21 липня 1944 року дивізійники виривалися з Брідського котла...
Я. Воля
ДРУЗЯМ З-ПІД БРОДІВ
ДРУЗЯМ З-ПІД БРОДІВ
Липень 1943-го року... Розлоге Підкарпаття купається в золотистих проміннях гарячого сонця. Всюди панує дрімлива тиша, але її час від часу порушує переїзд військових автомашин або перелет сталевих птиць, які привертають глядача до суворої дійсности й переконують його, що ця тиша лише позірна — десь там далеко, за сотнями кілометрів простору змагаються кров і залізо... В одному з підкарпатських міст стрункими лавами маршує до залізничного двірця молодь. І птахом лине гучна пісня: »Хто живий, хто живий, В ряд ставай, в ряд ставай, Боронити, захищати рідний край...« Її луна відбивається' від кам’яних мурів і несеться ген-ген- над розлогими ланами золотої пшениці. Лопочуть синьо-жовті прапори, красуються леви — знамена Галицької землі. А довкруги сотні, сотні людей... На станції жде потяг, заквітчаний китицями свіжих, пахучих квітів. Сопе паровіз. — Відділ, стій! До вагонів грузись! — паде команда »старої войни«. Щирі материнські благословення на невідомий і важкий вояцький шлях, невинні дівочі поцілунки, дружні потиски рук. На очах багатьох блищать від зворушення сльози;... Сипляться китиці квітів... Потяг зникає за обрієм, а з ним і луна: »До вагонів псвсідали і так собі заспівали: Хлопці, підемо боротися за славу, За Україну, за ріднії права-державу...« * * * Проминають дні за днями, тижні за тижнями, а там і місяці на вивченні військової справи. І характер мрійливоідейного юнака змінюється, перетоплюється, а цей юнак поволі стає здисциплінованим сталево-твердим вояком. Особливо вправи, переводжувані на касарняних площах або на розлогих поліґонах, загартовують вояків фізично: засвоєні у викладових залях знання вони примінюють на практиці. Постійні нічні сполохи і важкі, виснажуючі марші дають передмову фронтовій дійсності. Зроджується військовий гумор, з’являється ройова, чотова, а потім і сотенна дружба. Вояк починає гордитися приналежністю до своєї сотні. Цивільні чи станові різниці й титули зникають цілковито — їх заступає щире вояцьке побратимство. У пам’ятному травні 1944 року Нойгаммер кишить від вояцької маси. Це з’їжджаються з різних вишкільних місцевостей вояки »Галицької Дивізії«. Деякі з них удекоровані підстаршинськими чи навіть і старшинськими відзнаками — це нагорода за успіх у навчанні. Ступнево сотні набирають українського характеру. Частіше чути звіти бунчужних сотенним в українській мові, замість чужого й немилого воякам »гін лєґен«, лунає різке »долів!« На полях тактичних вправ зіграються в уявних боях сотні, полки, а на закінчення ціла Дивізія. І тоді приходить оцінка: вона здатна до фронтових дій. Перед виструнченою своєю і чужою військовою елітою промаршовують у бойовому виряді стрункі лави піхотинських полків, пролітають запряги артилерійських батерій, їдуть вози тяжких сотень із »циганською артилерією«, за ними йдуть сапери, фізільєри, штабові частини, радієві з’єднання, проїжджають протилетунські гармати, санітарні відділи, обоз... Модерне озброєння Дивізії і юність її вояків роблять враження, що вона — першорядна бойова одиниця. До станції Саґан під’їжджають порожні ешельони, і Дивізія завантажується. Напрям — Станиславів. Радості вояків немає меж. За площами вправ чи касарняною дисципліною ніхто й не думає жалувати. Гуцули мріють про те, щоб швидше побачити сині гори зі стрункими »ялицями«... »В горах грім гуде, знать зима буде...« — несеться з їхніх кремезних грудей.
