Світлої пам'яти Микола Вінграновський,
останній лірик (с)
† 26 травня 2004
останній лірик (с)
† 26 травня 2004
СКІФСЬКА КОЛИСКОВА
Дим засина з колоском,
Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко.
Дихає баба з могили.
Гиля, моє скіфеня,
Гиля на вичинку шкіри.
Гиля в сідло на коня —
Меч свої зуби ошкірив.
Бринзою пахне роса,
В меду злипаються очі.
Бог прикотив небеса
Темною хмарою з ночі.
Колесо котить себе,
Голос у колеса довгий.
Соб, та гаття, та цабе —
Вовк одягається голий…
Гиля на сон, на спання,
Бавитись нічого сміхом.
З ранку, моє скіфеня,
Станеш до вечора скіфом.
І пролетиш на орлі
Кров і літа, що зрябіли…
З бабою в очі твої
Буду дивитись з могили.
1970
Сергій Тримбач
«Я ПЛАЧУ СЛІПИМИ СЛЬОЗАМИ...» Слово прощання
У поезію Миколи Вінграновського я закохався пізно. В студентські роки із «шістдесятників» найбільше любив Василя Симоненка та Дмитра Павличка. Потім Ліну Костенко й Івана Драча. Отак вони й стояли непорушно в моєму особистому «рейтингові». Аж поки я не познайомився з актором і режисером (він якраз поставив «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка) Іваном Миколайчуком...
Була зима, початок 1980 року. Миколайчук з Драчем в Ірпені, у Будинку творчості письменників, писали сценарій про Миколу Лисенка. Я їздив до нього брати велике інтерв'ю для московського журналу «Искусство кино». Воно все не складалося. Якось ми вийшли на прогулянку. «А кого з українських поетів ви любите найбільше?— запитав Іван Васильович. — Драча,— відповів я і прочитав один із його віршів. Миколайчук подивився трохи здивовано: — Я теж люблю Драча. Але Вінграновського — більше ...».
— Вінграновського?— перепитав я.— А, ну так: «Я сів не в той літак. Я думав, що я сів у той літак...».
— Це те, що знають усі. Одначе ж у нього не тільки отака екстравагантність. Він лірик — потрясаючий... Ви отакий вірш читали?
Миколайчук зупинився і проказав, постукуючи палицею по голубуватому снігу:
Ходить ніч твоя, ходить ніч моя,
Їм не велено ночувать.
Коло кола ти, коло кола я —
Велим-велено начувать,
Що то ніч твоя, що то ніч моя,
Що то ти є ти, а то я.
Актор аж задихнувся од зворушення, але по паузі продовжив:
Де рука твоя, де рука моя —
Не живе там ніч золота.
Коло кола ти, коло кола я,
Заліта душа за літа...
Цей вірш мені був знайомий. Одначе в устах актора він одкрився якось по-новому. А оте «заліта душа за літа» мене буквально приголомшило. Втім, може, все разом — як Миколайчук проказував ті рядки: неголосно, виділяючи кожне слово, занурюючи його у щось інтимно прогріте, а до того миттєвий спалах сонця із-за хмар, і його золотава тінь на сніжному земному покривалі.
І, майже без паузи, я почув ще і ще:
Цю жінку я люблю. Така моя печаль,
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав,
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива — то було б іще...
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко...
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.
Миколайчук подивився мені пильно в очі і, помітивши в них зворушення, ступив крок назустріч і притишив звучання голосу:
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось — не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні...
Це були найчарівніші вірші, які я коли-небудь чув або читав доти. І які віртуозні, які небоязкі! Бо ж не боїться поет найкострубатіших — на перший погляд — поворотів мовлення. Ну що б, здавалося, от се «аби ще в жнива — то було б іще»? А не боїться. Бо образ складається не просто зi слів — із звуків. І коли про жінку, про любов — то акцентування «ж», «л» є цілком виправданим. І — помітили? — практично кожен рядок тут має своє осібне звучання, свою фонетичну партію! «Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку...». Господи, за один такий рядок можна полюбити українську мову. Повернувшись додому з Ірпеня, я дістав з полиці книги Вінграновського (вони у нашій квартирі були всі, просто я заглядав у них рідко) і заходився читати.
Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.
Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі...
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда...
Це вірш 1963 року — року, коли Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович знімають «Тіні забутих предків» (з Миколайчуком у головній ролі), а в Україні вибухають літературні та живописні таланти, поетичний ніж Івана Драча стромляється у саме сонце, викликавши кольки в головах ретроградів, у критиці яріє слово Івана Дзюби, відбувається багато інших речей, які насичують повітря озоном і веселою упевненістю в тому, що починаються нові, свобідні часи. Й поезія Вінграновського сигналізувала про те ж саме. В ній — водночас — чулися традиції великого мистецтва ХХ століття, його початків. От і в «Тринадцяти ружах...» бачиш імпресіоністичний мазок, коли сонце стікає на землю солом'яно-рудою кров'ю, а разом — експресіоністський вижах словесно-чуттєвих спалахів...
Цей білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці...
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять мені і досі на очах...
Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла...
Звідки йому було узятися, здавалося б, отакому передчуттю, хоча і з сліпучо-яскравими кольоровими зблисками? Одначе таким було це покоління, яке назвуть «шістдесятниками»,— вони будуть вслухатися передусім у колодязні зруби своїх душ. Звісно, вони ще вірили у комісарів «в пыльных шлемах», завзято прагнули підновити комуністичний іконостас, вважаючи, що справа у тому, ніби апостоли зрадили нашого спільного месію, Леніна. Одначе найприкметніша їхня риса: вони прагнули зазирати в себе, довіряти собі. Бо їхні батьки того не хотіли, а чи, коли точніше, сталінський режим відбив у них будь-яке бажання того. Простір мав бути єдиний — «усі, як один», з однаковою мораллю, однаковим неприйняттям однакового для всіх ворога, однаковою нетерпимістю до чужої думки і голосу... Усе мало бути однаким, чорно-білим, а чи й просто сірим. «Шістдесятники» трималися прямо протилежного погляду: кожен має бути собою, кожен мусить мати свою мелодію і свій колір. Чи не тому музичні та кольорові образи у них часто є визначальними? Навіть вірш своєму вчителеві, Олександру Довженку, Вінграновський називає так: «Синє».
Червоні ружі синьою водою
В саду учителя я поливав.
Тремтіли мушки чорні наді мною,
Благеньку хмару вітер колисав (...)
Стелилась тінь спокійна, як мислитель,
З діброви чувся шурхіт хворостин,
Стояв задумливо, зіпершися на тин,
З чолом Вітчизни білий мій учитель...
Це вірш 56-го року. Не знаю, чи це оригінальний текст того часу, чи пізніше він редагувався самим поетом. А тільки тут уже багато від пізнішого Вінграновського. Чітка кольористика, сказати б, постімпресіоністського штибу: кожен колір має свою просторову нішу. Космічний масштаб помислення природи і людини в ній: тінь є випроміненням генія «з чолом Вітчизни». І так далі.
Великі поети мають свою долю, одначе тільки у тому разі, коли знаходять своє місце в традиції. У випадку Вінграновського вона мала ймення Довженка — і це було цілковите попадання: валентність учителя й учня багато в чому збігалися. По війні, по історії з кіноповістю «Україна в огні», засудженої Сталіним, митець не мав права жити і працювати в Україні. Він мусив служити системі і смерть вождя мало що змінила у його долі. Одначе у 55-му, за рік до смерті, Довженкові дозволяють набрати у ВДІКу, в Москві, курс майбутніх режисерів. А Вінграновський цього ж року вступає до Київського театрального інституту...
У мемуарному нарисі «Рік з Довженком» він описує, як повернувся — додому, на рідну Миколаївщину — із вступних іспитів з перемогою, і батько довго розглядав документ, що сповіщав про прийняття до вузу. Його вразило «надруковане на машинці «державними літерами» його прізвище. Уперше в житті він побачив своє прізвище, надруковане такими літерами. Батько всміхнувся. Він відсунув диню, встав, підніс довідку до лампи, прочитав своє прізвище тихо, по складах ще раз, подумав і запитав: «Як там Київ?».
