Василь Антонич (ім'я при народженні Кіт), український греко-католицький священик, батько Богдана-Ігоря Антонича. * 15 травня 1878, Чертіж — † 1949, Бортятин
Ігор Калинець
ЗНАНЕ І НЕЗНАНЕ ПРО АНТОНИЧА
Я жив тут. В неоліті…
Може ще давніше...
Може ще давніше...
В горах, де ближче сонця,
Перший раз приглянувся небу
Антонич
Перший раз приглянувся небу
Антонич
... Матеріялів про дитячі та шкільні роки Богдана
Ігоря Антонича дуже мало. І якби не Ольга Олійник,
наречена поета (1909–1986), яка записала кілька роз-
повідей з уст матері чи й самого поета, то ми мусили
б сьогодні обходитися кількома реченнями про той
час. Звичайно, кожен дослідник подає географічне
й історичне тло місця і часу народження Поета і тим
вив’язується з цієї нелегкої теми. Скористаємось і ми
такою методою.
Отож, Лемківщина. Зараз нема потреби деталь-
но окреслювати цей край – добросовісний читач має
немало матеріялів про нього, особливо після трагіч-
них подій депортації й «Операції Вісла». Та все ж
таки послужимося Енциклопедією Українознавства.
Лемківщина – край, заселений лемками (найбіль-
ше на захід висунене українське плем’я), становила
собою півострів між польською і словацькою етногра-
фічною територією довжиною на 140, та шириною
на 25-50 км. Після виселення лемків поляками з півн.
Лемківщини, їхня територія охоплює нині лише півд.
частину, положену на заході Закарпаття – Пряшів-
щину. Територія Галицької Лемківщини до 1947 р.
обіймала південні частини повітів: Новосанчівсько-
го, Горлицького, Ясельського, Короснянського,
Сяніцького, півд.-зах. Ліського… – разом бл. 3500 м2 і
200 000 населення, в т. ч. 160 000 українців
(1939), які жили в бл. 300 селах. Отже, Горлицький повіт, де на-
родився Б. І. Антонич, входив у суцільну українську
смугу населення.
Отець Василь Антонич, син сільського господаря
Антонія Кота і Євдокії Гуски, народився 15.V.1879 р.
у селі Чертеж. У журналі
«Дукля», № 3 за 2008 р. подані світлини могили Ан-
тонія Кота (із впалим хрестом: як пише Василь Сте-
фак у «Дзвоні» у ч. 9 за 2010 р. на с. 96, що «з бетонної
основи пам’ятника вирвано хрест, який лежить по-
ряд у траві» і нема… кому поправити) та Євдокії Кот
(пам’ятник цілий). Юрій Гаврилюк, письменник із
Підляшшя, що мандрував опісля місцями Антонича,
повідомив, що вже металевий хрест вмуровано у по-
стамент. Іван Яцканин, головний редактор журналу,
описує: «… Сільський цвинтар. Тут стоїть дерев’яна
церква з 1742 р. Церква на горбку, а внизу цвинтар.
Тут похований дід Богдана Ігора Антонича – Анто-
ній Кіт… Мар’ян Райтар [представник Об’єднання
українців Польщі, його батьки з Чертежа] показує
нам місце, де раніше стояла хата, в якій народив-
ся батько Б. І. А. Цю частину села звали «Котячий
замок», а до хати звали – до «Куцика». І. Яцканин
побував у Чертежі, здається, навесні 2007 р. Антон
Кот мав четверо дітей : Івана, Ганну, Василя і Марію
(вона дітей не мала). Світлини родини Котів, що по-
даємо у книжці, зазнимковані на подвір’ї садиби і
саду і про це читаємо у родинних переказах: «Сади-
ба Антона Кота – це великий сад, що давав щедрий
та смачний урожай. За садом весь час вівся догляд.
Обрізали, вносили гній щороку і обов’язково.Моя
мати смак яблук та особливо грушок пам’тає понині.
Сад – це здебільшого вишні, яблуні, груші. Напевно
цей сад в дечому вплинув на поезію Антонича» (за-
писав Андрій Туркот).
Чертеж віддалений 4 км на захід від Сянока.