Потяги мчать безупину вдень і вночі на схід, на кривавий тан із ворогом. Над ними час від часу пролітають охоронні літаки. Між стрільцями 10-ої сотні 30-го полку ведуться жартівливі гутірки. Ройовий Богдан завжди любить причепитися до сотенного рахівника Василя, який, на жаль, не вміє його позбутися. А мета проста — виманити в нього дещо з прихованих »маркетенденвагрен«, скажімо, пляшку вина або коробку папіросів... Поручник Березовський, стрінувшись із поручником Поспіловським, залюбки згадують »стару войну« і часи еміґрації та стараються передбачити загадковість близького майбутнього. Вони, радше дипломатично, уникають товариства курінного Кльокера — до німців, у загальному, ставляться з резервою. У проміннях пополудневого сонця заблищали копули церков Ярослава — і потяг помчав українською землею, землею колосистих ланів пшениці, над якими омофором розкрилася синя блакить небесного алькову. Потяг пролітає стрілою через срібну стрічку Сяну. За ним лишається Перемишль. Жниці повівають хустинами стрільцям на прощання. А над широкими полями несеться стрілецька пісня: »Мав я раз дівчиноньку чепурненьку...« Її змінює друга: »Як ішов я з Дебричина до Хусту...« А потім ще і ще. Духовому піднесенню дивізійників немає спину. Цей образ залишиться очевидцям у пам’яті навіки. Якось міцніше стискають руки кріс, хочеться якнайшвидшої зустрічі з ворогом. Ось і північ. Великий львівський двірець купається в сяйві блідолицього місяця. Всюди тиша. Зловіща тиша. На душі стає трохи моторошно. Потяг спиняється на хвилину.. Якась жінка розпитує, чи не бачили її сина, в іншому місці дружина намагається знайти свого чоловіка. Поручник Березовський вертає зі штабу куреня з вісткою, що місце призначення Дивізії змінене. Новий напрям — Броди... На станції Ожидів транспорт швидко розвантажується. Ще під покровом темряви треба зникнути в довколишніх лісах, бо на світанку сюди завітають »красные льотчики«. Літня липнева ніч коротка. Після кількаденної подорожі приємно простягнутися на зеленому моху під крислатим дубом. Одні сплять, другі пишуть польові листи. Хтось веде живу розмову з друзями. З польової кухні доноситься аромат приготовуваної їжі. Під вечір починається марш піщаними дорогами піль Брідщини. Здалека щораз то виразніше несеться гук фронту, на обрії палають заграви пожеж, темряву ночі прорізують світляні ракети. Приходить наказ зайняти другу лінію оборони та розбудувати свої становища. У поблизьке село падають стрільна далекобійних гармат ворожої артилерії. Часто навідуються розвідувальні літаки ворога. Лінія оборони розбудовується швидкими темпами, згідно з вишкільним правилом — якнайглибше. Сотенний табір окопався в сусідньому ліску, і сотник Підгайний нарікає, що 11-іч сотні призначено підмоклу сіножать, де окопи підпливають водою. Дні проходять на вправах у стрілянні протипанцерними п’ястуками чи »панцерштреками«, а вечорами всі, крім стійкових, спішать до поблизького села на вечерниці,. У неділю раннім-ранком зареготав зловісним реготом цілий фронт. Скінчилася стрілецька ідилія. Виття »катюш« змішалося з вибухами гарматних стрілен та рокотінням бомбардувальників. 30-й полк у поспіху залишає розбудовану лінію оборони. Наказ — змінити німецьку фронтову частину в передовій лінії у самому розгарі бою. Димить згарищами село Котів. Безперервним потоком пливуть відступаючі відділи німецької армії — перелякана піхота, підбиті військові вози. На панцерах лежать убиті й поранені. Довкола чутно іржання коней і крик людей, а з повітряних висот сипляться ворожі бомби, тріскотить бортова зброя. Образ жахливий: на землі почалося пекло... Хоча в декого й зроджуються симптоми страху, стрільці сприймають перший образ фронтової паніки гей би байдуже і маршують уперед до місця свого призначення. Чим ближче, тим спокійнішим стає фронт. Це видається сотенному підозрілим і він висилає розвідувальні стежі. Німецьких частин немає ніде. Ще хвилина, ще дві, і маршуючу в розстрільнях сотню засипає гураґанний вогонь. Виникає хвилеве замішання, і тоді паде раптовий наказ: — Долів! Вогонь! До протинаступу готуйсь! Гримляче »Слава!