Це було так недавно, всього лишень півстоліття тому. Людину вражали навіть машинописні літери, що означали її прізвище. А вже син ішов у великі світи і сам мережив словами аркуші паперу, сам вигадував ідеальні конструкції. Ба навіть знімав фільми і видавав книжки. Цілісінький тобі переворот свідомості — раніше ніякий селянин не міг навіть уявити чогось подібного. Втім раніше — це у ХІХ столітті. Бо ж у щоденнику Довженка читаємо: «Сьогодні із Сосниці приїхав мій батько. Я показав йому незакінчену ще копію «Землі». Він запитав мене: «Це все зробив ти?» — і заплакав».
Першокурсник Вінграновський ще не встиг набрати студентської ходи, як його викликали до ректора. А там сидів Довженко, котрому хтось порадив подивитися на незвичайного хлопця з південних степів. Досвідчене режисерське око одразу узріло балетки з підв'язаними дротом підметками, голодний блиск очей... Розпитав про батьків і коней у колгоспі... А потім попросив прочитати щось із того, що читалось на вступних екзаменах. Микола прочитав розділ із Шевченкових «Гайдамаків» — «Гонту в Умані». Одразу потому Довженко «рвучко встав, упала на підлогу з дивана його палиця, встав і враз зміненим, різким, беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут».
Отак він опинився у ВДІКу, на курсі, де вже вчилися Ролан Сергієнко і Лариса Шепітько з України, грузин Отар Іоселіані, узбек Латіф Файзієв та інші майбутні знаменитості. Довженко, поза всяким сумнівом, мав педагогічний хист — він виявлявся хоча б у здатності почути, вгадати талант. Ну а юного скіфа з Миколаївщини він просто взяв під свій патронат. Миколу двічі на тиждень запрошували додому, на Кутузовський проспект. Уже перші відвідини вразили його — і красою Довженкової дружини Юлії Солнцевої, і складом гостей. Суцільні тобі знаменитості — Дмитро Шостакович, чия музика багато що визначила у світовій культурі ХХ століття, Іван Козловський — співак, голосиста душа українства, видатний літератор Віктор Шкловський, суперактор Борис Ліванов, турецький класик Назим Хікмет...
«Але що найголовніше мені сподобалось у квартирі Довженка — це телевізор. Біля телевізора Довженко мене й посадив...». Деталь, про яку не згадує жоден мемуарист. Деталь, котра багато про що говорить. І про чесність спогадів — інший, звичайно, ні за що не признався б у тому, що не Шостакович чи Козловський, а телеящик привернув найбільшу увагу. Але ж так і було — технічні винаходи сприймалися тоді як щось приголомшливе — особливо провінціалами.
У спогадах є й такий епізод. Довженко читає своєму студентові кіноповість «Зачарована Десна». Що запитує по прочитанні Вінграновський? Ніколи не вгадаєте. «А хто це написав?». Коментар такий: «У школі і вже в інституті всі мої вчителі читали і говорили з книг і по книгах письменників. Письменник для мене — було і є щось на зразок всесвіту. І коли я знову запитав: «Ви письменник?»— Довженко поклав аркуш на стіл, сів, про щось подумав, і йому стало сумно». Може, згадався батько, оте його «Це все зробив ти?», його сльози...
Думаю, Вінграновський формулює абсолютно чесно і точно: в ту епоху слово було майже всім, було якимось окремішним всесвітом, наповненим животворящими символами і міфологемами. Відтак запитати, чи є ви письменником, було все одно, що поцікавитись, чи насправді ви бог? Довженко засумував, оскільки він усе рідше почувався таким богом, національним месією. Митець належав до покоління, провідники якого мислили себе пришельцями із вищих світів, вони мали вести народ через пустелі до світлої мети. І як же швидко вкоротили їх завзяття, а більшості — ще й термін перебування на землі. Закінчувався і Довженків термін. Він добре те відчував, отож і казав: «Миколо, сідайте й кадруйте мою «Десну»...
