Василь Симоненко
* 8 січня 1935, село Біївці, Лубенщина — † 13 грудня 1963, Черкаси
* 8 січня 1935, село Біївці, Лубенщина — † 13 грудня 1963, Черкаси
МОНОЛОГ ПЕРЕД ІКОНАМИ
Давно, давно лампадка вже не блима,
А в хаті тихо й світло, як в раю.
Холодними, бездумними очима
Ви в долю заглядаєте мою.
Мене вам покарати вже несила —
На вільну душу ланцюгів нема:
Моє нещастя правда покосила,
Зітнула кривду лезами ума.
Якби, святі, я зміг вас розбудити,
Якби, святі, ви не були сліпі,
Я вас повів би по новому світі
Без єзуїтів, ксьондзів і попів.
Ну що ви бачили? Вам кланялися сохи,
Молилася мотига і сапа.
Ви — чорні ідоли жорстокої епохи,
Порадники лукавого попа.
На покуті недовго вам стояти —
Холодні ви, байдужі і німі.
Ви обіцяли рай нам дарувати —
Живіть, будь ласка, в ньому ви самі!
А нам і на землі живеться — слава Богу!
А нам і на землі роботи вистача!
І стеле день ясний мені ясну дорогу,
І в душу ллє тепло усмішка Ілліча.
Але раптом — що я бачу,
Це ж ікона плаче!
Німба в неї вже немає —
Лиш волосся русе,
Полилися справжні сльози
Із очей Ісуса.
А в хаті тихо й світло, як в раю.
Холодними, бездумними очима
Ви в долю заглядаєте мою.
Мене вам покарати вже несила —
На вільну душу ланцюгів нема:
Моє нещастя правда покосила,
Зітнула кривду лезами ума.
Якби, святі, я зміг вас розбудити,
Якби, святі, ви не були сліпі,
Я вас повів би по новому світі
Без єзуїтів, ксьондзів і попів.
Ну що ви бачили? Вам кланялися сохи,
Молилася мотига і сапа.
Ви — чорні ідоли жорстокої епохи,
Порадники лукавого попа.
На покуті недовго вам стояти —
Холодні ви, байдужі і німі.
Ви обіцяли рай нам дарувати —
Живіть, будь ласка, в ньому ви самі!
А нам і на землі живеться — слава Богу!
А нам і на землі роботи вистача!
І стеле день ясний мені ясну дорогу,
І в душу ллє тепло усмішка Ілліча.
Але раптом — що я бачу,
Це ж ікона плаче!
Німба в неї вже немає —
Лиш волосся русе,
Полилися справжні сльози
Із очей Ісуса.
ПЛАЧ ІСУСА
“Мене у соломі родила мати —
покритка вона була.
Ніколи я Богом не мріяв стати,
легенда на небо мене завела.
І справді —
маленьким я спав у яслах,
і диханням гріли мене воли,
а влітку ми їх на потоці пасли,
бо ми ж наймитами були.
Зніми з мене німба й попівську рясу,
кадила й жертовні у землю втопчи,
і стану я жить, як легенда прекрасна,
як мрія наївна про сонце вночі.
Мене розпинали катам на догоду,
мене єзуїтська точила іржа,
а я був звичайний
хлопчисько з народу,
і людям ніколи
я зла не бажав.
Я сам був у пана й попа у неволі —
дві тисячі років у їхнім ярмі!
Вже мозок і руки у мене кволі
і тіло засохло в небесній тюрмі.
Зірви з мене німба й попівську рясу,
та в шию із хати мене не жени —
я хочу в ній жить, як легенда прекрасна,
як мрія про світло з імли-давнини”.
Мені було не сумно
і не смішно,
я думав і щипав уявний вус,
коли на покуті нестримно і невтішно
ридав одурений Ісус.
Я не спішив його прогнати з хати,
пустити по морозу босоніж.
Я вирішив у діда запитати —
хай скаже він, йому видніш.
покритка вона була.
Ніколи я Богом не мріяв стати,
легенда на небо мене завела.
І справді —
маленьким я спав у яслах,
і диханням гріли мене воли,
а влітку ми їх на потоці пасли,
бо ми ж наймитами були.
