"Незнятий кадр незіграної ролі..." Пам'яті Івана Миколайчука

"З ро­ка­ми я зро­зумів, що не­має жод­них підстав чер­воніти з при­во­ду сво­го сільсько­го по­хо­д­жен­ня, що, на­впа­ки, зв'язок із се­лом - моє ща­с­тя, мій зо­ло­тий за­пас."
Іван Миколайчук
 † 3 серпня 1987

"Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко."
Параджанов про Миколайчука

Ліна Костенко

НЕЗНЯТИЙ КАДР НЕЗІГРАНОЇ РОЛІ

                                Іванові Миколайчуку

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все!
Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.

Могила світлої пам'яти Івана Миколайчука. Байковий цвинтар, нова його частина, ділянка число 33. Під кущем калини стоїть козацький хрест, його виготовив 1991 року з ямпільського пісковика скульптор Анатолій Фуженко. На тильній стороні надгробка скульптор викарбував фраґмент із кінофільму «Тіні забутих предків»: Іван з ягнятком на руках. На передній частині хреста закарбовано рядки з народної пісні «Ой, у полі жито, копитами збито», що їх, за словами дружини Марічки Миколайчук, Іван часто співав:

Ой, устань, козаче,

Устань молоденький,

По діброві ходить, блудить

твій кінь вороненький.

Та нехай він ходить.

Нехай собі блудить,

прийде така годинонька,

що він мене збудить.

Марія Миколайчук, співачка і акторка, відлетіла до Івана 1 лютого 2023 року... Царство Небесне!

Інтерв'ю 2006 року:

Марічка Миколайчук: “Дізнавшись, що стару батьківську хату розібрано, Іван сказав: “Немає хати, не буде й мене”. І заплакав як дитина. А через чотири дні його не стало...”

Її називали Івановою сестрою.

— Маріє Євгенівно, як зазвичай відбуваються поминки?

— Вдома я нічого не влаштовую, бо то було б ніби поза Іваном. Збираємося біля його могили з найближчими друзями. Але щоразу приходять навіть незнайомі люди, шанувальники творчості Миколайчука. Бо хоч можновладці не були прихильними до Івана, народ його любив.

— Але народним артистом він так і не став...

— Так, був лише заслуженим. Та цю несправедливість часом виправляють журналісти і впорядники довідників, називаючи його народним артистом.

— Скільки років життя Івана Миколайчука були пов’язані з кінематографом?

— Він почав зніматися на другому курсі київського театрального інституту, в 1962 році. З того часу і до останнього подиху жив українським кіно.

— Де і коли ви з ним познайомилися?

— Це сталося на Буковині 1958-го року. Тоді ми обоє працювали в Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської. Коли я тільки-но прийшла туди поступати в студію, мене кілька чоловік запитали, чи я не сестра актора Миколайчука, адже дуже схожа на нього. Я сказала, що навіть не знаю його. Вперше зустрілися ми через три місяці. Я глянула в його очі, і по мені ніби електричний струм пройшов. Майнула думка, що то моя доля. Пізніше ми грали в одному спектаклі, іноді разом ходили додому, бо жили на одній вулиці. Я разом з батьками і трьома сестрами, а він винаймав квартиру. Поступово зав’язалася дружба. А згодом, після відпустки в театрі, я йшла вулицею, раптом мене хтось наздогнав ззаду і обняв за плечі. То був Іван. Тоді ми й зрозуміли, що вже не просто колеги.

— До Києва приїхали разом?

— Ні. Іван влітку 1961 року поступив на кінофакультет Київського театрального інституту, а я тоді збиралася переїхати з Чернівців до Москви, але так вийшло, що теж стала киянкою того ж року, тільки восени.

— Що в Москві збиралися робити?

