Остання знимка Вождя на день перед смертю
Євген Онацький
ШЛЯХОМ НА РОТТЕРДАМ
(До 20-лІття трагічної смерти сл. п. полк. Є. Коновальця)
ШЛЯХОМ НА РОТТЕРДАМ
(До 20-лІття трагічної смерти сл. п. полк. Є. Коновальця)
"Свобода", числа 98 - 130, 1958 рік
Уривок
Останнє побачення
Оповідає Ярослав Барановський [секретар проводу ОУН, довірена особа Є. Коновальця]:
„У перших днях другої половини травня Вождь приїхав до Відня. Замешкав в готелі „Естеррайхішер Гоф". Мав кілька зустрічей і балачок у Відні, в часі яких я був присутній. Мабуть, 20-го виїхав він до Берліну. Перед виїздом говорили ми в зв'язку з листовним повідомленням про можливість зустрічі з Вельмудом [Судоплатов*]. Останній, приїхавши до одної з пристаней, мав телефонічно зголоситися до Вождя або до Сушка. Я жив тоді комірним у Сушка. В ці дні, одначе, загостила до Сушка рідня господині з Будапешту, так що я не міг там перебувати. Я час від часу запитував телефоном, чи не було якого телефону з-за границі. Я кликав [телефонував] щоденно по кілька разів. Теж кликав у суботу, себто 21 травня, о год. 13-ій, але нічого не було. В суботу ввечері кликав востаннє коло год 21, але не мав відповіді. Господиня сказала що Сушко вийшов, а для мене залишив листа, щоб я негайно прийшов, були якісь телефони.
Я прийшов до Сушка і з залишеного мені листа зорієнтувався, що в міжчасі кликав Вельмуд, і що він приїхав до Роттердаму. Сушко, не знаючи, де я знаходжусь, повідомив про це Вождя, який буде ввечері кликати.
Я пробував негайно зв'язатися з Вождем, але він був десь у місті, і ніхто там не знав, де він знаходиться. Перед вечором закликав Вождь Сушка. Я пішов до телефону. Відізвався Ярий, що негайно передав слухавку Вождеві.
Вождь сказав мені, що їде ввечері або ранком до Роттердаму на зустріч. Вождь говорив телефонічно з Вельмудом, який залишається до четверга в Роттерддамі.”
Я виявив охоту їхати літаком, але Вождь твердив, що немає потреби мені спішитися. В кожному разі ми умовилися, що я буду шукати за Вождем о год. 16-17 в каварні „Атлянта" або в готелі „Централь", під назвиськом Новак.
Рішився я їхати залізницею, щоб не робити витрат. зв'язаних із дорогою літаком. На двірці, одначе, ствердивши, що в літаку є місце, відложив подорож на другий день літаком, щоб бути на 16 год. на місці, бо поїздом приїхав би далеко пізніше. Ночував у пансіоні при вул. Маріягільф.
Ранком відпровадила мене Іскра на летовище...”
Оповідає полк. Роман Сушко:
„Коло 17-20 травня 1938 р. приїхав до Відня Вождь. Він був у дуже радісному й діловому настрої. Казав мені, що їде до Берліну і через пару днів повернеться.
Це було наше останнє побачення...
Після виїзду Вождя. попередив мене Барановський ранком 21 травня, що, можливо, буде дзвонити Вельмуд, то переказати, щоб подзвонив удруге ввечері, бо тоді Барановський прийде до телефону.
Сталось так, що за пару хвилин, як вийшов із дому Барановський, по полудні подзвонив Вельмуд із Роттердаму. Я повідомив його, що Барановський буде ждати його при телефоні о год. 19, бо так ми умовились з Барановським. Норберт [ще одне псевдо Судоплатова*] подзвонив в 19 год.. але Барановський ще до того часу не повернувся додому. Норберт дуже схвилювався, став кричати, що не може ждати, що мусить від'їздити і що мусить негайно порозумітись і бачитись із полк. Є. К. і Барановським.
Я намагався його заспокоїти і обіцяв йому підшукати Барановського, надіючись привести його до телефону коло години 22-ої.
І справді, я заходив на знану мені адресу Іскри, але дізнався, що адреса ця вже не дійсна. Отже, не знав, як справі зарадити. Зрештою надіявся, що він кожної хвилини може прийти до хати.
