"Убієнним синам твоїм / І всім тим, / Що будуть забиті, / Щоб повстали в безсмертнім міті, / Всім Їм – / Осанна". Євген Плужник

 

Євген Плужник

* 14 грудня 1898, слобода Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії — † 2 лютого 1936, Соловки

* * *

Що менше слів, то висловитись легше.

Горни, поете, їх замети цілі!

Гасай у колесі своєму, векше…

Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі!

Що висловиш? Чужої голови

Про людське серце домисли готові?

Сум світовий

В масштабі повітовім?

Твори!

Твори!

* * *

Це снилось?.. На тихім світанні

Багнети, і я біля стінки...

О, перші й довіку останні

Мої півхвилинки!

О, ранки! Кінчається зараз

Вино нерозведене ваше!

...А в думці – який тепер вираз

На очі нероблений ляже?

Це снилось? Не знаю. Не знаю...

І ось усміхнутись несила...

І ось не живу, не конаю...

О, правдо моя невесела!

* * *

Питалась ласкаво: – Чом, синку, ти зблід? –

А слів не знайшов

І промовчав.

– На північ,

На південь,

На захід,

На схід

Над трупами вигуки вовчі!

Безсило повіки на очі впадуть, –

Старечі до рук моїх губи...

А бачу –

Безкрая скривавлена путь...

І трупи!

І трупи...

– Матусю! Хто очі мені замінив? –

Всміхнеться, щоб сліз не побачив...

Сама – до вікна, до неораних нив –

І плаче...

Далеке майбутнє! Скривавлену мить

Якими житами засієш?

...Ой, мамо! Чого це так серце болить,

Що й ти не зігрієш!

Євген Сверстюк

«УБІЄННИЙ СИН» НАРОДУ СУВОРОЇ ДОЛІ

…Убієнним синам твоїм

І всім тим,

Що будуть забиті,

Щоб повстали в безсмертнім міті,

Всім

Їм

– Осанна. (1926)

Коли студенти Київського університету винесли поета на руках після прочитання ним поеми «Галілей», то час наче прояснився на мить. Але дружина Плужника відчула серцем: «Вони тобі цього не подарують».

І так дивно, що комуністична пересічність терпіла спалахи того рідкісного таланту, несумісного з аґітпропом епохи, декілька років! Ще більше дивно, як він зміг зберегти обличчя і стиль своєї поезії, і рівновагу. І «сум світовий в масштабі повітовім».

Лірика Плужника позначена глибоким трагізмом і епічною рівновагою, що засвідчила високу духовну силу культури, що не улягає тискові обставин.

Про нього писали, як про казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і хотів відкупитися від вовка своєю грою…

Вовчі ями позаносило, а музика лунає понад часом.

Усе в постаті Євгена Плужника позначено прикметами трагічної краси. Він був приречений на короткий вік спадковим туберкульозом. Він помер на 38-му році життя. Але большевики ще встигли винести йому смертний вирок, потім замінити 10-річним ув’язненням (зберігся лист про радість поверненого життя), потім завезли його на Соловки, де він помер 2 лютого 1936 року зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру».

Про його життя написала прекрасний спогад дружина Галина Коваленко, якій пощастило виїхати за кордон на хвилі війни і врятувати його збірку поезій «Рівновага». Власне, спогад той і про покоління приречених.

З особливою теплотою розповідав мені про Євгена Плужника його побратим по перу Борис Антонечко-Давидович. У нього над столом був «Іконостасик» – літоб’єдання «Ланка» – Г.Косинка, Є.Плужник, В.Підмогильний. Усі естети «терористи»…

З перших публікацій Плужник засвітився як поет високої культури, поет філософ, якого віднесли до найвидатніших імпресіоністів ХХ ст..

Правда і щирість поставила його понад реальністю кривавого часу.

Благословен, єси, часе мій,

О, жорстокий! І весь в крові!

Це нічого, що я, мов гній,

Під посіви твої нові!

Широко відомими і часто повторюваними в час поминання поетів «Розстріляного відродження» стали слова з його поеми «Галілей»:

...Ой, упали ж та впали криваві роси

На тихенькі-тихі поля...

Мій народе!

Темний і босий!

Хай святиться твоє ім'я!

Хай розквітнуть нові жита

Пишним цвітом нової слави!

Гей, ти, муко моя свята,

Часе кривавий!

Убієнним синам твоїм

І всім тим,

Що будуть забиті,

Щоб повстати в безсмертнім міті,

Всім

Їм —

Осанна!

 

Микола Тайга

ЯК УМЕР НА СОЛОВКАХ ЄВГЕН ПЛУЖНИК

З поетом Є. Плужником, жертвою кіровщини, тобто хвилі арештів, заслань і розстрілів, що прокотилася по Совєтському Союзу після вбивства Кірова, секретаря Ленінградського обкому комуністичної партії, вбивства, вчиненого не з політичних мотивів, а з ревнощів, - з Є. Плужником я познайомився, як в'язень з в'язнем, у Соловецькому Кремлі року 1935-го, перебуваючи з ним деякий час у великій камері 2-го корпусу, колишньому підвалі за манастирських часів. Пригадую, що Є. Плужник дружив з письменником В. Штаньком-Вражливим, що також був приміщений у цім підвалі.

Ближче судилося мені стати до поета, коли я почав працювати як санітар тюремної лікарні, яка знаходилася також у стінах Кремля - Плужник опинився в ній, бувши тяжко хворим на туберкульозу.

В данім місці є доречним коротко згадати про попередні етапи ув'язнення письменника. Він був заарештований у Києві ще перед убивством Кірова - разом з Косинкою-Стрільцем, Фальківським, Влизьком. Справа складалася так, що невдовзі його ніби мали випустити. Так само стояло з іншими письменниками: трохи не напередодні фатального пострілу в Ленінграді слідчі ГПУ сказали дружинам Фальківського і Влизька, що їх чоловіки будуть найближчими днями звільнені, а сестрі Косинки-Стрільця теж говорено, що, хоча слідство ще і потриває, але її брат буде на волі. Після вбивства ленінградського большевицького вельможі становище круто змінилося. Властиво кажучи, тут годиться вжити активної граматичної конструкції: становище круто змінили, бо слідчі ГПУ, а надто НКВД належать до тих, що - по-своєму, звичайно - формують дійсність. Заарештованих не випущено; їм «підшито» фантастичні контрреволюційні злочини і засуджено до розстрілу, в тому числі і Є. Плужника; проте останнього не розстріляно, як інших, бо, просидівши деякий час у камері смертників, він дістав помилування у формі заміни «вищої кари покарання» на 10 років заслання в концтабори. Гострі психічні переживання, що їх зазнав Є. Плужник, відповідно вплинули на його, захи­тане передніше, здоров'я - він уже перед арештом лікував свої легені - і вирішально прискорили його земний кінець.

Робота моя в лікарні була важка, але я добровільно зголосився до неї, щоб мати трохи більше їсти: лікарня мала свою окрему кухню, за тих часів варили там - порівняно до харчового режиму соловецьких в'язнів - розкішно*, і я завжди мав змогу вертатися по роботі до своєї камери з повним котелком - на превелику приємність своїх приятелів.

Обслуговував я палату інфекційних хворих і до сухотників не мав права вступати. Проте, дізнавшися, що Плужник лежить у сусідній палаті, я заходив до нього і робив ті чи інші послуги. Письменникові, зрозуміла річ, було приємно мати коло себе свою людину, українця, з освітою, також пов'язану з Києвом**. З власної ініціятиви він удався з проханням до лікарняного начальства, щоб мені дозволили ходити коло нього персонально, і про такий дозвіл мене повідомлено - звичайно, не звільняючи мене від обслуговування інфекційної палати. Відтоді я почав доглядати хворого письменника реґулярно, а не партизанськими, так би мовити, наскоками.

Стан здоров'я Є. Плужника був безнадійний. Відколи я почав обслуговувати його, він уже не вставав з ліжка. Весь час коло нього була подушка з киснем. Апетит мав дуже поганий. Од­ ного разу йому несподівано забажалося їсти м'яко зварене яйце, - але з принесених йому двох штук подужав лише половину однієї і, запевняючи, що йому дуже смакувало, решту поспішив віддати мені. Його мучило гостре безсоння, яке в свою чергу підтинало вигасаючі фізичні сили. Говорив з трудом, тихим голосом, мова йому раз-у-раз спинялась, і він тоді ривком втягав повітря; але вимовляв слова чітко і виразно.

В палаті ч. 2 (на другому поверсі), де лежав письменник, було разом вісім осіб. Залізні ліжка, на трьох вікнах - за звичаєм тюремних лікарень - ґрати, дерев'яна підлога. Плужник лежав під одним із вікон, які, між іншим, були розташовані на нормальній височині від підлоги. Ліжка стояли не тісно, простору межи ними було досить. Опалювались палати цілком пристойно.

З числа сусідів Євгена Плужника пригадую грузина Ладо Енукідзе, троцькіста, небожа Г. Енукідзе, свого часу однієї з керівних осіб у ВЦІК'у. Ладо Енукідзе був єдиним нетуберкульозником у палаті ч. 2. Приміщено його тут, як голодуючого; цілком виснаженого і знесиленого, схожого на великий скелет - це був колись високий мужчина міцної будови, - його годували примусово. Ладо Енукідзе витримав голодування потрясаюче довгий час - 72 дні, і треба дивуватися незмірно і силі його волі і здоров'ю.