«Чертіж» – очищена від лісу, випалена поляна. Є й
інші тлумачення.
У Шематизмі, укладенім о. Ядловським у 1936 р.,
читаємо: «Послідній галицький король Юрій ІІ
(+1340) поселив тут так званих «чертежників» т. є.
всяких майстрів, інженерів і будівничих, котрих зі-
брав коло себе». У 1898 р. село нараховувало 473 меш-
канців, 71 двір. Згодом число жителів мінялося – емі-
грували до Америки і не всі поверталися. По Другій
світовій війні чертежани були насильно депортова-
ні на територію УРСР, переважно до села Рихтичі і
Старе Село біля Дрогобича і в м. Стрий.
Деревяна церква збудована в 1742 р. на місці ста-
рої малої церковці – Преображення. Як згадує родич
Антонича (внук Ганни) вчений із Києва Борис Запо-
тічний, «польські шовіністи… не наважилися зруй-
нувати її й навіть встановили меморіальну дошку»
(Слово просвіти, ч. 23, 2010). Цей храм збудовано в
бойківському (галицькому) стилі (В. Стефак). Про
унікальність церкви стверджує і газета «Наш лемко»
від 1 грудня 1935 р. Опісля «операції Вісла» довший
час нею користувалися римо-католики, від 1995 р.
знову в ужитку греко-католиків. Цікаво, що збере-
глася поліхромія, на якій бачимо княгиню Ольгу і
князя Володимира Великого. Б. Запотічний допома-
гає нам побачити в уяві це село : «Мій рідний Чертіж
до депортації – це сто хат обабіч дороги, яку селяни
називали «цісарською». На плато високого пагорба
розташувалося шість осель, у пяти з яких проживали
родини на прізвище Кіт. Звідси і назва – Котова гора.
Один із будинків – власність діда Богдана Ігоря Ан-
тонича Антона Кота. Біля підніжжя цієї гори розта-
шовувалася початкова школа… У великому залі під
орудою дяка проводили репетиції церковного хору
і драматичного гуртка. Неподалік школи була пле-
банія…Край села по сусідству із замріяним ставком у
віночку похилих верб стояла старовинна приземку-
вата під гонтами церковця». Євген Федоронько у до-
волі розлогій статті «Чертеж – село на Лемківщині»
(Лемківщина, Нью-Йорк, ч. 2, 1993.– С. 8) називає й
учителя початкової школи Пантелеймона Шургота,
який вибирав здібних учнів і посилав їх вчитися далі.
14 його учнів стали пізніше священиками. Серед на-
званих ним прізвищ був і Василь Кот (1878–1949), син
Антона (читач напевно зауважив, що дехто у спога-
дах подає прізвище через «і»). Були ще інші два отці з
таким же прізвищем: Антон Кот й Андрій Кот. о. Ва-
силь назвався Антоничем, Антон прийняв прізвище
Тарнович. Його син Юліян Тарнович-Бескид (від
села Тарнавка, звідки родом його жінка зі священи-
чого роду Бескид) – відомий громадський діяч, пись-
менник, редактор двотижневика «Наш Лемко», автор
книжок про Лемківщину, які нам знадобляться, ро-
весник Богдана Ігоря, можливо його далекий родич.
Андрій Кот залишився з батьківським прізвищем. На
надгробках батька і матері о. Василя Антонича чи-
таємо прізвище Кот. Тільки гімназійний товариш і
брат дружини о. Василя Олександр Волошинович у
спогаді, в якому йде мова про заміну прізвища, подає
латинкою «Кіt».