«, »За Україну!« змішується з варварським »Ура!«. Ворога викинуто зі займованих ним становищ. Фронтовий відтинок здобуто, але, завдяки втечі німців, 30-й полк заплатив дуже високу ціну вбитими й пораненими,. В таких незавидних умовах він прийняв на себе перехресний вогонь й осягнув першу, нехай і хвилеву перемогу. Перші краплі крови дивізійників зросили українську землю, перші жертви спочили вічним сном у її лоні. В продірявлених кулями сталевих шоломах вітер заграв тужливу мелодію... Ніччю, підрахувавши свої втрати, 1-ий курінь 30-го полку займає оборонні становища в лісах біля Майдану. Поволі підноситься ранкова мряка. Гарячі проміння сонця огрівають зморених стрільців. Хочеться заснути й забути страшний учорашній день. Телефоністи кінчають прокладання телефонних польових ліній і вертають до штабу куреня, який примістився в землянці. Тут і там паде крісовий постріл. Тут і там гаркає гармата. А потім починає грати ціла фронтова оркестра. Дивізійні гармаші відповідають гідно. Цільно стріляючи, вони швидко змінюють становища протипанцерних гармат. Угорі кружляє ворожий розвідувальний літак, Ворога, який атакує, стрільці відкидають і самі переходять до протинаступу. В обідню пору фронт заспокоюється. Ранених швидко відсилають до польового шпиталю в Ясенові. Вбитих так само швидко ховають,. Біля церкви на Майдані виростають нові могили. Несподівано ґранатометне стрільно падає біля курінної землянки, важко ранячи бунчужних 11-ої і 12-ої сотень та збройового 9-ої сотні. Бунчужному 10-ої сотні вояцьке щастя дописало. Курінний Кльокер висилає поручника Поспіловського з двома добровільцями в розвідку. За якийсь час вони повертають не тільки з двома полоненими, але ще й приносять ворожий Гранатомет. Після обіду фронтова хуртовина зривається знову і триває до самого вечора. Паде дощ. Уночі відбувається перегрупування. Ряди 1-го куреня дуже прорідли, а ворог продовжує натискати. Наступні дні це бої за Одесько й Підгірці та повільний відступ перед переважаючими ворожими силами в напрямі на Княже. Довкруги клекоче бій, але свідомість того, що Дивізія потрапила в оточення, не викликає серед стрільців паніки. Кружляють поголоски, що в між часі нам прийдуть із допомогою відділи УПА. Старшини додають стрільцям відваги і ростять у них надію на успішний пробій. Що ж... У товаристві і смерть не страшна... Під безперервним дощем куль ворожої бортової зброї та градом бомб відступають проріджені лави дивізійників полями Золочівщини. Здалеку майоріє на Підлисецькій Білій Горі чавунний хрест. Це ж звідси залунали слова пробудителя Галичини о. Маркіяна Шашкевича. І власне тут, багато років пізніше, український вояк зі зброєю в руках став на нерівний змаг із ворогом. Що за дивний збіг обставин... Нестримно хочеться задеклямувати: »Квітка дрібненька просила неньку весну раненьку...«