Євген Плужник, лежавши в лікарні, писав. Писав і ночами, бо я, прийшовши вранці до палати, іноді заставав його з папером у руках; або бачив на тумбочці коло його ліжка свіжо записані аркушики, а поет, вичерпаний безсонням, лежав нерухомо, з примкнутими очима, нагадуючи мерця. Я ще й тепер бачу на коцах (Плужник укривався трьома коцами, а часом поверх них клав ще власне своє пальто) його білі, вихудлі, але гарні руки з голубіючими жилами і довгими пальцями і глибоко запалі очі в темних рогових окулярах. Шкіра обличчя, жовтава і одночасно молочно-прозора, справляла враження дуже зніженої і випещеної.

Вважаючи, що нічна творчість знесилює письменника, я просив його не писати вночі. Євген Плужник охоче згоджувався і покірно віддавав свої окуляри, тим себе роззброюючи. Але згодом усе йшло по-давньому. Він читав інколи мені свої вірші. Тематики їх уже не пригадую; в одному з них було звернення до друзів. Пам'ятаю лише загальну емоційну атмосферу їх - песимістичну і похмуру.

Хочу тут зафіксувати одну характеристичну репліку Є. Плужника. Раз погожого ранку я прийшов до палати на роботу. Хворий письменник запитав мене: «Миколо, чи ти бачив сонце?» - «Авжеж», - відповів я і показав рукою на соняшні плями в кімнаті, які зрештою Плужник бачив і без того.

Поет переживав стоїчно трагедію свого життя і невблаганне поступання хвороби: я ніколи не чув од нього ремства, нарікань чи скарг. І взагалі був рівний і витриманий, не дратувався з жадних приводів. Тільки помічав я нераз поблиск сльози на очах під час його довгих самотніх дум.

Він знав, що скоро помре. Одного дня сказав мені, щоб по його смерті я взяв собі його верхню одежу, бо він не хоче, щоб її забирав будь-хто, а своє пальто просив передати лікарняному дроворубові, теж в'язневі, до якого мав прихильність. Я поспішив сказати кілька заспокійливих слів, в які сам не вірив, - а виконати заповіт письменника, звичайно, не міг, бо до речей небіжчиків я не міг мати того чи іншого стосунку - ними займались інші, не в'язні.

Момент наближення смерти Євген Плужник відчув точно і непомильно. Одного зимового дня на початку 1936 року він цілком спокійно, тінню голосу, слабо ворушачи своїми тонкими губами, сказав мені: «Миколо, принеси мені холодненької води; я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».

Трохи підвівши письменникові горішню частину тіла, я поставив миску з водою на животі. Плужник повільно вмочив праву руку, підніс її до чола і так тримав її якийсь час, закривши очі - як людина, що пригадує; потім знову вмочив пальці обох рук у воду і слабо потер їх одну об одну. Потім обтерся рушником, що його я подав, - так само повільно, мляво. Я поміг йому лягти і закритися коцами до підборіддя; взяв миску і відійшов з нею. По якійсь хвилині - двох я знову був коло ліжка. Письменник уже не дихав...

Згодом я не раз роздумував над передсмертними словами Євгена Плужника. Вісімнадцятьлітнім юнаком я потрапив до в'язниці, вже пробув на засланні в таборах кілька років, скрізь - на волі, і в неволі - бачив повсякчасне ошуканство і брутальну лжу, - і супроти цього бридкого і гнилого тла слова письменникові гостро і свіжо контрастували, раз-у-раз вражаючи мене своєю nравдuвістю: сказала людина, що має вмерти, сказала так просто, так невимушено і натурально, ніби не йшлося про смерть, а про щось незначне і звичайне - і справді вмерла.

Старший санітар і я занесли тіло покійного до трупарні, що стояла поблизу - похмурої будови підвального типу, слабо освітленої двома, хоч і великими, вікнами, ґрат на яких не було: в арештантських приміщеннях цього типу вони були вже непотрібні... Я ніс небіжчика за ноги; вони, пригадую, були попухлі. В трупарні було вже двоє німотних гостей. Ми поклали нерухоме тіло поруч них на дерев'яний, подібний до нар стіл, що стояв посередині і вийшли.

Я ще спитав санітара (це був солідний віком чоловік, українець, селянин з Чернігівщини), коли поховають Плужника. Він, як старший санітар, знав більше про дотичні порядки. «Не зразу, мабуть, за днів три», - була відповідь, - «його, як і всіх, будуть іще анатомувати».

При всьому своєму бажанні я не міг би взяти з собою і винести з лікарні писання Євгена Плужника: кожного вечора дозорці, забираючи мене з роботи, робили мені трус у вартівничій кімнаті штрафізолятору, де я за тих часів перебував; іноді наказували навіть роздягатись і заглядали в усі закутки і заглибини, що є на людському тілі. Навіть піддавано ревізії вміст мого казанка, при допомозі ложки; нею також роздавлювали більші картоплини, що були в супі, бо й вони могли правити за вмістище для заборонених речей і записок.

Євгена Плужника поховали на Соловецькому кладовищі, яке лежало за стінами Кремля на схід від нього, займаючи досить великий, сяк-так викорчуваний простір і вгрузаючи в чатинний ліс. За того часу я не мав права бувати і пересуватися поза межами Кремлівського тюремного комплексу, - отже, нічого не можу сказати, як відбувся примітивний і похмурий похоронний обряд. Гадаю, що поховали видатного українського письменника все ж таки в сякій-такій труні. Копали могили і ховали померлих приставлені до того в'язні.

Чи збереглася могила Євгена Плужника? В приголов'ї невеликих, нерівних і низеньких горбиків ставлено диктові дощечки з написаними на них олівцем прізвищами похованих. Але, мабуть, не завжди: наприклад, взимку 1929-30 року на Соловках була велика пошесть висипного тифу; замерзлі трупи стосами лежали в трупарні, бо гробокопи не вправлялися з своєю роботою - ясно, що тоді було не до того, щоб лишати якийсь там знак по загиблих.

Згодом мені довелося побувати на цім суворім і воїстину скорботнім гробовищі. Коло багатьох могилок стриміли лише патики з цвяхом на горішньому кінці - диктових дощечок уже не було. Отже, легко припустити, що могила Є. Плужника могла незабаром після його смерти затратитися серед безлічі інших, уже безімен­ них горбків.

Ще пізніше, десь на весні року 1938, коли я працював на цегельні за 2-3 клм. від Кремля, я мав змогу - не пам'ятаю вже з якого приводу - опинитися близько кладовища. В той час на терені Великого Соловецького строва большевики розпочали воєнне будівництво, маючи перетворити острів на стратегічний пункт невідомого ближче призначення. Я побачив, що в районі кладовища йдуть повною ходою земляні роботи і що в'язні риють глибокі копані для якихось воєнних споруд. Не виключаю, що та чи інша частина Соловецького гробовища вже тоді була знищена.

Але... ми принаймні знаємо, де був свого часу похований Євген Плужник. Про багатьох і багатьох розстріляних чи загиблих на засланні діячів нашої культури навіть це нам невідомо.

______________

* Наприклад. Є. Плужник, як і всі туберкульозники в третій стадії, міг одержувати яйця (по дві штуки на порцію), масло невеликими пайками, молоко, яблука, мус, пудинґ із журавинноrо екстракту - все це за впасним вибором і в залежний від бажання час. Іноді можна було дістати вино. щоправда, всі ці делікатеси давалося ефективно заощаджувати, бо сухотники зrаданої катеґopії їли мало і неохоче.

** Годиться зrадати, що серед санітарів «блатних» не було – як і взагалі в Кремлі, де, поза політичними, була приміщена ще незначна кількlсть “побутовиків” (тобто, засуджених за розтрати, зловживання і т. д.). Лікарі були майже виключно вільнонаймані, І нічоrо лихоrо сказати на них я не маю.

Вперше надруковане в журналі «Україна і Світ» (Ганновер, зошит другий, 1950).

Євген Плужник

* * *

Я — як і всі. І штани з полотна...

І серце моє наган...

Бачив життя до останнього дна

Сотнями ран!

От! І не треба ніяких слів! —

За мовчанням вщерть зголоднів.

Зійде колись велетенський посів

Тишею вірних днів!

Ось і не треба газетних фраз! —

Біль є постійно біль! —

Мовчки зросте десь новий

Тарас Серед кривавих піль!

Олександр Рудяченко

ЄВГЕН ПЛУЖНИК. 1. КАТОРЖНИК КРАСИ

В інфекційній палаті табірного лазарету Соловецького Кремля помер одразу після полудня 31 січня 1936 року великий український поет Євген Плужник. Лежав під трьома ковдрами, а зверху ще власне “руде пальтисько"... Акт про смерть склали завідувач лазаретом - на пункті №1 ББЛАГ лікар Титов Л.Т., палатний ординатор Тюрк Г.А. та черговий по палаті Гарбуз.

Вікна пункту №1 виходили на внутрішній двір: там стояли шпиталь і трупарня.

Як пригадував інший в’язень СЛОНа (Соловецький табір особливого призначення), юний “терорист” Сергій Щегольков (1915-2004), який готував, згідно сфабрикованого вироку, “замах на товариша Сталіна”:

- Часто доводилося спостерігати картину: приїздила підвода, запряжена шкапиною, на ній - дерев’яний ящик. Потім виносили трупи, вкладали або вкидали по чотири, зверху закривали широкою дошкою. Якщо віко щільно не притискалося, погонич вилазив на підводу та ногами втоптував мерців.

Поховали Євгена Плужника на табірному кладовищі 2 лютого 1936 р. На тризні охорона дозволила бути присутнім тільки одному засудженому. В останню путь поета провів його найближчий друг Валер’ян Підмогильний. До наших днів навіть безіменна братська могила на найбільшому острові Соловецького архіпелагу не збереглася. Умовне поховання Євгена Плужника насипали згодом на Байковому цвинтарі в Києві, 9-а дільниця.