Перед Другою світовою війною згаданий вище
Андрій Кот, що навчався у Сяноцькій гімназії, а зго-
дом у Відні, був парохом в селі Опарівка коло м. Крос-
на, згодом, мабуть у 1938 р. (за матеріялами М. Райта-
ра) вступив у чин о.о. Василіян, прийняв імя Атана-
зій. Він був двоюрідним братом Богдана Ігоря. Його
батько Іван – старший рідний брат Василя Кота (Ан-
тонича), мав п’ятеро дітей: Андрія (1900–1972), Василя
(1903–1951), Йосипа (1907–1983), Теофілію (1910–1976)
та Ольгу (1912–1994). Як згадує внук останньої (а це
вище згаданий львів’янин Андрій Туркот, рукописні
спогади), у роки війни навчав дітей катехизму в Дро-
гобичі, перебував у монастирі в Гошові, був священи-
ком у поблизньому селі. У 1947 р. ув’язнений, бо не
прийняв православ’я. Відбував заслання в Томську,
працював на пилорамі. Опісля перебував в у будин-
ку для самотніх старих у Старому Самборі, жив серед
рідних у Рихтичах, де й похований. Написав історію
УГКЦ на Лемківщині, але рукопис загублено в яко-
мусь видавництві у Польщі. «Така доля двоюрідного
брата Б. І А нтонича – людини високої моралі, честі,
людини безкорисливої, високоосвіченої, зі знанням
декількох іноземних мов, яка все своє життя віддала
служінню Богові» (згаданий рукопис).
Треба віддати належне і парохові с. Чертеж і ся-
ніцькому деканові о. Левові Сембратовичеві, небоже-
ві кардинала Сембратовича, у вихованні та навчанні
молоді. Він був на парафії у Чертежі від 1885 р. і аж
до смерті в 1910 р. У Чертежі збереглися надмогильні
пам’ятники Лева Сембратовича і його брата свяще-
ника (за повідомленням М. Райтара).
В. Кот навчався у гімназії в Сяноці. Це містечко
(Сянок, Сянік) належало до Перемиського, згодом Га-
лицького князівств. Перша згадка в 1150 р. в Іпатіїв-
ському літописі, маґдебурзьке право отримало ще за
Юрія ІІ – в 1339 р. Стало ополячуватися зі середини
XIX ст. У 1900 р. українці вже становили всього 13,5 %
населення, євреї – 32,5%, а поляки – 56%. Церква Пре-
святої Трійці (1774). Гімназія була польською, після
матури Василь Кот вивчав теологію у Львові, згодом
у Перемиській семінарії, яку закінчив у 1906 р. Тоді,
очевидно, при висвяченні змінив своє прізвище на
Антонич, «оскільки згідно тодішніх звичаїв не було
воно достатньо поважним для сільського священика»,
як писав у 1965 р. його гімназійний товариш Олек-
сандр Волошинович, згодом швагер (Весни розспіва-
ної князь. – далі ВРК – С. 319), який в 1911 р. закін-
чив юридичний факультет Львівського університету.
Інколи подібні поради перед висвяченням міг давати
й єпіскоп.
Його дружина Ольга (1883 р. н.) походила з дав-
ньої священичої родини. Батько Микола (Николай)
Волошинович, мама Антоніна Криницька (померла
1886 р., бо того року о. Микола зазначений в Істо-
ричному шематизмі як вдовець, а також див. Повне
зібрання творів – далі ПЗТ – С. 727.) зі села Липо-
вець (або Липовиця – ці два варіянти назви подано
у «Ілюстрованій історії Лемківщини» Юліяна Тар-
новича, Львів, 1936) Сяніцького повіту. Мама, мож-
ливо, дочка о. Антона Криницького, який був душ-
пастирем у цьому селі від 1838 р. і до смерті в 1879 р.
З родинних (усних) переказів, які подав історик Іван
Красовський, виглядає, що Ольга була вчителькою
перед одруженням, Вона могла навчатися в Пере-
мишлі (напр., в Українському інституті для дівчат
або у жіночій учительській семінарії). Окрім Ольги,
були ще два сини: Володимир (1875–1935) й Олек-
сандр (1881–1971). Очевидно, сестру Ольгу з Василем
Котом (Антоничем) познайомив Олександр. Мико-
ла Волошинович, будучи досить освіченим (у Від-
ні закінчив хімічний вищий навчальний заклад й
одночасно греко-католицьку семінарію), працював
доцентом в університеті у Львові, а на парафії у Ли-
повці займався своїми обов’язками, а також дослі-
дженнями історії населення Лемківщини, Буковини
та Галичини та родоводом своєї сім’ї. Він встановив,
що його прабатьки походили з Добруджі, були свя-
щениками, а «в XIII столітті вибралися шукати нове
середовище для свого життя. Понад три століття їх
потомки поступово прямували через Східні та По-
лонинські Карпати в напрямі на захід, поки влашту-
вались у місцях сучасного Королика Волоського.
