Богдан-Ігор Антонич
* * *
Примарні камениці і коші подвір’їв,
мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,
провалля ночі, що його ніхто не зміряв,
і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.
мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,
провалля ночі, що його ніхто не зміряв,
і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.
Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,
коротка, проста записка: “Ніхто не винен,
злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,
мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.
коротка, проста записка: “Ніхто не винен,
злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,
мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.
З розкритих проводів букетом синя пара,
із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.
З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,
примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?
із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.
З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,
примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?
Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,
і шепіт божевілля два серця колише
з-під дна свідомості.
І ніч у вир шалений!
І синім квіттям газ в подертий килим тиші!
і шепіт божевілля два серця колише
з-під дна свідомості.
І ніч у вир шалений!
І синім квіттям газ в подертий килим тиші!
На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,
сідає миша місячна — цинічна й куца,
і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,
в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.
сідає миша місячна — цинічна й куца,
і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,
в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.
Похилений над ними синій янгол газу
вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,
і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,
аж спаляться, немов останні краплі спирту.
вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,
і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,
аж спаляться, немов останні краплі спирту.
Юрій Гаврилюк
Про місяць над Новицею, або й іншим лемківським селом...
Начитавшись про, у дечому гностичну, психологію глибин Юнґа думаю, що Антонич-поет прийшов до нас із океану збірного підсвідомого, куди й назад повернув, скапнув краплиною у момент смерті. Але до Львова прибув із Лемківщини, яку ще дехто зве Лемковиною (можна б сказати – поселеною у карпатських горах Руссю-Україною), у чому сам зізнавався на сторніках літературної преси. Іменував там себе “Антоничем з-за Горлиць”, який “вийшов з далекої Лемківщини”, щоб стати її “співцем у загальноукраїнській поезії”. Та ще й був співтворцем літературної групи, для якої придумав пов’язану з горами назву – “Недея”...
Тисячу дев’ятсот двадцяті, тридцяті... Це роки, коли Антонич сформувався як доросла людина та засвітився своїм творчим талантом. Отже добрий час. Але й час поганий – адже українці, одна із найбільших націй у Європі, позбавлені своєї держави. Навіть коли не згадувати про масові репресії і голодомор “під Совєтами”, то й “під Польщею” невесело, зокрема у Галичині, де в умовах “польської волі” українцям забрано чимало з національних здобутків доби “австрійської неволі”. То й не дивно, що не лише найстійкіші ветерани нещодавніх Визвольних Змагань продовжують у підпіллі свою боротьбу – від їхніх атентатів здригається також Львів, але рветься до неї й молодь. Саме у 1928/1929 ро-ках, коли Антонич як студент-першокурсник читав свої поезії перед членами студентсько-го україністичного гуртка (по-суті нелегального, хоч і не зовсім підпільного), на п’ять ро-ків старший Степан Ленкавський писав “Декалог”, в якому першою заповіддю було “Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї!” (До речі – “україністи” збиралися на свої збори в цих самих залах, передусім в Академічному Домі, де й “державники-націоналісти”).
Але Антонич, може тому, що виростав на мало “націоналістичній” Лемківщині, а може просто тому, що мав саме такий, а не інший “склад ума”, не приєднався до гурту борців та поселився у табір творців – став українським естетом-модерністом, котрий за словами Лідії Стефанівської, “в умовах домінації політичної та історичної тематики в західноукра-їнській літературі (...) зумів відновити людську потребу ставити запитання метафізичні, рефлектувати про сенс життя, вічності і мистецтва”. І Богу за це дякувати...
Звісно, кожний хто “береться за перо” хоче записатися в історії літератури – дай Бог, не менше аніж Антонич! Отже це прагнення не чуже й мені. Що з цього хотіння вийде, по-каже час, але є одне, що нас обох єднає – “пограничне” походження та виростання у сило-вому полі не-своєї “високої культури”, в тому випадку польської, що – почерез постійну її присутність і перевагу в освіті, та взагалі публічному житті, веде до цього, що цю другу культуру, зокрема мову в її літературному варіанті, найчастіше знається краще аніж рідну. Так було з молодим Антоничем, котрий 11-літнім хлопцем почав навчання у восьмирічній класичній гімназії в Сяніку, у якій
загалу предметів навчали по-польськи. У 1920-х роках українці складали тут біля 20 відсотків учнів і для них, так би сказати “на потіху”, було у тижні дві години мови, якої навіть не називали українською, а лише – в тому часі вже архаїчним – окресленням “руська”. Така була “офіційна лінія” державної адміністрації, адже Польщею до 1926 року правили передусім праві націоналісти, т.зв. ендеки (націо-нальні демократи), очолювані Романом Дмовським, які не визнавали назв “Україна” і “український”, переконуючи, що це антипольська і антиросійська інтрига Німеччини, яка збаламутила “русинів”.
Щоб читачі не “пережовували пережованого”, допоможу тут собі “сирою” цитатою зі спогадів старшого гімназійного друга Антонича, Михайла Кудлика: “На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української (руської) мови. Навчання відбувалося польською мовою, а української мови вчили лише українців (обов’язково), а поляки чи євреї могли вчитися над обов’язково, але ніхто не ходив: не було бажаючих. (...) Українських народних шкіл було дуже мало, тому учні, які приходили до гімназії зі шкіл із польською мовою навчання, уміли по-українськи дуже слабо не те, що писати, а й читати, говорили з польським наголосом та вживали багатьох польських слів. Тільки деякі роз-мовляли, читали і писали добре по-українськи, але це були одиниці, які принесли знання з дому.
