих Сотнях. Зах. Німеччина, 1954 рік.
я також співробітником «Вістей» 1 УД УНА і військовознавчого журналу «Сурмач», у якому співпрацюю і тепер. Хочу згадати при тому, що разом з двома моїми побратимами з ДУН я опрацював свого роду історію ДУН п. н. «Дружини Українських Націоналістів 1941-1942 рр.», що була видана друком у 1953 році.
Суспільно-громадською і культурно-освітньою діяльністю я цікавився вже замолоду. Згадую про це в своїх споминах. Як активний учасник Визвольних Змагань, я не міг стояти осторонь нашого політичного життя і від 1922 року був членом Української Військової Організації, діючи в Коломийській окрузі, а після постання Організації Українських Націоналістів був її активним провідним членом на різних організаційних постах. Провів я також багато різних організаційних вишколів, зокрема з військової ділянки.
У повоєнних роках (1945-1954) я учителював у народніх школах, що існували в таборах переміщених осіб, а теж і в гімназіях, що були під опікою УНРРА й ІРО, був опікуном молоді, культурно-освітнім референтом, а з 1951 до 1954 року працював організаційним референтом Головної Управи Українського Червоного Хреста в Німеччині.
В 1954 році я знову надів військову уніформу, поступивши на військову службу в т. зв. МОО (вартівничі сотні) при британській окупаційній армії в Зах. Німеччині. Довелось мені тоді, маючи вже 53 роки життя, проходити знову твердий рекрутський вишкіл, і то дуже суворий. Про мою військову службу в згаданих вартівничих сотнях, де я був суперінтендентом, тобто мав найнижчу старшинську ранґу, доволі багато згадано в опублікованій праці сотника Теодора Пелеха п. н. «Українські Вартівничі Сотні в Німеччині», що її видало українське видавництво в Мюнхені в 1981 році у відзначення 25-ліття тих вартівничих сотень.
Прослужив я в тих вартівничих сотнях чотири роки, тобто від 1954 до 1958 року. В наступних двох роках (1958-1960) працював у редакції АБН і був виховником молоді при ІМКА-ІВКА (Хрістліхе Ферайн Юнґер Меннер) як керівник такого молодечого осередку в Мюнхені. Був я довголітнім виховником сумівської молоді, головно в літніх таборах молоді СУМу Німеччині, Бельгії, Англії, ЗСА та провів з цією молоддю 20 таборів. З 1965 року сповняв я обов'язки організаційного референта Крайової Управи Українського Християнського Руху в Зах. Німеччині, а також і голови УХР продовж десяти років. У тому часі я розгорнув широку багатогранну діяльність та відбув численні поїздки з доповідями для українського громадянства не лише в Німеччині, але теж і в інших країнах Західньої Европи й ЗСА.
Майже весь час від закінчення війни я співпрацював з українською пресою та й тепер співпрацюю з нею, дописуючи, чи це під своїм прізвищем, чи під псевдонімами. Написав я для молоді такі статті виховно-повчальното характеру, як: «Матір у творах Шевченка», «Українські діти - наше майбутнє», «Сильна воля», «Рідна мова», «Наші подружжя - клітини нації», «Два світи». Був
На вишколі у Вартівничих Сотнях. Зах. Німеччина, 1954 рік.
я також співробітником «Вістей» 1 УД УНА і військовознавчого журналу «Сурмач», у якому співпрацюю і тепер. Хочу згадати при тому, що разом з двома моїми побратимами з ДУН я опрацював свого роду історію ДУН п. н. «Дружини Українських Націоналістів 1941-1942 рр.», що була видана друком у 1953 році.
Полк. Евген Побігущий-Рен і його дружина Галя в десятиліття їхнього шлюбу. Мюнхен 24.02.1952 року
Найрадіснішим днем мого життя уважаю не день мого одруження, хоча цей день був, безумовно, вельми радісний для мене. До речі, я одружився поволі пізно, бо аж у 1942 році. Обоє ми бездітне подружжя. Моя дружина - людина дуже доброї вдачі, справжній вірний друг мого життя, і їй я глибоко зобов'язаний за вирозуміння і повсякчасну підтримку та поміч у моїй суспільно-громадській і культурно-освітній праці.
Тим найрадіснішим днем мого життя був день першого листопада 1918 року, коли-то я, молодий юнак, вітав проголошення української державности на західноукраїнських землях і з гордістю стояв того дня у першій стійці на залізничній станції. Так, це був мій найрадісніший день мого життя, і таким залишиться він у моїй пам'яті.
Найгіршим періодом мого життя було ув'язнення в 1943 році та перебування у львівській в'язниці при Лонцкого, де від Різдва аж до Великодня я неволився разом з іншими там ув'язненими старшинами ДУН.