***

Попри соціальні катаклізми, внутрішні суперечності та хвороби, писати вірші Євген Плужник ніколи не полишав. Його авторські поезії мали яскравий індивідуальний голос, оздоблений мелізмами глибокого ліризму, драматизмом почуттів, майстерною поетичною мовою. Не дарма його часто записували в опоненти кращих - то Тодося Осьмачки, то Володимира Сосюри. Коли треба було висловитись урочисто чи щось образливе ввернути, Євген Плужник переходив чомусь на російську мову.

- Мальчонка! - він так колись відрізав на не зовсім вдалий дотеп Григорія Косинки щодо творчого доробку співрозмовника. - Вы сначала жить научитесь, а потом уже рассуждайте о поэзии!..

Разом із тим, особисто до себе Євген Плужник ставився із граничною вимогливістю. Коли 1926 р. видавництво “Глобус” надрукувало дебютну книжку “Дні”, Євген Плужник кирпу не гнув, а прискіпливо допитувався у дружини:

- Галю, а може, це ще рано?

- Вчасно, Євгене, - відповіла вона, а він на те:

- Знаєш, я певен: якщо бути поетом, то слід бути Великим Поетом.

Анічогісінько у творчому методі для нього книжка “Дні” не змінила. Як затятий домувальник, митець-інтроверт, годинами стояв біля вікна їхньої кімнати на найвищому поверсі в будинку на Прорізній, 18/1, дивився на Дніпро, дивився, а тоді хапав ручку - і писав, писав, писав... Писав здебільшого навстоячки біля бюро (як і Микола Гоголь), мабуть, побоюючись, що натхнення може швидко минути. Креслив, креслив, писав, аби потім засунути в улюблену “піч”, величезний м’який фотель, чи під матрац і - знову мовчки стояти, дивитися на Дніпро, дивитися, дивитися...

***

Український поет, драматург, перекладач Євген Павлович Плужник народився 14 (26) грудня 1898 р. у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії - на землях колишнього козацького Острогозького полку. Невдовзі малого хрестили у місцевій Свято-Троїцькій церкві, збудованій 1863 р., і за християнським православним календарем той потрапив під заступництво великомученика Євгенія, чиє ім’я в перекладі з грецького означає - “шляхетний”, “знатний”... За літературний псевдонім трохи згодом молодий автор узяв рідні пенати - Кантемирянин. Далеченько те поселення лежало від губернського міста - 380 км до Воронежа.

Батько майбутнього літератора Павло Васильович Плужник походив із Полтавської губернії - чи то з Великої Багачки, чи то з Великих Сорочинців, а на Східну Слобожанщину його привела доля і… гуртоправство, по-нашому оптова торгівля хлібом. Як стверджує статистика доби царату, у Богучарському повіті щороку відбувалося 118 ярмарків, а грошовий обіг складав до чотирьох мільйонів рублів. І ще… Через Кантемирівський елеватор щорічно відвантажували понад півтора мільйона пудів хліба, які розвозила замовникам Південно-Східна залізниця.

На жаль, тепер забулося, що наприкінці XIX століття на Східній Слобожанщині мешкало саме українське козацтво, переселене у XVII ст. За даними перепису 1897 р. у Богучарському повіті Воронезької губернії проживало 309 965 мешканців, у тому числі українці - 81,8%, росіяни - 17,8%. Отакі діла.

Із часом вияснилося, що жирувати на родючих воронезьких чорноземах Павлу Плужнику не доведеться, бо голодних ротів - прірва. Зважаючи на попит на новий крам, колишній хлібороб подався у Воронеж, де служив у місцевому товаристві, яке на місцевому ринку знайшло золоту жилу: купувало вовну, а продавало готове сукно.

Почавши звичайним підручним, доволі швидко Павло Плужник вибився в прикажчики, що на ті часи значило “в люди”. Як більшість колег, власної крамниці він не відкрив, бо спочатку торгував чужими товарами, а потім колишній селюк став торговим представником знаної фірми із виробництва швейних машин “Singer Sewing Machine Company” по півдню Воронезької губернії. Ось коли новоявлений купець Павло Васильович залишився на постійне помешкання при залізничній станції Кантемировка “у величезній слободі” Костянтинівка з населенням в п'ятнадцять тисяч чоловік і з 2500 окремими селянськими господарствами.

Мені невідомо, як звали матір майбутнього поета, але знаю дві важливі речі. По-перше, за дівчину із знаної на Східній Слобожанщини купецької сім’ї дали гарний посаг, що допомогло Павлові Васильовичу впевнено звестися на ноги; по-друге, хворіла вона на сухоти і невиліковну наприкінці XIX століття недугу передала Євгену.

***

Аби прогодувати родину, батькові довелося повсякчас дбати про кошти. Солоним потом Плужникам дістався власний будиночок із садком - подібні родини у Кантемирівці вважалися середніх статків. Ні, не із золотою ложкою в роті народився Євген Плужник, як дехто із дослідників стверджує, але як сам поет написав, “малим був ситий”, хоч і кволий.

На початку 1906 р., коли Євгену виповнилося сім, померла матуся. Удівцю, який торгував різним крамом і їздив по всіх усюдах, для догляду за дітьми знадобилася роботяща тітка. Так у Плужників ґаздувати почала далека родичка, жінка самітна і немолода, і перебрала вона на себе господарство, рахуючи й виховання дітей.

Підвалини освіти були закладені вдома, а в 1908 р. із Кантемирівки тато відвезли Євгена до Воронежа, де винайняли квартиру; там син мешкав і столувався. А ще Павло Васильович записав хлопчину до губернської гімназії; свого часу її закінчили видатний український історик, поет-романтик, мислитель Микола Іванович Костомаров, збирач фольклору, дослідник духовної культури слов’янських народів, історик і літературознавець Олександр Миколайович Афанасьєв, знаний російський прозаїк, батько європейської дистопії Євген Іванович Замятін.

***

У Воронежі кмітливий підліток второпав усі вигоди самостійного життя, негайно записався до міської бібліотеки та на всі кишенькові гроші, залишені батьком, накупив… цукерок.

Життя повеселішало, саме таким він його і снив! Негайно вишикувались пріоритети. З усіх предметів у 1-й Воронезькій чоловічій гімназії учню подобались два - література й історія, решта здавалася зайвими. Отож уроки літератури й історії гімназист відвідував, а найбільше прогулював фізику та математику. Часу у підлітка було море, тож підсвідомо зміцнів нахил до віршування. Російськомовними опусами Євген списав не один грубий зошит. Ті спроби автор згодом знищив, бо вважав їх “пустощами”, чим за юності бавляться більшість самотніх підлітків.

- Якщо бути письменником, то тільки справжнім, талановитим, - стверджував Євген.

Як не таївся спритник, але дирекція гімназії викликала батька. Восьмикласну класичну гімназію з двома давніми мовами (латиною і грецькою) у Воронежі Плужник-малий не закінчив - за хронічні прогули, а також за участь у нелегальних гуртках хлопчака звідки витурили.

***

На щастя, батько мав гарт справдешнього купця, тож на синець молодшого сина не збив: аби зуби, а хліб буде. Поки лихо мололося, а добро набувалося, відвіз Павло Васильович найменшого розумника у наступну гімназію - в повітовий Богучар Воронезької губернії. Цікаво, що тут трохи пізніше, у 1915-1918 рр. протирав штанці юний Михайло Шолохов (1905-1984), котрий згодом для Євгена Плужника став одним із найвпливовіших письменників; його “Тихий Дон” поет навіть переклав українською, бо свого часу реалії бачив на власні очі.

У порівнянні з Воронежом, у Богучарі велося… так само. Модель марнування часу залишалася перевіреною. Євген записався в бібліотеку, накупив улюблених цукерок і, зачинившись у кімнаті найманої квартири, читав до білих мух. Допоки його з головою не накрило інше захоплення - Великий Німий. Відтоді по черзі бігав заклопотаний гімназист то в бібліотеку, то в сінематограф. Знервований директор гімназії письмово викликав батька і поставив перед фактом:

- Прогульника просимо забрати з гімназії.

- Аби зуби, а хліб буде! – повторив батько, та й відвіз Євгена до… Ростова.

Знову тато винайняв квартиру, де син мешкав і столувався, та подав документи до губернської (1-ї чоловічої) гімназії… Гультяя потурили і звідти.

Четверта в життя Євгена Плужника гімназія була у повітовому Боброві Воронезької губернії, де все віддзеркалилося: повне ігнорування фізики та математики, тільки - бібліотека, література, цукерки, сінематограф. Як у розвідці “Дні ранньої осені” з книги “Зимовий листопад” написав воронезький письменник Петро Чалий (1946):

- У Боброві вистачало розваг для розуму і душі. Улюблене кіно показували в ілюзіоні “Рекорд” пані Спиридонової. П’ятак коштував квиток для гімназиста і тридцять копійок для решти. Книжки - купуй у книгарні, бери в філії Воронезької публічної бібліотеки та в народній читальні. Вечорами в парку на танцювальному майданчику грав духовий оркестр. У більярдній любителі ганяли кулі. На спектаклі і концерти зазивав Народний дім.