— Співати у хорі імені П’ятницького. Навесні 1961 року на гастролі в Чернівці приїжджав цей відомий московський колектив. Дехто з колег, кому подобався мій голос, порадив піти на прослуховування до його керівників. Коли вони почули, як я співаю, запросили на роботу до Москви. Я роздумувала, а Іван сказав, щоб обов’язково їхала, й пообіцяв, якщо я там добре влаштуюся, а він поступить до київського театрального інституту, то неодмінно переведеться до такого самого московського вузу, щоб бути разом. У Москві мене ще раз прослухали і питання про працевлаштування в хорі П’ятницького було остаточно вирішено. До того часу, коли мені мали виділити зарплату і дати місце в гуртожитку, було ще два тижні. Я й поїхала на цей час до батьків. Добралася потягом до Києва, купила квиток до Чернівців, та й задумалася, чому це я буду співати російських пісень, коли так люблю українські. Мала день вільного часу, то й вирішила випробувати долю — пішла, щоб прослухали мене у хорі Верьовки. Пощастило — Григорій Гурович був на місці. Після того, як я виконала дві пісні, він сказав, що голос мій підходить, але немає в хорі вакантних місць. Тоді я ще пішла в хорову капелу “Думка”. Її тодішній керівник пан Сорока, почувши мій спів, сказав, що маю чудові вокальні дані, але прийшла не за адресою, мій голос — для хору Верьовки. Коли я розповіла йому, що там уже була і мене не взяли через брак вакансій, він зателефонував Верьовці, сказавши, що має для нього чудовий екземпляр і попросив його мене в свій колектив. Так зовсім незнайома людина зробила в моєму житті переворот. Коли прийшла вдруге до Григорія Гуровича, він сказав, щоб наступного дня виходила на роботу. Як пізніше зрозуміла, спочатку Верьовка не хотів мене брати, бо в його колективі працювали люди набагато старші за мене, двадцятирічну. Наймолодшим було років по 45.

Його обручку в Гурзуфі знайшов двірник

— Коли проте, що ви в Києві, дізнався Іван?

— Через півтора місяця. Він у той час уже поступив до Київського театрального інституту і був разом з іншими студентами в колгоспі на збиранні врожаю. Іван не знав, що я в Києві, а я не знала, де він. В інституті лише сказали, в яке село направили на роботу перший курс. Туди й почала писати Іванові листи. Але відповіді не отримувала. Лише коли студенти поверталися додому, Іванові віддали усі мої послання. Виявилося, він працював не в тому селі, де інші першокурсники, а разом з третім курсом. Тоді він і дізнався, як повернулася моя доля. Приїхали вони до Києва вдосвіта і він зразу ж прийшов до мене — я жила в гуртожитку в пасажі, в кімнаті із трьома дівчатами. Ще не було й шостої ранку, коли він, одягнений у стару шинель, яку видали в інституті на час роботи в колгоспі, постукав у двері. Був чудовий сонячний ранок кінця вересня. Ми гуляли Хрещатиком. Вулиця була чиста, сонячні промені виблискували на каштанах, що почали падати, і на жовтому листі. Потім з відчинених кватирок почулися позивні українського радіо на мелодію “Реве та стогне...” і дружно зацвірінчали пташки. Той ранок я не забуду ніколи.

— А одружилися ви коли?

— 29 липня 1962 року, коли Іван знімався на Буковині у фільмі “Тіні забутих предків”. Він зателефонував мені й сказав: “Приїжджай, будеш заміж виходити”. Хор Верьовки саме в той час збирався їхати на гастролі до Югославії, дуже хотілося побувати за кордоном, тому й сказала, що весілля краще на певний час відкласти. Але Іван заявив категорично: “То вибирай, що важливіше: вийти заміж, чи поїхати на гастролі”. І я замість Югославії поїхала до Чернівців, де через кілька днів нас розписали. Гучного весілля не справляли. Спочатку посиділи за столом у моїх батьків, потім відзначили цю подію в колі Іванової родини в селі Чорториї.

— Ви вінчалися в церкві, мали обручки?