Кожне ув'язнення є прикре й пригноблююче, а що вже говорити про ув'язнення в тому воєнному часі. Дошкулювали нам голод, холод, спання на кам'яній долівці та брутальний в'язничний режим. Каралися ми у в'язниці зовсім невинні ні в чому, бо ж не поповнили ніякого злочину, ані каригідного вчинку. Найбільш боліло нас те, що ніхто з існуючих тоді у Львові різних українських комітетів, організацій чи навіть з приватних громадян не поцікавився нами і не навідався до нас. Мало того. Ніхто ані словечка нам не написав, хоч усе була можливість передати нам записку почерез в'язничну обслугу. Адже ж про нас, 20 старшин ДУН, безправно ув'язнених, знали у Львові. Це не була ніяка таємниця. Проте нас чомусь забуто. Й це найдужче нас боліло та морально пригноблювало.
Тим найрадіснішим днем мого життя був день першого листопада 1918 року, коли-то я, молодий юнак, вітав проголошення української державности на західноукраїнських землях і з гордістю стояв того дня у першій стійці на залізничній станції. Так, це був мій найрадісніший день мого життя, і таким залишиться він у моїй пам'яті.
Найгіршим періодом мого життя було ув'язнення в 1943 році та перебування у львівській в'язниці при Лонцкого, де від Різдва аж до Великодня я неволився разом з іншими там ув'язненими старшинами ДУН.
Кожне ув'язнення є прикре й пригноблююче, а що вже говорити про ув'язнення в тому воєнному часі. Дошкулювали нам голод, холод, спання на кам'яній долівці та брутальний в'язничний режим. Каралися ми у в'язниці зовсім невинні ні в чому, бо ж не поповнили ніякого злочину, ані каригідного вчинку. Найбільш боліло нас те, що ніхто з існуючих тоді у Львові різних українських комітетів, організацій чи навіть з приватних громадян не поцікавився нами і не навідався до нас. Мало того. Ніхто ані словечка нам не написав, хоч усе була можливість передати нам записку почерез в'язничну обслугу. Адже ж про нас, 20 старшин ДУН, безправно ув'язнених, знали у Львові. Це не була ніяка таємниця. Проте нас чомусь забуто. Й це найдужче нас боліло та морально пригноблювало.
Евген Побігущий у своє 75-ліття. Мюнхен, 1976
…Це більш роздуми, ніж спомини. Роздуми про українського вояка. Роздуми про те, яким він був, яким я його бачив в УГА і в Армії УНР, з яким пройшов Визвольні Змагання, якого вишколював у польському війську, з яким ділив долю і недолю в Леґіоні Дружин Українських Націоналістів, з яким пройшов шлях I УД УНА та закінчив останні дні Другої світової війни.
Сьогодні, на схилі свого віку, я не раз згадую не лише мою довголітню військову службу, але й призадумуюсь часто над історичним минулим нашої нації, минулим славним і героїчним нашого українського вояцтва в усіх часах історичного буття нашого народу.
Роздумую я часто про те, що саме було причиною того, що наш вояк завзято воював при кінці війни, перебуваючи в доволі невідрадному положенні. Адже
Україна була зайнята знову большевиками. Не було також ніякої надії на будь-яку корисну розв'язку українського питання, бо ж большевики, спілкуючи з західніми альянтами, вирішували з ними долю Европи.
Отже, чому воював наш вояк?
Воював він таки за Україну.
Українська справа, хоч, може, в тому часі вона виглядала зовсім безвиглядною, все-таки існувала. Так само, як вона існує сьогодні. Наш вояк ішов у фронтову боротьбу під Бродами, бачачи, як відступає безладно одне з найкращих військ Другої світової війни. Ішов він у бій під Фельдбахом, знову ж бачачи там безладний відступ мадярської армії. Він залишився вірний своїй вояцькій присязі. Український вояк не філософував, що не буде воювати, тому що не воює на своїй рідній землі. Він воював проти відвічного ворога, байдуже на чиїй землі. В тому ж саме й найбільша вартість нашого вояка, його хоробрість і лицарськість - це важливі прикмети, що їх виявив наш вояк. Шеф штабу нашої Дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке писав, що усюди, де в боях був український командир частини, там наше вояцтво завжди втримувало свої становища і переможно робило різні протинаступи та інші бойові дії. Чи ж може бути краща похвала і признання для нашого вояка від чужинця-старшини, який був дуже добре ознайомлений з психологією українського вояка.
Може, дехто з вояків і не роздумував над тим усім, може, діяв і підсвідомо, бачачи, що коли його старшини йдуть у бій разом з ним, значить, вони знають, що треба такої бойової дії. Але навіть і коли в частинах були лихі командири-чужинці, то й тоді наш вояк розумів, що є щось більш важливого, як симпатичний чи несимпатичний командир. Він воював не для свого командира, а воював за вищу справу - воював за Україну. Цю настанову нашого вояцтва дуже правильно розумів і оцінив шеф штабу нашої Дивізії, пишучи, що «попри все, українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби, їм треба побажати, щоб їхні бойові діла не залишили в їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли зброю в руки з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали».
