Опубліковано 13 травня 2019*
Сьогодні Володимир Зеленський в день 9 травня, основного пропагандистського свята країни-аґресора, видав жалісний пост про відвідування могили свого діда Семена Івановича (Ізраїлевича) Зеленського. На жаль, біографія його родича недоступна для широких мас. І навряд чи коли буде доступна, якщо, звісно, пропаґандисти Зеленського швиденько не наваяють якусь історію. Ми не знаємо, яким солдатом був дід Зеленського, але криворіжці точно знають, що Семен Іванович Зеленський був одним з великих ментовських чинів у Кривому Розі в повоєнний час (заст. начальника відділу карного розшуку УВС). І саме він як один з керівників МВС несе відповідальність за розстріл криворіжців під час повстання в 1963 році. Після тих подій Семен Зеленський був нагороджений (підвищений до полковника).
Все почалося 16 червня за спроби затримання напідпитку солдата п'яним ментом. При спробі затримати солдата, мусора відкрили вогонь по натовпу, в якому він намагався сховатися, поранивши випадкових перехожих. Після затримання, його жорстко били і не викликали медиків. Обурена юрба зібралася біля будівлі РВВС з вимогою звільнити солдата і покарати ментів, винних у порушенні законів.
У повстанні брали участь кілька тисяч осіб з 16 по 18 червня. Тільки з прибуттям солдат з танкової дивізії і внутрішніх військ з Дніпропетровська 18 червня, розпочався фінальний етап розгону і розстрілу протестувальників. Всю ніч 18 числа у районі Соцгород гриміли постріли. Тоді за офіційними даними, ментами вбито 7 чоловік, 15 поранено. Очевидці розповідають, що студенти педінституту в общаге рятувалися від куль закриваючи вікна матрацами.
Однак медики розповідали, що в лікарнях було мінімум 200 поранених і покалічених.
Ось як описуються хроніки тих днів в статті " Червневий бунт 1963 року в Кривому Розі: урок історії, який може ще повторитися" http://argumentua.com/stati/iyunskii-bunt-1963-goda-v-krivom-roge-urok-istorii-kotoryi-mozhet-eshche-povtoritsya, де було виділено три етапи:
"Перший - мирний виступ невеликої групи людей і переростання його в масові заворушення з чітко вираженими вимогами.
Все почалося з того, що пасажири, які їхали в трамваї, виступили проти п'яного солдата Тараненка, який повертався з відпустки. Він курив сигарету, пускав дим в обличчя дівчини. На вимогу пасажирів міліціонер Панченко зробив зауваження, і військовий перестав хуліганити. Але тут трапився парадокс. Міліціонер, теж будучи напідпитку, сам допустив порушення закону: на зупинці став затримувати солдата. Цього він не мав права робити, тому що воеенослужащего міг затримувати тільки військовий патруль (3,67).
На допомогу міліціонеру прийшли його колеги, які чергували на проспекті Металургів. Солдат почав тікати, міліціонери застосували зброю, поранили юнака і дівчину (хтось викликав швидку допомогу, поранених відправили до лікарні). Коли представника армії впіймали, грубо потягли до відділку, настрій людей змінилися. Тепер вони стали захищати солдата, вимагаючи відпустити його. У такій ситуації вони виступали не як хулігани (так їх характеризували на партійних засіданнях) (2,347), а правозахисники.
У міліції з солдатом надійшли грубо, над ним знущалися.
Звістка про те, що міліціонери заарештували і б'ють солдата, проливають людську кров, миттю облетіла весь квартал міста. У міліції зібрався великий натовп людей, яка швидко росла. Їх обурення ще більше посилилося, коли вони дізналися про нові факти жорстокості міліціонерів Сташкевич і Хандоса.
Разом зі своїм начальником Майстріком вони не дозволили лікарю перев'язати рану потерпілому (швидку викликала сторож Музиченко). Юнаки зупинили автомобіль, на руках підняли і віднесли його назад. Вони змусили бездушних садистів виконувати свої обов'язки (2,104). Медична допомога була надана.
Тепер вже добре видно, що трудящі виступили як справжні правозахисники. Вони протестували проти порушення законів і кровопролиття, нелюдського ставлення до людей. Правозахисний рух стало масовим. Були сформульовані його програмні вимоги: негайно покарати правопорушників і винуватців кривавої трагедії, не допускати подібного в майбутньому.
