субота, 25 травня 2019 р.

Ах, життя моє дороге...


Майк Йогансен,
розстріляний, похований у Биківнянськім лісі

* * *
Ах життя моє дороге,
Хто мені дав тебе, тепле й сильне?
Бігти берегом, бігти геть,
Бігти холодною вогкою рінню.

Занести руку з-за хмар,
Занести за небесну спину.
Розмах. В удар
Тіло. Голову. Руку вкинути.

Ах життя моє — кругле, як м’яч,
Пружне й палюче, як любов.
Падай. Злітай. Смійся. Плач.
Цілуй дужче, знов і знов.

До кінця цілуй. До зубів,
До холодного цілуй поту.
Так ніхто тебе не любив,
Не пив слину з крепкого рота.

Ах життя моє — кругле, як м’яч,
Ти з яких зірвалось шківів?
Души мене. Кров’ю моєю пияч.
Так ніхто тебе не любив.

1929


У дахів іржавім колоссю
Никає місяць кривавий,
Удосвіта серп укосить
Молоду зів’ялу отаву.
Яке ще сонце глибоке,
Як виють собаки на місто
Гей кликом тисяч і тисяч!
Я знаю: загину, високий,
В повітрі чистім і синім.
Мене над містом повісять:
Зорі досвітній в око,
В холодне око дивитись.

З авто-анкети, надрукованої 1929 року в україномовному одеському журналі «Шквал»:
• Коли ви народилися? — Року 1895-го.
• Соціяльне походження? — Син учителя німецької мови Гервазія-Еміля-Наполеона Йогансена.
• Чим ви займаєтеся? — Раніше писав вірші для поетів, а тепер пишу прозу для них же.
• Чому ви пишете українською мовою? — Бо я не живу в Ірляндії, не живу в Тамбові.
• Коли ви збираєтесь умерти? — За день перед тим, як мене будуть ховати і оберуть за академіка.
• Який театр ви найбільше любите? — Кінотеатр.
• Чому ви не ходите в оперу? — Не маю часу на середньовічні розваги.
• Ким би ви були за Середньовіччя? — Особистим секретарем в Еразма Роттердамського.
• Чому ви раніше називались Михайло, а тепер Майк? — Бо немає нічого вічного на світі.
• Чому ви смієтесь? — Хай плачуть недолуги, боягузи й лицеміри. 


Майк Йогансен народився 16 жовтня 1895 р. в сім’ї вчителя німецької мови, який був за походженням шведом. Мати його була українкою. Навчався у класичній російській гімназії, де захопився мовами. На час закінчення Харківського університету (1917) він знав старогрецьку і латину, вільно володів англійською, німецькою, італійською, іспанською і французською, скандинавськими та слов’янськими мовами.
Був одним із засновників “Гарту” (1922), а опісля — ВАПЛІТЕ. За його ініціятиви з’явилися журнали “Літературний ярмарок” та “Універсальний журнал”.
Видав поетичні збірки “Д’горі” (1921), “Кроковеє коло” (1922), “Революція (1923), “Доробок” (1924), кілька збірок нарисів і оповідань.
18 серпня 1937-го його заарештували в Харкові. На допитах Йогансен тримався з гідністю, відкидав безглузді звинувачення і захищав інших письменників: “В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня — ніякий не терорист. Що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгублености й безсилля керівників партії і совєтської влади”.
26 жовтня 1937-го Йогансена засудили до розстрілу. Вирок виконали наступного дня у Києві.

* * *
Сивий ранок впав на місто синє.
Камінь спав – лиш дощ зітхав у ринвах.
Вулицею вештавсь той, кого повісять,
І молився: “О, пречиста сльозо,
Он сховалась у тумані башта
(Напувала грудьми паровози),
Молоком налився козій місяць
І розтав, розплакався в тумані...
Я їм серце на майдані кинув -
Най і я в твоїм розтану плачі”.
І припав лицем на сірий ганок...
Камінь спав — лиш дощ зітхав у ринвах.