— Вінчатися в церкві ми не могли, бо за Іваном скрізь стежили. Це могло негативно вплинути на його подальшу долю в кінематографі. Не було й обручок. Золоті персні обом я купила лише в 1967 році в Мексиці, коли була там на гастролях. У Івана був трохи великуватий і він його часто губив, але завжди знаходив. Якось він знімався у Гурзуфі, а я там відпочивала. Сиділи ми і ще багато Іванових колег у літньому кафе на пагорбі. Він курив, у правій руці тримав сигарету. Раптом підійшла дівчина і запропонувала Іванові вийти з нею поговорити. Він сказав, що від друзів секретів не має. Тоді вона взяла його руку, зняла обручку й викинула її зі словами: “Жена не стена, подвинется”. Іван, та й усі, хто там був, вибухнули від гніву, а вона втекла. Тоді Іван сказав, що тому, хто знайде перстень, заплатить стільки, скільки той захоче. Через кілька днів ту обручку знайшов двірник, але від платні категорично відмовився.

— Ваш чоловік, напевне, подобався жінкам?

— Звичайно ж, він же був надзвичайно красивим. Якщо я його любила, то чому інші не могли закохуватися? Але я була впевнена, що він від мене нікуди не дінеться, бо то моя доля. Він незадовго до смерті, коли вже не міг вставати з ліжка, сказав мені: “Миця, крім тебе, ніколи нікого не любив. І якби не ти, я б і не одружився б”.

— Він завжди вас називав “Мицею”?

— Часто, але не завжди. Ще він після зйомок у фільмі “Тіні забутих предків” називав мене іменем головної героїні — Марічкою. Так називали й досі звуть мене всі наші друзі.

— Їх багато?

— Так, Іван був дуже товариським. І досі мене підтримують Роман Балаян, родина Івана Гаврилюка. На жаль, декого з Іванових найближчих друзів уже немає в живих. Це Кость Степанков, Броніслав Брондуков, Леонід Биков.

Іван і досі приходить уві сні

— Який найдорожчий для вас Іванів подарунок?

— Спочатку він нічого не міг дарувати, бо виріс у великих нестатках, у його батьків було десятеро дітей. Поки вчився, ледь зводив кінці з кінцями. Гроші в нього з’явилися лише тоді, коли почав зніматися в кіно, тоді й міг дозволити собі тратити їх на подарунки. Якось під час зйомок в Югославії зателефонував мені й запитав: “Мицінька, скажи, будь ласка, який твій камінь?” Сказала, що алмаз. Він помовчав і каже: “Дорога ж ти моя”. Я зрозуміла, що він хоче мені подарувати якусь прикрасу, але не настільки коштовну, і додала, що ще мій камінь рубін. Іван повеселішав, а коли приїхав додому, привіз мені красивий золотий перстень з великим рубіном. На жаль, після смерті Івана його украли. Дуже шкодую, адже то була для мене дорога пам’ятка про Івана.

— Можете пригадати із вашого спільного життя найщасливіший день і найтяжчий?

— У нас однаково щасливими були усі дні, незважаючи на те, що відбувалося. А найстрашнішим для мене був той день, коли зрозуміла, що жити залишилося Іванові недовго. Щоправда, я ніяк не могла усвідомити, що залишуся на цьому світі, життя продовжуватиметься, а Івана не стане. В нього було онкозахворювання шлунка. Останній рік дуже тяжко мучився. А останні дні навіть не вставав з ліжка. Тоді він випадково дізнався від рідних, що на Буковині розвалили хату його батьків. Я це від нього приховувала. Адже він її дуже любив, і коли побудував поряд у дворі нову, цегляну, просив родичів не чіпати старої, бо вона ще знадобиться. Звичайно, мав на увазі, що колись там буде його музей. Але рідня після того, як у дворі з’явилася сучасна велика хата, вирішила, що убогій хатинці там не місце і розвалила її. Звістка про те, що немає строї хати, Івана приголомшила. Він спочатку помовчав, потім сказав: “Немає хати, не буде і мене”. І заплакав як дитина. Це було 29 липня 1987 року, коли виповнилося 25 років з дня нашого весілля. Вночі в нього був приступ і його забрали до лікарні. А 3 серпня його не стало.