...З перспективи проминулих уже 39 років з часу постання нашої Дивізії можемо тепер спокійно, безпристрасно зробити розцінку її ролі і значення у визвольній боротьбі українського народу в грізних буревійних роках Другої світової війни та ствердити, що її вояцтво перш усього було українським вояцтвом, хоч і носило чужу уніформу, але воювало за волю української нації. Воно гідно і чесно сповнило свій вояцький обов'язок, а в повоєнному часі продовжує і далі служити Україні, хоч і не зброєю, а своєю відданою працею в різних ділянках українського організованого життя поза межами нашої Батьківщини, не перестаючи ні на мить бути українським вояцтвом. Духовно єднається воно з вояками-українцями, котрі служили в різних чужих арміях чи формаціях, куди їх закинула воєнна хуртовина, бо всі вони - сини нашого народу, й всі вони завжди себе почували українськими вояками, й такими вояками вони вважають себе і сьогодні.
...Я вдячний Богу та щасливий, що мені довелось служити моїй Батьківщині й моєму народові в трьох українських військових формаціях: Українській Галицькій Армії, Леґіоні Українських Націоналістів і Першій Дивізії Української Національної Армії.
Це для мене особлива честь і гордість. Одночасно і велика радість, що послужив Україні як український старшина не лише у військовій уніформі, але як і громадянин, проте завжди вважаючи себе українським вояком, вірним своїй вояцькій присязі.
Таким українським вояком я залишусь до кінця мого життя.
Мюнхен, 1.1.1982 року.
Післяслово до "Мозаїки моїх споминів"
Сьогодні, на схилі свого віку, я не раз згадую не лише мою довголітню військову службу, але й призадумуюсь часто над історичним минулим нашої нації, минулим славним і героїчним нашого українського вояцтва в усіх часах історичного буття нашого народу.
Роздумую я часто про те, що саме було причиною того, що наш вояк завзято воював при кінці війни, перебуваючи в доволі невідрадному положенні. Адже
Україна була зайнята знову большевиками. Не було також ніякої надії на будь-яку корисну розв'язку українського питання, бо ж большевики, спілкуючи з західніми альянтами, вирішували з ними долю Европи.
Отже, чому воював наш вояк?
Воював він таки за Україну.
Українська справа, хоч, може, в тому часі вона виглядала зовсім безвиглядною, все-таки існувала. Так само, як вона існує сьогодні. Наш вояк ішов у фронтову боротьбу під Бродами, бачачи, як відступає безладно одне з найкращих військ Другої світової війни. Ішов він у бій під Фельдбахом, знову ж бачачи там безладний відступ мадярської армії. Він залишився вірний своїй вояцькій присязі. Український вояк не філософував, що не буде воювати, тому що не воює на своїй рідній землі. Він воював проти відвічного ворога, байдуже на чиїй землі. В тому ж саме й найбільша вартість нашого вояка, його хоробрість і лицарськість - це важливі прикмети, що їх виявив наш вояк. Шеф штабу нашої Дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке писав, що усюди, де в боях був український командир частини, там наше вояцтво завжди втримувало свої становища і переможно робило різні протинаступи та інші бойові дії. Чи ж може бути краща похвала і признання для нашого вояка від чужинця-старшини, який був дуже добре ознайомлений з психологією українського вояка.
Може, дехто з вояків і не роздумував над тим усім, може, діяв і підсвідомо, бачачи, що коли його старшини йдуть у бій разом з ним, значить, вони знають, що треба такої бойової дії. Але навіть і коли в частинах були лихі командири-чужинці, то й тоді наш вояк розумів, що є щось більш важливого, як симпатичний чи несимпатичний командир. Він воював не для свого командира, а воював за вищу справу - воював за Україну. Цю настанову нашого вояцтва дуже правильно розумів і оцінив шеф штабу нашої Дивізії, пишучи, що «попри все, українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби, їм треба побажати, щоб їхні бойові діла не залишили в їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли зброю в руки з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали».
...З перспективи проминулих уже 39 років з часу постання нашої Дивізії можемо тепер спокійно, безпристрасно зробити розцінку її ролі і значення у визвольній боротьбі українського народу в грізних буревійних роках Другої світової війни та ствердити, що її вояцтво перш усього було українським вояцтвом, хоч і носило чужу уніформу, але воювало за волю української нації. Воно гідно і чесно сповнило свій вояцький обов'язок, а в повоєнному часі продовжує і далі служити Україні, хоч і не зброєю, а своєю відданою працею в різних ділянках українського організованого життя поза межами нашої Батьківщини, не перестаючи ні на мить бути українським вояцтвом. Духовно єднається воно з вояками-українцями, котрі служили в різних чужих арміях чи формаціях, куди їх закинула воєнна хуртовина, бо всі вони - сини нашого народу, й всі вони завжди себе почували українськими вояками, й такими вояками вони вважають себе і сьогодні.