Учитель помер у листопаді 56-го, його — всупереч заповіту — поховали у Москві. Пригадую, як боровся Микола Степанович за те, аби прах Довженка перенесли до Києва ювілейного 94-го року. Ми не послухали, не знали, як розлучити митця і його дружину, Солнцеву. Тепер тільки заходжуємось знову.
А Вінграновський закінчує ВДІК (що цікаво, Довженків курс забрав собі Михайло Чіаурелі, підлуватий, хоча й не бездарний співець Сталіна) й отримує призначення на Київську кіностудію, яку пойменовано віднедавна іменем його вчителя. 1960 року він та його побратим Ролан Сергієнко рушають до української столиці. Зійшовши на вокзалі, одразу закрутили головами: звідусіль було видно афіші фільму «Повість полум'яних літ», що якраз виходив у прокат. І скрізь — обличчя Вінграновського. Так, бо саме він виконав головну роль у стрічці, поставленій уже по смерті Довженка його дружиною Юлією Солнцевою. Єдина, на мій погляд, достойна постановка сценарію видатного кіномитця, про що свідчить, зокрема, і приз за режисуру Каннського кінофестивалю. Й Вінграновський із своїм степовим скіфським профілем, із своєю романтичною харизмою цілком підходив для цієї ролі...
Фільм, до речі, мав успіх не тільки в Каннах, його показували в багатьох країнах, звідки на студію «Мосфільм», як пригадував сам виконавець ролі Івана Орлюка, «від тамтешніх закордонних дівчат йшли листи й фотографії на предмет познайомитися. Чи пустили б мене до них,— меланхолійно додає Вінграновський,— питання проблематичне, але якби вони зараз завітали до мене в Київ, ну хоча б кількатеро, то було б непогано: я водив би їх уночі до Дніпра купатися...».
Так би воно й було, можна не сумніватися. Тільки хто ж тоді впускав і випускав «за бугор» просто так? То ж поки що двоє вчорашніх студентів «почиргикали до центрального входу на кіностудію. «У відділі кадрів нас прийняли поштиво і зарахували до штату. Але не як режисерів-постановників, а помічників режисера третьої категорії з відповідною платнею — щось на зразок платні двірника. А ми ж то думали!».
Така була тоді практика — мусили починати з нижчої професійної сходинки. З неї і почався шлях Миколи Вінграновського у мистецтво, в поезію. Світ належало ще завоювати...
Поет, прозаїк, кінорежисер, актор і сценарист Микола Вінграновський, котрий нещодавно завершив свій земний шлях, був пронизливим ліриком, філософом земної і небесної гармоній. Народившись у південних українських степах, був помічений геніальним Олександром Довженком, учився в нього режисурі у Москві. Водночас писав вірші. Зіграв головну роль у фільмі за Довженковим сценарієм «Повість полум'яних літ», що мав світовий успіх. А за тим приїхав на роботу до Києва, на кіностудію...
Сам Вінграновський враження від початку роботи на кіностудії імені Довженка відтворював так: «Режисери-постановники на київській кіностудії були якісь трохи дивні: говорили повільно, з паузами, наче задихали глибоко в себе повітря і не могли те повітря із себе видихнути. Зате коли говорили, то говорили! Голоси в них були — наче оббиті міддю! (...) А от прийшляки з Росії поводилися — ніби вони маршали Жукови! І на своїх режисерів-колег-аборигенів дивилися з висоти кремлівських рубінових зір! (...) Схоже, що із тієї ж кремлівської вишини сприймали вони і нас з Роланом Сергієнком. Але після грандіозного успіху «Повісті полум'яних літ» всі вони разом були для мене «по барабану».
Зрештою, він і сам був «прийшляком», адже до того в Києві практично не жив. Мусив обживатися. У недавнього ВДIКівця були грандіозні, наполеонівські плани. Разом із Роланом Сергієнком написано сценарій «Світ без війни». Для затвердження його належало послати до Москви — звісно, російською мовою. Хто перекладе? Хтось із редакторів. Тоді вони були у фаворі — ідеологічна влада, вона ж цензура тут-таки, на робочому місці. «Їх боялися всі, — згадував Вінграновський, — і режисери, і сценаристи, і навіть директор студії. Але ненавиділи вони мене. «Бо не тим пахнеш», — сказав мені якось мій товариш-сценарист. Від директора кіностудії — «кадра», присланого з Москви, — до режисерів, операторів, художників, костюмерів, гримерів та коханих моїх редактрис — всі, ну повально усі спілкувалися відомо якою мовою. Відчуваючи шкірою на собі їхню мовну спесивість, що була, зрештою, нічим іншим, як їхньою власною меншовартістю, я тоді написав вірша...».