***

Зазвичай у царській Росії класичну гімназію закінчували після восьмирічного року навчання. Євген Плужник не закінчив освіту за декаду. Гра не була варта свічок? Ні. Бо за той час гімназист ґрунтовно вивчив світову, російську та українську літератури, зробив перші спроби у красному письменстві і, здавалося, лише чекав знаку долі. Такий не забарився… Одного дня викладач російської словесності Бобровської чоловічої гімназій свіжим оком накинув на твір Євгена Плужника і наче прозрів:

- Юначе, та ви хист маєте. І лише від наполегливості залежить, чи власний талант виплекаєте ви до рівня середнячка чи матимете справжнє літературне майбутнє.

Те пророцтво нагадувало удар електричним струмом. Починати належало із малого. Як пригадувала колишня вихованка Бобровської жіночої гімназії Наталя Олексіївна Смирнова, що віку доживала в підмосковному Серпухові і добре знала хлопців із сусідньої чоловічої гімназії:

- Микола Олексіївський, котрий у 19 років став Головою Воронезької губернської Надзвичайної Комісії, разом зі своїм однокласником Євгеном Плужником видавали рукописний журнал “Заклик” - украй злободенного напрямку. Вміщували там статті, що висвітлювали сучасні події, суспільне життя, питання навчального життя гімназії і т.д. У той час Женя Плужник уже писав вірші.

У другій авторській збірці “Рання осінь” (1927) Євгена Плужника можна знайти римовану сповідь про те, чому і як він узявся за перо:

- В гімназії, де я кінчав науку, / Один довговолосий гімназист / До віршів так - з нудьги - наважив руку / (За форму дбаючи та нехтуючи зміст), / Що довго я, за римами у тузі, / На нього заздрим оком поглядав; / Якої муки він менi завдав, / Шанований від ворогів i друзів! / Але ще дужче заздрю я на нього / Тепер, коли довідавсь від людей, / Що він, змужнівши, віршика й малого / Не написав ніколи i ніде!

***

Буремні часи сплутали всі карти. За пропозицією директора Бобровської чоловічої гімназії - у зв’язку “з тривожною ситуацією в країні”: революція, Громадянська війна - навчальний рік скоротили. Восьмий клас заняття закінчив 15 лютого 1918 р. Того ж дня їм вручили атестати зрілості, нашвидкуруч влаштували випускний вечір, і назавтра всі іногородні роз'іхалися по домівках... Цьому поколінню належало понюхати пороху.

Аж раптом, буквально за місяць-другий 1918 р., Кантемирівка стала лінією фронту. І не тільки Громадянської війни, коли кривава межа розпанахала навпіл сім’ї. Тут посунула інша біда. У зв’язку з тим, що Совєтська Росія порушила умови Брестського миру, кайзерівська Німеччина швидко окупувала не тільки Україну. Вершники в гострих залізних касках, ар’єрґард 1-ї ландверної дивізії генерал-лейтенанта Ґеорґа Фрайхерра фон дер Ґольця захопив Кантемирівку. Невдовзі в якості контрибуції у населення забрали зерно, коней, вози. По слободі спалахнули 124 обійстя. Тих, хто не корився пруському порядку, засуджували до страти. Незабаром в Області Війська Донського білокозаки оголосили себе “невоюючою” щодо Німеччини стороною і нишком окупували Кантемирівку, у такий спосіб прокладаючи собі шлях до перемоги - на червону Москву.

У перший рік жовтневої Руїни колись дружня родина Плужників ледь не згинула у Воронезькій губернії. Помер від сухот середній син Георгій, молодша донька Маруся згасала на очах, випускник Київського політехнічного інституту старший син Іван не бажав ні з ким із рідні знатися, та й сам Євген висох на сухар. Саме зважаючи на це, батько Павло Васильович вирішив забиратися геть - в Україну, де зарадити могли цілюще повітря, фрукти, овочі - це раз, а може, на новому місці ще й пощастить, думалося, зачепитися за якесь діло - це два.

У розпал Громадянської війни Євген Плужник продовжив писати власні вірші, досі - російською мовою. Затим стався розрив усіх можливих шаблонів - політичних, соціальних, особистих. У 1918 р. разом із родиною 20-річний Євген Плужник попрощався із затишним будиночком із мезоніном, що потопав у саду, залишив Росію, Східну Слобожанщину, та поїздом виїхав на Полтавщину - у намолені гоголівські місця, які батькові здавалися оазою спокою. Була то омана. Як свідчив відомий російський письменник українського походження Володимир Короленко: "Вся наша Полтавщина схожа на пороховий льох".

***

Немилосердним виявляється часом людське життя. На омріяній батьком Полтавщині наймолодша дочка Маруся не вижила, а від сухот віддала Богу душу. За півроку безутішного горя зійшов у сиру землю і сам Павло Васильович. У чужім, безжаліснім краю, якою тоді йому ввижалася замордована Громадянською війною Україна, Євген Плужник мав знайти в собі сили, аби жити. Наче розсипаний калейдоскоп, довелося юнакові збирати себе заново, створювати іншим, складаючи кольорові скельця у самобутню картину нового, національно-свідомого життя.

Викладав юнак на Миргородщині те, що знав. В україномовному середовищі він знайшов посаду педагога з російської мови та літератури: спочатку юнак вчителював у селі Велика Багачка, де тоді мешкало більш як три тисячі жителів. Для навколишніх сіл і хуторів це була не тільки волосна, але й культурна столиця. Дві церкви, дві початкові школи, в яких шість вчителів навчало хлопчиків та дівчаток, земська лікарня з лікарем і фельдшером. Поволі Євген Плужник повертався до цивілізованого життя.

Далі доля привела його у Великі Сорочинці Мирогродського повіту. Налагодивши навчальний процес, молодий вчитель заходився організовувати позакласну роботу, навіть театральний гурток завів, де виконував обов’язки драматурга, режисера і провідного актора. Досить швидко та аматорська трупа зажила слави по навколишніх хуторах і селах. Ось коли Євген Плужник став справжнім мільйонщиком! Сільський вчитель в Україні тоді мав платню - три мільйони грішми, плюс триста грамів солі, плюс півкіла цукру. Це на місяць. Зізнатися, паперових грошей ніхто не брав, навіть – учителі, бо були вони фантиками без будь-якої ціни. Розмінними монетами вважалися сіль і цукор, на них хоч щось можна було виміняти: сало, борошно, картоплю, навіть партквиток. Насправді, якби не підтримка продуктами батьків школярів, не вижив би молодий вчитель у Великих Сорочинцях.

***

Не за славою, аби не сконати з голоду, влітку 1921 р. подався Євген Плужник до Києва, там жив брат Василь та сестра Ганна, відповідно: агроном і медик за фахом. Уп’яте він наступив на ті самі граблі, коли вирішив продовжити освіту та восени 1920 р. вступив до Київського зоотехнічного інституту. Так склалося, що… деканом там служив знаний фахівець із зоогігієни Антон Каленикович Скороходько (1883-1954), чоловік старшої сестри, Ганни Василівни. І намірився поет стати ветеринаром (облиште кепкувати, ветеринаром був й Олександр Олесь).

Точні науки Євген ніяк не шанував, бо не лежала до них душа, хоч ти трісни. І тоді юнак письмово склав особисту програму розвитку, збудовану на… літературі та історії. Взагалі, у строкатій родині Плужників з-посеред братів та сестер кожен мав норовливу вдачу та виказував самобутність. Казали, у тій сім’ї зібралася геть уся Державна дума Російської імперії: монархіст, самостійник, трудовик, ліберал, анархіст, а найменший Євген бачив себе соціал-демократом. Тоді…

Невдовзі знавіснілий зоотехнічний інститут студент покинув - закортіло стати актором. І з 1921 р. поет навчався у Київському музично-драматичному інституті імені М.В.Лисенка, де потрапив у клас (тридцять душ!) відомого на ті часи літератора, читця-імпровізатора, театрального педагога, професора Володимира Володимировича Сладкопєвцева (1876-1957). Разом із Євгеном Плужником творчу майстерню відвідували: майбутній режисер і кінодраматург Віра Павлівна Строєва (1903-1988), котра згодом поставила фільми “Петербурзька ніч” (1934), “Борис Годунов” (1954), “Хованщина” (1959), видатний совєтський психолог, професор Олександр Володимирович Запорожець (1905-1981), дитяча письменниця Валентина Олександрівна Осєєва (Осєєва-Хмелева; 1902-1969), авторка повісті у трьох частинах “Васьок Трубачов та його товариші”.

***

Одного дня професор Сладкопєвцев загадав курсу простенький етюд: прочитати програмний вірш “Шакьямуні” (1885) Дмитра Мережковського.

- Я стою, как равный, пред тобою / И, высоко голову подняв, / Говорю пред небом и землею, / Самодержец мира, ты не прав!” / Он умолк, и чудо совершилось: / Чтобы снять алмаз они могли, / Изваянье Будды преклонилось / Головой венчанной до земли, / На коленях, кроткий и смиренный, / Пред толпою нищих царь вселенной, / Бог, великий бог лежал в пыли!

Свого часу після доповіді цензора Головного комітету у справах друку Російської імперії Олександра Миколайовича Юферова (1843-1886), котрий у вірші розгледів “виразну тенденційність”, Петербурзький цензурний комітет поетичну компіляцію, доволі близьку до Канону,… заборонив. Бо вважав, що “автор має на увазі християнського Бога, а цю ідею ховає під легенду з буддійського віровчення”.

Мамо, де санітари?

Як би так не було, у визначений для творчого заліку день у майстерні Володимира Володимировича Сладкопєвцева гармидер зчинився великий. Хтось із студентів пафосно соромив юрбу волоцюг і жебраків, які у прощі своїй в одному з храмів натрапили на кам’яну статую Будди, хтось із брили, прикрашеної діамантом, намагався видлубати коштовний камінь, аби викрасти, хтось після громовиці і блискавки навколішки благав розгніваного бога виявити милість, а хтось гордо виступав наперед, рівняючись у пишномовстві із незворушним Буддою.