...Я вдячний Богу та щасливий, що мені довелось служити моїй Батьківщині й моєму народові в трьох українських військових формаціях: Українській Галицькій Армії, Леґіоні Українських Націоналістів і Першій Дивізії Української Національної Армії.
Це для мене особлива честь і гордість. Одночасно і велика радість, що послужив Україні як український старшина не лише у військовій уніформі, але як і громадянин, проте завжди вважаючи себе українським вояком, вірним своїй вояцькій присязі.
Таким українським вояком я залишусь до кінця мого життя.
Мюнхен, 1.1.1982 року.
Післяслово до "Мозаїки моїх споминів"
Гауптман Євген Побігущий у 201-му шуцманшафт-батальйоні (в нього був реорганізований Український Леґіон - курені «Ролянд» і «Нахтіґаль»). Франкфурт на Одрі, 1941
Евген Побігущий
ДРУЖИНИ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
(З книжки "Мозаїка моїх спогадів")
(З книжки "Мозаїка моїх спогадів")
В половині травня 1941 року я одержав несподівано доручення виїхати негайно до Відня і там зголоситися до Леґіону Дружин Українських Націоналістів. На станції у Відні мене вже чекали зв'язкові й завели куди треба. Всюди було все зразково зорганізоване.
Хочу тут пояснити, як ми тоді розуміли творення Леґіону ДУН. Про це докладно написано в книжці п. н. «Дружини Українських Націоналістів у роках 1941-42» http://chtyvo.org.ua/authors/Pobihuschyi/Druzhyny_ukrainskykh_natsionalistiv_v_1941-1942/. Особливо переконливо написав про це у вступному слові до цієї книжки бл. пам. Степан Ленкавський (тоді без підпису) в 1953 році. Авторів цієї книжки було троє: майор Євген Побігущий, хорунжий Теодор Крочак і чотар Карло Малий.
Дружини Українських Націоналістів творила Організація Українських Націоналістів у порозумінні з німецькою армією (Вермахтом). Обидві сторони мали, як це завжди буває, свої різні цілі. Наша ціль була - вільна незалежна українська держава. Леґіон мав бути початком української збройної сили. Ми вважали, що нам треба такої збройної сили, бо лише тоді з нами, українцями, будуть рахуватися. Ми теж припускали, що може дійти до того, що обидві воюючі сторони, тобто гітлерівська Німеччина і большевицька імперія так знесиляться у взаємній кривавій війні, що можуть зовсім послабнути чи навіть розпастися, як це сталось 1918 року. Хоч історія докладно не повторюється, все ж таки є якісь закони, що диктують причини падіння імперій. Як довго існує цивілізований світ, рахуються в ньому лише зі силою. Без війська народ не має сили. Про це я весь час пригадував моїм воякам на гутірках. Були й песимісти, котрі вважали, що, мовляв, «тепер новітня війна, модерна зброя та ін., і окупований народ заслабий, щоб воювати проти могутнього окупанта, озброєного модерною зброєю». Але ж з історії знаємо, що поневолені народи визволилися з ворожої займанщини, коли мали сильну волю і бажання визволитися.
Я говорив не раз воякам леґіону, що хоча наш народ і має багато ворогів, то мусимо всім протиставитися і не сміє бути в нас зневіри, бо ж навіть і Леся Українка писала, що мусимо «проти надії сподіватися». Мусимо бути новітніми Усусусами, про яких теж скептики й песимісти говорили, що вони, мовляв, пруться «з мотикою на сонце». Але вони сповнили своє історичне завдання з честю і гідністю. Що так і розуміли це питання наші добровольці в Леґіоні, виявилось пізніше, як нас стягнули з фронту в запілля та була можливість демобілізуватися. Тоді з 650 вояків Леґіону звільнилися лише 15 вояків. Та про це пізніше.
Ми, маючи вже досвід, як це легко і багато всякі окупанти вміють обіцювати, а як мало додержують своїх обіцянок, вимогли в німців, що Леґіон не є частиною німецької армії, а існує при німецькій армії. Доказом того були українські відзнаки - старшинські, підстаршинські та вояцькі. Це не дрібниця, бо ж залишилася документація з того часу та й живуть десятки тисяч людей в Австрії, Німеччині, Мадярщині і в Басарабії, котрі бачили нас, зустрічалися з нами і розпитували, хто ми такі, з такими військовими відзнаками й при таких нагодах починалася розмова про Україну, її проблематику та національно-визвольну боротьбу. Це була пропаґанда нашої національної справи. Не дивно, що німці наказали в скорому часі «Роляндові» зняти українські військові відзнаки.
Організатори ДУН також виєднали в німців, щоб ми не присягали Гітлерові на вірність, а Україні. Ми були українська самостійна військова одиниця, яка мала свій український прапор, українську команду й персонал старшинський і підстаршинський. Був лише зв'язковий старшина до вермахту, як це водиться в усіх союзних арміях. Нашим зв'язковим у «Ролянді» був сотник Новак, великий наш приятель і дуже інтеліґентна людина. Назвали наш Леґіон для маскування «Роляндом». Другий Леґіон, що ним командував сотник Роман Шухевич, німці назвали «Нахтіґаль» (соловейко), бо в цьому Леґіоні був знаменитий хор.