Традиції духовної служби в їх роді збереглися аж до
початку XX століття, і якраз мій дід Микола Воло-
шинович був останнім священиком у роді» – отак
подає історію роду Тетяна Волошинович у статті
«Гнані недолею» (Крилатий вітер – Пряшів, 2009. –
С. 93, далі КВ). Записи М. Волошиновича згоріли під
час Першої світової війни. о. Атанасій Волошинович
(1790–1874) зі села Королик Волоський у листуван-
ні з о. А. Петрушевичем (листування велося лемків-
ським діалектом) гордився своїм історичним родом і
твердив, що вже 16 його предків душпастирювало у
Королику Волоськім (Степан Шах. Між Сяном і Ду-
найцем, ч. 1, Мюнхен, 1960.– С. 256).
Можливо, ще в польській гімназії селянський син
Василь Кот отримав підстави національного усві-
домлення, але, без сумніву, Львів і Перемишль на
початку XX ст. укріпили його патріотичні стремлін-
ня. Ще не знаємо, що здійснював яко священик на
своїх перших парафіях у 10–20 роках із просвітниць-
кого огляду. Але маємо цікаву вістку із цих часів –
світлину 12 мужів чину (так гадаємо) – поважних от-
ців і мирян, датовану «Львів, 3.02.1914». Що привело
молодого священика до цієї громади, з якої нам вда-
лося вже ідентифікувати кількох доволі визначних
громадських діячів Галичини: о. Петра Петрицько-
го, о. [Діонісія] Ткачука, о. [Євгенія] Цурковського…
Цікаво, що о. Петрицький (1857 – 3.12.1919) був од-
ним із організаторів першого галицького аграрного
страйку в 1902 р., відстоював права української мови.
Він був парохом у с. Колоколин Рогатинського пові-
ту. До речі, помер у польській тюрмі. Без сумніву, що
це був гурт свідомої галицької інтелігенції – і це свід-
чить, що Антонич як українець виділявся на фоні
у значній мірі москвофільського лемківського духів-
ництва. Безперечно, що такий батько мав вплив на
Ігоря Антонича дуже мало. І якби не Ольга Олійник,
наречена поета (1909–1986), яка записала кілька роз-
повідей з уст матері чи й самого поета, то ми мусили
б сьогодні обходитися кількома реченнями про той
час. Звичайно, кожен дослідник подає географічне
й історичне тло місця і часу народження Поета і тим
вив’язується з цієї нелегкої теми. Скористаємось і ми
такою методою.
Отож, Лемківщина. Зараз нема потреби деталь-
но окреслювати цей край – добросовісний читач має
немало матеріялів про нього, особливо після трагіч-
них подій депортації й «Операції Вісла». Та все ж
таки послужимося Енциклопедією Українознавства.
Лемківщина – край, заселений лемками (найбіль-
ше на захід висунене українське плем’я), становила
собою півострів між польською і словацькою етногра-
фічною територією довжиною на 140, та шириною
на 25-50 км. Після виселення лемків поляками з півн.
Лемківщини, їхня територія охоплює нині лише півд.
частину, положену на заході Закарпаття – Пряшів-
щину. Територія Галицької Лемківщини до 1947 р.
обіймала південні частини повітів: Новосанчівсько-
го, Горлицького, Ясельського, Короснянського,
Сяніцького, півд.-зах. Ліського… – разом бл. 3500 м2 і
200 000 населення, в т. ч. 160 000 українців
(1939), які жили в бл. 300 селах. Отже, Горлицький повіт, де на-
родився Б. І. Антонич, входив у суцільну українську
смугу населення.
Отець Василь Антонич, син сільського господаря
Антонія Кота і Євдокії Гуски, народився 15.V.1879 р.