Лише один студент - високий, стрункий, із чорною шапкою волосся, карими промовистими очима - монолог подав стримано, поволі стишуючи голос, а у фіналі зовсім перейшов на шепіт. Ефект від трактування вразив присутніх. Тим студентом був Євген Плужник. Саме його етюд і вподобав професор Сладкопєвцев та резюмував: з цілого курсу лише у Плужника є незаперечний акторський хист, лише в його майбутньому наставник не сумнівався. В якості довідки: вихованцем В.В.Сладкопєвцева був американський автор російського походження, справжня голлівудська зірка Михайло Чехов (1891-1955), небіж А.П.Чехова.

***

Творчі особистості настовбурчені суперечностями. Попри успіхи в акторстві, Євген Плужник покинув навчання. По-перше, загострилася хвороба, далися взнаки… задавнені сухоти і як людина відповідальна, він не міг у майбутньому, з огляду на стан здоров’я, необов’язковістю підставляти трупу. По-друге, він осягнув зміст вірша “Шакьямуні” Дмитра Мережковського, тож колегам по сцені дохідливо пояснив:

- У театрі я завжди мріяв бути скромним трударем. Лише-но Сладкопєвцев отруїв душу марнославством, і я усвідомив, що посіяне славолюбство прокльовується, одразу визнав за краще позбутися спокуси.

Існувала ще одна, суто особиста причина: уперше в житті Євген закохався! Його обраницею стала Галина Автономівна Коваленко (1899-1989), яка також відвідувала театральні курси. Але познайомилися вони на якомусь політичному мітингу, що тоді молоді замінили танці. Дівчина вразила емоційного спартанця не стільки безоднею чорних очей, скільки витонченою жіночністю. Із живими музами Євген Плужник ще справи не мав.

Надзвичайна вродливиця з Полтавщини, родом із села Шилівки, що на Пслі трохи нижче Сорочинців і Багачки, по закінченні історико-філологічного факультету Київського інституту народної освіти (КІНО) працювала друкаркою в Народному комісаріаті освіти УСРР, вирішила спробувати себе в акторстві, а потім вимушено вчителювала. Що він, 24-річний вовкуватий мовчальник, міг визнаній красуні запропонувати - безробітний, “безперспективний” безхатько, якому свояк-декан у квартирі виділив… куток, відгороджений ряднинкою? Так, шансів завоювати її серце не існувало ніяких: 23-річна Галинка була з іншого світу. На квартирі у неї збиралася міська богема, тоді як більшості киян він здавався “селюком із Воронезької губернії”.

***

Зліва праворуч: Марія Юркова, Галина Борщ, Євген Плужник, Галина і Таїсія Коваленко.

Київ (1929)

Утім, одного дня Євген Плужник з’явився у комунальній кутовій квартирі №42 на останньому, шостому поверсі колись дохідного будинку, по вулиці Прорізній, 18/1, де Галина Коваленко із двоюрідною сестрою, вчителькою української мови та літератури Київської середньої школі №83 Марією Полікарпівною Юрковою винаймала кімнату. Відтоді поводився гість, м’яко кажучи, дивно: заходив, сідав у глибоченний фотель, який сам називав “піч”, бо потопав у кріслі майже з головою, і перетворювався на мовчазного Мефістофеля. Він спостерігав за легким фліртуванням Галини, іронічно посміхався та відпускав дошкульні шпильки на адресу чергового залицяльника сестер. Кажуть, у тій алогічності ховалася тактика, безпомилковий розрахунок. Дивакуватою поведінкою юнак заінтригував та глибоко зацікавив обраницю: актор є актор.

Це тривало доти, поки не вигулькнув серйозний залицяльник, заможній галичанин Іван Рудницький, який Галину Коваленко знав ще з дореволюційних часів, а тепер із-за кордону, з Відня, надіслав в'їзне запрошення. Просидівши у “печі” насупленим весь вечір, проти ночі мовчазний Мефістофель підвівся і, прощаючись, раптом при всіх вхопив в обійми Галину і гаряче поцілував! … А затим… А затим, наче нічого не сталося, пішов собі здрейми. Наступного вечора Євген Плужник грав у мовчанку, а потім визнав:

- Ото начудили ми вчора з вами, панно Галино!

Ніяких пояснень, ніяких коментарів, а взяв та й зник… на кілька місяців.

Приголомшеною ходила красуня, обурювалася, а потай гірко плакала: “Ну, що це за дивак, га? Як до нього ставитись?” Вагалася, вагалася вона, поки не закохалася.

***

З’явився Євген так само несподівано, як і зник: раптово, на усмішці. Худорлявий, обшарпаний, але, як Шакьямуні, геть просвітлений. Пояснив стисло, мовляв, усі ці місяці вчителював у Миргороді, а виїхав туди, щоб заховатися від власного серця, щоб перевірити щирі почуття до Галини. І Галинині - до себе.

Ні в чому вони більше не сумнівались! У жовтні 1923 р. Євген Плужник і Галина Коваленко побралися. На схилі життя 90-річна жінка оповідала про ті трепетні дні Миколі Жулинському, що ввійшло до книжки “Слово і доля” (2005):

- Я молоденька була, мамі кажу: “Мамочко, ти знаєш, за кого б я заміж вийшла? Як я заплющу очі й на всьому світі буде тільки одна людина, то та, що мені суджена”.

Нас не вінчали, нічого ж бо того вже не можна було, хоч батько мій священик. Приїхали ми, …я постукала, вийшла мама…

- О, моє Галенятко приїхало! А це хто?

Кажу: “Мамочко, ти вже мене поцілувала, а тепер його поцілуй”.

- А чого я його буду цілувати?

- Бо то, - кажу, - тепер мій чоловік.

- А це той, що на всьому світі один?

***

Чи змінилося життя молодят після шлюбу? Аякже! Дівочу кімнату в комунальній кутовій квартирі під самим дахом тоді розділили перегородкою навпіл. В одній частині замешкало подружжя, а поруч, сусідкою, - двоюрідна сестра Марія Юркова. Між іншим, саме їй, сусідці, Євген Плужник присвятив поему “Галілей”, адже вона… теж подобалася поету.

Розумна, дотепна, відкрита до спілкування - з Марусею завжди було про що говорити. Як сирота, дочка загиблого офіцера російської армії, вона закінчила в Санкт-Петербурзі Інститут шляхетних дівчат, а потім - Київський університет. Все життя Марія Полікарпівна викладала українську мову та літературу в різних київських школах. Доля підготувала їй велику місію, саме Марусі випало зберегти київський архів Євгена Павловича. Якби не вона, третю авторську збірку - “Рівновага”, світ так би і не побачив у 1948 р. в університетському містечку Ауґсбурґ, Баварія, ФРН.

Вірність чоловікові Галина Автономівна берегла до останку, а після смерті Євгена Павловича тримала збірку його віршів під подушкою, поки на 91-му році життя 4 серпня 1989 р. її життя не обірвалось у Китайському кварталі Нью-Йорка. Сталося це через 53 роки після загибелі Євгена Плужника у таборі…

***

А поки що почалися жнива щастя, адже за місяць, в листопаді, друком вийшли перша добірка авторських поезій, поки що підписана топонімом Кантемирянин. У “печі” самобутній поет більше не ховався, він народжувався на очах. Мабуть, це символічно, що оновленим він ступив у Новий рік, коли 1 січня 1924 р. київська газета “Більшовик” надрукувала його вірш - “На 1924 рік”. Ну, і нехай підписаний псевдонімом “Кантемирянин”. Розкрити власну природу - завдання не з легких.

У 24 роки завдання на подальше життя Євген Плужник точно визначив - слово. Новітніми дороговказами стали поезії Олександра Олеся, Павла Тичини, Максима Рильського, а ще - колись російськомовного, а тепер національно свідомого літератора Павла Филиповича (1891-1937), чия перша збірка - “Земля і вітер” (1922) викликала справжнє захоплення. У красне письменство молодий автор поринув із головою. Починаючи від 1923 р., Євген Плужник працював у редакціях перекладачем, а вечорами за власним планом поглиблював самоосвіту та мовчки писав, писав, писав... Наче каторжник Краси.

Члени літературного об’єднання Ланка. Зліва праворуч: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, 1925 р.

Олександр Рудяченко

ЄВГЕН ПЛУЖНИК. 2. ІНТРОВЕРТ ІЗ ВИДОМ НА ДНІПРО

Чим скрутнішало життя, чим гіршало здоров’я, тим частіше поет брав у руки перо і, закінчивши твір,… вагався: чи вже можна іншим показувати? Часом таке самокопирсання триває до скону, ось чому кожному майстрові потрібна Маргарита. Хоча в шлюбі Плужники прожили десять років, дітей у пари не з’явилося.

Переживши погибель чоловіка, у 1943 році згорьована вдова Галина Автономівна Коваленко залишила Київ, рушила спочатку до Львова, потім - до Німеччини, а, зрештою, опинилась у Сполучених Штатах, де написала сповнені ніжності спогади про чоловіка-поета. Саме вона, друкарка Наркомосу УСРР, підштовхнула чоловіка до літератури, коли нишком винесла з квартири зшиток із віршами Євгена Плужника.