Німецька нацистська партія вірила, що німецька армія скоро розгромить СССР і німцям не потрібно буде чужого війська до помочі. Але німецькі військові кола думали інакше. Вони вважали, що треба дати волю поневоленим народам і тоді ці поневолені народи в союзі з Німеччиною поможуть розгромити большевицьку імперію. Проте Гітлер і його партійці не прислухалися до голосів німецького генералітету в своїх божевільних плянах творення тисячолітнього райху на Сході Европи.
ДОБРОВОЛЬЦІ ТА ЇХНІЙ ВИШКІЛ
У часі моєї довголітньої військової служби я мав не раз нагоду приглядатися новобранцям у перших днях їхнього перебування у війську. Звичайно, всі вони були зажурені, дещо пригноблені, може, навіть трішки залякані новим, суворим вояцьким життям.
Добровольців ДУН прийшлось мені вперше бачити зовсім іншими. Це приходили люди начебто до якоїсь родини чи на якесь більше свято. Це були веселі, бадьорі, дружні молоді люди, котрі ставились до своїх старшин з пошаною і респектом, не заради страху, але з довір'ям, мов до батьків. Усі старшини і підстаршини думали не лише про самий вишкіл добровольців, але теж як зробити приємним короткий час відпочинку. Фантазія була велика, поєднана з ентузіязмом. Ніхто не призадумувався над тим, хто організує Леґіон, як він твориться, всі раділи тим, що він таки твориться. Звичайно, у війську завжди вишкільникам треба підганяти вояків до вишколу чи праці. В Леґіоні навпаки, треба було відганяти вояків, щоб вони бодай трохи відпочивали. Щоб якнайменше було нецікавого заняття, то вишкільні години були урізноманітнювані так, щоб добровольці все засвоювали й практикували щось нового, щось іншого. До такого різнорідного, ориґінального вишколу, який зовсім різнився від суворого німецького, треба було дуже добрих підстаршин і послуху та дисципліни. Важко було спочатку зі спортовим вирядом, але якось ми давали собі раду. З днем 22 червня 1941 року Леґіон уже міг виходити на вправи поза межі замку, бо до того часу це було заборонене.
Не треба бути психологом, щоб вичути настрій нашого вояцтва, яке щодня співало молитву при піднесеному українському прапорі на щоглі. Не всюди у війську вручають зброю воякам у святковий спосіб. У Леґіоні, коли вже вояки навчилися, як обходитися зі зброєю, відбулося святочне її вручення леґіонерам. Це був урочистий, святковий момент. Після короткого слова коменданта Леґіону підходили до нього вояки і він кожному вручав рушницю, а вояки говорили наче присягу: «Цією зброєю здобуду волю України або згину за неї» і цілували рушницю. Такі моменти ніколи не забуваються. Цю своєрідну присягу пам'ятали наші вояки, доказуючи своїм ділом і прикладом, що це не був лише хвилевий патос, одушевлення, але тверда вояцька настанова - вояцька присяга.
Про деякі цікаві фраґменти з військового вишколу нашого Леґіону згадував хор. Теодор Крочак у своїх споминах (гл. «Дружини Українських Націоналістів у 1941-42 роках», стор. 46): «Важко мені, воякові, описати враження, з яким я прийшов на ту спільну вечірню молитву з усіма старшинами і курінним майором Є. Побігущим. Коли з сотень грудей полинув спів «Боже великий, Творче всесильний...», таку молитву співали не лише уста наші, вона виходила з глибини душі, з цілого серця, і в ту хвилину ми забували, що знаходимося на чужині, ми бачили тих рідних, які нас ждуть і не можуть так голосно молитися... Не можу змалювати моїх перших душевних почувань. Забагато вражень разом. Загально перебуваю тепер у чарі здійснення моїх мрій: я став воїном першої частини українського війська наших часів...»
На тій же сторінці хор. Крочак згадує про день 30 червня 1941 року: «...Всі були зворушені до глибини душі. З неописаною втіхою віддавали ми честь, поволі підношуваному, нашому прапорові на щоглі замку; честь віддавала і присутня німецька старшина. Зі мною діялось щось дивне. В грудях тисне, щось рветься. Мури стають ненависні, хоч іще вчора були такі затишні. Група «Північ» (Нахтіґаль) першою увійшла до Львова, вона прямує далі на Київ...»
Як важко описати ці переживання вояків, що ще мусіли перебувати в запіллю на військовому вишколі, коли інші вже воюють. Йдуть на Київ.
Чи це був лише романтизм? Ні. Всі вони вже знали, що це вже війна. Навіть бачили її справжнє обличчя. Якщо б хтось приглянувся ближче нашому Леґіонові в тому часі, то, мабуть, повірив би, що цей Леґіон не потребує більше вишколюватися. Так думав теж і зв'язковий старшина - німець сотник Новак.