у селі Чертеж. У журналі
«Дукля», № 3 за 2008 р. подані світлини могили Ан-
тонія Кота (із впалим хрестом: як пише Василь Сте-
фак у «Дзвоні» у ч. 9 за 2010 р. на с. 96, що «з бетонної
основи пам’ятника вирвано хрест, який лежить по-
ряд у траві» і нема… кому поправити) та Євдокії Кот
(пам’ятник цілий). Юрій Гаврилюк, письменник із
Підляшшя, що мандрував опісля місцями Антонича,
повідомив, що вже металевий хрест вмуровано у по-
стамент. Іван Яцканин, головний редактор журналу,
описує: «… Сільський цвинтар. Тут стоїть дерев’яна
церква з 1742 р. Церква на горбку, а внизу цвинтар.
Тут похований дід Богдана Ігора Антонича – Анто-
ній Кіт… Мар’ян Райтар [представник Об’єднання
українців Польщі, його батьки з Чертежа] показує
нам місце, де раніше стояла хата, в якій народив-
ся батько Б. І. А. Цю частину села звали «Котячий
замок», а до хати звали – до «Куцика». І. Яцканин
побував у Чертежі, здається, навесні 2007 р. Антон
Кот мав четверо дітей : Івана, Ганну, Василя і Марію
(вона дітей не мала). Світлини родини Котів, що по-
даємо у книжці, зазнимковані на подвір’ї садиби і
саду і про це читаємо у родинних переказах: «Сади-
ба Антона Кота – це великий сад, що давав щедрий
та смачний урожай. За садом весь час вівся догляд.
Обрізали, вносили гній щороку і обов’язково.Моя
мати смак яблук та особливо грушок пам’тає понині.
Сад – це здебільшого вишні, яблуні, груші. Напевно
цей сад в дечому вплинув на поезію Антонича» (за-
писав Андрій Туркот).
Чертеж віддалений 4 км на захід від Сянока.
«Чертіж» – очищена від лісу, випалена поляна. Є й
інші тлумачення.
У Шематизмі, укладенім о. Ядловським у 1936 р.,
читаємо: «Послідній галицький король Юрій ІІ
(+1340) поселив тут так званих «чертежників» т. є.
всяких майстрів, інженерів і будівничих, котрих зі-
брав коло себе». У 1898 р. село нараховувало 473 меш-
канців, 71 двір. Згодом число жителів мінялося – емі-
грували до Америки і не всі поверталися. По Другій
світовій війні чертежани були насильно депортова-
ні на територію УРСР, переважно до села Рихтичі і
Старе Село біля Дрогобича і в м. Стрий.
Деревяна церква збудована в 1742 р. на місці ста-
рої малої церковці – Преображення. Як згадує родич
Антонича (внук Ганни) вчений із Києва Борис Запо-
тічний, «польські шовіністи… не наважилися зруй-
нувати її й навіть встановили меморіальну дошку»
(Слово просвіти, ч. 23, 2010). Цей храм збудовано в
бойківському (галицькому) стилі (В. Стефак). Про
унікальність церкви стверджує і газета «Наш лемко»
від 1 грудня 1935 р. Опісля «операції Вісла» довший
час нею користувалися римо-католики, від 1995 р.
знову в ужитку греко-католиків. Цікаво, що збере-
глася поліхромія, на якій бачимо княгиню Ольгу і
князя Володимира Великого. Б. Запотічний допома-
гає нам побачити в уяві це село : «Мій рідний Чертіж
до депортації – це сто хат обабіч дороги, яку селяни
називали «цісарською». На плато високого пагорба
розташувалося шість осель, у пяти з яких проживали
родини на прізвище Кіт. Звідси і назва – Котова гора.
Один із будинків – власність діда Богдана Ігоря Ан-
тонича Антона Кота. Біля підніжжя цієї гори розта-
шовувалася початкова школа… У великому залі під
орудою дяка проводили репетиції церковного хору
і драматичного гуртка. Неподалік школи була пле-
банія…Край села по сусідству із замріяним ставком у
віночку похилих верб стояла старовинна приземку-
вата під гонтами церковця». Євген Федоронько у до-
волі розлогій статті «Чертеж – село на Лемківщині»
(Лемківщина, Нью-Йорк, ч. 2, 1993.– С. 8) називає й
учителя початкової школи Пантелеймона Шургота,
який вибирав здібних учнів і посилав їх вчитися далі.
