Тодось Осьмачка
* 4 (16) травня 1895, с. Куцівка, Черкащина — † 7 вересня 1962, «Пілґрім Стейт Госпітал» - психіятрична лічниця поблизу Нью-Йорка
ХТО
Твоїй пам'яті, брате Самійле*
На персах землі
гора;
у важке небо зоряне з сонцем
впира чолом.
Од п’ят гори до зір небесних
криваві тумани.
На горі хрест в туманах —
хрест.
Простяг рамена
од краю світа до краю,
од сходу на захід.
У світ упала тінь хреста
з півночі на південь.
На хресті — людина.
На степи,
на води
звисає
глава.
З душі землі встають крики,
тьмою птахів летять на хрест.
Голосіння там сповняє небо.
По дереву муки
із ран людини
стікає кров.
Ріками рине
з гори по стегнах,
по ребрах землі
в моря криваві —
вщерть.
З печер і нор,
з хащів, лісів
вовки пішли.
По чреву світу
ватаги ходять —
ситі,
п’яні:
п’ють кров.
Розп’яв хтось правду на Голгофі
знов!
Звір бенкетує!..
Болить душа...
* У двадцятирічному віці молодшого брата письменника Самійла Осьмачку розстріляно у Червоній армії нібито «за контрреволюцію». Батьки не знатимуть до кінця своїх земних днів, де похована їхня дитина. (с)
“У київську й харківську добу мого життя я так і не познайомився з Тодосем Осьмачкою. Пам’ятаю, якось ще за часів мого студентства — здається, це було навесні 1928 року — на якомусь перехресті в Києві промайнула повз мене й мого колеґу Дмитра Бобиря темна висока тінь з течкою під пахвою і безслідно зникла.
- Бачив оту тінь? - спитав Бобир.
- Бачив. А що в ній незвичайного?
Та то ж Осьмачка. Він пролітає, як навіжений, - нікого не бачить і не хоче бачити. Не вітається навіть із знайомими.
- Чому ? Що з ним таке?
- Чому! Очевидячки, самонавіяна хвороба страху.
- А може, це просто зневага до сірого безликого натовпу і віра в своє вище посланництво?
- Ні, це хвороба. Він, кажуть, нікому не вірить, навіть своїй дружині. Всіх вважає донощиками “гепеви”, як він каже.
- Звідки тобі все це відомо?
- Таж ти знаєш, що я іноді буваю в Рильського. А туди сходяться всі плітки про життя київського літературного світу.
- Але як же Осьмачка живе з дружиною, коли навіть їй не довіряє?
- Та він з нею не живе — втік від неї, і слова не сказавши.
- Дивно, а де ж він мешкає?
- Невідомо де. Я цікавився. Розпитував, між іншим, і Григорія Косинку. Той розреготався і тільки сказав: “Ге, він живе як Бог наказав — проти неба на землі”! Я маю підстави думати, що живе він у постійному русі між рідною його Куцівкою і Києвом. У Києві, покинувши дружину, пристановища не має. Тулиться іноді в кутках у тих друзів, яким довіряє. Іноді — в теплі літні дні — по затишних місцях ботанічного саду та деінде."
Григорій Костюк
З книжки “Тодось Осьмачка здалеку і зблизька (спостереження, зустрічі й діялоги)”
https://tarnawsky.artsci.utoronto.ca/rescentre/slavic/ukr/1412/Kostiuk-Osmachka.pdf
ТАЄМНИЦІ РОДОВОДУ ТЕОДОСІЯ ОСЬМАЧКИ
Валентина Коваленко
https://litukraina.com.ua/2020/04/25/taiemnici-rodovodu-teodosija-osmachki/?fbclid=IwAR0TpG097ENfdpk3SJaz_5_26uhPl3N-FqoxQO2lqLT1k8o-WUwci6cYKJ8
Тодось Осьмачка
ЛИСТ
Гарячим вітром прилетів
Од батька лист,
Що чорну кригу град звалив
Там серед нив;
Що скрізь поламані лежать
Сухі поля
І села викотили жаль
На давній шлях.
На тім шляху пили курять
На цвинтарі–
Вози то з мертвими риплять,
Як журавлі...
І батько просить «як-небудь
На пудів два...»
Я ж тільки й можу, що від мук
Тут закричать!
Сорочка в мене та штани.
Ще черевик...
П’ятою з «Паньківки» сліди
Я позначив.
Чиїми ж п’ятами вгорі
На небесах
Мені так світять вечори,
Як я в сльозах?
Нічого, тату, вам не дам,
Я сам як глід –
Просить до «Ар» ходжу в туман
Важкий обід.
А поки що крихти з шухляд
Цвілі поїм
Та пісню вашого села
Хоч розповім.