Потяги мчать безупину вдень і вночі на схід, на кривавий тан із ворогом. Над ними час від часу пролітають охоронні літаки. Між стрільцями 10-ої сотні 30-го полку ведуться жартівливі гутірки. Ройовий Богдан завжди любить причепитися до сотенного рахівника Василя, який, на жаль, не вміє його позбутися. А мета проста — виманити в нього дещо з прихованих »маркетенденвагрен«, скажімо, пляшку вина або коробку папіросів... Поручник Березовський, стрінувшись із поручником Поспіловським, залюбки згадують »стару войну« і часи еміґрації та стараються передбачити загадковість близького майбутнього. Вони, радше дипломатично, уникають товариства курінного Кльокера — до німців, у загальному, ставляться з резервою. У проміннях пополудневого сонця заблищали копули церков Ярослава — і потяг помчав українською землею, землею колосистих ланів пшениці, над якими омофором розкрилася синя блакить небесного алькову. Потяг пролітає стрілою через срібну стрічку Сяну. За ним лишається Перемишль. Жниці повівають хустинами стрільцям на прощання. А над широкими полями несеться стрілецька пісня: »Мав я раз дівчиноньку чепурненьку...« Її змінює друга: »Як ішов я з Дебричина до Хусту...« А потім ще і ще. Духовому піднесенню дивізійників немає спину. Цей образ залишиться очевидцям у пам’яті навіки. Якось міцніше стискають руки кріс, хочеться якнайшвидшої зустрічі з ворогом. Ось і північ. Великий львівський двірець купається в сяйві блідолицього місяця. Всюди тиша. Зловіща тиша. На душі стає трохи моторошно. Потяг спиняється на хвилину.. Якась жінка розпитує, чи не бачили її сина, в іншому місці дружина намагається знайти свого чоловіка. Поручник Березовський вертає зі штабу куреня з вісткою, що місце призначення Дивізії змінене. Новий напрям — Броди... На станції Ожидів транспорт швидко розвантажується. Ще під покровом темряви треба зникнути в довколишніх лісах, бо на світанку сюди завітають »красные льотчики«. Літня липнева ніч коротка. Після кількаденної подорожі приємно простягнутися на зеленому моху під крислатим дубом. Одні сплять, другі пишуть польові листи. Хтось веде живу розмову з друзями. З польової кухні доноситься аромат приготовуваної їжі. Під вечір починається марш піщаними дорогами піль Брідщини. Здалека щораз то виразніше несеться гук фронту, на обрії палають заграви пожеж, темряву ночі прорізують світляні ракети. Приходить наказ зайняти другу лінію оборони та розбудувати свої становища. У поблизьке село падають стрільна далекобійних гармат ворожої артилерії. Часто навідуються розвідувальні літаки ворога. Лінія оборони розбудовується швидкими темпами, згідно з вишкільним правилом — якнайглибше. Сотенний табір окопався в сусідньому ліску, і сотник Підгайний нарікає, що 11-іч сотні призначено підмоклу сіножать, де окопи підпливають водою. Дні проходять на вправах у стрілянні протипанцерними п’ястуками чи »панцерштреками«, а вечорами всі, крім стійкових, спішать до поблизького села на вечерниці,. У неділю раннім-ранком зареготав зловісним реготом цілий фронт. Скінчилася стрілецька ідилія. Виття »катюш« змішалося з вибухами гарматних стрілен та рокотінням бомбардувальників. 30-й полк у поспіху залишає розбудовану лінію оборони. Наказ — змінити німецьку фронтову частину в передовій лінії у самому розгарі бою. Димить згарищами село Котів. Безперервним потоком пливуть відступаючі відділи німецької армії — перелякана піхота, підбиті військові вози. На панцерах лежать убиті й поранені. Довкола чутно іржання коней і крик людей, а з повітряних висот сипляться ворожі бомби, тріскотить бортова зброя. Образ жахливий: на землі почалося пекло... Хоча в декого й зроджуються симптоми страху, стрільці сприймають перший образ фронтової паніки гей би байдуже і маршують уперед до місця свого призначення. Чим ближче, тим спокійнішим стає фронт. Це видається сотенному підозрілим і він висилає розвідувальні стежі. Німецьких частин немає ніде. Ще хвилина, ще дві, і маршуючу в розстрільнях сотню засипає гураґанний вогонь. Виникає хвилеве замішання, і тоді паде раптовий наказ: — Долів! Вогонь! До протинаступу готуйсь! Гримляче »Слава!