Української мови вчив учитель Володимир Чайківський. Він знав, що мале число годин та рівень програми не дадуть учням того знання української мови і літератури, яке слід би винести з гімназії, і запрошував до себе додому здібніших учнів, давав читати зі своєї до-сить багатої бібліотеки українські книжки, а відтак при поверненні обговорював прочитане. У цього учителя Чайківського, позичаючи книжки, я пізнав ближче Антонича. Він розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом, і в ці 1923-1925 роки читав дуже багато. Перечитав майже всю бібліотеку нашого вчителя. Улюбленими українськими поетами були для нього Франко, Шевченко, Леся Українка, із прозаїків Кобилянська, Нечуй-Левицький, а польськими – Словацький, Міцкевич, Красинський. Якось розповідав мені, що перечитав усі твори, які одержали нагороду Нобеля, у перекладі польською мовою. У ті роки почав писати свої перші вірші, але мені не доводилося їх читати, він нерадо їх показував. Лише учитель Чайківський казав мені, що Антонич пробує писати вірші та що в нього проявляється непересічний талант. Пророкував, що з нього буде поет. Узагалі Чайківський гордився Антоничем, який був дуже здібним учнем.”
Ми тут, у Більську, повинні заздрити Антоничеві і цих двох годин української мови в тижні, що було зрештою спадщиною австрійських часів. На Підляшші, яке до 1915 року належало Російській імперії, навіть про такий “окраєць” не могло й бути мови, бо ж у російських умовах не було тут не лише рідної школи, але й української національної свідомості. Отже міфічне підляське “багатство пограниччя”, про яке нині у Польщі стільки триндять, нас, через яких ці балачки про “багатство” виникли, веде воно насправді у вбо-гість, бо це передусім витрачування сил для прикрашування чужої “центральної” культури.
На жаль, після князівської доби у таке пограниччя стала перетворюватися вся Україна, якої матеріальні та інтелектуальні ресурси використовувалися проти неї самої, як Польщею, так і “єдиновірною” Москвою. Не таємниця ж, який великий вклад внесли “малороси”, котрі ще з XVII ст. широкою лавою ринули до царської столиці, у створення основ новітньої російської культури. Можна б сказати, що приклали цим способом руку до виковування сокири, якою незабаром великодержавна Москва і Петербург взялися до спроби зарубати українську культурну, мовну і національну окремішність. Антонич був у гурті цих, які пішли шляхом не Гоголя, а Шевченка – більш при-ваблювала його українська вишня аніж польська липа, під якою колись свої вірші писав у Чорнолісі Ян Кохановський. Але, як би це не звучало парадоксально, прийшлося йому на цьому шляху ще позмагатися із мовою, адже лемківська говірка, винесена з родинного побуту, насичена численними архаїзмами у лексиці і граматиці, та ще й має постійний наголос на передостанньому складі. Талановитий молодик під час навчання у гімназії вивчив українську літературну мову настільки добре, що міг нею писати вірші і вже на першому курсі у Львівському університеті, куди поступив осінню 1928 року, читав їх перед еформальним гуртком україністів, зразу отримуючи позицію найкращого з поетів-початківців, але у розговорі тоді ще почувався непевно.
Мовознавець Юліан Редько, який був свідком перших поетичних читань Антонича, згадував: “Вірші Антонича вже на першій зустрічі і мені дуже сподобались, але ромова з ним якось у мене не клеїлась. Антонич говорив мало, здавалось, ніби говорити йому чомусь важко. Я тільки згодом дізнався, що він з Лемківщини і в розмові його сковує рідна говірка, особливо ж таємниці загальноукраїнського рухомого наголосу.” Про цю свою проблему молодий поет мав скаржитися також майбутньому композиторові Романові Савицькому: “Перше знайомство з поетом відбулося восени 1928 року... говорили про Лемківщину, яка мене дуже цікавила. Він тоді говорив дивним для мене лемківським діалектом і скаржився, що мусить вивчати літературну українську мову від основ, бо деякі «горе-українці» називають його «зацофаним лемком».” На сходинах гуртка україністів бу-вала й письменниця Ірина Вільде, котра рецензуючи у 1935 році збірку “Три перстені” на самому початку зізнається:
“Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже... “дивно” по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди (несписані дороги твої, доле!) бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться “приємним” для нас, українок. З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич – лемко. Може, був це і той самий говір лемківський, що будив у нас недовір’я до нового товариша.”
До речі, в цьому часі добре “говорити по-українськи”, тобто літературною мовою, випрацьованою у наддніпрянській “Великій Україні”, було проблемою не лише для пришельців із Лемківщини, але й для загалу галичан. Ось, що Богдан Романенчук, м.ін. упорядник першого збірного видання творів Антонича (Краків, 1940 р.), писав у десятиріччя смерті поета: “Літературної мови Антонич вчився, як кожний з нас, із творів східноукраїнських письменників. А так Антонич говорив собі по-своєму, по-лемківськи, намагаючись здебільша достосувати свою мову до загально-галицької «літературної мови». Правду казавши, у Львові тоді ще мало хто говорив по-українськи, бо мало хто знав добре сучасну літературну мову. Студенти здебільша теж говорили по-галицьки, а то й своїми, принесеними з рідних сторін, говорами. (...)
Галицька інтеліґентська верства загальноукраїнської мови не знала та й, треба сказати, не дуже і хотіла знати.”
Рукописні “зшитки” з поезіями, які залишив Антонич, це водночас учнівські зошити з новими словами, у яких зазначені ще й наголоси – отже поет наполегливо вчився.