— Але в селі Чорториї зараз є хата-музей Івана Миколайчука...

— Так, то до Іванового 50-річчя місцева влада відновила ту стару хату і влаштувала в ній музей.

— Іван вам часто сниться?

— Так. Зазвичай перед своїм чи моїм днем народження або віщує якусь подію. Наприклад, 1992 року, коли наше тріо “Золоті ключі” (крім мене, в його складі ще Ніна Матвієнко і Валентина Ковальська) було на гастролях у Польщі, він снився мені кожної ночі. Я і в церкві свічку поставила, і обід його пам’яті влаштувала, все одно він знову з’являвся уві сні й усміхався. А коли я приїхала додому, мені зателефонувала Мирослава, дружина Івана Гаврилюка, і сказала: “Вітаю заслужену артистку!” З’ясувалося, поки ми гастролювали, мені й Валентині присвоїли це звання (Ніна заслуженою артисткою України стала ще раніше). Ось тоді я й зрозуміла, чому снився Іван.

— До слова, саме він свого часу й запропонував вам трьом створити тріо?

— Так. Я працювала в хорі Верьовки і товаришувала з Валею Ковальською й Ніною Матвієнко. Дівчата, дізнавшись, що мій чоловік знімається в кіно, попросили, щоб я їх із ним познайомила. Зустріч довго не складалася — то у нас гастролі, то в Івана зйомки. Але восени 1968 року таки відбулася. Крім моїх колег, у нас вдома були Іван Гаврилюк, Броня Брондуков і Кость Степанков. Посиділи за столом, а потім Іван каже: “Ну що, дівки, співайте що-небудь”. Раніше ми ніколи разом не співали, кожна в хорі виконувала свою партію. Ми переглянулися, і я затягла: “Ой по-під гаєм зелененьким брала вдова льон дрібненький”. Дівчата підключилися і зазвучало наше тріо. Ми навіть самі здивувалися, як органічно зливалися голоси. Коли відлунав останній акорд, у Івана в очах стояли сльози. “Ну, дівки,— сказав він.— Тепер ви не маєте права не співати разом”. Так створилося наше тріо, яке існує вже 38 років. Його назва “Золоті ключі” з’явилася 1973 року, коли ми записували платівку на фірмі “Мелодія”. Прослухавши ту платівку, Іван зі сльозами сказав: “Це не пісня, це церква”.

Його фільм спочатку засудили, потім дозволили показувати, але грошей так і не заплатили

— А сам він співав?

— Слух мав гарний, а голос виколядував у дитинстві. Він співав колядки на Різдво під час мутації, а цього робити не можна. До слова, він розказував історію зі свого дитинства, коли на весіллі старшої сестри співав заборонену у той час пісню “Ще не вмерла України...”. Всі, хто йшов привітати Іванову сестру, дивувалися, як дитина насмілилася на таке, й обдаровували грошима. Він тоді заробив більше, ніж надарували нареченій.

— Ще хтось із братів та сестер Івана обрав творчу професію?

— Ні, вони займаються більш земними справами — хто будівельником став, хто метеорологом. Коли Іван поступив до театрального інституту, батько в нього запитав, яку опановуватиме професію. Іван сказав, що буде артистом. А батько засміявся, мовляв, ми всі артисти, а ось руками, що навчишся робити? Лише згодом, коли з’явилися фільми за участю Івана, усі в селі зрозуміли, що артист — це серйозна професія.

— З Іваном нібито часто в житті відбувалися різні містичні моменти...