Першим поціновувачем став український бібліотекознавець, книгознавець, літературознавець Юрій Меженко, особисто знайомий із Володимиром Маяковським. Отже, колишній очільник Головної книжкової палати Директорії Ю.О.Меженко, який у 1919 р. створив літературну групу “Музагет”, де грав провідну роль, - першим розгледів талант. Дружині він так і сказав:

- Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будем довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися

Не просто схвально відгукнувся Юрій Олексійович про творчий доробок, а особисто познайомився з дебютантом та, начебто випадково стрівши на вулиці, витяг Євгена Плужника на засідання київського літературного угрупування “АСПИС” (“Асоціація письменників”), куди входила й літературна група “Неокласики”. Найбільше, здавалос, тішилася Галина:

- Ти ба, пішов із дому Євген, а повернувся поет.

З-поміж нових соратників по красному письменству були: Микола Зеров, Максим Рильський, Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка та інші. Все життя Євген Плужник своїм навчателем вважав Максима Рильського. Як правило, метафоричний оглядач, професор української літератури Київського інституту народної освіти М.К.Зеров лінійно взяв та написав:

- Рекомендую Плужника як поета сильного і інтересного.

***

Отже, від 1922 року здебільшого завдяки дружині Галині та Юрію Олексійовичу Меженку авторські поезії дедалі частіше почали з’являтись у часописах “Нова Громада” (1922-1933), “Глобус”, “Червоний Шлях” (1923-1936), “Життя й Революція” (1925-1934). Аматор поволі, але без упину структурував власну особистість.

Улітку 1924 р. молодий автор залишив літературне угрупування “АСПИС” і разом із Валер’яном Підмогильним, Борисом Антоненком-Давидовичем, Тодосем Осьмачкою, Григорієм Косинкою та Марією Галич став активним учасником нового об’єднання - “Ланка”. Душею формації був Валер’ян Підмогильний (1901-1937), а формальним очільником - поет-енциклопедист, перекладач античної поезії, лідер “Неокласиків” Микола Зеров.

Коли Плужник вперше прочитав власного вірша, загал вкрили дрижаки...

В сучасній українській літературі спалахнула нова сліпуча зірка. Плужник завжди мав власну думку, бо ніколи ні під чиюсь дудку не грав, вважаючи, що "повторювати чужі думки - все одно, що зодягати на себе завошивлену сорочку."

Злет у красному письменстві Євгена Плужника був стрімким, реактивним. Буквально щомісяця дружина Галина помічала, як частіше чоловіка запрошували на літературні вечори, аби той публічно почитав власні твори. Як переказували очевидці, зокрема поет, перекладач та літературознавець Борис Антоненко-Давидович (1899-1984), одного вечора в актовій залі Жовтого корпусу Київського університету, де відбувались мистецькі дискусії, виступив сором’язливий Плужник:

- Невдовзі ми влаштували чергову літературну вечірку в залі Всенародної бібліотеки (тоді вона саме в КДУ містилася. - О.Р.) Української Академії Наук, на яку прийшло багато люду різного віку, фахів та літературних смаків. Поет-читець опанував велику залу і підкорив собі чуття й думки присутніх. Тиша ставала напруженішою, густішала, коли страшно ставало недочути не те що слово, а найменшу інтонацію. Я давно не відчував такої владної сили художнього слова і на собі, і на інших. Емоційна напруга доходила до краю. Здавалося, ще мить, і хтось у залі, а, може, й увесь зал, злютований в одне піднесення, не витримає цього емоційного шквалу.

***

Літературний ландшафт тодішньої України швидко змінювався, за рік-півтора літературне об’єднання “Ланка” перетворилася на потужну творчу армію. Під її стяги стали Дмитро Фальківський, Тодось Осьмачка, Яків Качура, Михайло Івченко, Володимир Ярошенко, Борис Тенета, Іван Багряний, Гордій Брасюк, Григорій Косяченко, Марія Галич та ін. Об’єднання відкидало політичне пристосуванство, як метод літературного кар’єризму, тож суворо переслідувалося репресивними органами. У 1929 р. воно припинило існування, більшість учасників була винищена. Як стверджував письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, історик і культуролог Віктор Бер (власне: Віктор Платонович Петров; 1894-1969), “Ланка”-“МАРС” для Києва була тим, чим для Харкова стали “ВАПЛІТЕ”-“Пролітфронт”: чільною організацією, що об’єднувала більшість письменників міста” і мистецькою вагою не поступалася “ВАПЛІТЕ”.

Літературну хрестоматію “За 25 літ” восени 1925 р. упорядкували та у видавництві “Час” у 1926 році видрукували Максим Рильський та аспірант київської філії Інституту Тараса Шевченка, літературознавець Ананій Лебідь (1898-1937). Їхня збірка відібраних творів демонструвала вітрину української літератури XX століття - від Лесі Українки до 26-річного Євгена Плужника - 51 письменник. Останній явно був початківцем, автором кількох добірок… у газетах і часописах. У хрестоматії його презентували навіть без бібліографічної довідки, бо в куцому життєписі ще нічого не знайшлося вартого уваги.

Перша збірка не переінакшила поета. Як і раніше, безробітній і відсторонений від дійсності він не змінює свого способу життя. Обшарпаний, але, як Шакьямуні Дмитра Мережковського, геть просвітлений, Євген Плужник не має часу коли й вгору глянути, бо змінює в римах Вічність. Куди у такій справі поспішати?

Учасниця об’єднання “Ланка”, авторка імпресіоністичної прози Марія Галич (1901-1974) згадувала про незбагненний всесвіт Плужника: "У кімнаті платяна шафа, ліжко, полиці з книгами (уточню, не полиці з книгами, а книжкова шафа з повним зібранням енциклопедичного словника Брокґауза і Ефрона, томи якої полюбляв на дозвіллі гортати Євген Плужник. - О.Р.) і трельяж. Ще є залишена попередніми знатними власниками велетенська канапа і з того ж гарнітуру пуф. Він видає своєрідний звук, коли на нього сідають. Господар зве його “пфу”. Над канапою - полтавський килим, портрет Тараса Шевченка і репродукція картини "Запорожці" Іллі Рєпіна. Посередині - круглий стіл та два стільці. Ще висить жирандоля-свічник. До неї прив’язаний білий ведмедик. Із ним Євген, буває, розмовляє, коли в кімнаті нікого нема. До одного з двох вікон постійно прилітає пара голубів. Годує їх він об 11-й годині.

Євген Плужник працював удома. А, власне, де ще може бути Вічність? Про це знали і за потреби ступали до нього. Якось забіг поет Павло Тичина. Із порогу запевняв, що поспішає і не затримається більше, ніж на півгодини, але за теревенями просидів чотири. Прощаючись, автор “Сонячних кларнетів” виправдовувався:

- У вас так гарно і затишно. А в мене зимно, миші бігають та книжки гризуть.

Одне слово, весела була комуналка.

***

Визнання до Євгена Плужника прийшло, коли в 1926 р. друком з’явилась його перша збірка “Дні” - планка була одразу високо встановлена. Книжка осмислювала українську Революцію 1917-1921 pр., коли вкрай загострилися класові і політичні проблеми, а першочерговою стала ідея: людське життя має абсолютну цінність, слід чинити спротив сліпій жорстокості, належить зупинити безглузде братовбивство. Реакція на видання виявилася суто українською: одні збірку духовного спартанця підносили до неба, інші - втоптували в багно “класового опозиціонера”.

Насправді у справжнього художника не так і багацько знайомих, чия думка має значення; такі обранці мислять із нами на одній хвилі. Так сталося і цього разу. Ліворуч і праворуч Євген Плужник примірниками не сипав, а подарував збірочку “Дні” справжньому навчателю із шанобливою присвятою:

“Поетові - учень. Максимові Рильському - Євген Плужник”. У свою чергу, Максим Тадейович особисто завітав на Прорізну, 18/1, де власну книжечку - “Тринадцята весна” (1926) лишив господарю квартири №42 зі словами, мовляв, Євген Плужник належить до тих учнів, які переростають вчителів.

***

Утім, загострилася тяжка хвороба. Теплої літньої днини 1926 р. поет затягнувся цигаркою і - ледь не захлинувся. Не зупиняючись, кров цебеніла з горла 12 днів. Дружина Галина змучилася, чистих рушників бракувало, прати вона не встигала. Останні дні кров зупиняли простирадлами. Простора кімната у квартирі №42 була геть закривавленою, а блідий мов полотно Євген Плужник сумно сипав… жартами:

- Он воно яке, моє поле битви.

Коли справи пішли на краще, хворому лікарі навіть говорити заборонили, і поет, аби щось попрохати, дзеленькав чайною ложкою у склянці. Але здоров’я погіршувалося, а ще - загризало безгрошів’я. На допомогу прийшов товариш по “Ланці” Дмитро Фальківський (1898-1934), із місцевкому письменників він витребував матеріальну допомогу, приніс Галині, поклав на бюро і, звертаючись до Євгена, попередив:

- Друже, без віддавачки. - Той лишень очима кліпнув, а гість мовив до дружини товариша: - Рублі не заощаджуйте, нічого не шкодуйте. Галино Автономівно, купуйте, що треба, все, що загадуватимуть лікарі, гаразд?

Жили ж вони тоді в Країні Рад, ось хтось із розумних лікарів і порадив:

- Відвезіть хворого у Ворзель! Може, в санаторії ще трохи поживе.

Справжня біда завжди недоречна, в ті роки жила родина Плужників від гонорару до гонорару Євгена. Адже Галина давно полишила Наркомос УСРР і працювала друкаркою: спочатку - у Книгоспілці, потім - у Будинку вчених. На допомогу прийшли друзі із дужими руками. Аби не піддавати хворого тортурам на бричці київською бруківкою, побратими по “АСПИСу” та “Ланці” Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, змінюючи одне одного, із Прорізної віднесли товариша на руках. На залізничний вокзал. І просто… поклали в потяг. Дружині виснажений поет сказав слова, що могли стати епіграфом до творчості:

- Ти знаєш, Галча моє: якщо захотіти, можна і не вмерти.