Вірш називається «Її ім'я». Йдеться про Батьківщину, про Україну. Публіцистичний темперамент поета тут випліскується з берегів. Звернення до всіх отих кирпогнучкошиєнків:
Це ім'я для вас лиш територія
Від колиски і до крематорія!
В цьому імені ви днюєте й ночуєте,
І для вас воно пшениця, порося...
Я ще назову його, ви чуєте?
Я ще потрясу ним всіх і вся! (...)
Друже, товариство моє чисте!
В нас роботи з літа до зими.
Так вже склалось: все життя плямисте,
Так уже випростуємось ми!
Вони тоді і справді випростувались — і їхня боротьба за людську гідність була нерозривно пов'язаною з боротьбою за гідність національну. Хоча доводилося боротися і за виживання. Житло, до прикладу. У вже цитованому мемуарному нарисі «Хто і що для мене незалежність України» Вінграновський з великим гумором розповідає про перипетії того виживання. Зарплата не дозволяла винаймати якесь пристойне житло, деякий час довелося жити навіть на вокзалі. «Удень тинявся по кіностудії, пізно увечері повертався до свого нового пристанища й поміж вокзального люду, що чекав на пересадку з поїзда на поїзд, вмощувався ночувати на якім-небудь вільнім стільці, а коли випадало, то простягався й на трьох-чотирьох стільцях і разом з усим чемоданним народом давав хропака, що вокзальне склепіння вгорі над нами тряслося. На вокзалі мені було добре: тут усі були доброзичливі, ніхто, окрім немовлят, не дер горло, ніхто нічого із себе не корчив, не приставав з балачками...».
Зрештою, допитливі міліціонери його вирахували, звірившись із кіноплакатами фільму. Вислухавши сповідь актора-«бомжа», вони прилаштували його у свій гуртожиток. Розташовувався він у келіях Києво-Печерської лаври, отож можна було почуватися монахом. А ще не забувати і про свою акторську подобу, адже міліцейські діти повсякчас смикали за штани, аби почитав про кота чи показав зуби. «Я показую малим міліціонерчикам зуби й кажу: «Будете чистити зубною пастою зуби свої, то й у вас будуть білі!». Виходить, на вітчизняних теренах Вінграновський був одним із перших рекламістів.
Потім його позбавляють міліційного товариства, і він опиняється в іншому гуртожитку — для сліпоглухонімих. Їх мешканці, «один лиш раз обмацавши моє обличчя», «усміхалися посмішкою, що адресувалася тільки мені». Принаймні так йому видавалося. Тут дивна рима з Довженком, якого цікавив світ людей, наглухо закритих у своїй осібній корпускулі. Він товаришував із видатним ученим-дефектологом Іваном Соколянським, замислювався над прихованими можливостями людської психіки. Те, що постане у фокусі уже в 60-ті роки...
Справи із затвердженням і запуском сценарію посувалися кволо, відтак Вінграновський знову виступає в ролі актора, зігравши чільного персонажа у фільмі Ісака Шмарука «Сейм виходить з берегів» (1962 р.). Задоволення було повним — бо ж знімалося все те на Десні, «у верболозних Літках — чого треба ще? Літки, Десна — вони мені й досі як полохливий вітер натхнення!». Типова для часів хрущовської «відлиги» стрічка. Вінграновський тут у ролі молодого чоловіка, який кидає виклик старому й доволі ретроградному голові колгоспу. Колізію ускладнено тим, що поважний голова (актор Віктор Добровольський) багато зробив для свого суперника і навіть є його названим батьком...