За той час надійшла депеша від Вождя, умовна, очевидно для Барановського, де був поданий готель в Берліні, як і його адреса.
Коли ж до третього телефону Барановський ще не явився, я знов сам говорив із Норбертом і, на його зденервування, старався його заспокоїти, подаючи вістку, що маю підставу здогадуватися, що Вождь знаходиться під цю пору недалеко Норберта і що, правдоподібно, побачиться з ним.
Перед 8-ою годиною наступного дня (неділя 22 травня) подзвонив несподівано Вождь із Берліну. Хотів говорити з Барановським.
Я повідомив, що Барановського немає, і переказав телефонні алярми Норберта.
Вождь велів переказати Норбертові, коли він зголоситься, щоб кликав його телефоном до берлінського бюра того ж дня вполудне між 12 і 13 год.
Вправді, пару хвилин пізніше подзвонив Норберт знову, і я переказав йому доручення Вождя. Він заповів мені, що буде дзвонити до бюра, як доручено.
Коло 11.30 знову дзвонив Вождь, щоб упевнитись, чи переказано доручення Норбертові і чи зголосився Барановський.
Я потвердив переказання доручення Норбертові, але не міг нічого заподати про Барановського.
Вождь доручив конче розшукати Барановського, і я, очевидячки, зголосив, що зроблю, що зможу.
Написав я листа Барановському і залишив його в хаті, щоб міг його прочитати, наколи б ми розминулися в дорозі.
По полудні застав я Барановського у себе в хаті. Він уже прочитав листа, в якому я точнісінько подав йому часи телефонічних розмов. Усно переповів точніше мої розмови. Зокрема те, що Норберт „наглить" приїзд його й Барановського і жадає, щоб Барановський летів, бо поїздом не вспіє його застати. (Із цього Норбертового жадання можна зробити висновок, що малося на меті знищити одночасно і Барановського. — Є. О.).
3 Барановським ми обговорили розклад поїздів. Він рішив, що поїде вечірнім поїздом до Берліну. Ввечері, коло год. 20, спровадив я Барановського на вулицю з тим, що він мав іти до поїзду...
По полудні 24 трапня прийшли до мене три австрійські поліцаї. Зразу хотіли робити обшук, і поверхово зробили. Питали за Барановським, який тут мав, за їхніми здогадами, жити.
Коли я заперечив, стали вони порозуміватися з своїми начальниками і приловили телефон, коли зголосилася Іскра... Дальше вже все відбувалося в поліції..."
Арешт Барановського
Барановський оповідає:
Барановський оповідає:
“Перед 16 годиною літак приземлився в Роттердамі. Приїхавши автобусом до міста, пішов я до каварні „Атлянта", але там Вождя не застав. Залишивши свій пакунок у портьєра, пішов до готелю „Централь". У портьєра залитав за Новаком, але цей сказав мені, що Новак вийшов, а він телефонічно повідомить його, що я прийшов і питаю, за ним. Тим часом просив мене заждати в почекальні. Я, розглянувшись кругом, волів вийти, бо все це видавалося мені підозрілим. Я ніяк не міг зрозуміти, чому я маю ніби тут ждати на Вождя. Я вийшов і проходжувався біля готелю. За кілька хвилин прискочили до мене два типи, схопили за руки і затягли до авта, яке тут затрималося. Ми швидко від'їхали.
Я пробував питати, що сталося, чого вони хочуть від мене. Відповідають, що зараз довідаюся, вони везуть мене до Новака. В'їхали ми в браму великого будинку, і віндою повезли мене нагору. Я зорієнтувався, що це поліція, хоч на мої запити не діставав ніякої відповіді. Мені веліли ждати.
За дві-три години покликали мене і розпитували про мої біографічні дати, чого я приїхав до Роттердаму. Я відповів, що мій приїзд мав приватний характер, приїхав я у торговельній справі та маю умовлену зустріч із Новаком, що його й шукав у готелі “Централь". Панове ж різними перехресними питаннями старалися мої заподання збити, але я обстоював на своєму. Твердили, що Новак знаходиться у них і говорить зовсім інакше. Коли я жадав конфронтації, то її відкидали, показували лише валізку, що була дійсно зовсім схожа на ту, що мав Вождь. Мені подали до відома, що мусять мене задержати, поки виясниться справа, властиво, поки не вияснять, хто я.