Йогансена не можна було не любити. Поет Ігор Муратов через багато років визнавав: «…від першої більш-менш тривалої зустрічи з ним мені схотілося бути схожим на нього». Художниця Віра Дражевська, тоді ще студентка і секретарка «Техно-мистецької групи А», теж закохалася у Йогансена від першої зустрічи: «Вірка була закохана в Майка, в кожне його слово і в усе те, чого він не сказав. І найбільше вона вбирала в себе саме від Майка, Майк просто переливався в неї — всією своєю чудернацькою, до біса талановитою, до біса приємною, до біса розкиданою і до біса богемною натурою».
Сам Смолич усе життя захоплювався Йогансеном: «...розмова, у якій брав участь Майк, то була справжня насолода — про що б він не говорив. Іскристий, блискучий розум Майка, його всебічний, всеохоплюючий талант, його щедрота в розсипанні перлів розуму й таланту, в марнотратстві їх — чарували: з Майком можна було говорити день і ніч. На жаль, він завжди зникав так само раптово і несподівано, як і з’являвся. Часто, привівши Вірку до мене, бо вони разом збирались кудись іти, він на півмові раптом замислювався, ставав на хвилинку неуважний і, забувши попрощатись, забувши, певна річ, про свій намір кудись іти і взагалі про все, швидко йшов геть: якась ідея запановувала ним або йому просто набридало балакати про те, про що ми балакали досі».
І була у Йогансена одна-однісінька вада: «Ми пили погане вино, принесене Майком, — Майк мав дивовижну здатність купити завжди найгіршого, яке тільки може бути, вина. Людина найтоншого, вишуканого смаку в літературі й мистецтві, він не мав жодного смаку в гастрономії і, взагалі, не розумів, яка різниця між картоплею й м’ясом. …Він, коли йому треба було купити вина, дивився, скільки в кишені грошей, заходив у крамницю і казав: дайте мені пляшку вина на (таку-то суму). Ясно, що йому спихали якусь мерзоту».

* * *
То Город-дощ, холодний і зелений
Над морем, що під парусом туману
Щодня лаштується його покинути навіки,
Прощає й робить істеричні сцени,
Як героїня історичного роману,
Б’ючись об приступці ґранітного фонтану,
Солону слину ллє на мокрі черевики.
По вінця повний кави і какао,
Як пароплав батавський, дихає й парує,
Що на Руан записаний у книги;
Дощами злитий ясно і яскраво,
То город-дощ бульвари пришвартує
Коло церков і ратуш. Рукосуї
Заметушаться, вигружаючи релігії.
То город-дощ під парусом туману,
Захований од сонця і од вітру,
В холодній непозбуваній розпуці
Проценти підсумовує старанно,
Фантоматичне обчисляє мито
По день химерний, що навіки витре
Його з реєстру східніх революцій.

Йогансен любив полювати, як оце ми любимо його. Тобто майже безумно. І ця пристрасть завжди ставала йому в нагоді — з полювань він привозив не лише крижнів, а й тексти: «Писавши, що редакція часопису вирядила до Дагестану експедицію в складі фотокореспондента, літератора-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора і язикознавця (які всі щасливо об’єднувалися в єдиній моїй особі), я дав вам “неточну інформацію”, любий читачу.
…Не такі-то багаті наші часописи, щоб виряджати експедиції до Дагестану. Просто я за свої гроші поїхав до Дагестану на тиждень — головним чином відпочити і полювати качки, бо на курорти я не їжджу».
Йогансен охоче пробував себе в різних іпостасях, професіях і жанрах. Для ревю «Алло на хвилі 477» у театрі «Березіль» він написав дотепні естрадні куплети. Дві пісеньки разом із нотами Юлія Мейтуса вийшли окремою книжечкою, ще кілька текстів збереглися в березолівському архіві в Харкові і лише нині потрапили до рук дослідників.