— Так, під час зйомок фільму “Вавилон-ХХ”, коли він в образі філософа Фабіана копав собі могилу, лопата вперлася у щось тверде. То була справжня труна. З’ясували, що на тому місці колись було кладовище. А ще ми з Іваном настільки відчували одне одного, що могли передбачити на відстані, що робитиме інший. Колись Іван знімався у Болгарії і не збирався їхати додому. А я була у родичів в Чернівцях. Та раптом мені стукнуло в голову, що він, напевно, приїде. Вийшла на вокзал до поїзду “Софія—Москва”, дивлюся на пасажирів, що виходять з нього, раптом бачу — йде хтось схожий на Івана, тільки нібито трохи нижчий. У нього ж був зріст 1 метр 87 сантиметрів. Але коли той чоловік підійшов ближче, виявилося — Іван. Він у Болгарії проходив повз вокзал, почув, що оголошували новий швидкісний поїзд “Софія—Москва”, й вирішив з’їздити на кілька днів додому.

— Власного авто ви не мали?

— Ні. Іван завжди допомагав своїм рідним, вкладав гроші в будівництво нової хати в Чорториях. Будинок таки збудував, але був у ньому лише раз, на новосіллі. Потім захворів. Якби Іван наприкінці 1960-х отримав гроші за фільм “Білий птах з чорною відзнакою”, в якому був і режисером, і сценаристом, і актором, то та хата була б збудована давно, ще й лишилися б кошти на щось інше. Але сталося так, що спочатку йому могли видати частину заробленого. Іван відмовився, вирішив почекати й отримати зразу всю суму. Але невдовзі на ХХІV з’їзді КПУ цей фільм було засуджено і заборонено показувати. Навіть у газетах з’явилися викривальні статті, в яких йшлося, що картина шкідлива для громадян УРСР, особливо для жителів західного регіону. Згодом, на початку 1970-х, коли першим секретарем став Петро Шелест, він дав протилежну оцінку фільмові, зазначивши, що “Білий птах з чорною відзнакою” дуже корисний для перегляду громадянами УРСР, особливо тими, що живуть в західному регіоні. Заборону на показ фільму було знято, але грошей Іван так і не отримав. Взагалі йому дуже заважали працювати, вбачаючи в його роботах крамолу. Звичайно, він це дуже важко переживав, і це не могло не позначитися на його здоров’ї.

— Він курив цигарки?

— Так, але не будь-які, а, як сам казав,— панські — “Мальборо”.

— А яку їжу любив?

— Усю ту, що я готувала. Борщі, мочанку (це м’ясо з підливою і мамалигою), а найбільше — квасолю.

Він любив незірвані польові квіти

— Чим ви зараз займаєтеся?

— Крім того, що співаю в тріо “Золоті ключі” (ми всі утрьох уже стали народними артистками України), у творчому об’єднанні “Музика”, що при національному радіо України, записую буковинські пісні. Їх видано уже два компакт-диски. Перший з нагоди 60-річчя Івана “Прощаюсь, ангеле, з тобою”, а другий з назвою “Буковино” вийшов рік тому. Пісня мене врятувала, допомогла вижити після того, як я втратила Івана. Дівчата з тріо мене майже насильно тягли на сцену, примушували співати і по-своєму продовжувати справу Івана.

— Які в Івана були улюблені місця в Києві?

— Ми дуже любили гуляти Подолом, бо то місто в місті, там особлива аура. А ще — Володимирською гіркою, Хрещатиком, заходили в нашу улюблену Андріївську церкву.

— Де в нашому місті вам разом доводилося жити?

— Спочатку ми мешкали в коридорі мого гуртожитка в пасажі, потім отримали однокімнатну квартиру на вулиці Жилянській, а пізніше, завдяки Миколі Мащенкові, нам дали трикімнатну квартиру на Русанівці.

— Коли започатковано премію імені Івана Миколайчука?

— Її фундатором стала Київська міська влада 2001 року. Я зазвичай беру участь у конкурсному перегляді робіт кінематографістів. І дуже щаслива, що цю премію першими отримали його друзі Броня Брондуков та Кость Степанков.

— Наступного року — двадцятиліття по смерті Івана Миколайчука. Як за цей час увічнено його пам’ять?