Зніми з мене німба й попівську рясу,
кадила й жертовні у землю втопчи,
і стану я жить, як легенда прекрасна,
як мрія наївна про сонце вночі.
Мене розпинали катам на догоду,
мене єзуїтська точила іржа,
а я був звичайний
хлопчисько з народу,
і людям ніколи
я зла не бажав.
Я сам був у пана й попа у неволі —
дві тисячі років у їхнім ярмі!
Вже мозок і руки у мене кволі
і тіло засохло в небесній тюрмі.
Зірви з мене німба й попівську рясу,
та в шию із хати мене не жени —
я хочу в ній жить, як легенда прекрасна,
як мрія про світло з імли-давнини”.
Мені було не сумно
і не смішно,
я думав і щипав уявний вус,
коли на покуті нестримно і невтішно
ридав одурений Ісус.
Я не спішив його прогнати з хати,
пустити по морозу босоніж.
Я вирішив у діда запитати —
хай скаже він, йому видніш.
ДІДОВА ВІДПОВІДЬ ІСУСОВІ
“Ти хочеш, Ісусе, легендою стати,
бажаєш обшкрябати з себе брехню,
щоб люди тебе називали братом
і гріли тебе біля серця-вогню.
Послухай нехитру, немудру мову,
скажу, як умію, — чого тобі ще?
У мене від кожного блудного слова
у серці червоний клекоче щем.
Було нас чотири брати,
найменший між ними — я.
І дружна була, й завзята
козацька наша сім’я.
Косить Щербані уміли,
валити сокирами ліс.
І вже як робили діло,
то заздрив і Бог, і біс.
Русяві були і чорні,
по пуду — кожен кулак.
Були вайлуваті й моторні,
до праці — кожен мастак.
Мав сильну і горду вдачу
наш батько Щербань Трохим.
Умів так давати здачі,
що всі рахувалися з ним.
Якось ми до столу сіли
кружляти батрацьке питво.
До нас тоді піп Гаврило
зайшов “святкувать” Різдво.
Чарчин осушивши з вісім,
до батька звернувсь отець:
— Хай хлопці сьогодні з лісу
мені привезуть дровець. —
І звівся обурений тато,
окинув очима всіх:
“Ти ж знаєш, попе,
на свято
робить православним —
гріх!”
А батюшка вицідив з рота:
— На свято — гріх без борщу…
Я вам заплачу за роботу —
хлопцям цей гріх прощу. —
І знову сказали тато:
“Нехай вас цілує кат!
Невже для моїх чубатих
у Бога немає й свят?
Іди собі, попе, додому
і добре затям слова:
хлопці поїдуть по дрова
тільки після Різдва!”
Розгнівався піп Гаврило
і крикнув тоді зі зла:
— Узнаєш мою ще силу!.. —
Та й вискочив з-за стола…
І справді, попівську злобу
побачили ми в жнива.
Ходила тоді хвороба
якась по селу нова.
Усе вона, люта, зжерла —
від усмішок до пісень.
Три брати моїх умерли
у літній гарячий день.
А піп, розметавши брови,
до тата сказав крізь сміх:
— Хай спершу з’їздять по дрова,
тоді поховаю їх… —
Гнітюча злоба зміїна
нависла над батьком моїм —
уперше став на коліна
гордий батрак Трохим.
Я бачив: за три дні в тата
посивіла геть голова.
Три дні синів не виносили з хати,
а в полі були жнива…
Та знає і відчай міру,
мій тато її знайшов —
під полу узяв сокиру
й просити попа пішов.
Умерло село на годину,
ніхто не відкрив повік,
як батько мій за чуприну
до хати попа волік.
Сказав неймовірно тихо,
і голос, як дзвін, загув:
“Ховайте, бо буде лихо…
Я жарти навік забув”.
А потім всю ніч до знемоги
кричав біля трьох могил!
— Немає на небі Бога!
Немає в каміння крил!..—
Не слухав мідяного дзвону,
що ранком до церкви зганяв —
на дровітню клав ікони
й сокиру в лоби вганяв.