Оскільки міліцейська влада намагалася приховати правду про свої злочини, було вирішено звернутися до верхів. Правозахисниками було створено ініціативну групу (прізвища її членів і керівника не вдалося встановити). Група звернулася з телеграмою до уряду і особисто до М.Хрущова.
Її змістом були вищеназвані вимоги. Журналіст Пономарьов-Беседін пише, що натовп захопив телеграф, намагалася зв'язатися з самим Хрущовим (10). В партійних документах про це ані слова (можливо, свідомо). Зі спогадів ж видно, що ніякого захоплення не було. Йдеться лише про посилку телеграми. Ставлення до телеграми показало, що коло порушників закону збільшився.
Виконуючий обов'язки прокурора міста Закоморний заборонив її відсилати (34,7). Таке беззаконня викликало обурення не тільки правозахисників, а й представників влади. Начальник Криворізького комітету безпеки Н.Ф.Кучма виступив проти таких незаконних дій. Нарешті, інформація про події була доставлена в Москву спеціальним літаком. Це зробив один з керівників правоохоронних органів Т.М.Афанасьев (34,7).
Як тільки в урядових колах стало відомо про події в Кривому Розі, секретар обкому КП України Толубеев відправив сюди групу керівних працівників для вжиття заходів. З Києва прибули представники ЦК партії. Такими заходами, які могли задовольнити правозахисників, повинні бути тільки одні - зняття з них обвинувачень у хуліганстві, визнання як рівноправних партнерів для переговорів і виконання викладених в телеграмі вимог засудження правопорушень і негайного покарання злочинців, арешт і віддання під їх суду з повідомленням про це у пресі і по радіо. На інших умовах повсталі не бажали припиняти боротьбу.
В партійних документах замовчуються ці вимоги трудящих, їх мирна ініціатива, спроба зв'язатися з самим Хрущовим. У них підкреслюється, що розгніваний натовп вимагала видати злочинців для самосуду (2,161). Можливо, в натовпі і були такі - окремі - вигуки, але не вони визначали настрій всіх людей.
Влада обіцяла розібратися, але дієвих, швидких заходів у цьому напрямку не приймала. Республіканські та обласні керівники, місцеві діячі (люди ставилися до них доброзичливо, про це також йдеться в документах (2,106)) йшли в народ і розповідали, що приїхала бригада ЦК КПУ, ведеться слідство, винні будуть покарані, просили і благали розійтися, що не збиратися, припинити підтримувати хуліганів (2,106).
Мітингувальники таким заявам не довіряли, вони були переконані, що серед них хуліганів немає; вони знали про факти, які свідчили, що готується розправа над ними. І все ж поведінку людей мало мирний характер, що спостерігався 16-го і більше половини 17-гоапреля.
«Протягом дня, - йдеться в одному з виступів на розширеному засіданні бюро обкому, - люди все прибували. Обурення натовпу наростало. Але все-таки натовп мала мирний настрій »(2.105). Ця цитата свідчить, що правозахисний рух з самого початку і протягом майже всіх цих днів мало мирний характер. Коли ми говоримо про це, то маємо на увазі мирна поведінка маніфестантів. Вони апелювали до влади, до самого Хрущова (телеграма) з проханням вжити заходів. І терпляче чекали їх, незважаючи на кровопролиття, побиття і т.д.
Другий етап проходив у формі гострих зіткнень трудящих з владними структурами. В цей час демонстранти, у відповідь на провокації міліції, стали застосовувати каміння (основна зброя пролетаріату), биту цеглу, в зіткненнях з міліціонерами пускали в хід кулаки, особливо коли вони стали застосовувати таке нововведення Хрущова, як гумові кийки.
Вперше робочі вдалися до силових методів під час зустрічі з заступником республіканського прокурора (прізвище встановити на вдалося). Він вирішив вплинути на мітингуючих авторитетом своєї посади, нагадуючи людям про кримінальному кодексі. Йому радили не робити цього, тому що це призведе до ще більшого загострення обстановки. Але він не послухав і виступив з промовою з балкона (36) (інші говорять, що він виступав з бульдозера, яким закрили прохід в приміщення міліції (34)).