«, »За Україну!« змішується з варварським »Ура!«. Ворога викинуто зі займованих ним становищ. Фронтовий відтинок здобуто, але, завдяки втечі німців, 30-й полк заплатив дуже високу ціну вбитими й пораненими,. В таких незавидних умовах він прийняв на себе перехресний вогонь й осягнув першу, нехай і хвилеву перемогу. Перші краплі крови дивізійників зросили українську землю, перші жертви спочили вічним сном у її лоні. В продірявлених кулями сталевих шоломах вітер заграв тужливу мелодію... Ніччю, підрахувавши свої втрати, 1-ий курінь 30-го полку займає оборонні становища в лісах біля Майдану. Поволі підноситься ранкова мряка. Гарячі проміння сонця огрівають зморених стрільців. Хочеться заснути й забути страшний учорашній день. Телефоністи кінчають прокладання телефонних польових ліній і вертають до штабу куреня, який примістився в землянці. Тут і там паде крісовий постріл. Тут і там гаркає гармата. А потім починає грати ціла фронтова оркестра. Дивізійні гармаші відповідають гідно. Цільно стріляючи, вони швидко змінюють становища протипанцерних гармат. Угорі кружляє ворожий розвідувальний літак, Ворога, який атакує, стрільці відкидають і самі переходять до протинаступу. В обідню пору фронт заспокоюється. Ранених швидко відсилають до польового шпиталю в Ясенові. Вбитих так само швидко ховають,. Біля церкви на Майдані виростають нові могили. Несподівано ґранатометне стрільно падає біля курінної землянки, важко ранячи бунчужних 11-ої і 12-ої сотень та збройового 9-ої сотні. Бунчужному 10-ої сотні вояцьке щастя дописало. Курінний Кльокер висилає поручника Поспіловського з двома добровільцями в розвідку. За якийсь час вони повертають не тільки з двома полоненими, але ще й приносять ворожий Гранатомет. Після обіду фронтова хуртовина зривається знову і триває до самого вечора. Паде дощ. Уночі відбувається перегрупування. Ряди 1-го куреня дуже прорідли, а ворог продовжує натискати. Наступні дні це бої за Одесько й Підгірці та повільний відступ перед переважаючими ворожими силами в напрямі на Княже. Довкруги клекоче бій, але свідомість того, що Дивізія потрапила в оточення, не викликає серед стрільців паніки. Кружляють поголоски, що в між часі нам прийдуть із допомогою відділи УПА. Старшини додають стрільцям відваги і ростять у них надію на успішний пробій. Що ж... У товаристві і смерть не страшна... Під безперервним дощем куль ворожої бортової зброї та градом бомб відступають проріджені лави дивізійників полями Золочівщини. Здалеку майоріє на Підлисецькій Білій Горі чавунний хрест. Це ж звідси залунали слова пробудителя Галичини о. Маркіяна Шашкевича. І власне тут, багато років пізніше, український вояк зі зброєю в руках став на нерівний змаг із ворогом. Що за дивний збіг обставин... Нестримно хочеться задеклямувати: »Квітка дрібненька просила неньку весну раненьку...«
Важкі кулемети збивають ворожі літаки. Безперервні бої позначають шлях відступу Дивізії, залишеної найвищим командуванням напризволяще. Ворожий перстень стискає її з кожним днем усе більше й більше. Але штаб Дивізії має плян: відступ через Почали, Хильничі й Княже, а потім прорив на Золочів. 21-го липня робиться перегрупування Дивізії. Знищується ввесь непотрібний воєнний матеріял. Санітари підбирають поранених, а сапери нашвидку будують міст. Усюди тиша. Темряву ночі прорізують світла ворожих прожекторів. Напевно ворог сподівається наступу. Але довкруги панує зловіща тиша. На світанку 22-го липня 1944-го року ворог засипає дивізійну колону гураґанним вогнем. Ранкове повітря здригається від голосного »Слава!«, »За Україну!