14 його учнів стали пізніше священиками. Серед на-
званих ним прізвищ був і Василь Кот (1878–1949), син
Антона (читач напевно зауважив, що дехто у спога-
дах подає прізвище через «і»). Були ще інші два отці з
таким же прізвищем: Антон Кот й Андрій Кот. о. Ва-
силь назвався Антоничем, Антон прийняв прізвище
Тарнович. Його син Юліян Тарнович-Бескид (від
села Тарнавка, звідки родом його жінка зі священи-
чого роду Бескид) – відомий громадський діяч, пись-
менник, редактор двотижневика «Наш Лемко», автор
книжок про Лемківщину, які нам знадобляться, ро-
весник Богдана Ігоря, можливо його далекий родич.
Андрій Кот залишився з батьківським прізвищем. На
надгробках батька і матері о. Василя Антонича чи-
таємо прізвище Кот. Тільки гімназійний товариш і
брат дружини о. Василя Олександр Волошинович у
спогаді, в якому йде мова про заміну прізвища, подає
латинкою «Кіt».
Перед Другою світовою війною згаданий вище
Андрій Кот, що навчався у Сяноцькій гімназії, а зго-
дом у Відні, був парохом в селі Опарівка коло м. Крос-
на, згодом, мабуть у 1938 р. (за матеріялами М. Райта-
ра) вступив у чин о.о. Василіян, прийняв імя Атана-
зій. Він був двоюрідним братом Богдана Ігоря. Його
батько Іван – старший рідний брат Василя Кота (Ан-
тонича), мав п’ятеро дітей: Андрія (1900–1972), Василя
(1903–1951), Йосипа (1907–1983), Теофілію (1910–1976)
та Ольгу (1912–1994). Як згадує внук останньої (а це
вище згаданий львів’янин Андрій Туркот, рукописні
спогади), у роки війни навчав дітей катехизму в Дро-
гобичі, перебував у монастирі в Гошові, був священи-
ком у поблизньому селі. У 1947 р. ув’язнений, бо не
прийняв православ’я. Відбував заслання в Томську,
працював на пилорамі. Опісля перебував в у будин-
ку для самотніх старих у Старому Самборі, жив серед
рідних у Рихтичах, де й похований. Написав історію
УГКЦ на Лемківщині, але рукопис загублено в яко-
мусь видавництві у Польщі. «Така доля двоюрідного
брата Б. І А нтонича – людини високої моралі, честі,
людини безкорисливої, високоосвіченої, зі знанням
декількох іноземних мов, яка все своє життя віддала
служінню Богові» (згаданий рукопис).
Треба віддати належне і парохові с. Чертеж і ся-
ніцькому деканові о. Левові Сембратовичеві, небоже-
ві кардинала Сембратовича, у вихованні та навчанні
молоді. Він був на парафії у Чертежі від 1885 р. і аж
до смерті в 1910 р. У Чертежі збереглися надмогильні
пам’ятники Лева Сембратовича і його брата свяще-
ника (за повідомленням М. Райтара).
В. Кот навчався у гімназії в Сяноці. Це містечко
(Сянок, Сянік) належало до Перемиського, згодом Га-
лицького князівств. Перша згадка в 1150 р. в Іпатіїв-
ському літописі, маґдебурзьке право отримало ще за
Юрія ІІ – в 1339 р. Стало ополячуватися зі середини
XIX ст. У 1900 р. українці вже становили всього 13,5 %
населення, євреї – 32,5%, а поляки – 56%. Церква Пре-
святої Трійці (1774). Гімназія була польською, після
матури Василь Кот вивчав теологію у Львові, згодом
у Перемиській семінарії, яку закінчив у 1906 р. Тоді,
очевидно, при висвяченні змінив своє прізвище на
Антонич, «оскільки згідно тодішніх звичаїв не було
воно достатньо поважним для сільського священика»,
як писав у 1965 р. його гімназійний товариш Олек-
сандр Волошинович, згодом швагер (Весни розспіва-
ної князь. – далі ВРК – С. 319), який в 1911 р. закін-
чив юридичний факультет Львівського університету.