У своєму виступі він паплюжив хуліганів, які підбили людей на дії проти влади, обіцяв їх виявити і жорстоко покарати. Закликав слухатися не злочинець, а його, представника закону. Це викликало загальне обурення мітингувальників. І тут вперше хтось кинув камінь, який розбив високому чиновнику окуляри і поранив голову. Терміново викликали нейрохірурга і відправили постраждалого літаком до Києва (36).
Після цього в керівних колах остаточно сформувалася думка, що виступ трудящих мало хуліганський характер, що з ними потрібно розмовляти силою закону. Ця думка зробила очевидний вплив і на керівників міліцейських органів. Про це свідчить подальший розвиток подій.
Людей, які підняли бунт, вражала дволикість представників влади. З одного боку, вони обіцяли об'єктивно розібратися, ішли в натовп і там закликали до спокійного вирішення конфлікту, а з іншого боку готували розправу. З усього міста прибували міліцейські підрозділи.
Вони були зосереджені в Палаці культури металургів. В кінцевому рахунку, як показує полковник Чорний, їх зібралося близько 500. Прибуття кожного нового підрозділу викликало зростання обурення демонстрантів. Про це свідчить партійний документ. «Обурення натовпу помітно посилилося, коли був викликаний наряд міліції. З боку міліції стали застосовуватися гумові палиці, почалася стрілянина, в результаті було поранено невинні люди.
Натовп була розсіяна, але вона затаїла злість »(2,106). У документах не говориться, хто був ініціатором цієї стрілянини. Полковник О.Чорний пише, що це був підполковник В.І.Огурцов, відповідальний за гарнізону. Він теж грубо порушив закон, вийшов на роботу в цивільному одязі. Коли молоді правозахисники не послухали його команди розійтися, він дав команду застосувати зброю. Пролунали постріли - кілька громадян були поранені (34,10).
Директор заводу М.С.Галатов провів нараду дружинників (т.зв. «добровільна народна дружина» - громадянське формування помічників міліції; «А») (заводська дружина була найбільшою в місті. Зал, де вони збиралися, вміщував до 1000 чоловік і був переповнений (36.)), партійних і комсомольських активістів, готував їх до розправи над своїми ж робітниками, давав інструкції, як і чим озброюватися. Як вони діяли, буде видно далі (21). Люди це бачили, але відступати не бажали, тому що вдихнули повітря свободи.
Вранці 17 червня стали збиратися невеликі групи, які з часом збільшувалися. «На другий день, - йдеться в партійному документі, - у дворі районного відділу міліції увесь час перебували люди, обмінюючись думками про те, що трапилося, але в другій половині дня зібралася досить велика група людей, які вимагали видачі міліціонерів, які застосували зброю» (2,198).
Досить було вжити заходів, викладені в телеграмі, і конфлікт був би вичерпаний. Але і на цей раз нічого не робилося. У розгніваної натовпі поширилася чутка про смерть поранених дівчата та хлопці. Представників від мітингу возили в лікарню, вони побачили, що поранені живі і в доброму здоров'ї. Це не заспокоїло людей (2,105).
Деякі факти свідчать, що з ними можна було домовитися. П.Саворскій (він був тоді першим секретарем райкому) у своїх спогадах пише, що він разом з секретарем міськкому партії Ф.Пічужкіним намагалися відвести людей від міліції на стадіон. Вони охоче пішли на це. Там в ході гострих суперечок було обіцяно виконати їх вимоги. Люди почали розходитися (36).
Але тут сталося непередбачене. Всі плани мирного врегулювання провалилися. У палац культури подзвонив заступник начальника УВС підполковник В.І.Юсупов. Трубку взяв О.І.Черний. Було наказано розділити резерв на два загони і рухатися до міліційного відділку, заблокувати всі виходи. Озброєні міліціонери швидко вишикувались і рушили по проспекту Металургів на місце певної дислокації. Але цього не сталося.
Юнаки освистали їх і стали кидати в них камінням. Пізніше полковник Чорний розповідав, що йому довелося пройти через всілякі військові труднощі і визволяти Будапешт, але такої ганьби він не переживав ніколи.
Заблокувавши виходи до арки, підрозділ Соболєва перекрило всі підходи з тильної сторони. А їхні колеги - підходи з вулиці Революційної (тоді там різних прибудов не було). Юрба прорвала міліцейські заслони. Виникла загроза рукопашного бою. Частини командирів і рядових міліціонерів довелося відступити і рятуватися в приміщенні міліції (близько 100 чоловік). Інші бігли хто куди, їх доганяли і били. Серед міліціонерів були поранені.