Була одна небезпека. В часі війни трапляється дезерція. Вояки втікають з фронту додому. В нас була така небезпека, що наші вояки з «Ролянду» були готові дезертирувати з вишколу на фронт, тобто втікати до «Нахтіґалю». Вкінці німецьке командування вирішило вислати наш Леґіон у підфронтову полосу, щоб там Леґіон іще вишколювався в частинно воєнних діях. Це була добра розв'язка. Дев'ятого липня 1941 року вирушив наш Леґіон поїздом через Мадярщину і Румунію до Кишинева, а звідтіль почався довгий марш у напрямку на Одесу.
Стояла незносима спека.
Наші вояки не були вправлені до далекого маршу. Але ще ніколи до того часу я не чув, щоб так весело співали маршові колони в такому далекому марші. Цікаво було приглянутися, що діялося в часі відпочинку при криницях. Зразу було видно здисциплінованість. Завжди буває, що в часі маршу на відпочинку при криницях панує справжнє стовповище. Кожний хоче перший напитися води і набрати її в польову пляшку. Тому панують метушня, крик, лайка, а у висліді багато вояків зовсім не нап'ються води й не наберуть її до пляшок.
Інакше було в нас. З кожного рою один вояк забрав десять польових пляшок і всього десять вояків зі сотні набирали воду. Все в час, спокійно, без метушні. Може це видаватися дрібничкою в часі війни, але це саме показує добрий вишкіл Леґіону. Наприклад, з уваги на сильну спеку старшини й підстаршини весь час пригадували воякам, що коли хтось починає мати біль голови, повинен негайно зголосити, щоб його послали відпочити на возах, що їхали з господарською частиною куреня.
Нагло один вояк дістав соняшний удар. Коли опритомнів, питаю його, чому не зголосив, що його починає боліти голова. Вояк оправдувався, що тоді мусів би їхати на возі, а йому було б соромно мати якусь більшу полегшу, ніж інші його друзі. Подібних випадків було більше.
Ми наближалися до фронту, й нас могли совєтські літаки обстріляти чи обкидати бомбами. Тому я висилав двох вояків з ракетницею далеко попереду маршових колон, щоб вони сиґналізували, як побачуть ворожі літаки. Старшим між тими вояками був Хмелик, із ним ішов Садовий. Хмелик наткнувся на наших селян, що їм румуни забрали корови. Реквізицію проводив румунський майор, маючи зі собою старих вояків. Хмелик наказав румунам віддати корови селянам, затримав майора і його «геройську» групу, аж доки не підійшли наші маршові колони. Звичайно, що я велів віддати корови селянам, а румунам порадив поводитися по-людському та не грабувати селян. Мабуть, румунський майор не мав права робити такої реквізиції, бо інакше мене викликали б до звіту за таку справу, а ніхто нас за неї не турбував. Хмелик був справжнім героєм в очах селян. У селі ми довідалися, що туди вже проходили Похідні Групи, бо в селі були летючки ОУН. Подібні випадки траплялися нам часто. Не раз наші вояки заступалися за селян чи захищали дівчат від «союзників» - румунських вояків.
Як наш Леґіон уходив у якесь село, то звичайно селяни спочатку зустрічали нас байдуже. Вважали нас чужинцями, союзниками німецької армії, а мало хто зі старших селян пам'ятав українські військові відзнаки, що їх ми носили. Але коли селяни почули нашу вечірню молитву, що її курінь співав кожного вечора, тоді село оживало. Збігалися люди й запрошували вояків до себе. Рано обдаровували нас квітами. Ми поширювали летючки ОУН, де тільки могли. Румунська військова розвідка пильно слідкувала за нашою дією і про все зголошувала до німецького вищого командування, так що внедовзі ми одержали суворий приказ не вмішуватися в політику, а повнити своє вояцьке діло.
Румуни не знали, що в сучасній війні треба воювати більше пропаґандою, ніж зброєю.
Так дійшли ми походом до Балти.
Пригадалися мені там наші бої УГА та армії УНР у часах Визвольних Змагань 1918-1920 років.
Нашим завданням було прочищувати запілля від залишок совєтських армій, диверсантів чи спадунів. Але в скорому часі наспів несподіваний наказ, що наш курінь має повернути назад до своєї кадри, тобто до Завберсдорфу в Австрії.
Так-то 27 серпня 1941 року закінчився ентузіястичний час нашого молодого українського війська. Перемогла політика чи політиканство німецької нацистської партії всупереч політиці вермахтівських кіл та її концепції визволення поневолених народів, щоб при їхній помочі розгромити російську тюрму народів.
Пригноблення нашого вояцтва було велике.
Їхали ми знову тим самим шляхом, що і раніше, тобто через Румунію і Мадярщину.
Та вже без ентузіязму, а наші вояки час до часу затягали сумних пісень.