Можна сказати, що був студентом, заочником – через журнал “Рідна мова” – професора Івана Огі-єнка (1882-1972) – мовознавця, в минулому також члена уряду Української Народної Республіки, котрий як міг, так намагався привчити всі західноукраїнські “племена” до вживання “соборної”, тобто всеукраїнської літературної мови. Окрім численних статей у редагованій ним “Рідній мові” (1933-1939), майбутній митрополит Іларіон про “мовні обов’язки” всіх прошарків українського суспільства проповідував також у численних книжках посібниках, як-от “Український стилістичний словник. Підручна книжка для вивчення української літературної мови”, “Чистота і правильність української мови” чи “Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних” тощо, а у 1936 році видав навіть “Науку про рідномовні обов’язки”, тобто “Рідномовний Катихизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства”, в якому м.ін. на-казував: “Кожний письменник обов’язаний не тільки найдосконаліше знати свою соборну літературну мову й вимову, як практично, так і теоретично, але й постійно й невпинно збільшувати це своє знання.”
Антонич, який сумлінно студіював кожний номер “Рідної мови”, показався послідовним та дуже здібним учнем і блискуче, при чому привселюдно, склав іспит із “мовної соборності”. Та ще й ошелешив свого метра! Адже у спеціальній статті “Мова Богдана Ігоря Антонича”, Огієнко не тільки стверджує, що в мові поета не знаходить “нічого «галицького», – це перший тут письменник, що зміг писати такою справді чистою всеукраїнською мовою”, але й зізнається, що – після прочитання “Трьох перстенів” – “не міг я поняти віри, щоб подібна книжечка вийшла у Львові. Антоничева мова така лі-тературна, щиро наддніпрянська, що майже ніщо не зраджує автора-провінціала.
Судячи з їхньої мови, “Три перстені” могли вийти десь у Києві, Харкові, але тільки не ві Львові, тільки не за межами метрополії. Коли ж я довідався, що Б. Антонич – лемко з походження, з Горлицького повіту, моєму глибокому здивуванню не було границь: чи ж то справді лемко міг так грунтовно мовно переродитись на правдивого наддніпрянця? Але перед нами факт довершений: на наших очах сталася чи не найкраща казка наших днів: знайшовся нарешті поет, що не тільки зрозумів усю велич гасла: для одного народу – одна літературна мова, але й глибоко зреалізував його. Мовне чудо над Полтавою!” Прочитавши це, дехто може обурюватися на Огієнка, як на пихатого поклонника “наддніпрянського мовного імперіалізму”, що зневажливо ставиться до культурних
надбань територій поза “Великою Україною”. Все ж, на мою думку, будь який – культурний чи мовний – регіональний партикуляризм безпечно плекати можна лише за умови присутності могутньої захисної стіни у формі соборної культури та мови, а ці у 1920-1930-х роках щойно будувалися. А зрештою – куди ж правду діти? Національна соборність завжди будується через це, що є центр, до якого приєднуються “провінційні” регіони. Найкраще, що б це відбулося через прагматичний компроміс, адже коли замість нього починаються ідейні чвари, то дуже швидко можуть всі опинитися у зоні не об’єднування, але завоювання – чужим центром, якого пропагандисти будуть переконувати: “Ваше недолуге – приймайте наше!”
Такими прагматиками були нащадки запорозьких козаків поселених на Кубані, котра після більшовицької перемоги опинилася у межах Російської СФСР, які у 1920-х домагалися преси рідною мовою, та заявляли: “Нам краще вивчати сотню-дві незрозумілих нових українських слів, ніж вивчати всю російську мову”. Таким прагматиком був також Антонич, отже професор Огієнко зовсім оправдано міг радіти: “Цю подію уважаю правдиво історичною, – реальним початком мовного переродження Західної України. Можемо нарешті спокійно говорити, що всеукраїнська літературна мова справді реально твориться, і справді творяться єдині культурні цінності. Антоничеву кни-жечку може легко й вільно читати кожний українець із Київщини, Харківщини й т.і., зовсім не відчуваючи, що автор її походить із мовно далекої Лемківщини.
Віднині Україна культурою мовною, цебто найголовнішою, стає єдиною нацією. Це значить, що все, вит-ворене тут, іде до загальної нашої духовної скарбниці, збагачуючи її. Це значить, що незабаром настане довго сподівана історична хвилина, найважніша в історії нашої культури, коли цілий український народ – в особах своїх інтелігентних шарів – заговорить однією мовою, і всі ми разом творитимем одну єдину українську культуру.”
Звісно, у Галичині, яка незабаром після виходу у світ цієї статті опинилася у “межах метрополії”, культурне об’єднання є вже пройденим етапом. Все ж не буде великим перебільшенням, коли скажу, що на таких “закерзонських” клаптиках, як Підляшшя та Лемківщина, ця “доантоничівська” епоха у великій мірі триває й нині. Є навіть спроби конвертувати Антоничеві вірші на лемківську говірку, якій дехто пробує дати статус літературної мови та вчити у школах. Признаюся, що я й сам літературну та публіцистичну творчість почав не “соборною українською мовою”, але “племінною підляською говіркою”. Було це наслідком моєї національної неграмотності – бо літератур-ної мови в школах у нас не вчили, отже ніхто нею, саме через це, й не говорив. Тому, хоч на мою думку говірка “з рідної колиски” у шкільному навчанні не гріх,
бо через це будується в дитині почуття вартості місцевої народної культури, то я водночас переконаний, що сама говірка, без літературної мови, це по-суті закріплювання неграмотності. Звісно, таке замикання лемків у “племінності”, дуже на догоду борцям з міфічним “українським націоналізмом”, які намагаються “випороти” Лемківщину з українського національного контексту та перетворити у цікавинку “екзотичної Польщі”. Але чому до-годжують їм самі лемки, які іменуються інтелігентами, інтелектуалами навіть? Чи надія бути “батьками” нової нації варта таких ризиків? Ну, але це вже запитання, на які мусять відповісти самі лемки. А ми повертаємо до Антонича...