Ти хочеш, Ісусе, легендою бути,
ти хочеш, Ісусе, щоб ми,
напившись твоєї отрути,
обмили тебе
слізьми?
Не вірте йому, онуки, —
він плакав уже не раз.
Сьогодні шкіру міняє гадюка,
аби одурити вас.
На тих, хто повірить в нього,
хто знову за ним піде,
прокляття замучених Богом,
одурених предків впаде”.
бажаєш обшкрябати з себе брехню,
щоб люди тебе називали братом
і гріли тебе біля серця-вогню.
Послухай нехитру, немудру мову,
скажу, як умію, — чого тобі ще?
У мене від кожного блудного слова
у серці червоний клекоче щем.
Було нас чотири брати,
найменший між ними — я.
І дружна була, й завзята
козацька наша сім’я.
Косить Щербані уміли,
валити сокирами ліс.
І вже як робили діло,
то заздрив і Бог, і біс.
Русяві були і чорні,
по пуду — кожен кулак.
Були вайлуваті й моторні,
до праці — кожен мастак.
Мав сильну і горду вдачу
наш батько Щербань Трохим.
Умів так давати здачі,
що всі рахувалися з ним.
Якось ми до столу сіли
кружляти батрацьке питво.
До нас тоді піп Гаврило
зайшов “святкувать” Різдво.
Чарчин осушивши з вісім,
до батька звернувсь отець:
— Хай хлопці сьогодні з лісу
мені привезуть дровець. —
І звівся обурений тато,
окинув очима всіх:
“Ти ж знаєш, попе,
на свято
робить православним —
гріх!”
А батюшка вицідив з рота:
— На свято — гріх без борщу…
Я вам заплачу за роботу —
хлопцям цей гріх прощу. —
І знову сказали тато:
“Нехай вас цілує кат!
Невже для моїх чубатих
у Бога немає й свят?
Іди собі, попе, додому
і добре затям слова:
хлопці поїдуть по дрова
тільки після Різдва!”
Розгнівався піп Гаврило
і крикнув тоді зі зла:
— Узнаєш мою ще силу!.. —
Та й вискочив з-за стола…
І справді, попівську злобу
побачили ми в жнива.
Ходила тоді хвороба
якась по селу нова.
Усе вона, люта, зжерла —
від усмішок до пісень.
Три брати моїх умерли
у літній гарячий день.
А піп, розметавши брови,
до тата сказав крізь сміх:
— Хай спершу з’їздять по дрова,
тоді поховаю їх… —
Гнітюча злоба зміїна
нависла над батьком моїм —
уперше став на коліна
гордий батрак Трохим.
Я бачив: за три дні в тата
посивіла геть голова.
Три дні синів не виносили з хати,
а в полі були жнива…
Та знає і відчай міру,
мій тато її знайшов —
під полу узяв сокиру
й просити попа пішов.
Умерло село на годину,
ніхто не відкрив повік,
як батько мій за чуприну
до хати попа волік.
Сказав неймовірно тихо,
і голос, як дзвін, загув:
“Ховайте, бо буде лихо…
Я жарти навік забув”.
А потім всю ніч до знемоги
кричав біля трьох могил!
— Немає на небі Бога!
Немає в каміння крил!..—
Не слухав мідяного дзвону,
що ранком до церкви зганяв —
на дровітню клав ікони
й сокиру в лоби вганяв.
Ти хочеш, Ісусе, легендою бути,
ти хочеш, Ісусе, щоб ми,
напившись твоєї отрути,
обмили тебе
слізьми?
Не вірте йому, онуки, —
він плакав уже не раз.
Сьогодні шкіру міняє гадюка,
аби одурити вас.
На тих, хто повірить в нього,
хто знову за ним піде,
прокляття замучених Богом,
одурених предків впаде”.
Ти слухав, Ісусе, промову діда?
Вона мені мозок на клапті рве —
століття тяжка обида
у серці моїм живе.
Ісусе!
Плакати годі,
не треба дощу з очей!
Давно ти зрадив народу —
будь проклят
ім’ям людей!
