Річка Синюха. Рідні Маланюкові місця...
Євген Маланюк
З Нью-Йоркських нотатників
З Нью-Йоркських нотатників
Для всіх нас було ясно, що Мама догорає. Але смерть, навіть сподівана, приходить завжди несподівано.
Був гарячий липневий день, який пройшов якось дуже рухливо у мене: певно, зрана був з Володікіним (малярем) на етюдах, може, скочив коротко на обід, а увечері було якесь товариство, пікнік, десь в природі (на річці, в степу). Я пізно повернувся голодний і хапливо їв в їдальні холодну вечерю. Раптом вбігає з сусідньої кімнати, від мами, Батько і якось стиснутим , не своїм голосом кричить: "Вона вмирає! Мама наша вмирає!" Я кинувся до Мами. Бабуня, яка ніколи не тратила притомности, тоном наказу сказала: "Хай підійдуть діти - вона благословить!" Дійсно, Мама поклала руку на голови нам по черзі. Перехрестити вона вже не могла. Вона лише - з останніх сил - подивилася на нас і в тім зорі було все: прощання, тривога, непевність за нас, біль (як завжди в Маминих очах) і близькість того порогу, за яким Вічність. Це тривало коротко, може, дві-три хвилини. Видно було, що вона якби спішила. Потім груди в неї кілька разів сильно й прискорено піднеслися і - упали. Заридав Батько.
Дивно: я не плакав. Плакали брати, особливо голосно - середній - Онисим, плакав жалісно, по-дитячому Сергій, той, що за 8 літ пішов слідами Мами, найбільш одідичивши її сухоти, совітським голодом приспішені до чвалу. Я інстинктивно (в моменти розпачу - завжди природа найліпший лік) вийшов в ніч. Ніч була урочисто-спокійна, щедро-запашна, зоряно-безмежна, як космічний храм. Я питався сузір, мудрої величі ночі, пахощів таємничої землі, але відповіді не було. Відповідь - незадовго вже лежала, мармурово-біла й мармурово-нерухома, на великім столі, який на Великдень був звичайно заставлюваний багатими й священними плодами землі: хлібом, вином і туками.
Обличчя Мами було цілком спокійне, якби задоволене й зі зниклими зморшками - відмолоділе.
Батько вражав страшною маскою зсудомленого обличчя. Бабуня схилялась до голови Мами й починала свій плач, ще тихий, ще занадто de profundio*, щоб бути тільки обрядовим. Брати дивились здаля очима, в яких застиг і біль, і жах, і образ таїни, вперше в нашім житті такої близької.
Єдино Дід, зовсім не розгублений, якось діловито розпалював ладан, проказував свої, йому одному відомі молитви, ставив біля підголів'я свячену воду.
Він знову - по святі Різдва був головою і Первосвящеником Роду.
10.03.54
Був гарячий липневий день, який пройшов якось дуже рухливо у мене: певно, зрана був з Володікіним (малярем) на етюдах, може, скочив коротко на обід, а увечері було якесь товариство, пікнік, десь в природі (на річці, в степу). Я пізно повернувся голодний і хапливо їв в їдальні холодну вечерю. Раптом вбігає з сусідньої кімнати, від мами, Батько і якось стиснутим , не своїм голосом кричить: "Вона вмирає! Мама наша вмирає!" Я кинувся до Мами. Бабуня, яка ніколи не тратила притомности, тоном наказу сказала: "Хай підійдуть діти - вона благословить!" Дійсно, Мама поклала руку на голови нам по черзі. Перехрестити вона вже не могла. Вона лише - з останніх сил - подивилася на нас і в тім зорі було все: прощання, тривога, непевність за нас, біль (як завжди в Маминих очах) і близькість того порогу, за яким Вічність. Це тривало коротко, може, дві-три хвилини. Видно було, що вона якби спішила. Потім груди в неї кілька разів сильно й прискорено піднеслися і - упали. Заридав Батько.
Дивно: я не плакав. Плакали брати, особливо голосно - середній - Онисим, плакав жалісно, по-дитячому Сергій, той, що за 8 літ пішов слідами Мами, найбільш одідичивши її сухоти, совітським голодом приспішені до чвалу. Я інстинктивно (в моменти розпачу - завжди природа найліпший лік) вийшов в ніч. Ніч була урочисто-спокійна, щедро-запашна, зоряно-безмежна, як космічний храм. Я питався сузір, мудрої величі ночі, пахощів таємничої землі, але відповіді не було. Відповідь - незадовго вже лежала, мармурово-біла й мармурово-нерухома, на великім столі, який на Великдень був звичайно заставлюваний багатими й священними плодами землі: хлібом, вином і туками.
Обличчя Мами було цілком спокійне, якби задоволене й зі зниклими зморшками - відмолоділе.
Батько вражав страшною маскою зсудомленого обличчя. Бабуня схилялась до голови Мами й починала свій плач, ще тихий, ще занадто de profundio*, щоб бути тільки обрядовим. Брати дивились здаля очима, в яких застиг і біль, і жах, і образ таїни, вперше в нашім житті такої близької.
Єдино Дід, зовсім не розгублений, якось діловито розпалював ладан, проказував свої, йому одному відомі молитви, ставив біля підголів'я свячену воду.
Він знову - по святі Різдва був головою і Первосвящеником Роду.
10.03.54
* Глибокий, найнижчий бас (муз.).
Мама Євгена звалася Гликерією, була вона донькою чорногорця Якова Стоянова, військовика з сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина ІІ, поруч німців і болгар, для колонізації земель колишніх Вольностей Запорізьких. Вона народилася 1880 року, а Євген Маланюк 1897 року, коли їй було лише 17 років... Померла вона 1913-го, мавши від роду 33 роки. Не мав довгого віку й батько Євгена. Филимон Маланюк народився 1875 року, а помер у 1917 році — проживши на цім світі 42 роки.