Про подію, що скоїлося, ні словечком не згадували. Навпаки, намагалися викликати в мені переконання, що Вождя вони теж притримали.
Я пішов до келії, ні на хвилину не припускаючи того, що сталося. Я був певний, що вони придержали Вождя. Роздумував лише над тим, яка могла бути тому причина. Турбувала мене найбільше можливість, що Вождя могли притримати з якимись речами, що він їх був обіцяв привезти Вельмудові. Серед таких думок перечекав я до ранку, маючи надію, що може десь припадково зможу побачити Вождя та впевнитися, що він дійсно тут. Заходила ще можливість, що його речі з готелю забрано, а він сам пішов до міста і нічого про це не знав або виїхав.
Ранком о год. 9-ій закликав мене комісар Бонтембаль на персслухання. Повторилось знову те саме, з тим, що я зажадав, щоб мене зведено з Новаком, бо інакше я не моІжу нічого говорити. На це показано мені знімку Вождя: Вождь лежав, вкритий білою скатертю, голова відкрита, очі отворені, на обличчі малювався біль. Перше враження в мене було, що він лежить тяжко хворий у шпиталі. Я зажадав негайно привести мене до Вождя. Поліційний коміcap пояснив, що Новак упав жертвою замаху і лежить тяжко хворий у шпиталі, і що я зараз із ним туди піду.
Коли я почув про замах, у мене виникла негайно асоціяція з Вельмудом. Я сказав, що хочу подати те, що про всю цю справу думаю. Негайно подав я своє дійсне прізвище, прізвище „Новака" і ствердив, що замах зробили большевики, бо Вождь приїздив саме на зустріч із одним українцем із СССР. Я зажадав негайно перешукати всі советські кораблі в пристані, наводячи аналогію з Міллером.
Поліційні урядники поставилися з недовір'ям до моїх заподань. Не могли ніяк зрозуміти, що це — Україна, вкінці назвали смішними мої претенсії перешукувати совєтські кораблі. Так само поставився до мого домагання прокурор, що, на моє жадання, прийшов до мене і категорично відмовився виконати мої домагання.
О год. 11-ій повезли мене до шпиталю. Там я, однак, Вождя живим не застав...
Мені стала ясною тепер уся справа. Я ще раз зажадав пошукування за вбійником. який, на мою думку, міг схороннтнся на кораблі. Я почав докладно розповідати про те тло, на якому виникла справа, щоб викликати серед людей, що провадили слідство, зрозуміння до української справи. Мене запевняли, що все, що слідство вимагає, вже зроблено.
На другий день, одначе, коли я запитав про вислід ревізії на кораблях, сказали мені, що цього зробити не могли, бо це наразило б торговельні відносини з СССР, хоча, дійсно в пристані був корабель від суботи, а у вівторок о год. 18 від'їхав.
Тепер успів я, на основі різних моментів, що доходили до мене в зв'язку з слідством, скласти собі образ подій, що відбулися попереднього дня. Поліційні урядовці, одначе, відмовлялися подавати мені будь-які дані, хоча я того настирливо домагався... Побачив я між поліційними урядовцями чоловіка, подібного до Вельмуда. Я взяв його знімку і з поліційннм урядовцем почав обходити льокалі, де могли перебувати Вельмуд чи Вождь. Скоро ми ствердили, що перед полуднем дійсно такий чоловік був у кількох льокалях, де служба його точно описувала. Опис був згідний з дійсним виглядом Вельмуда, з його мовою, поведінкою. Ми ствердили, що Вельмуд від 9 год. ранку був у трьох льокалях при головному бульварі. Тому, що рух у льокалях у цей час був майже ніякий, служба могла легко звернути увагу на одного гостя, тим більше, що це був чужинець, який слабо володів німецькою мовою.
У льокалі, до якого прийшов Вельмуд о год. 9, зізнали два кельнери-свідки, що він замовив собі каву і морозиво, посидів з годину і, заплативши, відійшов. Був елеґантно вбраний, без плаща і капелюха, під лівою рукою мав два пакети. Ці пакети перепаковував. Кельнер це собі точно пригадує, бо, перепаковуючи, просив гість у нього паперу, а що кельнер такого не мав, радив йому взяти часопис, який то гість купив у кольпортера, що зайшов до льокалю. По десятій годині гість, заплативши, відійшов.