Для розгону маніфестантів спробували використовувати пожежну машину. Хтось каже, що людей поливали водою, а інші, що тільки хотіли. Але спроба не вдалася. Бунтівники перерізали шланги, перевернули автомобіль, закрили всі крани. Водія не чіпали, і він пішов додому. Беззбройний натовп (якщо не брати до уваги бита цегла і камені) розвіяло майже півтисячний підрозділ міліції на чолі з полковником і підполковником. І це після вчорашнього застосування міліцією зброї! (34) Зрозуміло, що результати переговорів втратили сенс.
Міліція, посилаючи сигнали про порятунок, чекала підкріплення. Ще раніше, відчуваючи небезпеку, керівники області та міста просили М.С.Хрущова дозволу використовувати війська. Тут особливу активність проявили секретар обкому Чебриков та обласний прокурор Чубар. Раз по раз вони дзвонили в Москву на предмет своїх клопотань. Як вони зраділи, коли дізналися, що в Соцгороде вирушили підрозділи місцевої танкової частини! А з Дніпропетровська на автомобілях - воїни внутрішніх військ. Армія йшла на Кривий Ріг, воювати з беззбройним народом.
А тим часом прибув новий підрозділ міліції, яке повинно було допомогти оточеним. Але прибулі також були змушені сховатися за дверима відділення міліції. Прибуття підмоги ще більше розлютило повстанців. Вони кидали каміння у вікна, стали проникати в приміщення райвідділу, викидати на вулицю сейфи, документи, палити їх. Це видовище було гнітючим, воно супроводжувалося вигуками, криками (34,10). Полковник Чорний згадує, що у повстанців була зброя. Але офіційні документи це не підтверджують.
Міліціонери з кабінетів перебралися в коридор, зачинили двері і забарикадувалися. Був перерізаний кабель телефонного зв'язку. Двічі бунтівники штурмували двері. Представляли вони, що їх очікувало, якби вони прорвалися? Вони були беззбройні, а їх противники озброєні до зубів. Чи думали вони, що йдуть на вірну смерть? Вочевидь, що їх охопив азарт людей, що звільнилися від страху і билися на барикадах.
Скільки людей брало участь в подіях? Іван Глінка називає цифру 600 (12,4). Свідоцтва багатьох очевидців говорять, що їх було набагато більше (15,26,24). Вся територія, підходи і виходи, прилеглі двори були заповнені, їх було більше тисячі. Пономарьов-Беседін вірно пише, що на мітинг прибували люди з інших районів. Він зазначає, що присутніх було кілька тисяч. (10)
Саме в цей час міліціонери, які сховалися в підвалі, через вікна почали стріляти в натовп. Були вбиті і поранені. Скільки? Про це розповімо далі.
Пономарьов-Беседін пише, що Соцмісто буквально вибухнув; був захоплений телеграф, переверталися і підпалювали міліцейські і пожежні машини, люди били міліціонерів. Дійсно, міліціонерів били, і їм стало небезпечно з'являтися на вулицях. Що стосується інших фактів, то це перебільшення. Були спалені 2 мотоцикла, перевернута пожежна машина, порізані її шланги, вогнем знищено частину меблів, вибиті вікна (2,106).
Вранці була викликана бригада житлового управління, яка швидко ліквідувала пошкодження (2,106; 36). Люди, які приходили, майже нічого не помічали (42). Міліція (очевидно малися на увазі тактичні міркування) більше в це приміщення не поверталася, їй було виділено іншу будівлю.
Але повернемося до баталії на Соцгороде. Оточених в будинку охопили панічні настрої. Серед них були не тільки криворізькі міліціонери, а й інші представники влади. Наприклад зав.відділом обкому Божко, начальник обласного управління, генерал Мельник, прокурор області Чубар. Їм дійсно загрожувала сумна перспектива. Хоча заколотникам і не вигідно було підпалювати приміщення, тому що верхні поверхи цієї будівлі були їх житлом.
Дійшли чутки про інших виступах, дійсно хуліганського характеру. Про це пише в своїх спогадах полковник Коваль. Коли вся криворізька міліція була мобілізована на Соцмісто, в районах майже не залишилося міліціонерів. Справжні кримінальні елементи почали грабувати магазини, перехожих (19).