***

Поїхав Євген Плужник до Ворзеля, де у колишньому будинку графині Уварової мав доживати віку. Знову “добрі” співплемінниці почали розраджувати подругу, аби та швидше покинула чоловіка:

- Чи ти, Галинко, не сповна розуму? У нього ж відкрита форма туберкульозу!

- Будемо разом помирати, - самовіддано відповідала Галина Автономівна.

Відверто кажучи, в 1920-1930-х рр. сухоти у Совєтському Союзі були хворобою поширеною і в більшості своїй невиліковною. Прикметно, що самого поета і перекладача Дмитра Фальківського також поїдом їв туберкульоз, набутий у 1920-1923 рр., коли той служив в окупаційних військах Червоної армії, зокрема у НКБ - Надзвичайній Комісії Білорусі.

Справжні друзі і Ворзель із безхитрісною розкладачкою попід соснами Уварівського будинку повернули хворого із сирої могили до світла. Упродовж десяти років довелося перебувати під постійним наглядом лікаря, періодично лягати у Лук’янівський тубдиспансер, робити піддування (штучний пневмоторакс), а також двічі на рік вирушати - то в Крим, то на Кавказ. Улітку 1926 р. божою ласкою поет вижив. Одужавши, Євген Плужник урочисто пообіцяв дружині Галині:

- Більше не палитиму! - І цигарки в рота не брав, хоч раніше жахливо курив.

***

Справді, для цього Майстра не від цього світу його Маргарита стала сонцем у вікні. Аби не Галина Автономівна Коваленко, друком не вийшла б і друга та остання прижиттєва збірка - “Рання осінь”, опублікована у 1927 р. видавництвом “Маса”. У глибокій задумі автор прощався із молодістю, яка занадто швидко минула, аби, зрештою, ступити в новий період, період творчої зрілості.

Підбивалися перші підсумки, тривали сумні жнива, тож у поетичному світі автора буяла багатолика Осінь. На думку літературознавця Юрія Олексійовича Меженка (справжнє прізвище: Іванів; 1892-1969), котрий свого часу й відкрив українцям молодого поета, “образ осені - головний стрижневий образ, що проходить мало не через 90% всіх Плужникових віршів”. І я розумію: чому? - Аби розвіяти втому та здобути душевну рівновагу - один крок, одна Осінь.

Інші глибинні, сказав би, платотектонічні процеси позначили дві поеми - “Канів” та “Галілей”, вміщені у книжці “Рання осінь”. У тих творах автор прагнув осмислити переформатування двох світів, що відбувалося на його очах, - села і міста, двох типів культур - патріархальної та урбаністичної. Великий мрійник Євген Плужник снив і бачив на Батьківщині нову світобудову, в якій культура і духовність стануть визначальними цінностями нового українства.

Насправді тодішнє життя молодого поета було позначене не лише похмурими осінніми ноктюрнами, що безпросвітно затягують душу. Умів іронічно імпровізувати Євген Плужник, часом демонструючи гумористичні алітерації в побуті. У спогадах двоюрідна сестра його дружини Марія Юркова розповіла кумедний випадок:

- Не описати всі дотепи, що ними сипав Плужник, як був у настрої. Наприклад, письменник Михайло Івченко захоплювався тоді модною індійською філософією. Він мав звичку якось по-своєму дзвонити - протяжно, тричі. Зачувши такого дзвоника, Євген схоплювався відчиняти зі словами:

- Р-р-рабін-Др-р-ранат-Т-тагор (видатний індійський поет Рабіндранат Тагор. - О.Р.).

І гість, і хазяїн з цього щиро сміялись

***

Власними віршами одні соціальні процеси поети викликають, а на інші – наражаються. У той час, коли на думку Горця, а значить - усієї Партії, лише посилювалася класова боротьба, пролетаріату належало міцною рукою наводити у країні власний гегемонізм, деякі чорнильні слимаки нам тут ревізію поглядів почали підсовувати?!? В інтерв’ю Галина Автономівна навела доволі важливий епізод:

- Пригадую, там, на Прорізній, Євген довго стоїть біля вікна, дивиться-дивиться на місто, на Дніпро, а потім так сумно каже: “Боже, який чудовий Київ, який прекрасний Київ, як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать, усіх нас знищать і всіх письменників із розумом, тому що нас не можуть знести, вони бачать у нас потенційних ворогів”.

На власні очі він бачив, як більшовицька сволота викошувала стару інтелігенцію, - газети рясніли розлогими звітами про процес СВУ (Спілка визволення України), що з 9 березня 1930 р. до 19 квітня 1930 р. показово відбувався в приміщенні Харківської опери. Судовий балаган понівечив життя 474 українців, при чому засуджено до розстрілу було 15, до концтаборів - 192, вислано за межі України - 87, засуджено умовно - 3, звільнено від покарання – лише 124 особи.

Пропагандистська машина із винищення національної культури додала обертів: або всі бігли за Партією, або суворо каралися.

За першими кривавими жнивами настали наступні. На початку 1933 р. ГПУ УСРР гордо звітувало про викриття глибоко законспірованої і підступної Української військової організації (УВО). Вона, начебто, “очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві”. Упродовж 1933-1934 рр. у належності до УВО звинуватили 148 осіб. Це були представники інтелігенції, працівники освіти, діячі КПЗУ. Серед 26 осіб, котрі нібито належали до викритої “контрреволюційної організації”, виявилася перша плеяда спантеличених письменників: Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Михайло Яловий, Василь Бобинський, Микола Хвильовий, Юрій Яновський та інші.

Не всіх більшовики встигли заарештувати і винищити. На другий день після арешту Михайла Ялового 13 травня 1933 р. сам ліг на наган і власноруч застрелився Микола Хвильовий, терміново виїхав у творче відрядження Олесь Досвітній, негайно полишив Харків Юрій Яновський.

***

Коло звужувалося, зашморг смерті на шиї поета стискався. Аби бодай якось дистанціюватися від пролетарських римованих панегіриків, Євген Плужник узявся писати ідеологічно витримані п’єси на робітничу тематику: “Професор Сухораб” (1928) і “У дворі на передмісті” (1929). Вимушено створив вірш про… Леніна (“Він”) та Сталіна.

У ніч із 4-го на 5-е грудня 1934 р. за постановою оперуповноваженої IV (секретно-політичного) відділу УГБ НКВС УРСР Пери Ісаківни Ґольдман (1901-?) міліціонери на чолі з лейтенантом виконали ордер на арешт хворого на туберкульоз Євгена Плужника, влаштувавши трус у квартирі. За документами, підписаними тим стервом у спідниці, свого часу ув’язнили Остапа Вишню, Михайла Бойчука, Олеся Досвітнього, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка, Костя Котка. У країні Рад сама Пера Ґольдман зробила стрімку кар’єру і 1946 р. стала майором держбезпеки.

Отже, Євгена Плужника заарештували та звинуватили у належності до міфічної антисовєтської організації “Об’єднання українських націоналістів”. На щастя, двоюрідна сестра Галини Коваленко, київська вчителька Марія Юркова зберегла підготовлену у 1933 р. до друку автором третю збірку поезій “Рівновага”, яка в Україні побачила світ лише у 1966 р.

***

Делегата першого Всеукраїнського з’їзду письменників доставили у спецкорпус Київського обласного управління НКВС, що на вулиці Рози Люксембург, 16 (нині - Липська). У холодних та вогких камерах буцегарні туберкульоз легень третьої стадії загострився. Почалося кровохаркання, і на допитах літератор фізично не міг чинити опір. У камері було жахливо тихо, наче життя минуло - нестерпно тихо, пронизливо самотньо. Як випливає з протоколів, звинувачений підписував все, що підсовував слідчий, помічник начальника IV відділу УГБ НКВС УРСР Мойше Ізраїлевич Хайєт (1904-1956), який заарештованим представлявся як “громадянин Іванов”.

Із протоколу допиту Плужника Є.П. від 11 грудня 1934 р.:

- Євгене Павловичу, які ваші політичні переконання?

- До свідомого віку, тобто до 18 років, під впливом сім’ї, виховання та середовища, в яких я зростав, були буржуазно-демократичні переконання з усіх питань. Потім у мене почалося загострення націоналістичних настроїв, найбільше - під впливом сім'ї та середовища. Обертаючись серед своїх товаришів: Антоненко-Давидовича, Підмогильного, Косинки і Осьмачки, а також Черняховського, Івченка та неокласиків, - я став переконаним українським націоналістом. … Самогубство Скрипника (Микола Олексійович Скрипник шість років очолював народний комісаріат освіти УСРР і особисто здійснював політику примусової українізації; 7 липня 1933 р. у власному кабінеті наклав на себе руки. - О.Р.) ще більше загострило моє ставлення до совєтської влади.

- Ви завжди залишалися переконаним українським націоналістом?

- Ні. Один період, із 1926 р. до 1930 р., коли я захворів, совєтська влада через свої органи винятково подбала про мене, що змусило переглянути не тільки особисте до неї ставлення і її до мене, а ближче ознайомитися з її принципами. Це призвело до першої світоглядної кризи, і я пристав до думки, що на теренах совєтської держави українська література і культура може розвиватися. Однак я вважав і розумів під совєтськими формами розвитку української культури ті національні форми, які скеровувала політика Миколи Скрипника. Це оточення перетворювало мене на людину, антисовєтськи налаштовану, українського націоналіста.