Вона мені мозок на клапті рве —
століття тяжка обида
у серці моїм живе.
Ісусе!
Плакати годі,
не треба дощу з очей!
Давно ти зрадив народу —
будь проклят
ім’ям людей!
Весна, 1961
ДІД УМЕР
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
* * *
Прощай, мій зошите!
Спасибі тобі, друже,
Що ти думок моїх
Не відцуравсь,
Що ти свої клітини
Тепло мружив,
Коли над римами
Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв
Без жодної огуди,
Єдиний мій читач
І шанувальник мій.
Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди —
Побачимо.
Прощай, товариш мій.
Спасибі тобі, друже,
Що ти думок моїх
Не відцуравсь,
Що ти свої клітини
Тепло мружив,
Коли над римами
Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв
Без жодної огуди,
Єдиний мій читач
І шанувальник мій.
Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди —
Побачимо.
Прощай, товариш мій.
Грудень 1963
Анатоль Перепадя
У ТОЙ БІК, ДЕ СВІТЛИЧНИЙ
У ТОЙ БІК, ДЕ СВІТЛИЧНИЙ
1 березня 1960 р, ніби поспішаючи на той літературний бенкет,
який уже збиралися вряджати великі київські шістдесятники, сум-
ським потягом до столиці прибув маленький провінційний журна-
ліст. У багажі цього маленького був прочитаний через п'яте-десяте
Лярусс, обіцянка його університетського професора замовити слівце
за такого цінного романіста і роздуте честолюбство. Та як не дивно,
цього багажу виявилося достатньо: 14 березня він уже сидить за ре-
дакторським столом. Він, крім того, кохається в красному слові, в
словниках, списаних як антисовєтські і врятованих букіністами, його
нестримно ваблять красномовні і взагалі цікаві люди А такі, звичай-
но, вхожі до видавництва. Ось один із них з ласкавими очима і медо-
який уже збиралися вряджати великі київські шістдесятники, сум-
ським потягом до столиці прибув маленький провінційний журна-
ліст. У багажі цього маленького був прочитаний через п'яте-десяте
Лярусс, обіцянка його університетського професора замовити слівце
за такого цінного романіста і роздуте честолюбство. Та як не дивно,
цього багажу виявилося достатньо: 14 березня він уже сидить за ре-
дакторським столом. Він, крім того, кохається в красному слові, в
словниках, списаних як антисовєтські і врятованих букіністами, його
нестримно ваблять красномовні і взагалі цікаві люди А такі, звичай-
но, вхожі до видавництва. Ось один із них з ласкавими очима і медо-
точивим голосом. Микита Шумило.
"Велике спасибі, спасибі Микиті Сергійовичу, - говорить він при-
вселюдно. - за те, що він стільки робить, щоб розвалити наш великий,
наш славний Совєтський Союз!"
Молодому редакторові не сидиться, його хвилюють якісь пе-
редчуття. Від старших він чує про Клуб творчої молоді, про вечо-
ри і дискусії в учених колах, дотепно зрежисуровані, про трьох
китів критики. Попович, через наш привчений до ієрархії менталі-
тет, звісно, не без гумору, характеризував останніх так: перший
кит - це Іван Дзюба, під ним ходить другий кит - Євген Сверстюк,
а під другим ходить третій кит - Іван Світличний. Дзюба - три-
бун, виступає з темпераментом поета, пише з художнім блиском,
а після його рецензій авторів водою одливають. Отже, недоступ-
ний. Щоб наважитися до нього підійти, як наважився Юрій Щер-
бак, треба мати такий талант, як у Щербака. Сверстюк не в міру
прискіпливий і ріже правду прямо в очі. Заслужити від критика
титул "графоман", погодьтеся, некомфортно. Той бік, де Дзюба і
Сверстюк, виходить, закритий. Але можна піти у бік, де Іван Світличний...
"Велике спасибі, спасибі Микиті Сергійовичу, - говорить він при-
вселюдно. - за те, що він стільки робить, щоб розвалити наш великий,
наш славний Совєтський Союз!"