Харків, Харків, де твоє обличчя?
Харків, Харків, у чому твій зміст?
Протекла тебе прогнила річка,
через річку Горбатий міст.
Сяє світ ясний аж до околиць,
і цей світ ніколи не згасає.
Із Холодної гори ніколи
шкереберть не падають трамваї.
Влітку ти величний як Сахара,
в куряві міліцаїв міражі,
наче пальми ті, стоять і марять.
Грек на розі влаштував оазис.
В вулицях романтика Кавказу;
у калюжах розкіш океанів.
Не бува ніякої зарази
і ніколи не буває п’яних.
Уночі чудові аромати
мріють над заснулим чудним містом.
Кожен може вільно і без плати
нюхати фіялок запах чистий.
У твоїм розкішнім церобкопі
Єсть усе, чого не треба людям,
Єсть усе, чого нема в Европі,
і чого ніколи там не буде.

Не збереглося жодного фото Майка Йогансена з дружиною, хоча б однією з трьох, чи синами...
Про одну з його дружин всі знають головно з мемуарів Юрія Смолича: "Жінконенависником Майк зробився геть пізніше — коли його покинула власна дружина (художниця), пішовши до одного дуже відомого художника Б. Аж тоді Майк став жінконенависником, правда, тяжко зненавидівши заодно і всіх художників".
Спогади Смолич писав в іронічному тоні, виразно намагаючись наслідувати самого Йогансена. Отож у цьому абзаці був тільки один достеменний факт — дружина Йогансена була художницею. Решту треба було б уточнити і з'ясувати, а проте наївний читач і ці спогади зазвичай брав на віру.
То була друга дружина Йогансена. Від першої залишилася тільки присвята - «Лі єдиній» - в його першій збірці "Д'горі" (1921) і син Віктор. Присвяту в усіх наступних виданнях він зняв, а син жив із бабусею, Ганною Федорівною Йогансен. Тому до шлюбу Йогансен ставився дуже обережно.
Коли вони познайомилися, Алла Гербурт української мови не знала. Народилася вона 27 грудня 1901 року в Харкові в сім'ї інженера-технолога, професора Харківського технологічного інституту Вікентія Гербурта-Гейбовича. Батько походив із польської шляхти, мама — з родини сільського вчителя. Алла була четвертою донькою, після неї ще народилася сестра Іра. Коли 1918 року батьки померли від тифу, сімнадцятирічна Алла стала її опікункою.
У Харківському художньо-промисловому інституті Алла Гербурт навчалася в класі Івана Падалки. Падалці щастило на талановитих дівчат: його школу найкраще представляли Марія Котляревська й Алла Гербурт. Як учитель він глузував із тих, хто малював занадто натуралістично, одному студентові якось сказав: "Ви забули намалювати бруд під нігтями натурщиці".
Після знайомства з Йогансеном Алла почала й писати. Листувалися вони спочатку російською мовою. В одному з листів Йогансен порівняв її стиль із Діккенсом: "Сижу и пишу, расставив локти, и один прилипает к моему переводу, а другой — к Твоему тексту. Посередине торчит моя голова и объединяет их в письме.
Беру папиросу — смотрю на картинку Алжир. Любимица всегда могла бы сделать такую, еще лучше. Зато я не могу.
Знаешь, на чей стиль похож Твой? На стиль хорошего Диккенсовского романа, только у Тебя свежее".
Алла хотіла дітей, а Майк не хотів. 15 серпня 1929 року в них народився син Гайочок. Алла Гербурт уславилася передусім як дитяча художниця й дитяча письменниця. У її доробку повісті та оповідання для дітей і підлітків "Гнатові пригоди" (1927), "Штани капітана Вілза" (1928), "Сагібова подяка" (1929), "Китайські рибки" (1929) і ще десяток оформлених нею книжечок — "загадкові малюнки", задачі-забавки, розмальовки й вирізалочки.
Для дорослих Алла теж малювала. Найкраще видання Йогансенової "Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію" (1932) оформила саме вона. Це була невеличка, але розкішна книжечка — в "рослинній" суперобкладинці, з гравюрою на фронтиспісі. В "Універсальному журналі", який про все на світі умів цікаво розповісти, Алла майстерно ілюструвала грайливі нариси свого чоловіка. Одна з останніх її робіт — збірка "Літо" (1936) Максима Рильського.
"Один дуже відомий художник Б." — це Михайло Бойчук. Алла і Майк розлучилися, але Бойчук із сім'ї не пішов. 25 листопада 1936 року Бойчука арештували, а 10 грудня в Алли Гербурт народилася дочка Ганна.
Про жінконенависництво й нелюбов до художників Смолич, звісно, прибрехнув. Воно і Йогансен не святий був у стосунках із жінками, кому як не Смоличеві знати про Майкові романи, зокрема з художницями. А проте розрив з Аллою він дуже переживав. У січні 1936 року писав своєму другові Миколі Бажану в Київ: "З жінкою розійшлися ми остаточно. Так сказать, назавжди. Жаліти мене не треба. Я не з таких, кого жаліють. Я курю". 