Та головне — писалися вірші. Майже за Шевченком — учився, здобував професію одну, а заносило в стихію іншу, доволі небезпечну, бо ж поет у нас завжди є «нашим усім», колективні надії одразу посувають його ймення на прапори. Вінграновський відносить свої вірші до редакції газети «Літературна Україна», яку очолював тоді Павло Загребельний. І, о диво, доволі швидко ті вірші з'являються на шпальтах газети. То було 7 квітня 1961 року — під гаслом «З книги першої, ще не виданої». Потому , вже у травні, з'ява на тих самих сторінках Віталія Коротича, у липні прогримів у поетичних небесах Іван Драч своїм «Ножем у сонці», а у вересні постала «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала...
«Отут, — пригадував Вінграновський, — по нас і всадили з усіх гармат! Не було газети від «Радянської України» до обласних і районних, — які би не стали нас молотити! Одна з-поперед другої, вони прямо-таки почали захлинатися, що ми — відщепенці, деструктивісти, штукарі і низькопоклонники-авангардисти! Особливо дісталося Івану Драчу і мені».
Вінграновського викликають на засідання парткому Спілки письменників. Старші товариші допитуються, які це він вірші «з націоналістичним душком» читав на недавній зустрічі зі студентами університету? Запитували й інше: чого це його портрети, а ще й Драчеві, студентки носять вулицею Леніна? То так вони завтра понесуть, о жах, жовто-блакитні прапори і Петлюру з Грушевським... Ні, треба негайно «розоружаться», зливати воду в ідеологічну помийницю, писати, що вкажуть із Печерських горбів («темники» існували й тоді). Й відтак належить пройти чистилище — з'явитися на зустріч керівників партії з партійним та комсомольським активом.
Задум був ієзуїтським — Вінграновський мусив виступити перед всеукраїнським «активом». Розрахунок, напевно, був простий: молодий поет або ж прогнеться відразу, скаже щось вірнопідданське, хамелеонське і завдасть своєму іміджеві непоправної шкоди, після чого зламається, або ж викриє своє «вороже нутро», й тоді можна буде беззастережно шпетити його на всі заставки. Сценарій безпрограшний... Поет постав на трибуні опісля доповіді Миколи Підгорного, тодішнього керівника України, який несхвально відгукнувся про «так зване молоде покоління» якихось там шістдесятників.
Із чого почав? А з прохання до Підгорного не перебивати його виступ (як тоді було заведено на подібних «проработках»). Зал застогнав від зненависті. «Партєйні» письменники мусили давати свою «картинку» («Ганьба! — тут же повели перед наші поети-парткомівці й арсенальці: Нагнибіда, Шеремет і Сєня Гордєєв»). А нагорі бризкав слиною керівник львівських комсомольців, майбутній жандарм від панівної ідеології і секретар ЦК Валентин Маланчук: «Та він же голий! У нас, у Львові, студенти обрали його не більш не менш, а королем поетів! Та він же голий, оцей король!».
Так у спогадах самого Вінграновського. Мимоволі здригаєшся: це все прописано Джорджем Оруелом у його знаменитому романі «1984». Система працює, як заведена. Працює досі. Знамениті «п'ятихвилинки ненависті» Корчинського і його «собрата» Джангірова, чемпіонів телевізійного холуйства. Нинішній «одобрямс», коли «всі, як один», за кандидата, на якого вказує горішня волохата рука... Невже цей механізм вічний? Невже безсилі ми щось змінити в ньому, хоча б один гвинтик? Можемо, тільки для цього треба, аби кожен із нас, на своєму місці, виявляв сміливість, громадянську непокору.
Як-от Вінграновський на тому самому зібранні. Він перечекав вакханалію залу, витримав пропозицію Підгорного сказати, як це він «закликав до фізичного знищення старшого покоління українських письменників» (знов-таки знайомі сьогоднішні мотиви). А далі... «Я стояв на трибуні ні живий ні мертвий. Тоді дістав з піджака вірша і, ніби на ешафоті, почав читати і прочитав...».
Прочитав не кращого свого вірша. Надто багато прямого тексту, надто публіцистично. Одначе і сьогодні ці слова пролітають крізь серце — навиліт:
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі (...)
Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально —
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст! (...)