Свідчення про мовні проблеми молодого поета, як і його вірші, котрі – за словами Дмитра Павличка – “як вікна у п’янливе повітря Лемківщини”, переконують, що Антонич був лемком із діда-прадіда. Так само як хоч би криницький маляр Никифор, котрий, за сло-вами старого вусатого лемка-візниці, що його звали Гнатом або Фецьом:
“Зожер вшитки наши лемківски гени. Так звичайно зожер – деревняном лижком з глиняной миски”. (Низький уклін Петрові Скрійці, який записав цю перлину, що народилася з піни третього бокалу пива, випитого Гнатом (або Фецьом) в ресторані на залізничному вокзалі у Криниці). Однак тут справа складніша, на що, до речі, звернув мою увагу інший Фецьо (або “кум Гнат” – такий його сценічний псевдонім) – Федір Ґоч із Зиндранови біля Дуклі (в поетичній візії Антонича саме у цьому містечку – насправді польському, але яке при-тикає до Лемківщини – “народився Бог на сянях... Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий”!). Пан Федір свою родову “писареву хижу”, якій більше півтораста років, віддав на Музей лемківської культури, і саме при його відвідинах зговорилися ми з ним про Антонича...
– Не всі Антонича хочуть вважати лемком, – сказав пан Федір. – Кажуть, що його батько лише приїхав на Лемківщину, як священик...
Справді, як для “лем-лемків” – поклонників ідеї, що лемки це окрема нація, так і для “карпаторосів”, які рахують лемків часткою русинської нації, яка заселювала Карпати, цей напрочуд талановитий уродженець Бескиду, яскраво вписаний в загальноукраїнську лі-тературу, то страшний конфуз. Тому не дивно, що намагаються вони піддати “лемківський корінь” поета під сумнів. Можна б сказати, що з підляської перспективи, це несуттєва деталь – лемко він, чи з іншого галицького “племені”? Просто українець.
Але, оскільки й деталі можуть бути цікаві, гляньмо ближче на “допоетичну” біографію Богдана-Ігоря...
Так, його батько був священиком, а вони часто як перелітні птахи – міняють місце служіння за єпископським наказом. Однак Василь Антонич (1879-1947), висвячений 1906 р., був першим ієреєм в роді, до цього часу селянському, отже не важко з’ясувати, що Богданові предки по-мечу, а властиво по-плугові, закорінені були в селі Чертіж.
Через назву легко сплутати його з селом Чертіжне, що було (кажу “було”, бо після виселень у 1940-х роках залишилися тут тільки цвинтарі) розташоване у західній частині Лемківщини, у Горлицькому повіті. Але ні – йдеться про надалі існуюче, хоч вже заселене поляками (у 1930-х було їх ще ледве кільканадцятьох на пів тисячі мешканців), село у близькому сусідстві князівського міста Сянік.
Українців з Чертежа у 1944-1947 роках розметали на схід і захід, але понині окрасою села залишилася чудова, побудована у 1742 році, дерев’яна Спаська церква, одна із перлин у вінці архітектурних шедеврів, яким прикрашене узбережжя Сяну. Саме при цій церкві спочивають поетові діди – побіч храму (на Підляшші сказали б “на цвинтарові”, бо ця назва відноситься в нас тільки до навколоцерковного майдану) видніє кам’яний пам’ятник на могилі поетового діда – Антона Кота (1846-1890). Місце біля храму вважали в давні часи мабуть надто почесним для жінок, навіть для цих, що зродили духівників, тому могила бабусі Євдокії, також із порядним кам’яним пам’ятником, трохи далі – на розташовану в сусідстві церкви кладовищі (на Підляшші по-давньому сказали б “на могилках”). Неподалік церкви розташовується також узгір’я, яке в Чертежі називали ко-лись Котовою горою, адже п’ять із шести тутешніх дворів належали до господарів з прізвищем Кіт – одним із них був Антон.
Для селянина-хлібороба прізвище Кіт нічого особливого (можна додати, що дівоче ім’я Євдокії було Гуска – чи це вже не поезія життя?!). Але “підвищений над прості люде” Антонів син Василь його змінив, оскільки за словами його ж швагра Олександра Волоши-новича, “згідно тодішніх звичаїв не було воно достатньо поважним для сільського священика”. Звісно, отець Василь міг з Кота стати Котовичем (до речі прізвище популярне серед “потомственного” священства на пограниччі Підляшшя і Берестейського Полісся) чи Котовським, все ж пішов іншим шляхом – від батькового імені став Антоничем...
Якщо подивитися на карту “Лемківщина”, видану 2002 року у Львові за підписом Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань та Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, Чертіж та Сянік розташовані на лемківській території. Але ці межі не мають обргунтування в етнографії, радше у політиці, адже у першій половині ХХ ст., аж до виселень у 1944-1947 роках, саме у Сяніку концентрувалися установи, які працювали для розбудови українського суспільно-культурного життя на Лемківщині. У 1903 році засновано тут філію Товариства “Просвіта”, згодом бурсу ім. Тараса Шевченка для сільської молоді, у 1930 році став діяти Музей Лемківщини (організував його мистець Лев Ґец, котрий у сяніцькій гімназії вчив малювання, а деякий час також української мови, в тому числі й Богдана Антонича).