Ствердили ми, що тотожній з опису осібняк заходив перед 11-ою годиною до другого льокалю, кілька кам'яниць далі в напрямку каварні „Атлянта", — до льокалю перед ратушем із годинниковою вежею. Він мав під однією рукою пакет розміру пуделка до черевиків, завинений у газеті, а в другій — рукавички... Замовив собі лімонаду і спокійно ждав на терасі, приглядаючись прохожим на вулиці. У льокалі, крім нього, були один-два гості. Звернув на себе увагу мовою і тим, що часто дивився на годинник ратушевої вежі, ніби когось нервово ждав. За кілька хвилин перед 12-ою заплатив і вийшов.
Подібно зізнали й два кельнери в каварні „Атлянта"...
Для мене обставини події були вияснені, велику трудність для дальшого слідства робила, одначе, незорієнтованість поліції в українських справах.
У четвер по полудні приїхала з Риму дружина Вождя. Я в товаристві двох поліційних урядовців вийшов назустріч. Поліційні урядовці негайно почали допитувати. Дружина Вождя ствердила, що Вождь, виїжджаючи, казав, що їде на зустріч із чоловіком з Східніх Українських Земель (СУЗ). Полковник казав їй також, що той чоловік мав приїхати товаровим кораблем. Рівнож оповіла, що Вождь привіз із попередньої зустрічі цигарки та цукорки. Пані Коновалець сказала теж, що назустріч їй мав вийти М. Селешко та принести гроші.
Ця згадка про гроші дала, мабуть, підставу поліції а властиво журналістам, що цікавилися кожною дрібницею, писати, що Вождь мав дістати гроші від Валюха.
...У суботу відбувся похорон. Я був присутній разом з іншими (ген.
Курманович, радн. Тарновецький, Стахів і Оршан), що прибули до
Роттердаму із Берліну.
У міжчасі приїхав і М. Селешко, якого конечно хотіла переслухати роттердамська поліція. М. Селешко зізнавав про гроші — рахунки в амстердамському банку. Поліція ствердила, що Вождь мав у Роттердамі банковий рахунок, на який приходили гроші з Америки, і що ці гроші мала на увазі дружина Вождя, коли по приїзді сказала, що хоче бачитися з М. Селешком, щоб узяти в нього гроші на похорон. М. Селешко також зізнав, що Вождь перед виїздом до Роттердаму повідомив його листовно, щоб він витягнув йому з конта, яким М. Селешко завідував, певну суму грошей.
З нашими, що прибули на похорон, мав я змогу в міжчасі поговорити... Я довідався від Стахова, що Полуведько, який не збуджував у мені великого довір'я, знаходиться в Берліні. Стахову й Оршанові сказав я, щоб Полуведька взяти під сліжку, а коли цього не можна зробити, то краще дати замкнути. Стахів ствердив, що вони вважають на Полуведька, але не запримітили нічого підозрілого. Полуведько з Берліну, одначе, виїхав і щез. Я переконався, що це був спільник Вельмуда. (У цьому Я. Барановський помилявся, як я спробую далі вияснити — Є. О.)
У міжчасі приїхав і М. Селешко, якого конечно хотіла переслухати роттердамська поліція. М. Селешко зізнавав про гроші — рахунки в амстердамському банку. Поліція ствердила, що Вождь мав у Роттердамі банковий рахунок, на який приходили гроші з Америки, і що ці гроші мала на увазі дружина Вождя, коли по приїзді сказала, що хоче бачитися з М. Селешком, щоб узяти в нього гроші на похорон. М. Селешко також зізнав, що Вождь перед виїздом до Роттердаму повідомив його листовно, щоб він витягнув йому з конта, яким М. Селешко завідував, певну суму грошей.
З нашими, що прибули на похорон, мав я змогу в міжчасі поговорити... Я довідався від Стахова, що Полуведько, який не збуджував у мені великого довір'я, знаходиться в Берліні. Стахову й Оршанові сказав я, щоб Полуведька взяти під сліжку, а коли цього не можна зробити, то краще дати замкнути. Стахів ствердив, що вони вважають на Полуведька, але не запримітили нічого підозрілого. Полуведько з Берліну, одначе, виїхав і щез. Я переконався, що це був спільник Вельмуда. (У цьому Я. Барановський помилявся, як я спробую далі вияснити — Є. О.)