« — і стрільці починають пробій. У кожного одна думка — вперед і тільки вперед! Зрештою, таким є останній наказ. Довкруги літають мерехтливими вогниками світляні набої. Над головами проносяться чотири німецькі літаки й засипають ворожу лінію вогнем бортової зброї. Це вперше за три тижні нерівних боїв з’явилася летунська допомога. Ворожі становища на залізничному насипі розшарпані. »Красноармєйци« тікають у безладді. Ще крок, ще два, і в залісненому узгір’ї знаходять тимчасовий притулок ті, яким пощастило вирватися з пекельного оточення. А на розлогій долині палає дивізійна колона, яку цілковито знищило несамовите бомбардування ворога. Такий трагічний епілог тритижневих боїв... А десь там, на Підкарпатті, в сільській церковці линуть благальні молитви о. Миколи в наміренні його парафіян-дивізійників... У часі короткої передишки ворожа кінна розвідка засипає стрільців автоматним вогнем й утікає. На щастя, немає вбитих і ранених. Поручник Чучкевич й о. пор. Левенець ведуть під охороною лісів відступаючих дивізійників у напрямі Ходорова. Терен опанований ворогом. На польових дорогах усюди видніють ворожі танки, але відступ проходить ніби в нічийому терені. Знеможені фізично й прибиті духово, стрільці відступають на захід, де їх повинні зустріти німецькі відділи. У відступі вони минають за селом село, зустрічаючи в кожному з них щирість і гостинність. Жінки просять зупинитися хоч на хвилину біля хат, обмитися холодною водою з колодязя та відсвіжитися холодним квасним молоком. Запорошені, залиті липневою спекою і спрагнені стрільці ніколи не забудуть щирої гостинности рідного населення. Відходячи, кажуть: — Прощайте... Ми ще повернемось... І знову закурені польові дороги. Знову нестерпна спека. Біля Ходорова з’являються перші німецькі панцери. Залоги оповідають, що першим їхнім завданням було допомогти прорвати кільце нашого оточення, але опісля цей наказ чомусь змінився.
Щораз то більше зустрічається розбитків німецької армії. Вони відступають у напрямі Стрия. Стрільці, як хто може, приміщуються на возах і гарматах відступаючих частин, бо ноги відмовляють послуху. Вони запорошені від стіп до голови, але в їхніх стомлених очах суворість. Біля Стрия військова польова жандармерія зупиняє розбитки, творить із них нашвидку сотні й відсилає їх у напрямі наступаючого ворога. Уникаючи влучення до новосформованих сотень, дивізійники прямують на Стрий, де знаходять більше своїх. Ходять чутки, що в Стрию буде збірний пункт Дивізії. Раптом недалеко, біля костьолу, строчить кулемет. Говорять, що то діють польські партизани. Пробувши в Стрию кілька непевних годин, відступаємо через Дрогобич. Головний двірець порожній. Авто мчить Стрийською вулицею. Ось Український Народній Дім, театр, церква св. Трійці, високий ратуш, а направо видніє гімназія ім. І. Франка й Самбірська вулиця з незабутнім молодечим »корзом«... Місто жахливо порожнє і справляє дуже пригноблююче враження. А потім — Старий Самбір, Турка і Закарпаття. Тут у містечку Середньому збірний пункт Дивізії. Скінчився перший етап її боїв І хоча він був позначений великим трагізмом, усе ж започаткував нову еру в існуванні українських збройних сил, їх реґулярних частин. На зміну поляглим під Бродами героям прийшли нові борці.
»СУРМАЧ«
Журнал Об’єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії
Лондон, 1964
Журнал Об’єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії
Лондон, 1964
Степан Любомирський*,
дивізійник, учасник Битви
БРОДИ
Мовчать поля під хмарним небом,
Навколо тиша - тишина,
Старі траншеї, ржава сталь -
Розбитий танк... А в сіру даль
Кладеться зелень без життя,
Знедолена, мертва.
Гармата з вирваним замком,
Забита в землю звиж коліс,
Зламаний дуб, куски ґранат,
Від диму чорні рештки хат,
Туманом вкритий, темний ліс.