Охоплені панікою представники правлячої еліти стали думати про порятунок. Деякі з них переодяглися в жіночий одяг і через вікно другого поверху втекли. Паніка вщухла, коли стало відомо, що в місто направлені війська. Таким чином, проти повсталих виник єдиний фронт армії, міліції, дружинників, партійного керівництва. Керувала їх діями бригада ЦК КПУ, яку очолював другий секретар обкому Чебриков, йому допомагав перший секретар міськкому Олейніков, який покинув Московський пленум і повернувся в місто (17; 36).
Розпочався третій етап правозахисного руху, його розгром, безжальна розправа.
З прибуттям солдат засіли в приміщенні міліції приготувалися до атаки. За сигналом, з криками «Ура» відкрили всі двері, оволоділи кабінетами, через вікно вискакували надвір, стали хапати всіх підряд (43), заарештовувати і відправляти в управління ВД міста по вулиці Леніна.
Солдати внутрішніх військ зняли ремені і ними били бунтівників по чім попало. Їм допомагали дружинники, як пише П.К.Саворскій, теж озброєні ременями. Є свідчення, що вони застосовували обрізки труб, арматуру, які були загорнуті в папір або ганчір'я (21). Багато правозахисників було сфотографовані, щоб довести їх участь у подіях (22). Солдати танкових військ несли патрульну службу на вулицях, по кілька разів перевіряли кожного, хто входив в цей район або виходив з нього (22).
За офіційними даними, було вбито 4, поранено 15 (12, 4) людина. Двоє поранених перебували в тяжкому стані. Для їх порятунку з Києва був викликаний професор (2, 106).
Очевидно, що і ці дані занижені. В усній бесіді, перед тим, як написати спогади, П.К.Саворскій сказав, що тільки з вікон підвалу було вбито 7 чоловік. Такі ж дані називає і газета «Хроніка» (10).
Ветеран металургійного інституту Е.І.Лебедіна, яка чергувала в ті дні, розповідала, що у неї склалося враження, ніби почалася війна. Стрілянина тривала всю ніч (18., 27.). Небезпека була і для жителів усіх будинків. Студенти педінституту рятувалися, закривши вікна матрацами (35). До сих пір можна почути розповідь про хлопчика, який вийшов на балкон і був застрелений (ходить версія і про дівчинку).
Під час масових арештів та побиття 86 чоловік були арештовані, 36 отримали важкі травми (2, 6). Всі люди були приголомшені такою розправою. Доцент Скиба С.М. пише, що все його 8 дядьків, які працювали на різних підприємствах, говорили про це з великим сумом (31). Тоді на вулицях можна було побачити побитих, закривавлених людей (18). Серед медиків досі існує думка, що тоді по лікарнях було розміщено близько 200 поранених і покалічених.
Через три дні відбувся похорон убитих. Полковник В.Р.Фесенко згадує, що партійна і державна влада боялися, що в цей час відбудуться нові заворушення. Але жорстока розправа над людьми настільки їх деморалізувала, що заворушень не було (38, 2).
Але правозахисників чекали ще більші випробування. Ганебним було те, що ці мужні і благородні люди, які ризикували життям заради законності і правопорядку, проти нелюдського ставлення до людей, навіть комуністи і комсомольці, були охарактеризовані як хулігани, і це клеймо лежить на них до сих пір. Це видно з постанови ЦК КП України «Про порушення правопорядку і хуліганські прояви в Кривому Розі». В такому дусі приймали постанови та інші інстанції.
Всі вони вимагали покарати учасників тих подій, як хуліганів. «Прокурору Чубарю, - йдеться в постанові бюро обкому, - В найкоротші терміни провести слідство щодо виявлення активних учасників хуліганських дій, притягнути їх до кримінальної відповідальності» (2, 348). Всього 41 громадян були засуджені, як злісні хулігани, яких до цього злочину підштовхнуло пияцтво. "
* Володимир Мартинюк: Інтернет-оператор не пропускає з'єднання з цим сайтом - при цьому бреше що сайт сам "не хоче" зі мною спілкуватися. Причина - виконання судового рішення про блокування цього сайту за публікацію статті про придушення заворушень у Кривому Розі у 1963 році і роль у цьому Семена Зеленського - зам начальника карного розшуку міста і діда нинішнього Президента.