У неділю по похороні всі від'їхали, я залишився „для
допомоги в слідстві". Тепер слідчі органи ставились до мене з повним
довір'ям. Ми перетрясали кожну річ, щоб упасти на будь-який слід
убивника. Слідча поліція стала на становищі, що Вельмуд кораблем не
втік, але залишився в Нідерляндах, ховаючись у місцевих комуністів або
того самого дня негайно покинув границі Нідерляндів і виїхав до Бельгії
чи до Франції. У місцевих комуністів заряджено ревізії, але безуспішно.
Варто згадати, що, при помочі пошти, слідчі органи ствердили, що дня 23 травня були з Москви два телефони до Роттердаму, і то до готелю „Атлянта" і „Централь" із запитом за Євдокімовим, — один телефон перед полуднем, другий по полудні. Євдокімов, одначе, ніколи в тих готелях не жив, і того дня, розуміється, його теж не було.
По трьох тижнях прокурор потягнув мене до відповідальности за те, що я приїхав нелеґально, а властиво на фальшивий пашпорт. Мене засуджено на два місяці тюрми і заарештовано, хоч я боронився, що пас не був фальшивий, а лише визичений, і я мусів у тій ситуації таким пасом послуговуватися. Я відкликався до апеляційного суду в Гаазі, який мене випустив на вільну стопу, визнавши мій арешт протизаконним. З огляду на неправосильність присуду, мене випущено, і я виїхав із Голляндії. Апеляційна розправа увільнила мене від вини і кари..."
Варто згадати, що, при помочі пошти, слідчі органи ствердили, що дня 23 травня були з Москви два телефони до Роттердаму, і то до готелю „Атлянта" і „Централь" із запитом за Євдокімовим, — один телефон перед полуднем, другий по полудні. Євдокімов, одначе, ніколи в тих готелях не жив, і того дня, розуміється, його теж не було.
По трьох тижнях прокурор потягнув мене до відповідальности за те, що я приїхав нелеґально, а властиво на фальшивий пашпорт. Мене засуджено на два місяці тюрми і заарештовано, хоч я боронився, що пас не був фальшивий, а лише визичений, і я мусів у тій ситуації таким пасом послуговуватися. Я відкликався до апеляційного суду в Гаазі, який мене випустив на вільну стопу, визнавши мій арешт протизаконним. З огляду на неправосильність присуду, мене випущено, і я виїхав із Голляндії. Апеляційна розправа увільнила мене від вини і кари..."
Роля Кіндрата Полуведька
У своїй праці „Пекельна машина в Роттердамі" Я. Кутько оповідає про Кіндрата Полуведька, як про „виявленого совєтського аґента", якого німці заарештували в Харкові і який зараз же після свого арешту повісився у в'язниці. Ці його твердження ґрунтуються на свідченні В. Стахова в статті „Останні дні полк. Є. Коновальця", видрукованій у журналі „До Зброї" (за травень 1950 р.) під літерами В. С., та на праці Дм. Солов'я „Голгота України..." Зрештою, як ми бачили, і Яр. Барановський висловлював своє „переконання, що Полуведько був спільником Вельмуда..."
Простудіювавши приступні мені матеріяли, я прийшов до іншого погляду.
І Грибівський, і інж. М. Селешко однозгідно твердять, що Полуведько ставився до Вельмуда-Норберта з великим застереженням і декілька разів звертав увагу на різні речі, що примушували, мовляв, його не мати до Павлуся я великого довір'я. Як засвідчував інж. М. Селешко, полк. Є. Коновалець говорив йому, що Полуведько „недолюбляє Павла і не вірить йому", як про це сам йому говорив. На жаль, попередження Полуведька не мали впливу, бо, мовляв Полковник — „за Павла ручиться Найденко, старий січовий стрілець, якого знають СС (Січові Стрільці)." В 1937 p., приїхавши до Відня, Полуведько бачився з інж. М. Селешком і оповідав йому про перипетії переправи Павла за фінляндський кордон, про намагання його затягнути полк. Р. Сушка „на той бік", — і про те, що вся справа з Павлом йому здасться „нечистою". Після цієї розмови з М. Селешком, Полуведько бачився і з полк. Є. Коновальцем, якому теж, як потім переказував полковник Селешкові, — висказував свої підозріння щодо Павла.