І тут же таки серед трав
Горбок малий, ледве помітний
Шолом прострелений наскрізь -
Це знак -
Що тут упав нелітний,
На двадцятій весні життя
Юнак.
Це поле битви. Брідське поле,
Закляте в мертвій тишині
Сумне, мовчить.
А були дні,
Коли залізна пісня зброї,
Вогнений рев гарматних дул,
Блиски розриваних набоїв,
Машин бойових дикий згул
Створили пекло на землі.
У ранішній, росистій млі,
Прийшли полки, здорові, свіжі,
З собою юність принесли.
До бою в землю залягли,
Принишкли чуйно...
Кріс в руках -
І думка, як тривожний птах:
Чи стримаєш? Чи переможеш?
О Боже...
Стримали. Перемогли. І юним квітом полягли
На брідськім полі, полі бою -
Ось тут де я, тепер, самітний стою
Й дивлюсь. Із б'ючим серцем та без сліз -
На могилки, на поле, ліс...
Мовчать лани, вітри ущухли -
Навколо тиша - тишина.
Дивлюсь - і я вже знов з Тобою,
Мій брате з Брідського кітла.
Ніхто не зна і я не знаю,
Де Ти заляг в останній раз -
Я думав: хоч запам'ятаю,
Та зрив стрільна розкинув нас:
І коли дим полинув далі -
Тебе не стало. Лиш в руці
Тепло з Твоєї ще долоні
Й задимлена діра в землі...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Побратими, спокійно спіть,
Про долю-волю тихо сніть
Вас не забули.
Софії перший вільний дзвін
Приречений Вам у поклін,
Полум'я вічне Вам у славі
В окупленій Вашим життям
Державі.
* Любомирський Степан, справжнє ім’я та прізвище – Любомир Рихтицький. Псевдоніми – Степан Емерсон, Микола Хортиця. Любомир Рихтицький – вояк 1 Української дивізії Української національної армії, графік, автор проектів відзнак, грамот, видавець, редактор, письменник.
Любомир народився 21-го квітня 1921 року у міщанській родині у Дрогобичі, де закінчив народну школу та гімназію. 1941 навчався у Львівському політехнічному інституті.
У липні 1943 зголосився до дивізії «Галичина». Наприкінці 1946 перебрався до Німеччини, де з наступного року почав студіювати журналістику та лісівництво в Українському технічно-господаському інституті на околиці Реґенсбурґу, котрий інститут тоді очолював професор Б. Іваницький, відомий український лісознавець.
У Реґенсбурґу він познайомися з Дарією-Вірою Мельникович, з якою, невдовзі, й одружився. Певний час вони поневірялись у Німеччині, а після народження дочки Тамари родина перебралася до Америки.
Свої перші літературні твори Любомир написав і видав ще у Баварії і підписав псевдонімом Степан Любомирський. Перебравшись до Канади, він розвів бурхливу письменницьку діяльність, видавши з десяток збірок та написавши чимало журналістських розвідок. Автор збірки оповідань «Сон літньої ночі» (1946), романів «Жорстокі світанки» (1947), «Хай розсудить меч» (1948-1951), «Плем’я вовків» (1951), «Між славою і смертю» (1953), «Доба страхіть» (1953), «Під молотом війни» (1955-1956), «Прометеїв вогонь» (1976), «Ніколи не забуду» (1984), «Слідами заповіту» (1985-1986), «Армія нескорених» (1990) ; сценаріїв «Ніколи не забуду» (1969), «Зашуміла Верховина» (1976).
За його сценарієм у Канаді знято кінострічку «Ніколи не забуду» (1969), режисер Б. Паздрей, В. Бачинський.
Був він також філателістом, основником серії поштових видань «Української Підпільної пошти». Займався і журналістикою.
Несподівано помер 16 липня 1983 р. у Чикаґо.
Малював Мирон Левицький, воєнний кореспондент тижневика "До Перемоги" Дивізії "Галичина"