А ті ж крихти, в ночах живі,
З стола небес
Хай рідний вітер на папір
Мені зідме!
МАГІЧНА УКРАЇНА ТЕОДОСІЯ ОСЬМАЧКИ
„Ніхто не знає як я любив тишу колишніх священничих садиб... Тишу, коли вдень після метушні господарської враз починався мовчазний антракт. Коли над селами, мов купи густого білого, соняшного [...] туману, стояли церкви, позвішувавши вниз дзвони, прислухаючися ними до останніх своїх звуків, вирваних дзвонарями минулої неділі і кинутих в перелетні степові вітри...“ Отак, з якоюсь відчайдушною ностальґією, починав Теодосій Осьмачка (1895–1962) у повісті „Старший боярин“ (написаній на початку 1940-их, загубленій серед воєнної гуртовини, тоді віднайденій, й нарешті виданій 1946 р. в таборах ДіПі) один з ліричних описів світу, що його він знав дитиною, а який знищили (брутальним хаосом громадянської війни, першим голодомором, колективізацією, тоді знову голодомором, іще страшнішим, масовим терором, депортаціями, жахіттями чергової війни) прямо перед його очима. І різкий біль утрати, і неспроможність змиритися з матеріялізованим виміром жорстокости демонічних масштабів не лише вилилися з душі насиченими тугою, гнівом, відчаєм віршами „Із-під світу“ (й інших збірок) чи прозою „Ротонди душогубців“ https://diasporiana.org.ua/proza/497-osmachka-t-rotonda-dushogubtsiv/, а також докорінно зранили-звихнули його психіку.
У 1920-их член літературної групи „Ланка“ (з Косинкою, Антоненком-Давидовичем, Підмогильним, Плужником), а згодом МАРС, Осьмачка зник з поля зору в 1929 р., коли його збірка „Клекіт“, в якій ще до розправи з українським селом він у формі страхітливих пророчих видив описав його повну руїну, викликала зловісну реакцію „політруків від літератури“. Роками він блукав по Україні, ховаючись, утім, не зміг уникнути арешту й засудження в 1934 р. Але Осьмачка таки уникнув трагічної долі побратимів з „розстріляного відродження“, попавши до Київської психіятричної лікарні, лікарі якої виявили в нього ознаки шизофренії. Чи правдою є поголоски, що, симулюючи божевілля, поет намагався врятуватися від неминучої загибелі? Чи таки належав він до ґрона творців, талант яких балансує на межі між геніяльністю й прірвою божевілля? Його дивакувата, а то й психопатична поведінка в Німеччині (куди він добрався зі Львова, де з’явився несподівано 1942р.), а згодом в Америці, де дожив віку, виявляла (здавалося б) ознаки психічної хвороби.
В таборах ДіПі Осьмачка був одним з відомих членів МУРу, дарма, що взаємини з цією організацією ніколи не були, і не могли бути, гармонійними. Юрій Шерех, для якого Осьмачка став чільним представником пропаґованого ним у той час поняття „національно-органічного стилю“, писав про „Старшого боярина“: „...за винятком може Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки... Якщо можна перелити Україну в слово, – то це повість Осьмаччина.“ Осьмачка не зміг прижитися будь-де поза Україною, решту життя тиняючись, немов тікаючи. У своїй магічній Україні він залишив не тільки молодість і надії, а й рівновагу психіки та увесь спокій духа.
Марко Роберт Стех
Спогади Юрія Стефаника про Тодося Осьмачку - тут: https://lesinadumka.blogspot.com/2019/05/blog-post_18.html
Теодосій Осьмачка
СТАРШИЙ БОЯРИН (розділ з повісти)*
Ворота були зачинені, і хвіртка на клямці. Гордій зрозумів, що тітка після обіду пoгнала знову пасти корови і в дворі немає нікого. Від цього явища йому здався день незвичайно тихий і широкий своєю пусткою, але в якій сонце не могло потопитися – бувши надміру великим, воно набирало величезиих зусиль, аби розгорнутися на весь розмах своєї потуги. І, здавалося, воно почувало себе серед літнього дня так, як спітнілий, розпарений господар у маленькій коморі, увійшовши туди з поля дістати з бодні сала.
Коли Гордій підійшов до криниці, у якої на цямринах стояло повне відро води, то побачив під нею захекану чорну курку, що, одвернувши до тину черево, дивилася на парубка. Але, коли він вихлюпнув з відра утоплену осу, аби вмитися, то курка зірвалася і, кудкудакаючи, полетіла в садок. Після цього тиша в дворі не порушилася, а ніби аж млостю взялася від напруги затримати ще глибший супокій. І хатні двері, що виставлялися якраз проти сонця, дихнули на Гордія такою духотою, аж живиця потекла з сучків. І він з величезним полегшенням нагнувся до відра і побачив набряклий правий кінець губи і кров засохлу в куточку уст, ще й трохи розмазану по щоці. Він, важко зітхнувши, сплюнув набік і став умиватися і мити ноги, зливаючи воду у праву долоню.