Для характеристики Полуведька, — пригадував інж. М. Селешко, — цікаво ще відмітити, що він, отримавши раз від Оршано-Чемеринського інструкції для української націоналістичної преси, як вона мала б представляти совєтсько-українську дійсність, зразу подумав, що тут щось нечисте. Інструкції були так складені, що вони являли собою нібито большевицькі напрямні для пропаґанди большевизму закордоном. Оршан склав їх на підставі балачок Павла в берлінському семінарі, а Полуведько схарактеризував їх, як чистої води большевизм. На тій підставі він виводив, що з Оршаном не все в порядку (Оршан дійсно, як потім засвідчував, захоплювався був Павлом і не надто критично ставився до його оповідань — Є. О.)..." Про це Полуведько написав інж. М. Селешкові, а той повідомив полк. Є. Коновальця. Полковник звелів ці інструкції стягнути з обігу і наказав Оршанові таких речей більше не робити.
Простудіювавши ті статті, які писав в 1935 р. Полуведько для
„Українського Слова" в Парижі під псевдом Тогобічного („Як ставляться в
совєтській Україні до еміґрації. Стаття збігця з Соловок", „Комунізм і
національний рух на Україні", „Формування національно-державної
свідомости на Сх. Україні") мушу ствердити, що написано їх з таким
знанням справи і з таким справді націоналістичним наставленням, що вони
ще й досі зберігають свою свіжість та актуальність. Ось, наприклад,
цікавий уступ про еміґрантів-поворотців та комунізуючих українців із
Західніх Земель:
“Гірка їх доля!.. Вони одразу попадають між
молот та ковадло: з одного боку до них із відчуженням і презирством
ставиться українська суспільність, а з другого — їм не вірить ГПУ. Такий
стан рідко хто з них може довго витримати. Частина, здавши собі справу,
що завоювати довір'я совєтської влади - марна надія, кидається в
протилежний бік і шукає стежок до революційної суспільности. На цьому їх
ловлять і здебільшого ставлять “к стєнкє". Я певен, що Соловки чи
навіть смерть дехто з них приймає легше, ніж усі ті моральні муки. Один
із поворотців казав мені в тюрмі, що він їхав в Україну переконаним
прихильником комунізму, але вже в короткому часі став його ворогом до
кінця свого життя... Мені особисто доводилося зустрічати таких
поворотців. що з перших днів поводили себе так, ніби вони приїхали
з-закордону на доручення революційного центру. Їм удавалося знаходити
зв'язок із нашими групами, що допускали їх до роботи. І цікаво - вони
працювали чесно. Лише один — із відомих мені - заломився на допитах і
наробив шкоди. Тільки тепер я знаю вже напевно, що цих людей ніхто з-за
кордону не висилав, але вони, приїхавши в Україну зовсім із іншими
намірами, інакше зробити не могли як знову вернутися на службу
національній ідеї..."
Ось його характеристика Скрипника:
„Скомпромітований, хоч ні в чому й неповинний перед Москвою її вірний служака Скрипник, за „притуплення большевицької пильности" (за те, що не добачив, як водила його за ніс українська патріотична інтеліґенція) мав „покаятися" публічно в своїх „гріхах", але не всилі був знести наруги і застрелився за кілька годин перед вимаганим від нього каяттям. Після смерти Скрипника, КП(б)У вирішила зробити його одного відповідальним за могутній розвиток націоналістичної „контрреволюції" на Україні, приписуючи йому пізніше навіть свідому „контрреволюцію" і обзиваючи націоналістичний рух — скрипниківщиною. Дивно, що деякі українські “провідники" на еміґрації, що „знають" ситуацію на Україні, повірили большевицькій версії про „контрреволюцію" Скрипника і зробили з останнього на сторінках своїх „компетентних" часописів мало не національного героя й борця. Це з послідовного ворога українського народу! Нас може цікавити самогубство Скрипника лише як ілюстрація створеного в Совдепії комуністичного „раю", якого в певних моментах не всилі знести самі творці - і не більше...”