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір'їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
Відповіддю залу була тиша. А що тут відповіси? Хоча вони відповіли — залпом із газетних шпальт усіх рівнів. «Націоналізм» і формалістичне «штукарство» були основними звинуваченнями. Знову-таки, хіба не ту саму, здавалося б, порослу мохом ідеологічну рушницю витягли нині ті, хто прагне «темникувати» нашою свідомістю нині? «Націоналюги», України захотілося... І скільки презирства до народу, котре не заховати ніякими словесами. Народ для них і є формальним чинником, про який доводиться іноді згадувати як про електорат.
Тоді й про те не згадували. Народу просто спускали вказівки. Про проведення п'яти- і десятихвилинок ненависті... Мати Вінграновського дісталася Києва, знайшла сина, аби просити його вернутися додому. «Їдь, Колю, додому! Тато викопав ще один погреб — пересидиш поки в погребі. А тим часом я привезла тобі передачу — гречку і сала». Розповіла, як їх із батьком змусили вийти з хати і мимо промаршував колектив місцевої школи. «Попереду вчителі, а за ними душ, мабуть, зі сто учеників, і ті ученики, як тільки до нас дійшли, то закричали «Ганьба формалісту і відщепенцю». І так разів із десять...». Отак гартувалася сталь, з якої ліпилися майбутні корчинські. «Відлигою» називався той час, одначе крижинки вмерзалися в серця й обіцяли нових потвор.
Додому Микола не вернувся, у погріб не сховався. Сціпив зуби і завойовував столицю далі.
Я задихаюсь! Біль — до млості!
Я всі прокляття розпрокляв.
І фіолетовий від злості
Ножами серце обіклав.
Видавалися книги — «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967), «На срібнім березі» (1978)... Це поезія. З якої чим далі, тим більше зникали публіцистичний запал і «фіолетова злість», а натомість прокидалася колосальна ніжність до людей, їхнього хиткого, нічим не захищеного (окрім Слова) світу. Писалася й проза, яку варто би назвати поетичною: повісті «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні»... Тут владарювала стихія ліричного почуття, оперта на власні, непозичені почуття і власний життєвий досвід. «Вив'яло літо, і запищали осінні дощі. В кам'яному селі у степу над лиманом, де кози, баклажани та вино, все моє кінематографічне господарство склало руки і стало позіхати, та спати, та чекати сонця...». Так починається «У глибині дощів». Таки правда, він почав знімати фільми як режисер, хоча виходило в нього це не так здорово, як у літературі.
Спершу була «Ескадра йде на захід», зроблена в Одесі разом зі старим режисером Мироном Білинським — про те, як революціонерка Жанна Лябурб обертала в свою віру співвітчизників-французів, якi з'явилися в Україні у славні дні громадянської війни. Потім «Берег надії» — про водневу бомбу, про загрози атомної зброї. Ну і, нарешті, «Дума про Британку», за Юрієм Яновським — твір драматичний і водночас епічний, сильні характери, мелодраматичні ефекти... Треба переглянути давно вже бачену стрічку, в час своєї появи на екрані вона не справила сильного враження.
Словом, у кіно складалося не надто вже й щоб. У поезії він був живим класиком, натомість у кіно втрапив у другий ряд режисерів, котрі виконують щось там собі рутинне. А рутини він не терпів. Відтак у кіно вернувся вже у 90-ті, коли зробив пам'ятник своєму учителеві, фільм «Олександр Довженко. Щоденник» та кілька документальних стрічок про гетьманські столиці. Пригадую, як десять років тому переконував мене їхати з ним у Яреськи, де Довженко зняв чимало фільмів. «Уявіть собі, їдемо цілісіньку ніч, дивимось один одному в очі і думаймо про щось та-аке!». Я не поїхав, мусив бути на ювілейних урочистостях в Сосниці. Як жаль...