Але обідати в хату не пішов, а, поставивши порожнє відро на цямрини, попростував у клуню і хотів лізти на сіно – і наткнувся безтямно на стіну. І, вгледівши драбину з лівого боку, промимрив:
– Здається, куціша від тієї, попової.
І на сіні, в себе на постелі лігши ниць, спустив праву руку вниз. І завмер. Або неначе сповнився страшної ваги. Може, такої, як найбільша скеля над Тясмином, бо сіно під ним дуже вдавилося донизу. Якби отак збоку хтось побачив, то конче сказав би, що хлопець так лежатиме і тоді, коли грім переб’є враз оба поли в тину, порозкидавши із страшним тріском та луском по всім дворі шматки дощок з іржавими цвяхами.
І чути було, як пригнала тітка з пасовища корови, як гуркотіла корба над криницею з порожнім відром униз і як здавлено стогнала з повним угору. Чути було, як тітка видоїла корови, і як цідила молоко на призьбі, і як поралася останнім клопотом у господарстві, і як із сіней гукнула двічі:
– Гордію, йди вечеряти!
Але він тільки на другий заклик заворушився, підвів голову і тією рукою, що була спущена, поправив на голові чуб і потім знов прибрав ту вистать у лежанні, яка вже була і тепер найзручніше відповідала влежаному місцю. Він знов спустив праву руку з сіна вниз і рівно, але, мабуть, неспокійно задихав.
І зайшло сонце, і вечір повільно переходив у літню ніч. В одчинену браму знов засвітив місяць, і знов смуга місячного світла в клуні нижче крокви по стіні непомітно пересувалася, ніби шукаючи коси. І знов підступила тривога з яру до клуні та ще й тією стежкою, якою вона приходила до Гордія першу ніч, і скаламутила настрій, піднявши уяву на завжди неспокійні верхів’я юнацької душі. Першим возвісником неспокою був сич. Він прилетів непомітно і, сівши на відчиненій брамі, став кукувалкати. Гордій підвівся і гучно ляснув долонями, аби злякати непроханого гостя. Але нічна приблуда не зважала і кукувалкала далі. Тоді парубок сплигнув з ожереду і пішов швидко до порога. Сич знявся і полетів через яр чи до попа, чи, може, на дзвіницю. Місячне світло блискотіло на його крилах, доки не зник.
І знов під місяцем біліли стіни попового дому, і біліла церква. І знов великий місяць на незвичайно тeндітній високості держався такою легкістю, яка може бути тільки вимріяна молоденьким самотнім серцем. Еге ж! Місяць був прив’язаний до хреста тонесенькою павутиною, яку, спускаючися з нього на церкву, протяг нічний павук, щоб не полетів він в чорну неміреність ночі легесенькою, мов гаряче повітря, золотою бульбашкою. І якби прохолода з Тясмину стала виступати, місяць би від неї похилився на своїм прив’язі з-над сонного села ще далі в світ. З правого боку далеко внизу блищали між вербами Тясмин і скелі. А на лугах біліли купи туману. Ніби поодстававши і одпливши від мовчазних хатніх стін. Не чути було ні співу з села – ні дівочого, ні парубочого, ні крику водяного бугая з очеретів понад річкою, ні зозулі, ні солов’я, ні свисту від лету зляканої десь дикої качки.
І тільки над усім – над церквою, хатами, тополями, вербами, садками, лугами і над річкою – пишно двигтіла зачарована місячна тиша.
І заговорив Гордій, простягаючи руки до попової хати через яр, виправдуючи тим ту світову правду, що всяке молоде лихо любить зафарбовуватися у найтемніші кольо ри нашого світу. Він говорив:
– Варко, прийди, я самотній, я не чув цього літа ні зозулі, ні солов'я, і моє серце має кривду до когось великого, на якого немає ні суду, ні справи. Бо я в місті вчився і всякі тригонометрії та педагогії заглушили перші голоси весни. Хіба ж у цій страшній кривді винні ті люди, які мене віддали учитися? Ні, винен той, хто сполучив науку таких юнаків, як я, з відняттям у них найкращих часів життя!.. Прийди!.. Я знаю, що ти могутніша від мого великого кривдника: звуки твого голосу заставлять зашуміти мою душу всіма переливами пісень всіх пташок з усіх садків весінньої України... Прийди! Хоч ти мене і вдарила, і боялася вже їхати зі мною до села, та я знаю, що ти мені не ворог. Бо ти ж чекала мене коло царини, аби тебе бачили в дворі на бричці у такім вигляді, що говорить глядачеві про незмінність звичайного і привичного. Цим своїм вчинком ти мені показала, що відчуваєш і виправдовуєш мою поведінку, яка вийшла не з лихої волі, а з мого юнацького нерозуму і темного недосвіду! Варко! Ти кличеш мене на завтра на дванадцяту годину. Мабуть, хочеш мені зробити якусь потрібну несподіванку, з якої може вийти непотрібна прикрість, бо ти ж хочеш вже навіки відгородити мене від себе своїм подружжям!