Українські діячі мали тоді на Лемківщині міцну конкуренцію у виді т.зв. старорусинів та москвофілів, що знайшло своє відображення на території Сянока. Ось що можемо про це прочитати на сторінках “Шематизму” за 1936 рік: “Тут на довгі літа перед [Першою] всесвітньою війною та якійсь час і по ней образовалася [едукувалася – Ю.Г.] в тут[ешніх] школах лемковска молодіж, котра виховувалася через якийсь час в двох неістнуючих вже тепер бурсах, а іменно в украінской і руской. Тут повстали і дійствовали філії центральних установ обох національних направленій. Тут торжественними імпозантними соборними імпрезами і походами відсвятковано 100-літіє уродин пробудителя Галицкой Руси о. Маркіяна Шашкевича в 1911 р. і відродженя Укра-інской Державности над Дніпром і заключеня берестейского миру (10.ІІ. 1918 р.) дня 10.ІІІ.1918 р.” У переліку суспільно-культурних установ діючих на цей час у Сяноці укладач “Шематизму” називає – з українських: Народний дім, філії “Просвіти”, Союзу
українок і “Рідної школи”, кредитівку “Сян” та Український лемківський союз, а з “рус-ких”: філію Общества ім. Качковського, Народний дім та кооператив “Бескид”.
У міжвоєнному періоді помітною була тенденція зараховувати до етнографічної Лемківщини весь Бескидський масив аж до джерел Сяну, все ж зараз за її східний рубіж визнається гміну Команча у Сяніцькому повіті. З цим погоджується й Об’єднання лемків (член Об’єднання українців у Польщі), адже на стенді, що стоїть на ватряному полі у Ждині, східна межа Лемківщини сягає лише берегів Вислока і верхньої Ослави. Отже виходить, що Василь Антонич справді був більш надсянським “долинянином”, а не лемком-верховинцем з гористого Бескиду.
Але Антонич, може тому, що виростав на мало “націоналістичній” Лемківщині, а може просто тому, що мав саме такий, а не інший “склад ума”, не приєднався до гурту борців та поселився у табір творців – став українським естетом-модерністом, котрий за словами Лідії Стефанівської, “в умовах домінації політичної та історичної тематики в західноукра-їнській літературі (...) зумів відновити людську потребу ставити запитання метафізичні, рефлектувати про сенс життя, вічності і мистецтва”. І Богу за це дякувати...
Звісно, кожний хто “береться за перо” хоче записатися в історії літератури – дай Бог, не менше аніж Антонич! Отже це прагнення не чуже й мені. Що з цього хотіння вийде, по-каже час, але є одне, що нас обох єднає – “пограничне” походження та виростання у сило-вому полі не-своєї “високої культури”, в тому випадку польської, що – почерез постійну її присутність і перевагу в освіті, та взагалі публічному житті, веде до цього, що цю другу культуру, зокрема мову в її літературному варіанті, найчастіше знається краще аніж рідну. Так було з молодим Антоничем, котрий 11-літнім хлопцем почав навчання у восьмирічній класичній гімназії в Сяніку, у якій
загалу предметів навчали по-польськи. У 1920-х роках українці складали тут біля 20 відсотків учнів і для них, так би сказати “на потіху”, було у тижні дві години мови, якої навіть не називали українською, а лише – в тому часі вже архаїчним – окресленням “руська”. Така була “офіційна лінія” державної адміністрації, адже Польщею до 1926 року правили передусім праві націоналісти, т.зв. ендеки (націо-нальні демократи), очолювані Романом Дмовським, які не визнавали назв “Україна” і “український”, переконуючи, що це антипольська і антиросійська інтрига Німеччини, яка збаламутила “русинів”.
Щоб читачі не “пережовували пережованого”, допоможу тут собі “сирою” цитатою зі спогадів старшого гімназійного друга Антонича, Михайла Кудлика: “На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української (руської) мови. Навчання відбувалося польською мовою, а української мови вчили лише українців (обов’язково), а поляки чи євреї могли вчитися над обов’язково, але ніхто не ходив: не було бажаючих. (...) Українських народних шкіл було дуже мало, тому учні, які приходили до гімназії зі шкіл із польською мовою навчання, уміли по-українськи дуже слабо не те, що писати, а й читати, говорили з польським наголосом та вживали багатьох польських слів. Тільки деякі роз-мовляли, читали і писали добре по-українськи, але це були одиниці, які принесли знання з дому.
Української мови вчив учитель Володимир Чайківський. Він знав, що мале число годин та рівень програми не дадуть учням того знання української мови і літератури, яке слід би винести з гімназії, і запрошував до себе додому здібніших учнів, давав читати зі своєї до-сить багатої бібліотеки українські книжки, а відтак при поверненні обговорював прочитане. У цього учителя Чайківського, позичаючи книжки, я пізнав ближче Антонича. Він розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом, і в ці 1923-1925 роки читав дуже багато. Перечитав майже всю бібліотеку нашого вчителя. Улюбленими українськими поетами були для нього Франко, Шевченко, Леся Українка, із прозаїків Кобилянська, Нечуй-Левицький, а польськими – Словацький, Міцкевич, Красинський. Якось розповідав мені, що перечитав усі твори, які одержали нагороду Нобеля, у перекладі польською мовою. У ті роки почав писати свої перші вірші, але мені не доводилося їх читати, він нерадо їх показував. Лише учитель Чайківський казав мені, що Антонич пробує писати вірші та що в нього проявляється непересічний талант. Пророкував, що з нього буде поет. Узагалі Чайківський гордився Антоничем, який був дуже здібним учнем.”
Ми тут, у Більську, повинні заздрити Антоничеві і цих двох годин української мови в тижні, що було зрештою спадщиною австрійських часів. На Підляшші, яке до 1915 року належало Російській імперії, навіть про такий “окраєць” не могло й бути мови, бо ж у російських умовах не було тут не лише рідної школи, але й української національної свідомості. Отже міфічне підляське “багатство пограниччя”, про яке нині у Польщі стільки триндять, нас, через яких ці балачки про “багатство” виникли, веде воно насправді у вбо-гість, бо це передусім витрачування сил для прикрашування чужої “центральної” культури.