Він чув поезію дороги, тільки не тiєї, що робить тебе піщинкою, знаряддям в чужих руках. «Я знову рушив у дорогу. Але вже не в ту, що так чіпко тримала мене в постійній напрузі, а ту, в якій приємно душі й легко очам, коли ранок і день, вечір і ніч сіріють, біліють, голубіють, темніють тобі такими, як їх сотворено — без метушні і галасу...». Це з останньої повісті «Манюня», написаної минулого року. Отак без метушні й суєти він і жив, і творив усі останні роки. Жити збирався довго. Усього лише кілька літ тому, даруючи мені свого романа про Северина Наливайка (мріялось і про фільм), він говорив, дещо патетично: «Я вже старий, але так багато справ попереду! І я вирішив: буду жити сто два роки...». А хтось йому нараяв і більше. Він погоджувався й на ту, поважнішу, цифру. Не склалося. Жахлива хвороба догнала значно раніше.
Смерть видавалася йому певною поетичною умовністю:
Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду...
Так і є. Все відходить, за винятком, як він писав, «любленого раз». Миті того любленого, схоплені словом, довжаться, тривають у часі і просторі. Пам'ятаймо, «кожна мить загрожує падінням». Одначе добре, що «смерті не боюсь я І що ти про смерть Не думаєш Ми летимо». Я, ти, ми — всі разом, на крилах, зітканих із його слів. Політ буде вічним...
Джерело
https://www.umoloda.kiev.ua/number/250/164/8898/
https://www.umoloda.kiev.ua/number/251/164/8925/
Я думав: що ж, міщани, ну, міщани,
Із пледами, торшерами, борщами,
Вареннями з малин, суниць, ожин,
З лимонів, клюкв, смородин, абрикосів,
Із райських яблук, аличі, брусниць,
З вишень японських, горобин московських,
Із київських із повітря, з неба, з моря –
Не хочете? Тоді скуштуйте, з горя,
Варення з горя і варення вір!
Тут все! Тут все! Тут тільки птиць нема.
Тут їх жують з капустою і хріном,
Святинь нема. І їх, як птиць, жують
Із простирадлами і тютюновим димом.
Тут жовч – не жовч. Тут жовч – і та мажорна
На звуках ніжності з мережі у мережу.
Убрання в мову, як в одежу,
Тут не ганьба, не жах, а норма!!!
Втечу! Втечу хоча б у слові!
Втечу без слави і вінця,
Крізь ваші душі гарбузові
В відгодовані серця.
Крізь вашу рабську кров безкровну,
І ваші ситі скити – геть!
Ці ваші скити ситі вщерть,
Блюзнірством повні поголовно.
Я задихаюсь! Біль – до млості!
Я всі прокляття розпрокляв,
І, фіолетовий від злості,
Ножами серце обіклав.
1964
"Микола Вінграновський у синьому небі"
https://www.umoloda.kiev.ua/number/251/164/8925/
* * *
Учора ще я в цьому колі жив,Я думав: що ж, міщани, ну, міщани,
Із пледами, торшерами, борщами,
Вареннями з малин, суниць, ожин,
З лимонів, клюкв, смородин, абрикосів,
Із райських яблук, аличі, брусниць,
З вишень японських, горобин московських,
Із київських із повітря, з неба, з моря –
Не хочете? Тоді скуштуйте, з горя,
Варення з горя і варення вір!
Тут все! Тут все! Тут тільки птиць нема.
Тут їх жують з капустою і хріном,
Святинь нема. І їх, як птиць, жують
Із простирадлами і тютюновим димом.
Тут жовч – не жовч. Тут жовч – і та мажорна
На звуках ніжності з мережі у мережу.
Убрання в мову, як в одежу,
Тут не ганьба, не жах, а норма!!!
Втечу! Втечу хоча б у слові!
Втечу без слави і вінця,
Крізь ваші душі гарбузові
В відгодовані серця.
Крізь вашу рабську кров безкровну,
І ваші ситі скити – геть!
Ці ваші скити ситі вщерть,
Блюзнірством повні поголовно.
Я задихаюсь! Біль – до млості!
Я всі прокляття розпрокляв,
І, фіолетовий від злості,
Ножами серце обіклав.
1964
Фільм Ролана Сергієнка,
сценарій Сергія Тримбача, Ролана Сергієнка,
оператори Віктор Крипченко, Віталій Гришков,
композитор Володимир Губа.
Студія ім. О. Довженка, 2006 р.
Першим наведено кадр із цього фільму.