Про цілі московської політики в Україні:
“Перспектива самостійности України просто жахає всіх „істинно-русских людей", починаючи від „найґеніяльніших вождів світової революції", що облудно рекламують широку волю кожній нації аж до відокремлення й разом із тим люто поборюють найменший прояв національного життя завойованих Москвою народів, і кінчаючи різного ґатунку соціялістами з цареславною наволоччю, що нидіють на еміґрації. Воно й зрозуміло. Самостійність України позбавляє Московію її життьової бази — хліба, тваринництва, вугілля, заліза, алюмінію та інших незлічимих багатств нашої країни і відрізує їй шляхи до Чорного моря. Є чого казитися Москві. Тож не дивуймося з усіх нелюдських жорстокостей, застосовуваних червоною сатрапією до українського народу, щоб остаточно приборкати його. Коли завели Москву надії опанувати душу українського народу „чистими методами" („соціялістична" пропаґанда, українська державність у „добровільиій спілці" з Москвою, розвиток національної формою української культури й ін.), вона станула на шлях фізичного нищення основ української нації — передової інтеліґенції та селянства. Масовий терор — заслання на північ, арешти й розстріли, голод, „ударна" праця ГПУ, жахлива система сексотів — все це скеровувалося і скеровується Москвою для забезпечення її головної мети — забезпечити собі постійне панування над Україною..."
Не буду помножувати ці цитати. Вони
представляють ідеологічні позиції Полуведька, який, треба признати, за
час всього свого перебування в Фінляндії на чолі тамтешньої української
громади та співпраці з ОУН нічим і ніколи її не зраджував і не викликав
найменшого підозріння.
Підозріння виникли пізніше, як реакція на роттердамський злочин, що насторожив — занадто пізно — проти можливих совєтських аґентів. До того ж спричинилося й те, що Полуведько, пробувши після смерти полк. Є. Коновальця ще якийсь час в Берліні, де бачився кілька разів з інж. Селешком і нагадував йому про свої попередження, які робив йому і полк. Є. Коновальцеві („Говорив зовсім щиро, і я тому вірив, бо ж те саме він говорив мені й давніше"), повернувся до Фінляндії, звідки „пропав без сліду". З того робили висновки, що Полуведько повернувся туди, звідки приїхав, себто до СССР. Тим часом. Полуведько зник із Фінляндії, бо там йому горів ґрунт під ногами: знаючи надто добре Москву та її методи, він після замаху на полк. Є. Коновальця не міг почувати себе спокійно в такій близькості до совєтських кордонів, бо Павло Яценко — так називав він Павлуся за його совєтськими документами, які бачив (Грибівський натомість казав, що Павла звали в документах Гриценко; тут когось пам'ять завела, бо прізвища дуже схожі, але не однакові!), мав нагоду надто добре пізнати і його діяльність і минуле, як соловецького в'язня. Отже, Полуведько волів зникнути, бо дуже добре відчув, що й члени ОУН почали ставитися до нього з застереженням. Проте, як почалася війна Німеччини з Москвою, Полуведько з’явився знову і відразу зв'язався з полк. Сціборським і Грибівським.
Чи ж повинно нас дивувати, що такі обережні люди, як М. Сціборський і, особливо, Грибівський, що відразу поставився був з підозрою до Найденка й Павлуся, нав'язали знову приязні відносини з Полуведьком. що ніби мав би, як думав Яр. Барановський, „співпрацювати з Норбертом"?
Ясна річ, що Полуведько не викликав у них таких підозрінь і зміг представити їм докладний і переконливий звіт про обставини своєї „відсутности", чи то „безслідного зникнення". В усякому разі, вибираючись в Україну, Сціборський і Грибівський беруть із собою й Полуведька. Їхню подорож в статті „Незабутніми шляхами" описав Я. Дедаль в альманаху „Відродження" за р. 1951. Товаришував їм у тій подорожі і незабутній О. Ольжич-Кандиба. Полуведько їхав із цілком конкретним завданням — відшукати сліди Павлуся та Хом'яка в Україні. Про останнього було відомо, що він жив перед війною у Харкові, маючи власне авто тощо. Проте, в Харкові Полуведько був заарештований німцями, як „виявлений совєтський аґент". Знаючи, скільки справжніх совєтських аґентів опинилося свого часу по різних відділах німецького ґестапа, не можна сумніватися, що Полуведько впав жертвою тих спритних людців, що німецькими руками нищили небезпечних їм українських громадських та політичних діячів. Знаючи, в чиї руки попав, Полуведько сам покінчив із собою. Було б надто несправедливо, коли б його пам'ять плямило й далі ганебне підозріння, що не витримує критичного підходу до справи. Внаслідок уважного розслідження не можна не визнати правдивости твердження інж. М. Селешка:
“Я не маю ніяких підстав думати, що Полуведько був також аґентом Москви, хоча я з ним довше жив і, здавалося, досить добре знав..."