І, ставши біля відчиненої брами навколішки і вхопивши руку в руку так, як це роблять молоді артисти, вишукуючи чогось разючого для своїх вистатей під час драматичних монологів, благав:
- Прийди! Я тобі нічого не робитиму по своїй волі. Я тільки все те зроблю, чого ти забажаєш. Схочеш, я тебе положу на ожереді. А схочеш, то зараз же, негайно тут положу, під ожередом. І цілувати не буду тебе, а тільки придавлю свої губи до твоїх теплих губ так, щоб вони трохи розійшлися і твої зуби аби торкнулися моїх зубів. І тривожні ніздрі твойого носа, напружені і схвильовані тим, що має статися, аби дихнули гаряче мені в щоку. Бо я ж народився тільки для тебе. Бо я ж ізмалечку аж до сьогоднішнього вечора ждав і жду тільки тебе, тільки тебе. Прийди! І завтра піду до панотця не о дванадцятій годині і не сам, а підемо вранці вдвох. І не через яр. А підемо селом, тримаючися за руки, зв’язані найбільшим людським чуттям – любов’ю. Так, як ото на одній: картині у Рєпіна змальовано студента і студентку, які йдуть радісно через бурхливий життєвий водоспад! Прийдемо, і я скажу: „Варка моя дружина. Поможіте одер жати школу, і ми будемо працювати довіку для свого рідного українського народу!“
І саме в цей момент, напевно, хоч нічний жук, а хоч кажан, летячи, наткнувся на застромлену косу, бо вона дзенькнула, а їй неначе у відповідь закукувавкав сич. Гордій ясно чув, що з того хреста, що на дзвіниці. І в його уяві промайнуло, як звістовник усяких лих крилом ударився об хрест на церкві і від цього перервалася та павутина, яка припинала місяць до хреста, і стала скручуватися, неначе струна, луснувши на скрипці. І все більшим і більшим жужмом підкачувалася до місяця. І нарешті під ним зачорніла чорною плямою. А здалека око приймало її як невеличку хмарку, на якій поволі піднімався місяць над церквою у небесну височінь... А сич, не перестаючи, з містичним смутком голосив над селом; кукував, кукував! І як ото малі діти пекучого дня на шляху, назгортавши пилюги, б’ють по гарячій купі дубцями, і вона, розлітаючися на всі боки, залишає від ударів посередині чистий твердий ґрунт землі, неначе продутий вітром, так і від кожного сичевого крику тумани, освітлені місяцем, здригалися і одпливали на далекі краї нічного обрію, а з ними разом хати, клуні, гурти верб, гаї, байраки і могили. І в центрі того кола, що від такого явища утворювалося, залишалася єдина церква. Але не та, що всі селяни знають, – інша. З одним тільки дзвоном, до якого не було причеплено жодної мотузки, аби дзвонити.
І немає ніде ні східців, ні драбини, ні дірки добратися до дзвона. І Гордій аж сюди почув, як з другої бані упало вікно на дах. І як побите шкло, дзеленькаючи, посунулося по покрівлі до країв, позагинаних для дощової води. І над розбитим вікном він побачив, як забіліла дівчина у білій довгій сорочці і боса, з розпущеним волоссям. Та сама, що влазила у попів вивід. Вона стояла на повний зріст в утвореній дірці і, держачися руками за бокові лутки, засміялася до нього.
І схопився хлопець з колін, і, витираючи холодний піт на чолі, промовив:
– Ху!.. Яка страшна мара!
І, мерщій зачинивши браму, прожогом вилетів по дpaбині на сіно. І, впавши під кожух, став дивитися з-під нього на щілини в брамі, які світилися довгими смугами.
А півень тим часом з горища тітчиної хати статечно закукурікав, роблячи рівні перерви мовчання. Йому відповідали півні з усіх кутків Тернівки – з Трандахирівки, і з Хрокалівки, і, неначе здавлена луна їм всім, з далекої Натягайлівки. Гордій нарешті заплющив очі і заснув міцним передранковим сном, на який здатні тільки молоді та втомлені надзвичайним хвилюванням парубки...
Повість "Старший боярин" https://diasporiana.org.ua/proza/2651-osmachka-t-starshiy-boyarin/