На жаль, після князівської доби у таке пограниччя стала перетворюватися вся Україна, якої матеріальні та інтелектуальні ресурси використовувалися проти неї самої, як Польщею, так і “єдиновірною” Москвою. Не таємниця ж, який великий вклад внесли “малороси”, котрі ще з XVII ст. широкою лавою ринули до царської столиці, у створення основ новітньої російської культури. Можна б сказати, що приклали цим способом руку до виковування сокири, якою незабаром великодержавна Москва і Петербург взялися до спроби зарубати українську культурну, мовну і національну окремішність. Антонич був у гурті цих, які пішли шляхом не Гоголя, а Шевченка – більш при-ваблювала його українська вишня аніж польська липа, під якою колись свої вірші писав у Чорнолісі Ян Кохановський. Але, як би це не звучало парадоксально, прийшлося йому на цьому шляху ще позмагатися із мовою, адже лемківська говірка, винесена з родинного побуту, насичена численними архаїзмами у лексиці і граматиці, та ще й має постійний наголос на передостанньому складі. Талановитий молодик під час навчання у гімназії вивчив українську літературну мову настільки добре, що міг нею писати вірші і вже на першому курсі у Львівському університеті, куди поступив осінню 1928 року, читав їх перед еформальним гуртком україністів, зразу отримуючи позицію найкращого з поетів-початківців, але у розговорі тоді ще почувався непевно.
Мовознавець Юліан Редько, який був свідком перших поетичних читань Антонича, згадував: “Вірші Антонича вже на першій зустрічі і мені дуже сподобались, але ромова з ним якось у мене не клеїлась. Антонич говорив мало, здавалось, ніби говорити йому чомусь важко. Я тільки згодом дізнався, що він з Лемківщини і в розмові його сковує рідна говірка, особливо ж таємниці загальноукраїнського рухомого наголосу.” Про цю свою проблему молодий поет мав скаржитися також майбутньому композиторові Романові Савицькому: “Перше знайомство з поетом відбулося восени 1928 року... говорили про Лемківщину, яка мене дуже цікавила. Він тоді говорив дивним для мене лемківським діалектом і скаржився, що мусить вивчати літературну українську мову від основ, бо деякі «горе-українці» називають його «зацофаним лемком».” На сходинах гуртка україністів бу-вала й письменниця Ірина Вільде, котра рецензуючи у 1935 році збірку “Три перстені” на самому початку зізнається:
“Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже... “дивно” по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди (несписані дороги твої, доле!) бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться “приємним” для нас, українок. З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич – лемко. Може, був це і той самий говір лемківський, що будив у нас недовір’я до нового товариша.”
До речі, в цьому часі добре “говорити по-українськи”, тобто літературною мовою, випрацьованою у наддніпрянській “Великій Україні”, було проблемою не лише для пришельців із Лемківщини, але й для загалу галичан. Ось, що Богдан Романенчук, м.ін. упорядник першого збірного видання творів Антонича (Краків, 1940 р.), писав у десятиріччя смерті поета: “Літературної мови Антонич вчився, як кожний з нас, із творів східноукраїнських письменників. А так Антонич говорив собі по-своєму, по-лемківськи, намагаючись здебільша достосувати свою мову до загально-галицької «літературної мови». Правду казавши, у Львові тоді ще мало хто говорив по-українськи, бо мало хто знав добре сучасну літературну мову. Студенти здебільша теж говорили по-галицьки, а то й своїми, принесеними з рідних сторін, говорами. (...)
Галицька інтеліґентська верства загальноукраїнської мови не знала та й, треба сказати, не дуже і хотіла знати.”
Рукописні “зшитки” з поезіями, які залишив Антонич, це водночас учнівські зошити з новими словами, у яких зазначені ще й наголоси – отже поет наполегливо вчився.
Можна сказати, що був студентом, заочником – через журнал “Рідна мова” – професора Івана Огі-єнка (1882-1972) – мовознавця, в минулому також члена уряду Української Народної Республіки, котрий як міг, так намагався привчити всі західноукраїнські “племена” до вживання “соборної”, тобто всеукраїнської літературної мови. Окрім численних статей у редагованій ним “Рідній мові” (1933-1939), майбутній митрополит Іларіон про “мовні обов’язки” всіх прошарків українського суспільства проповідував також у численних книжках посібниках, як-от “Український стилістичний словник. Підручна книжка для вивчення української літературної мови”, “Чистота і правильність української мови” чи “Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних” тощо, а у 1936 році видав навіть “Науку про рідномовні обов’язки”, тобто “Рідномовний Катихизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства”, в якому м.ін. на-казував: “Кожний письменник обов’язаний не тільки найдосконаліше знати свою соборну літературну мову й вимову, як практично, так і теоретично, але й постійно й невпинно збільшувати це своє знання.”
Антонич, який сумлінно студіював кожний номер “Рідної мови”, показався послідовним та дуже здібним учнем і блискуче, при чому привселюдно, склав іспит із “мовної соборності”. Та ще й ошелешив свого метра! Адже у спеціальній статті “Мова Богдана Ігоря Антонича”, Огієнко не тільки стверджує, що в мові поета не знаходить “нічого «галицького», – це перший тут письменник, що зміг писати такою справді чистою всеукраїнською мовою”, але й зізнається, що – після прочитання “Трьох перстенів” – “не міг я поняти віри, щоб подібна книжечка вийшла у Львові. Антоничева мова така лі-тературна, щиро наддніпрянська, що майже ніщо не зраджує автора-провінціала.