... ЧИ ДУН СПОВНИЛИ СВОЄ ЗАВДАННЯ?
Перебуваючи у в'язниці, ми мали багато часу, щоб продискутувати та обміркувати всю історію ДУН, розглянути всі позитивні чи неґативні його сторінки, ствердити, чи була потреба творення цього нашого Леґіону. Яка була його роля у визвольній боротьбі нашого народу, і чи сповнив цей Леґіон своє завдання?
Дружини Українських Націоналістів мали бути зав'язком, початком українського національного війська, що мало боротися за визволення й усамостійнення України.
Так не сталося, але цей Леґіон дав Українській Повстанській Армії та І УД УНА добре вишколених і загартованих у протипартизанській боротьбі вояків. Леґіон дав УПА сотника Романа Шухевича, що був її головним Командиром. Дав пор. Сидора, який в УПА був командиром північної округи. Пішли до УПА теж інші старшини та підстаршини й вояки Леґіону, що поклали своє життя в боях з німцями та большевиками. І УД УНА збагатилася такими вишколеними старшинами, як сотник Михайло Бриґідер, пор. Роман Бойцун, пор. Орест Городинський, пор. Омелян Герман, пор. Любомир Ортинський та автор цих рядків. Пішли до І УД також багато підстаршин і вояків Леґіону. Два роки доброго постійного вишколу й протипартизанської боротьби всіх їх загартували до всяких фізичних і психічних невигод, і всі вони залишилися вірні своїй вояцькій присязі, що її вони склали в Леґіоні на вірність Україні.
Всі ми зрозуміли, що в політиці немає сантименту. Ніхто нам нічого не дасть задармо, аж поки ми собі не виборемо того, чого бажаємо.
Про це хор. Богдан Крочак писав у своїх споминах таке:
«Чи намарне те все, що ми перетерпіли в Леґіоні? Ні. Ні... Ми побачили воєнний світ, чого б удома не бачили, ми здобули те, пощо виряджав батько сина в «Невольнику» на Січ, ми здобули знання воєнної штуки, і то в найважнішому її відтинку чи способі бою, а саме, щодо партизанських способів бою. Ми здобули прикмети, ті такі конечні прикмети вояка-революціонера, яких сьогодні вимагає від нас Україна, наша нація. Найважливіше - ми залишились не лише вірні нашій ідеї, але вірніші й завзятіші» («Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках», стор. 100).
Велику, хоч може назовні маловидну, корисну роботу для нашої справи проробив наш Леґіон на Білорусі, освідомлюючи білоруське населення про нашу і їхню визвольну боротьбу. Коли молоді білоруси голосилися до нашого Леґіону (в пор. Сидора були їх 150), то це вже був доказ, що наша освідомлююча праця не була даремною. Коли ж наші частини відходили зі своїх станиць, багато білоруських родин покидали свої села та йшли в невідоме, щоб не залишатися під большевицькими партизанами.
Зрозуміло, що така наша освідомлююча дія не подобалась Моху й він навіть заборонив нам співати українських пісень, бо ці пісні були національно-патріотичні, бойові, вояцькі й вельми подобались білоруському населенню.
Вояки Леґіону їздили на відпустки додому й там проводили також відповідну пропаґандивну дію, наголошуючи потребу збройної боротьби з окупантами.
Ми, старшини, часто використовували різні відправи командирів нашого відтинка чи й загального запільного, щоб інформувати старшин-німців про українську проблематику, про нашу боротьбу за визволення України. Це була добра, корисна пропаґандивна дія, бо ж старшини - це була інтеліґенція, яка загально мало була ознайомлена з українською справою, бо їй лише говорили, що Україна - це житниця Европи й що це має бути життєвий простір (лєбенсравм) для німецького народу.
Наш Леґіон визначався відвагою й обов'язковістю та дбайливим сповнюванням своїх вояцьких обов'язків і завдань. Недаром на останній старшинській відправі з участю старшин (з дев'яти куренів охорони середнього запільного відтинка) ген. фон Бах заявив, що український курінь найкраще охороняє свій відтинок. Не сказав він того з приємности, але зі справедливої розцінки факту.
Коли ж говорити про підсумки наших бойових дій, то наш Леґіон пробув рівно дев'ять місяців на партизанському справжньому фронті, хоч і не був вишколений до партизанської боротьби, і здобув бойову протипартизанську заправу в боях.
Нашому вояцтву приходилось воювати з большевицькими партизанами, знаменито вишколеними до партизанської боротьби, ознайомленими з тереном, що їх підсилювали постійно повітряні десанти, маючи безперебійне постачання усякої зброї та амуніції. Усе-таки, незважаючи на таку партизанську перевагу, ми успішно воювали з ними продовж згаданого часу. Ми не втратили ні однієї станиці й не дозволили партизанам знищити ані одного об'єкту, що був під нашою охороною. У боях Леґіон утратив 39 вояків, а ранені були 40 вояків на загальне число 650 вояків. Як я вже згадував, ми болюче відчували смерть кожного нашого вояка, бо це була втрата члена нашої дружньої вояцької сім'ї.
