Коротко про склад нової ВР: ПТУшники (с)
Коротко про вибори (знимка від Тараса Буділіна)
Зіновій Гузар:
Шляк би то трафив, їх там що зомбують?
"Закон про мову" - це "батіг", який загрожує "УКРАЇНІЗАЦІЇ"? Святославік Юраш, видно головою тільки їв уЗЕленського, а не думав нею. Маячня гідна українофоба. Якщо для вас Закон про мову є батіг то ви яскравий представник рогатої худоби!!!Воно ще не розпочало роботу, як депутат у ВРУ, а вже антидержавник.
Старші "таварісчі" Богдан, Стефанчук, ЗЕвважають так само. І що Богдан, що Стефанчук, що це Юрашеня україномовні галичани, родом зі Львова і Тернополя...
От, як ЗЕдебілізація перетворює їх на яничарів і галицьких хрунів... Убогі люди... Або, як писав Шевченко, "німії, подлії раби"...
Батько Святослава - львівський релігієзнавець Андрій Юраш. Зараз він обіймає посаду директора департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України. Цей департамент був одним з ключових під час епопеї з отриманням Томосу. Стефанч́ук народився в Тернополі у сім'ї студентів-медиків. Батько Богдана, Йосип Гнатович — доцент кафедри цивільного права та процесу ЛНУ ім. Франка.
Парламентська республіка загинула
Результати парламентських виборів 2019 року демонструють, що Україна сьогодні ще далі від моделі парламентсько-президентської республіки, ніж 2010 року, коли Конституційний суд створив для Віктора Януковича можливість повернутися до президентсько-парламентської форми правління.
Але різниця є відчутною. 2010 року Віктор Янукович узурпував владу. У 2019 все сталося завдяки волі народу, без будь-якої узурпації і конституційних змін. Громадяни України у своїй переважній більшості проголосували не за партію "Слуга народу" - такої партії досі насправді й немає. Вони проголосували за персональну відповідальність однієї людини - Володимира Зеленського.
Це означає, що самі громадяни не сприймають державу як інструмент балансу реґіональних, політичних, соціяльних інтересів. Вони не хочуть самі брати активну участь у розбудові держави через своїх обранців у парламенті. Вони не усвідомлюють глибини накопичених протиріч, які можуть бути вирішені тільки у вільній парламентській дискусії. Всю відповідальність за вирішення цих протиріч, за ухвалення необхідних рішень, за зміни в країні вони покладають на одну людину. І в цьому сенсі ставлення українців до своєї держави набагато більшою мірою нагадує ставлення росіян чи білорусів, ніж ставлення поляків або чехів.
Однак відмінність української моделі держави від російської і білоруської закладено насправді не тільки в Конституції, а в самій суті функціонування суспільств в трьох сусідніх країнах. Росіяни і білоруси здатні зберігати багаторічну довіру до своїх лідерів, щоб ті не робили - тому що ототожнюють їхні режими з самими державами. Довіра українців до Володимира Зеленського сьогодні виглядає як довіра до власних надій на краще майбутнє. Українцям не потрібен парламент, не потрібна дискусія, не потрібна власна участь в житті країни тільки тому, що вони вірять, що це краще майбутнє скоро настане.
Найважливішим в цьому сенсі є не самий момент голосування 2019 року. Найважливішою стане реакція українців на розуміння ними того простого факту, що ніяке краще майбутнє і кардинальна зміна ситуації їх у найближчі роки не очікує.
Саме тут на нас і чекає головна розвилка в розвитку країни. Або більшість нації вирішить слухняно закрити на це очі, щоб не зізнаватися самим собі у силі ілюзії, в якій перебувало суспільство, - і тоді ми отримаємо авторитаризм білоруського зразка, авторитаризм бідних, якими буде управляти невелика група ситих «слуг» на чолі з вождем нації. Або ми знову повернемося до звичного українського стану недовіри до будь-якої влади, узгодження інтересів, посилення ролі суспільства і парламенту. І тоді нам доведеться у прискореному порядку надолужувати ті можливості, які були упущені за час одноосібного правління країною.
Пан Портников супроводив свою статтю іншою знимкою.)