* * *
Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі,
Під ногами не було землі
— Ні пливти, ні стати, ні іти.
В берегах давно дрімав Дінець,
Мов косар на спину спати ліг.
Вона глянула — родився вітерець,
Вона стала — й вітерець затих.
Як заснув у небі білий шум
І забув пливти за океан,
Як перо, що ним тепер пишу,
В сонний затопилося стоян.
Як палив залізну лісосіч
І згасав рудіючи ромен,
Як минали ніч, і день, і ніч,
Як минали день, і ніч, і день

І насамкінець — Майк Йогансен про себе. Так називався невеликий текст у харківській газеті «Вечірнє радіо». У ньому Йогансен зізнається у взаємній любові до слова. Іван Микитенко вчепився до цього освідчення: і за те, що слово Йогансена годує, і за те, що він із ним грається.
«Коли в 1922-ім році мені видали перший гонорар за літературний твір, мені сором було його брати. Адже ж мої власні рядки надрукували у книзі і за це величезне щастя мені ще й давали гроші — щось, здається, міліон чи півтора мільйони карбованців — от як зараз Максиму Горькому.
Я так само дуже не любив, коли Коряк уголос казав привселюдно про мене: «поет». Поети, вважав я тоді, це, скажемо, Шевченко, Тичина і, може, Василь Чумак.
Я й тепер не люблю взиватися поетом чи письменником, тільки з інших причин. Мені вже не здається, що це завелика честь для мене, — тепер мені шкода, що я не інженер, що я не можу будувати нове велике життя, а випало мені тільки шкрябати пером по папері. І те, що я майстер добрий і майстер чесний, мало мене заспокоює. Я б хотів бути майстром життя, а не літератури. Але це мені не дано.
Та все ж таки я люблю літературу. Я дуже люблю слово і я думаю, воно відповідає мені любов’ю. Я люблю його некорисливою любов’ю не за те, що воно мене годує. Воно мусить мене годувати, бо я його породив. Я люблю його за те, що воно грається зі мною, розважає мене, утішає й ніколи не забуває про мене».

* * *
Ось iду по рейцi i хитаюсь,
Чи дiйду до краю, чи впаду,
Лiс лiворуч, мов зелений заєць,
Задивися на мою ходу.
Десь далеко одинокий коник
Пiсню травам i лiсам згадав:
Наче гасне дерев'яний дзвоник,
Наче спить i падає вода.
Скiльки днiв любилося з ночами,
Розтавало вранцi у вiкнi,
Скiльки птиць летiло над полями,
Не верталося до мене увi снi.
Я iду по рейцi i хитаюсь,
Чи дiйду до вiку, чи впаду.
Лiс спинивсь. Лiс, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.
Джерела:
Антологія Юрія Винничука "Розіп'ята муза". Вірші Йогансена - звідти.

Джерело другої знимки - ЛітАкцент




Опубліковано о
Мітки: , , , , , , ,