Такою спаяною, вояцькою сім'єю був наш Леґіон.
Могила Евгена Побігущого-Рена на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені
ПОХОРОН ПОЛК. Е. ПОБІГУЩОГО-РЕНА
1-го червня 1995 р. відслужив Апост. Екзарх для українців-католиків в Німеччині й Скандинавії, преосв. владика Платон, в катедральному храмі у Мюнхені заупокійну св. Літургію. Наступного дня українська громада відпровадила Е. Побігущого на українську частину "Лісового цвинтаря", де похоронного обряду довершив настоятель катедри, всеч. о. Мирон Мольчко в сослуженні всеч. о. прелата і канцлера Йоакима Джуджара й прощав Покійного як вірного сина Церкви.
На могилі покладено вінки від Головної Управи Б-тва кол. вояків 1-ої УД УНА, з осідком в Торонті, від Крайової Управи Б-тва в Німеччині, від Головної Управи ОбВУ у Великій Британії, від Крайової Управи УХР, від Крайової Управи СУМ-у, від Центрального Представництва Українців у Німеччині й 2 вінки від німецьких приятелів.
Після похорону відбулась шанувальна тризна, яку відкрив голова Крайової Управи Б-ва в Німеччині, Б. Шарко, відчитанням прощального слова голови Головної Управи Б-тва в Торонті, д-ра М. Малецького, після чого Б. Шарко попрощав Покійного від побратимів в Німеччині й Англії та відчитав прощальні письма від Головної Управи українських громадських організацій в Бельгії й Об’єднання українців Скандинавії. Зчерги виголосили прощальні промови: проф. В. Максимович від УХР, п. І. Равлюк від Проводу ОУН, мґр. В. Леник від СУМ-у, мґр. В. Зброжик від вояків УПА, пані М. Ковалишин від Т-ва "Рідна Школа", пані Я. Філь від ОУЖ і суботніх шкіл, всесв. о. мітрат П. Дубицький, кол. капелян УНА від УАПЦ, п. Ст. Костюк від ЦПУН та власник В-ва "Дніпрова Хвиля", доц. д-р Олекса Вінтоняк від себе особисто.
Відійшов у засвіти воїн з крови й кости та заслужений український патріот. Вічна й славна йому пам’ять!
Б. Шарко
1-го червня 1995 р. відслужив Апост. Екзарх для українців-католиків в Німеччині й Скандинавії, преосв. владика Платон, в катедральному храмі у Мюнхені заупокійну св. Літургію. Наступного дня українська громада відпровадила Е. Побігущого на українську частину "Лісового цвинтаря", де похоронного обряду довершив настоятель катедри, всеч. о. Мирон Мольчко в сослуженні всеч. о. прелата і канцлера Йоакима Джуджара й прощав Покійного як вірного сина Церкви.
На могилі покладено вінки від Головної Управи Б-тва кол. вояків 1-ої УД УНА, з осідком в Торонті, від Крайової Управи Б-тва в Німеччині, від Головної Управи ОбВУ у Великій Британії, від Крайової Управи УХР, від Крайової Управи СУМ-у, від Центрального Представництва Українців у Німеччині й 2 вінки від німецьких приятелів.
Після похорону відбулась шанувальна тризна, яку відкрив голова Крайової Управи Б-ва в Німеччині, Б. Шарко, відчитанням прощального слова голови Головної Управи Б-тва в Торонті, д-ра М. Малецького, після чого Б. Шарко попрощав Покійного від побратимів в Німеччині й Англії та відчитав прощальні письма від Головної Управи українських громадських організацій в Бельгії й Об’єднання українців Скандинавії. Зчерги виголосили прощальні промови: проф. В. Максимович від УХР, п. І. Равлюк від Проводу ОУН, мґр. В. Леник від СУМ-у, мґр. В. Зброжик від вояків УПА, пані М. Ковалишин від Т-ва "Рідна Школа", пані Я. Філь від ОУЖ і суботніх шкіл, всесв. о. мітрат П. Дубицький, кол. капелян УНА від УАПЦ, п. Ст. Костюк від ЦПУН та власник В-ва "Дніпрова Хвиля", доц. д-р Олекса Вінтоняк від себе особисто.
Відійшов у засвіти воїн з крови й кости та заслужений український патріот. Вічна й славна йому пам’ять!
Б. Шарко
Джерело: Вісті Комбатанта, ч. 4, 1995
Євген Побігущий-Рен. Мозаїка моїх спогадів
т. 1 http://diasporiana.org.ua/memuari/415-pobigushhiy-ren-ye-mozayika-moyih-spogadiv/
т. 2 http://diasporiana.org.ua/memuari/17350-pobigushhiy-ren-ye-mozayika-moyih-spogadiv-t-2/ (знимки полковника з цієї книжки)