Інколи подібні поради перед висвяченням міг давати
й єпіскоп.
Його дружина Ольга (1883 р. н.) походила з дав-
ньої священичої родини. Батько Микола (Николай)
Волошинович, мама Антоніна Криницька (померла
1886 р., бо того року о. Микола зазначений в Істо-
ричному шематизмі як вдовець, а також див. Повне
зібрання творів – далі ПЗТ – С. 727.) зі села Липо-
вець (або Липовиця – ці два варіянти назви подано
у «Ілюстрованій історії Лемківщини» Юліяна Тар-
новича, Львів, 1936) Сяніцького повіту. Мама, мож-
ливо, дочка о. Антона Криницького, який був душ-
пастирем у цьому селі від 1838 р. і до смерті в 1879 р.
З родинних (усних) переказів, які подав історик Іван
Красовський, виглядає, що Ольга була вчителькою
перед одруженням, Вона могла навчатися в Пере-
мишлі (напр., в Українському інституті для дівчат
або у жіночій учительській семінарії). Окрім Ольги,
були ще два сини: Володимир (1875–1935) й Олек-
сандр (1881–1971). Очевидно, сестру Ольгу з Василем
Котом (Антоничем) познайомив Олександр. Мико-
ла Волошинович, будучи досить освіченим (у Від-
ні закінчив хімічний вищий навчальний заклад й
одночасно греко-католицьку семінарію), працював
доцентом в університеті у Львові, а на парафії у Ли-
повці займався своїми обов’язками, а також дослі-
дженнями історії населення Лемківщини, Буковини
та Галичини та родоводом своєї сім’ї. Він встановив,
що його прабатьки походили з Добруджі, були свя-
щениками, а «в XIII столітті вибралися шукати нове
середовище для свого життя. Понад три століття їх
потомки поступово прямували через Східні та По-
лонинські Карпати в напрямі на захід, поки влашту-
вались у місцях сучасного Королика Волоського.
Традиції духовної служби в їх роді збереглися аж до
початку XX століття, і якраз мій дід Микола Воло-
шинович був останнім священиком у роді» – отак
подає історію роду Тетяна Волошинович у статті
«Гнані недолею» (Крилатий вітер – Пряшів, 2009. –
С. 93, далі КВ). Записи М. Волошиновича згоріли під
час Першої світової війни. о. Атанасій Волошинович
(1790–1874) зі села Королик Волоський у листуван-
ні з о. А. Петрушевичем (листування велося лемків-
ським діалектом) гордився своїм історичним родом і
твердив, що вже 16 його предків душпастирювало у
Королику Волоськім (Степан Шах. Між Сяном і Ду-
найцем, ч. 1, Мюнхен, 1960.– С. 256).
Можливо, ще в польській гімназії селянський син
Василь Кот отримав підстави національного усві-
домлення, але, без сумніву, Львів і Перемишль на
початку XX ст. укріпили його патріотичні стремлін-
ня. Ще не знаємо, що здійснював яко священик на
своїх перших парафіях у 10–20 роках із просвітниць-
кого огляду. Але маємо цікаву вістку із цих часів –
світлину 12 мужів чину (так гадаємо) – поважних от-
ців і мирян, датовану «Львів, 3.02.1914». Що привело
молодого священика до цієї громади, з якої нам вда-
лося вже ідентифікувати кількох доволі визначних
громадських діячів Галичини: о. Петра Петрицько-
го, о. [Діонісія] Ткачука, о. [Євгенія] Цурковського…
Цікаво, що о. Петрицький (1857 – 3.12.1919) був од-
ним із організаторів першого галицького аграрного
страйку в 1902 р., відстоював права української мови.
Він був парохом у с. Колоколин Рогатинського пові-
ту. До речі, помер у польській тюрмі. Без сумніву, що
це був гурт свідомої галицької інтелігенції – і це свід-
чить, що Антонич як українець виділявся на фоні
у значній мірі москвофільського лемківського духів-
ництва. Безперечно, що такий батько мав вплив на
формування українськості свого сина.
Ввесь текст Ігоря Калинця - тут:
