Одним із острівців колишньої Лемківщини є рідна Антоничева Новиця. Як і кожне лемківське село, вона видовжена понад потоком, бо лише у вирізьблених водою долинах знаходилося місце, щоб побудувати хатини для життя й храм, щоб молитися Всевишньому.
У кільканадцяти новицьких хижах і нині мешкають лемки, які повернулися в 1950-х та пізніше; у парафіяльній церкві Св. Параскевії відправляються греко-католицькі богослужіння. Ця святиня – у центрі села.*
У кільканадцяти новицьких хижах і нині мешкають лемки, які повернулися в 1950-х та пізніше; у парафіяльній церкві Св. Параскевії відправляються греко-католицькі богослужіння. Ця святиня – у центрі села.*
Богдан-Ігор Антонич
* 5 жовтня 1909 — † 6 липня 1937
* 5 жовтня 1909 — † 6 липня 1937
ДАХИ
Оте село у вільхах і ліщині,
де на дахах червона черепиця,
загорнеш, наче в плахту, в небо синє
та молодість загорнеш в таємницю.
де на дахах червона черепиця,
загорнеш, наче в плахту, в небо синє
та молодість загорнеш в таємницю.
Калинову чи пам'ятаєш кручу,
де пастухи в криниці сонце поять?
Напишеш повість: вечори пахучі,
задума вільх, дахів багровий пояс.
2 квітня 1935
де пастухи в криниці сонце поять?
Напишеш повість: вечори пахучі,
задума вільх, дахів багровий пояс.
2 квітня 1935
ХАТИ
Хати, немов гриби червоні,
ростуть під вітром буйновійним.
У черепицю дощ задзвонить.
Моє село, ти ще спокійне?
ростуть під вітром буйновійним.
У черепицю дощ задзвонить.
Моє село, ти ще спокійне?
По давніх війнах, що минули,
в лісах багрових виють лиси.
Ще люди заграв не забули,
знов над селом комета висить.
в лісах багрових виють лиси.
Ще люди заграв не забули,
знов над селом комета висить.
В ріці дівчата сонце миють,
прийшли над воду вільхи рядом.
Тут орють від століть, тут сіють
і бунтарів карає влада.
12 квітня 1935
прийшли над воду вільхи рядом.
Тут орють від століть, тут сіють
і бунтарів карає влада.
12 квітня 1935
На початку села Новиця – невелика церковка Успіння Богородиці. Саме біля неї стояв будинок пароха, де народився Богдан Антонич. Нині на цьому місці є пам’ятний знак із погруддям поета.
Юрій Андрухович
Хтось із популярних резонерів минулого, здається, Ґьоте, сказав, що по-справжньому зрозуміти поета можна, лише побувавши в його домі. При цьому не зовсім ясно, як бути з поетами бездомними, яких, на мій погляд, значна більшість. Залишається сподіватися, що під „домом" ваймарський достойник розумів щось набагато ширше і вище від звичайного помешкання. Не так давно мені вдалося побувати вдома у поета, який понад двадцять років тому затягнув мене у дивні хащі своєї метафізики і якого — така моя сваволя — дотепер вважаю найбільшим з українських візіонерів. Маю тут на думці Богдана-Ігоря Антонича (1909 — 1937), що його напівзаборонену і зняту з бібліотечних реєстрів, видану в чорній суперобкладинці книгу в мої студентські часи передавалося з рук у руки. На таємних сеансах спіритизму початкуюча богема викликала його дух і запитувала про потойбічні взаємини з Джімом Моррісоном. Так у Львові, Києві та ще бозна де, навіть у Москві, виникали неофіційні товариства чорнокнижників-антоничіянців, до яких, вочевидь, належав і я.
Про те, що вважати домом Антонича — Львів, Центральну Европу, Галичину, Україну, чи то пак, українську поезію? — можна дискутувати безмежно довго. Сам поет в одному з останніх віршів назвав себе лише „принагідним гостем" цієї землі і означив свій дім космічно — „за зорею". Але в розпалі серпня я опинився цілком близько (на відстані семи кілометрів) від його малої батьківщини — місця, де принагідний гість принагідне завітав у цей світ на принагідних чверть століття. Село Новиця лежить у Горлицькому повіті, в Бескидах, звідусіль оточене лемківськими лісами. Коли ми в'їхали в нього, була неділя, гарячий передполудень — і жодної живої душі навколо нас. Село виявилося цілком невеличким — на око з тридцять-сорок дворів — і явно, як це називають у нас, „неперспективним". Усі перспективи йому було відібрано десь так році в сорок сьомому, коли відбулася розправа, феноменальна за масштабами цинічности навіть як для нашого, щедрого на цинічні розправи, століття. Тоді звідси було депортовано не просто чоловіків, жінок, дітей — саме життя.
Традиційні присадкуваті хати з почорнілого дерева (потенційний об'єкт аналітичних екстаз учених етнографів) досьогодні стоять переважно мертві, наглухо позачинювані і тьмяні. Це речі в собі. Опозиційна молодь кінця вісімдесятих здійснювала сюди паломництва з університетських міст у пошуках власної ідентичности. В одній з таких чорних хат відбувалися їхні, майже ритуальні, сходини, схожі на катакомбні сеанси перших християн. Звісно, читались уголос Антоничеві поезії. Палали свічки, зароджувалися перші любовні драми. Зрештою, й тепер можна зазирнути у віконце й побачити земляну підлогу, дерев'яні лави, роззявлену піч. Я скористався цим шансом. Потім дорога провадила до церкви і невеличкого цвинтаря поруч із нею. Це вже була незаперечна автентика місця. Антонич-старший, отець Василь, правив тут до 1915 року, коли змушений був разом із родиною назавжди евакуюватися звідси: йшли росіяни, в повітрі пахло кров'ю й ефіром.
У церкві саме йшла відправа, якихось три десятки останніх дідусів і бабусь, уособлюючи новицьку громаду, підспівували слідом за середнього віку священиком. Кілька мандрівних толкієністів у туристичному спорядженні розглядали всю цю візантійську екзотику і вслухалися в якось утомлено співане „Господи, помилуй". „Село вигибає", — пригадалося мені з якихось хрестоматій. На цвинтарних хрестах із синкопованими, наче лемківська музика, прізвищами час до часу виникала кирилиця, нагадуючи про злидні й розкоші історії.
І нарешті був дім, ні, дім був не той, було місце, де колись стояв дім священика Василя Антонича, дім поета — у найменшому, найвужчому, найтіснішому розумінні. Можливо, саме тому вже неіснуючий, стертий з лиця землі. Хтось інший господарює тут. Пам'ятний знак 1989 року змушені були встановити навпроти — господар обійстя не впустив на тепер уже свою територію. Тож усе, що лишилося, це ясени, два безсумнівно столітні дерева, котрі, вочевидь, означували браму священичого подвір'я. Коли вони були зовсім молоді, народився поет. Росли дерева і ріс Антонич. От і казці кінець.
Земне життя — як слід на воді. Добре тому, хто має свій дім за зорею.
Хтось із популярних резонерів минулого, здається, Ґьоте, сказав, що по-справжньому зрозуміти поета можна, лише побувавши в його домі. При цьому не зовсім ясно, як бути з поетами бездомними, яких, на мій погляд, значна більшість. Залишається сподіватися, що під „домом" ваймарський достойник розумів щось набагато ширше і вище від звичайного помешкання. Не так давно мені вдалося побувати вдома у поета, який понад двадцять років тому затягнув мене у дивні хащі своєї метафізики і якого — така моя сваволя — дотепер вважаю найбільшим з українських візіонерів. Маю тут на думці Богдана-Ігоря Антонича (1909 — 1937), що його напівзаборонену і зняту з бібліотечних реєстрів, видану в чорній суперобкладинці книгу в мої студентські часи передавалося з рук у руки. На таємних сеансах спіритизму початкуюча богема викликала його дух і запитувала про потойбічні взаємини з Джімом Моррісоном. Так у Львові, Києві та ще бозна де, навіть у Москві, виникали неофіційні товариства чорнокнижників-антоничіянців, до яких, вочевидь, належав і я.
Про те, що вважати домом Антонича — Львів, Центральну Европу, Галичину, Україну, чи то пак, українську поезію? — можна дискутувати безмежно довго. Сам поет в одному з останніх віршів назвав себе лише „принагідним гостем" цієї землі і означив свій дім космічно — „за зорею". Але в розпалі серпня я опинився цілком близько (на відстані семи кілометрів) від його малої батьківщини — місця, де принагідний гість принагідне завітав у цей світ на принагідних чверть століття. Село Новиця лежить у Горлицькому повіті, в Бескидах, звідусіль оточене лемківськими лісами. Коли ми в'їхали в нього, була неділя, гарячий передполудень — і жодної живої душі навколо нас. Село виявилося цілком невеличким — на око з тридцять-сорок дворів — і явно, як це називають у нас, „неперспективним". Усі перспективи йому було відібрано десь так році в сорок сьомому, коли відбулася розправа, феноменальна за масштабами цинічности навіть як для нашого, щедрого на цинічні розправи, століття. Тоді звідси було депортовано не просто чоловіків, жінок, дітей — саме життя.
Традиційні присадкуваті хати з почорнілого дерева (потенційний об'єкт аналітичних екстаз учених етнографів) досьогодні стоять переважно мертві, наглухо позачинювані і тьмяні. Це речі в собі. Опозиційна молодь кінця вісімдесятих здійснювала сюди паломництва з університетських міст у пошуках власної ідентичности. В одній з таких чорних хат відбувалися їхні, майже ритуальні, сходини, схожі на катакомбні сеанси перших християн. Звісно, читались уголос Антоничеві поезії. Палали свічки, зароджувалися перші любовні драми. Зрештою, й тепер можна зазирнути у віконце й побачити земляну підлогу, дерев'яні лави, роззявлену піч. Я скористався цим шансом. Потім дорога провадила до церкви і невеличкого цвинтаря поруч із нею. Це вже була незаперечна автентика місця. Антонич-старший, отець Василь, правив тут до 1915 року, коли змушений був разом із родиною назавжди евакуюватися звідси: йшли росіяни, в повітрі пахло кров'ю й ефіром.
У церкві саме йшла відправа, якихось три десятки останніх дідусів і бабусь, уособлюючи новицьку громаду, підспівували слідом за середнього віку священиком. Кілька мандрівних толкієністів у туристичному спорядженні розглядали всю цю візантійську екзотику і вслухалися в якось утомлено співане „Господи, помилуй". „Село вигибає", — пригадалося мені з якихось хрестоматій. На цвинтарних хрестах із синкопованими, наче лемківська музика, прізвищами час до часу виникала кирилиця, нагадуючи про злидні й розкоші історії.
І нарешті був дім, ні, дім був не той, було місце, де колись стояв дім священика Василя Антонича, дім поета — у найменшому, найвужчому, найтіснішому розумінні. Можливо, саме тому вже неіснуючий, стертий з лиця землі. Хтось інший господарює тут. Пам'ятний знак 1989 року змушені були встановити навпроти — господар обійстя не впустив на тепер уже свою територію. Тож усе, що лишилося, це ясени, два безсумнівно столітні дерева, котрі, вочевидь, означували браму священичого подвір'я. Коли вони були зовсім молоді, народився поет. Росли дерева і ріс Антонич. От і казці кінець.
Земне життя — як слід на воді. Добре тому, хто має свій дім за зорею.
Богдан-Ігор Антонич
ВЕСНА
ВЕСНА
Росте Антонич, і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.
і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.
Дощем квітневим, весно, не тривож!
Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне
небо,
хто сипле листя - кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?
З всіх найдивніша мова гайова:
в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,
на вільхах місяць розклюють зозулі,
росте Антонич, і росте трава.
Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне
небо,
хто сипле листя - кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?
З всіх найдивніша мова гайова:
в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,
на вільхах місяць розклюють зозулі,
росте Антонич, і росте трава.
Юрій Гаврилюк. Поет із лемківським сонцем у кишені. Богдан-Ігор Антонич та його доля https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/poet-iz-lemkivskim-soncem-u-kisheni
Юрій Гаврилюк. Від Сяну до дому. Тиждень мандрував місцями дитинства й ранньої молодости Богдана-Ігоря Антонича
* Джерело знимки: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/poet-iz-lemkivskim-soncem-u-kisheni