Судячи з їхньої мови, “Три перстені” могли вийти десь у Києві, Харкові, але тільки не ві Львові, тільки не за межами метрополії. Коли ж я довідався, що Б. Антонич – лемко з походження, з Горлицького повіту, моєму глибокому здивуванню не було границь: чи ж то справді лемко міг так грунтовно мовно переродитись на правдивого наддніпрянця? Але перед нами факт довершений: на наших очах сталася чи не найкраща казка наших днів: знайшовся нарешті поет, що не тільки зрозумів усю велич гасла: для одного народу – одна літературна мова, але й глибоко зреалізував його. Мовне чудо над Полтавою!” Прочитавши це, дехто може обурюватися на Огієнка, як на пихатого поклонника “наддніпрянського мовного імперіалізму”, що зневажливо ставиться до культурних
надбань територій поза “Великою Україною”. Все ж, на мою думку, будь який – культурний чи мовний – регіональний партикуляризм безпечно плекати можна лише за умови присутності могутньої захисної стіни у формі соборної культури та мови, а ці у 1920-1930-х роках щойно будувалися. А зрештою – куди ж правду діти? Національна соборність завжди будується через це, що є центр, до якого приєднуються “провінційні” регіони. Найкраще, що б це відбулося через прагматичний компроміс, адже коли замість нього починаються ідейні чвари, то дуже швидко можуть всі опинитися у зоні не об’єднування, але завоювання – чужим центром, якого пропагандисти будуть переконувати: “Ваше недолуге – приймайте наше!”
Такими прагматиками були нащадки запорозьких козаків поселених на Кубані, котра після більшовицької перемоги опинилася у межах Російської СФСР, які у 1920-х домагалися преси рідною мовою, та заявляли: “Нам краще вивчати сотню-дві незрозумілих нових українських слів, ніж вивчати всю російську мову”. Таким прагматиком був також Антонич, отже професор Огієнко зовсім оправдано міг радіти: “Цю подію уважаю правдиво історичною, – реальним початком мовного переродження Західної України. Можемо нарешті спокійно говорити, що всеукраїнська літературна мова справді реально твориться, і справді творяться єдині культурні цінності. Антоничеву кни-жечку може легко й вільно читати кожний українець із Київщини, Харківщини й т.і., зовсім не відчуваючи, що автор її походить із мовно далекої Лемківщини.
Віднині Україна культурою мовною, цебто найголовнішою, стає єдиною нацією. Це значить, що все, вит-ворене тут, іде до загальної нашої духовної скарбниці, збагачуючи її. Це значить, що незабаром настане довго сподівана історична хвилина, найважніша в історії нашої культури, коли цілий український народ – в особах своїх інтелігентних шарів – заговорить однією мовою, і всі ми разом творитимем одну єдину українську культуру.”
Звісно, у Галичині, яка незабаром після виходу у світ цієї статті опинилася у “межах метрополії”, культурне об’єднання є вже пройденим етапом. Все ж не буде великим перебільшенням, коли скажу, що на таких “закерзонських” клаптиках, як Підляшшя та Лемківщина, ця “доантоничівська” епоха у великій мірі триває й нині. Є навіть спроби конвертувати Антоничеві вірші на лемківську говірку, якій дехто пробує дати статус літературної мови та вчити у школах. Признаюся, що я й сам літературну та публіцистичну творчість почав не “соборною українською мовою”, але “племінною підляською говіркою”. Було це наслідком моєї національної неграмотності – бо літератур-ної мови в школах у нас не вчили, отже ніхто нею, саме через це, й не говорив. Тому, хоч на мою думку говірка “з рідної колиски” у шкільному навчанні не гріх,
бо через це будується в дитині почуття вартості місцевої народної культури, то я водночас переконаний, що сама говірка, без літературної мови, це по-суті закріплювання неграмотності. Звісно, таке замикання лемків у “племінності”, дуже на догоду борцям з міфічним “українським націоналізмом”, які намагаються “випороти” Лемківщину з українського національного контексту та перетворити у цікавинку “екзотичної Польщі”. Але чому до-годжують їм самі лемки, які іменуються інтелігентами, інтелектуалами навіть? Чи надія бути “батьками” нової нації варта таких ризиків? Ну, але це вже запитання, на які мусять відповісти самі лемки. А ми повертаємо до Антонича...
Свідчення про мовні проблеми молодого поета, як і його вірші, котрі – за словами Дмитра Павличка – “як вікна у п’янливе повітря Лемківщини”, переконують, що Антонич був лемком із діда-прадіда. Так само як хоч би криницький маляр Никифор, котрий, за сло-вами старого вусатого лемка-візниці, що його звали Гнатом або Фецьом:
“Зожер вшитки наши лемківски гени. Так звичайно зожер – деревняном лижком з глиняной миски”. (Низький уклін Петрові Скрійці, який записав цю перлину, що народилася з піни третього бокалу пива, випитого Гнатом (або Фецьом) в ресторані на залізничному вокзалі у Криниці). Однак тут справа складніша, на що, до речі, звернув мою увагу інший Фецьо (або “кум Гнат” – такий його сценічний псевдонім) – Федір Ґоч із Зиндранови біля Дуклі (в поетичній візії Антонича саме у цьому містечку – насправді польському, але яке при-тикає до Лемківщини – “народився Бог на сянях... Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий”!). Пан Федір свою родову “писареву хижу”, якій більше півтораста років, віддав на Музей лемківської культури, і саме при його відвідинах зговорилися ми з ним про Антонича...
– Не всі Антонича хочуть вважати лемком, – сказав пан Федір. – Кажуть, що його батько лише приїхав на Лемківщину, як священик...