Молодому редакторові не сидиться, його хвилюють якісь пе-
редчуття. Від старших він чує про Клуб творчої молоді, про вечо-
ри і дискусії в учених колах, дотепно зрежисуровані, про трьох
китів критики. Попович, через наш привчений до ієрархії менталі-
тет, звісно, не без гумору, характеризував останніх так: перший
кит - це Іван Дзюба, під ним ходить другий кит - Євген Сверстюк,
а під другим ходить третій кит - Іван Світличний. Дзюба - три-
бун, виступає з темпераментом поета, пише з художнім блиском,
а після його рецензій авторів водою одливають. Отже, недоступ-
ний. Щоб наважитися до нього підійти, як наважився Юрій Щер-
бак, треба мати такий талант, як у Щербака. Сверстюк не в міру
прискіпливий і ріже правду прямо в очі. Заслужити від критика
титул "графоман", погодьтеся, некомфортно. Той бік, де Дзюба і
Сверстюк, виходить, закритий. Але можна піти у бік, де Іван Світличний...
Читати далі:
http://www.ukrcenter.com/Література/Анатоль-Перепадя/49931-1/У-той-бік-де-Світличний
Микола Вінграновський
Пам'яті Василя Симоненка
Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з опущеними руками
В яких учора іще
Говорило перо
Поета-мужа
В темно-коричневому костюмі
В білій сорочці защібленій матір’ю під підборіддям
В черевиках зашнурованих дружиною
З кручі Дніпра
З 28-ми своїх літ
Наш Василь стартував на немислиму в світі орбіту
Ім’я якій
Наші горе і сльози
І тиха клятва моя
На солонім плечі України
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з опущеними руками
В яких учора іще
Говорило перо
Поета-мужа
В темно-коричневому костюмі
В білій сорочці защібленій матір’ю під підборіддям
В черевиках зашнурованих дружиною
З кручі Дніпра
З 28-ми своїх літ
Наш Василь стартував на немислиму в світі орбіту
Ім’я якій
Наші горе і сльози
І тиха клятва моя
На солонім плечі України
Мій Василю
Справа не в тому пузатому автобусі
Підперезанім чорною стрічкою
І справа не в чорних отих світлофорах
І не в чорних отих горобцях
Що вицвірінькувались з-під коліс
І справа не в п’яненьких гробовщиках
З чорними лопатами під хрестами
Справа Василю не в цьому
Ти б сам так сказав
Якби не летів зараз ти з найбільшою швидкістю в світі
Щоб стати наснагою в нашому небі
Дивитись і переконуватись
Що
Дійсно Діємо
Ми
Для щастя народу Дніпра
Ми завжди у чімсь не встигали
Але наш Василю
Яке покоління
В такій вибагливій мірі
Вправі засвідчити те
Що я кажу з непокритою головою і серцем
Жодного слова брехні
Жодного граму підступства
Підлості
Хитрощів
Чи недовір’я
Наклепів
В нас не було поміж нами
В нас не було і не буде
Так я кажу
Чи ні
Так я кажу
Чи ні
Я кажу правду
Бо за душею цієї правди
Стоїть Україна.
Справа не в тому пузатому автобусі
Підперезанім чорною стрічкою
І справа не в чорних отих світлофорах
І не в чорних отих горобцях
Що вицвірінькувались з-під коліс
І справа не в п’яненьких гробовщиках
З чорними лопатами під хрестами
Справа Василю не в цьому
Ти б сам так сказав
Якби не летів зараз ти з найбільшою швидкістю в світі
Щоб стати наснагою в нашому небі
Дивитись і переконуватись
Що
Дійсно Діємо
Ми
Для щастя народу Дніпра
Ми завжди у чімсь не встигали
Але наш Василю
Яке покоління
В такій вибагливій мірі
Вправі засвідчити те
Що я кажу з непокритою головою і серцем
Жодного слова брехні
Жодного граму підступства
Підлості
Хитрощів
Чи недовір’я
Наклепів
В нас не було поміж нами
В нас не було і не буде
Так я кажу
Чи ні
Так я кажу
Чи ні
Я кажу правду
Бо за душею цієї правди
Стоїть Україна.
1965