_________________
* Совєтський аґент Павєл Судоплатов був відомий у середовищі української еміґрації як Павлусь, Норберт, Вельмуд, Михась, Валюх.
Підозріння виникли пізніше, як реакція на роттердамський злочин, що насторожив — занадто пізно — проти можливих совєтських аґентів. До того ж спричинилося й те, що Полуведько, пробувши після смерти полк. Є. Коновальця ще якийсь час в Берліні, де бачився кілька разів з інж. Селешком і нагадував йому про свої попередження, які робив йому і полк. Є. Коновальцеві („Говорив зовсім щиро, і я тому вірив, бо ж те саме він говорив мені й давніше"), повернувся до Фінляндії, звідки „пропав без сліду". З того робили висновки, що Полуведько повернувся туди, звідки приїхав, себто до СССР. Тим часом. Полуведько зник із Фінляндії, бо там йому горів ґрунт під ногами: знаючи надто добре Москву та її методи, він після замаху на полк. Є. Коновальця не міг почувати себе спокійно в такій близькості до совєтських кордонів, бо Павло Яценко — так називав він Павлуся за його совєтськими документами, які бачив (Грибівський натомість казав, що Павла звали в документах Гриценко; тут когось пам'ять завела, бо прізвища дуже схожі, але не однакові!), мав нагоду надто добре пізнати і його діяльність і минуле, як соловецького в'язня. Отже, Полуведько волів зникнути, бо дуже добре відчув, що й члени ОУН почали ставитися до нього з застереженням. Проте, як почалася війна Німеччини з Москвою, Полуведько з’явився знову і відразу зв'язався з полк. Сціборським і Грибівським.
Чи ж повинно нас дивувати, що такі обережні люди, як М. Сціборський і, особливо, Грибівський, що відразу поставився був з підозрою до Найденка й Павлуся, нав'язали знову приязні відносини з Полуведьком. що ніби мав би, як думав Яр. Барановський, „співпрацювати з Норбертом"?
Ясна річ, що Полуведько не викликав у них таких підозрінь і зміг представити їм докладний і переконливий звіт про обставини своєї „відсутности", чи то „безслідного зникнення". В усякому разі, вибираючись в Україну, Сціборський і Грибівський беруть із собою й Полуведька. Їхню подорож в статті „Незабутніми шляхами" описав Я. Дедаль в альманаху „Відродження" за р. 1951. Товаришував їм у тій подорожі і незабутній О. Ольжич-Кандиба. Полуведько їхав із цілком конкретним завданням — відшукати сліди Павлуся та Хом'яка в Україні. Про останнього було відомо, що він жив перед війною у Харкові, маючи власне авто тощо. Проте, в Харкові Полуведько був заарештований німцями, як „виявлений совєтський аґент". Знаючи, скільки справжніх совєтських аґентів опинилося свого часу по різних відділах німецького ґестапа, не можна сумніватися, що Полуведько впав жертвою тих спритних людців, що німецькими руками нищили небезпечних їм українських громадських та політичних діячів. Знаючи, в чиї руки попав, Полуведько сам покінчив із собою. Було б надто несправедливо, коли б його пам'ять плямило й далі ганебне підозріння, що не витримує критичного підходу до справи. Внаслідок уважного розслідження не можна не визнати правдивости твердження інж. М. Селешка:
“Я не маю ніяких підстав думати, що Полуведько був також аґентом Москви, хоча я з ним довше жив і, здавалося, досить добре знав..."
_________________
* Совєтський аґент Павєл Судоплатов був відомий у середовищі української еміґрації як Павлусь, Норберт, Вельмуд, Михась, Валюх.
Могила Вождя у Роттердамі на цвинтарі Кросвейк
Володимир Гінда
"ВАЖКО БУЛО НАМ ЗБАГНУТИ ФАТАЛІЗМ ПОЛКОВНИКА"
Підсунути Є. Коновальцеві коробку цукерок із вибухівкою совєтському аґентові запропонував Іосіф Сталін.
Джерело знимкок: Збірка "Євген Коновалець", Париж, 1938
Джерело знимкок могили Вождя http://bandera.lviv.ua/pamjati-konovalcja/