Справді, як для “лем-лемків” – поклонників ідеї, що лемки це окрема нація, так і для “карпаторосів”, які рахують лемків часткою русинської нації, яка заселювала Карпати, цей напрочуд талановитий уродженець Бескиду, яскраво вписаний в загальноукраїнську лі-тературу, то страшний конфуз. Тому не дивно, що намагаються вони піддати “лемківський корінь” поета під сумнів. Можна б сказати, що з підляської перспективи, це несуттєва деталь – лемко він, чи з іншого галицького “племені”? Просто українець.
Але, оскільки й деталі можуть бути цікаві, гляньмо ближче на “допоетичну” біографію Богдана-Ігоря...
Так, його батько був священиком, а вони часто як перелітні птахи – міняють місце служіння за єпископським наказом. Однак Василь Антонич (1879-1947), висвячений 1906 р., був першим ієреєм в роді, до цього часу селянському, отже не важко з’ясувати, що Богданові предки по-мечу, а властиво по-плугові, закорінені були в селі Чертіж.
Через назву легко сплутати його з селом Чертіжне, що було (кажу “було”, бо після виселень у 1940-х роках залишилися тут тільки цвинтарі) розташоване у західній частині Лемківщини, у Горлицькому повіті. Але ні – йдеться про надалі існуюче, хоч вже заселене поляками (у 1930-х було їх ще ледве кільканадцятьох на пів тисячі мешканців), село у близькому сусідстві князівського міста Сянік.
Українців з Чертежа у 1944-1947 роках розметали на схід і захід, але понині окрасою села залишилася чудова, побудована у 1742 році, дерев’яна Спаська церква, одна із перлин у вінці архітектурних шедеврів, яким прикрашене узбережжя Сяну. Саме при цій церкві спочивають поетові діди – побіч храму (на Підляшші сказали б “на цвинтарові”, бо ця назва відноситься в нас тільки до навколоцерковного майдану) видніє кам’яний пам’ятник на могилі поетового діда – Антона Кота (1846-1890). Місце біля храму вважали в давні часи мабуть надто почесним для жінок, навіть для цих, що зродили духівників, тому могила бабусі Євдокії, також із порядним кам’яним пам’ятником, трохи далі – на розташовану в сусідстві церкви кладовищі (на Підляшші по-давньому сказали б “на могилках”). Неподалік церкви розташовується також узгір’я, яке в Чертежі називали ко-лись Котовою горою, адже п’ять із шести тутешніх дворів належали до господарів з прізвищем Кіт – одним із них був Антон.
Для селянина-хлібороба прізвище Кіт нічого особливого (можна додати, що дівоче ім’я Євдокії було Гуска – чи це вже не поезія життя?!). Але “підвищений над прості люде” Антонів син Василь його змінив, оскільки за словами його ж швагра Олександра Волоши-новича, “згідно тодішніх звичаїв не було воно достатньо поважним для сільського священика”. Звісно, отець Василь міг з Кота стати Котовичем (до речі прізвище популярне серед “потомственного” священства на пограниччі Підляшшя і Берестейського Полісся) чи Котовським, все ж пішов іншим шляхом – від батькового імені став Антоничем...
Якщо подивитися на карту “Лемківщина”, видану 2002 року у Львові за підписом Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань та Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, Чертіж та Сянік розташовані на лемківській території. Але ці межі не мають обргунтування в етнографії, радше у політиці, адже у першій половині ХХ ст., аж до виселень у 1944-1947 роках, саме у Сяніку концентрувалися установи, які працювали для розбудови українського суспільно-культурного життя на Лемківщині. У 1903 році засновано тут філію Товариства “Просвіта”, згодом бурсу ім. Тараса Шевченка для сільської молоді, у 1930 році став діяти Музей Лемківщини (організував його мистець Лев Ґец, котрий у сяніцькій гімназії вчив малювання, а деякий час також української мови, в тому числі й Богдана Антонича).
Українські діячі мали тоді на Лемківщині міцну конкуренцію у виді т.зв. старорусинів та москвофілів, що знайшло своє відображення на території Сянока. Ось що можемо про це прочитати на сторінках “Шематизму” за 1936 рік: “Тут на довгі літа перед [Першою] всесвітньою війною та якійсь час і по ней образовалася [едукувалася – Ю.Г.] в тут[ешніх] школах лемковска молодіж, котра виховувалася через якийсь час в двох неістнуючих вже тепер бурсах, а іменно в украінской і руской. Тут повстали і дійствовали філії центральних установ обох національних направленій. Тут торжественними імпозантними соборними імпрезами і походами відсвятковано 100-літіє уродин пробудителя Галицкой Руси о. Маркіяна Шашкевича в 1911 р. і відродженя Укра-інской Державности над Дніпром і заключеня берестейского миру (10.ІІ. 1918 р.) дня 10.ІІІ.1918 р.” У переліку суспільно-культурних установ діючих на цей час у Сяноці укладач “Шематизму” називає – з українських: Народний дім, філії “Просвіти”, Союзу
українок і “Рідної школи”, кредитівку “Сян” та Український лемківський союз, а з “рус-ких”: філію Общества ім. Качковського, Народний дім та кооператив “Бескид”.
У міжвоєнному періоді помітною була тенденція зараховувати до етнографічної Лемківщини весь Бескидський масив аж до джерел Сяну, все ж зараз за її східний рубіж визнається гміну Команча у Сяніцькому повіті. З цим погоджується й Об’єднання лемків (член Об’єднання українців у Польщі), адже на стенді, що стоїть на ватряному полі у Ждині, східна межа Лемківщини сягає лише берегів Вислока і верхньої Ослави. Отже виходить, що Василь Антонич справді був більш надсянським “долинянином”, а не лемком-верховинцем з гористого Бескиду.