— У Чернівцях є вулиця його імені, нібито збираються назвати і в Києві одну з вулиць на його честь. Але це — не головне. Набагато важливіше, що люди пам’ятають і люблять його фільми. Щоправда, іноді доводиться мені переживати і досить прикрі моменти. На нашому будинку є меморіальна дошка, встановлена на згадку про Івана. Під нею я саджу квіти, але їх витоптують, зривають. Якось підходжу до того квітничка — літній чоловік зрізає лілії. Я не могла стримати сліз. До слова, Іван дуже любив квіти, особливо польові, але не зірвані.

2006 рік.

Василь Герасим'юк

СЕРПЕНЬ ЗА СТАРИМ СТИЛЕМ

                                Ігореві Римаруку

Триває птаство у моїх зіницях
аж до світанку. Музика терпка
Стефаника і Миколайчука
збережена, як бринза в бербеницях,

у цих серпневих днях. Я став незлим
поденником — між батогом і гаком.

Я став холодним під солярним знаком,
що різьблений на сволоку одним

із прадідів. Світає спершу стан
птиць, що перетривають у світанок
чи тільки в слово, і воно — Стефаник,
а, може, легіт лиш, і він — Іван.

На шкірі краю — сироти. Не так.

Це тільки дрож до серпня, млость до рання...
Мов прадіди у днину поминання
помоляться й танцюють на гробах.

У серпні сплет їх рук тонкий, мов нить,
а доторкнешся — і руки не стало.

І дивишся незмигно, як муравлик
скоцюрбленим мізинцем дріботить

спокійно, заклопотано... Куди?

На світі цьому тільки він і знає.

А ти, поденник, ти на шкірі краю
тамуєш трем, гадаючи, що ти

легкий до танцю мертвих і живих —
мов серед ночі переплутав стежку
і, вихопивши з ватри головешку,
із криком пастку ангелів оббіг.

З тобою бігли сіроманців сорок
і сорок левів, бо солярний знак
на сволоку
прочитаний не так

тим, хто до ранку дивиться на сволок.

Ти що це твориш у житті чужому?!

То пастка танцю. То пімстливий ритм.

Не має свого карбу пілігрим
на сволоку в солярнім знаку дому.

Лиш вимиється музика терпка
у серпні, гейби у потоці килим.

У серпні за старим числом, за стилем
Стефаника і Миколайчука.

Я знаю: в серпні в нас холодна твар.

І ті, що йшли на смерть, прийшли й заправлять
у тої, що ридає. Воші давлять
об стіл: «Клади на стіл його кептар!»

Я вирізьбив цю твар. Мов зрушив прах.
Прийшли б вони в сльозах, та, що ридає,
серпневі ночі ці повивертає,
як вивертали кептарі в дощах:

щоб вовною — у хмарі, вітрі — крізь
грозу, що вранці сива, аж сирітська,
щоб вовну першу, ту, що зветься м і ц к а,
погладив ти, мій Господи, навскіс.

І скинеться в зіницях птаством пустка,
і на світанку вирветься з зіниць,
і музику, як бринзу з бербениць,
до губ несу, мов після душогубства.

Немов стікає не з небес, а з ран
удосвіта — крізь вовну — голосами,
що в серпні задихаються над нами.

Не так! Це танець лиш, і він — Іван.

Найтоншу свічку від стихії

в сорок

на Стрітення я вперше посвятив —
до Спаса, до моїх серпневих днів.

Та в ніч із понеділка на вівторок —

на великодний випали сніги
й карпатські храми замело під ранок,
мов до Різдва воскрес...

Це знав Стефаник.

Це стан стихії. Стиль її слуги.

Сніг перейшов у дощ, в грозу... Вночі
заметушились ті, що йшли зі свята.

Є звичай предків шкуру вивертати.
Обагрену — здалося при свічі

свяченій... Захисти і відпливи
в цих водах! Серед ночі заховай цю
нечисту міцку... Згасни серед танцю!
Тікай від пастки мертвих і живих!

Найперший промінь врятував, як гріх,
з тьми вихопив серпневий вилом лісу,
цю музику терпку. І я підвівся,
немовби за наказом: до своїх!