***

Повернувшись до камери, поет дивувався двом безглуздим речам. По-перше, як бридко, паплюжачи мову, із ним, користуючись упорядкованим ним словником “Фразеологія ділової мови”, українською розмовляв слідчий, Мойше Хайєт-Іванов - у ті часи ще не встигли відмінити примусову українізацію. По-друге, коли варта зачиняла двері, зніяковілий літератор у камері довго кліпав очима і здивовано перепитував інших бранців:

- Невже вони і нас розстріляють?

Під час цілодобових допитів хворобливий самітник Євген Плужник не витримав першим. Сталося це тоді, коли слідчий Хайєт-Іванов заспокоїв:

- Та про дружину ви не турбуйтеся - її вже звільнили з роботи. Невдовзі будете разом, її теж відправлять етапом, якщо ви оце не станете більш говірким.

Не всі з нас герої, як і не всі генії. У зворушливім нарисі під назвою “Недоспівана пісня ранньої осені” (за алюзією до назви другої збірки поета - “Рання осінь”) Борис Антоненко-Давидович згадував, як на очній ставці Євген Плужник на запитання, чи був Антоненко-Давидович членом терористичної організації, відповів:

- Ну, в такій же мірі, як і я.

Офіцер держбезпеки Хайєт-Іванов розлютувався:

- Плужнику, востаннє запитаю: чи був Антоненко-Давидович членом терористичної організації чи ні?

- Ну, я ж відповів: в такій же мірі, як і я.

Хайєт:

- Плужнику! Був чи ні? Так чи ні? - і гримнув кулаком об стіл. Поет збліднув:

- Так, належав. – І вдоволено слідчий заметушився та додав: - У мене зараз є більш важливі справи; очну ставку згодом продовжимо...

Охорона вивела Плужника... На цьому все для нього закінчилося: він пропав.

***

У ніч із 27-го на 28-е березня 1935 р. виїзна Військова колегія Верховного Суду СРСР під головуванням армвійськюриста 1-го рангу Василя Васильовича Ульріха (1889-1951) визнала членами міфічного “Центру боротьбистської організації” та звинуватила у приналежності до терористичних боївок 15 осіб, а саме: Петра Ванченка, Василя Вражливого, Григорія Епіка, Олександра Ковіньку, Левка Коваліва, Миколу Куліша, Миколу Любченка, Григорія Майфета, Андрія Паніва, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука, Володимира Штангея і… Євгена Плужника.

Бойовика знайшли, матері їх ковінька, Євгена Плужника, великого поета глибинного самоаналізу! Проте його засудили до розстрілу, але згодом найвищу міру покарання замінили на десять років ув’язнення у виправно-трудових таборах.

- Суди мене судом твоїм суворим. / Сучаснику! - Нащадки безсторонні / Простять мені і помилки, й вагання. / І пізній сум, і радість передчасну, - / Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

І того самого дня, 28 березня 1935 р., Євген Плужник, хто досі, здавалося, жив відстороненим життям, у якому паралельному світі Високої Поезії, став напрочуд виразним життєлюбом і яскравим ліриком життєвої прози:

- Галча моє! Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим - це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист - найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радості - так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною - я знаю - радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів - мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках. Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце - і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.

***

Жити відталому поетові залишалося півроку. Далі процитую книжкe “З порога смерті: Письменники України - жертви сталінських репресій” (1991) мого наставника Олекси Григоровича Мусієнка (1935-2002), хай йому там легенько лежиться:

Залізнична станція Медвєж’я гора Кіровської залізниці

Залізнична станція Медвєж’я гора Кіровської залізниці

- Вирок Євгену Плужнику був, як і більшості підсудних цієї групи, - десять років ув’язнення в спецтаборах. А конкретніше - в Соловецьких казематах на далекій холодній Півночі, куди їхати разом із побратимами по засланню в “арештантських” вагонах поет уже фізично не міг. Його, тяжкохворого, везли окремо. На Соловках літератор, в основному, перебував у тюремній лікарні, зрідка писав листи в Україну. Останній датований 26 січня 1936 р. Його Є.Плужник вже диктував, а дружині приписав власною рукою: “Присягаюсь тобі, я все одно виживу!”

На жаль, це було нереально. І сам він це збагнув, коли того самого дня, 28 березня 1935 р. ешелоном засуджених етапували в Білбалтлаг НКВС - на станцію Медвєж’я гора Кіровської залізниці.

…Втративши чоловіка, Галина Автономівна Коваленко зазнала, що таке злидні. Та одного вечора до неї у квартиру №42 у Михайлівському провулку, 36, завітав незнайомець та мовчки передав пакунок із наїдками, солодощами, апельсинами, мандаринами. Таке діялося не один раз. Скільки не допитувалася вона: від кого ті гостинці, той мовчав. Коли вони роззнайомилися ближче, благодійник уповів: всі передачі надходили від Максима Рильського. Як пригадувала Галина Автономівна:

- О, свята душа! Рильський допомагав мені і пізніше. Одного разу ми зустрілися просто на вулиці. Був він трохи напідпитку - взяв мене під руку, очі повні сліз та й каже: “Галю, ось-ось збожеволію, не сила терпіти таке. Хочеться взяти слухавку і кричати по прямому дроту в Кремль: ви губите кращих, найчесніших людей України! Позбавляєте Україну життя!” Максим Тадейович багато говорив і голосно так, знервовано, що я завела його в глухий провулок, де менше людей, де нас не бачили.

***

А хворий на сухоти Євген Плужник опинився у великій камері другого корпусу Соловецького Кремля, на головному острові Соловецького архіпелагу. То був вогкий підвал за монастирських часів. Аби не здичавіти, перші місяці бранець приятелював із українським поетом Валерієм Вражливим (1903-1937), учасником літоб’єднання “Пролітфронт”, також засудженим до таборів на процесі боротьбистів.

По прибутті у табір ув’язнений Плужник Є.П. (особиста справа П-18165) потрапив у відділення №8 трудколонії острова Анзер: категорія працездатності - 3. Із 18 днів вересня 1935 г. він відпрацював три дні: на сільськогосподарських роботах і доглядав службові приміщення. 4 жовтня 1935 р. він зліг і більше не підводився. Якою не була їжа, апетиту важкохворий не мав, а хирів на очах. Котрийсь із медбратів оглянув пацієнта й махнув рукою: безнадійний… Повсякчас подушку з киснем тримали біля хворого. Безсоння забирало сили. Попри те, що невольника поклали під одним зі трьох вікон палати, повітря Євгену Плужнику бракувало.

Через коліно хист не зламати, навіть у безвиході та скруті. У лікарні поет писав як навіжений, днями і ночами. Перо ледь трималось у блідих зсохлих пальцях, змережених блакитними венами. Запалих очей з-під скелець окулярів не бачив більше ніхто. На папір лягали виключно песимістичні та похмурі рядки. Напередодні смерті Євген Плужник гомонів із земляком із Чигиринщини, молоденьким санітаром 1-ї (інфекційної) палати №1 ББЛАГ Миколою Тайгою, а наостанку наказав, аби після його смерті той узяв собі одяг; не бажав, аби його носив будь-хто. А ось своє благеньке “руде пальтисько” він заповів дроворубові Соловецького лазарету, теж в’язневі, до якого ставився прихильно і не бажав, аби бранець застудився.

Останніми словами Плужника стала фраза, з якою він звернувся до Миколи Тайги:

- Миколо, принеси мені холодненької води; я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру.

Подальші події табірний медбрат запам’ятав так:

- Трохи піднявши його тулуб, я поставив миску з водою на живіт. Плужник повільно вмочив правицю, підніс до чола і так тримав деякий час, заплющивши очі - наче людина, котра щось пригадує; потім знову вмочив пальці обох рук і ледве потер одна об одну. Затим витерся рушником, що його я подав, - так само повільно, мляво. Я допоміг знову лягти і сховатися під ковдрами до підборіддя; взяв миску і пішов. За якусь хвилину-дві, коли я повернувся, Плужник вже не дихав.

***

Із літературного життя Поет пішов у 37 років, із яких друкувався - лише 12 років.

По собі Євген Плужник залишив незабутній світ.

Він писав у різних жанрах. Це були: поезії - збірка “Рівновага” (1933) вперше з’явилася друком за кордоном; проза, - зокрема, роман “Недуга” (1928), створений за програне парі з друзями; п’єси - “Професор Сухорат” (1928), “У дворі на передмісті” (1929), “Болото” (текст невідомий); віршована драма “Змова в Києві” (1933), яку одразу взяли до постановки театр імені Івана Франка (режисер - Кость Кошевський) та “Березіль” Леся Курбаса; кіносценарії - “Тарко” (1926) за мотивами дитячої книжки “Острів блакитних песців” сибіряка Інокентія Ґрязнова.

Разом із поетом і літературознавцем Василем Атаманюком (1897-1937) і літературознавцем та критиком Феліксом Якубовським (1902-1937) вони упорядковували тритомну “Антологію української поезії” (1930-1932).

Він переклав “Невський проспект” та “Одруження” Миколи Гоголя, “Похлібці” та “Злодії” Антона Чехова, “Тихий Дон” Михайла Шолохова (два томи!), “Дитинство” й “Отроцтво” Льва Толстого, “Діло Артамонових” Максима Горького, “Острів попелястих песців” Якова Кальницького, “Зруйновані гнізда” Ісака Кіпніса.

У парі з побратимом по перу Валер’яном Підмогильним вони уклали словник “Фразеологія ділової мови”, що витримав два видання - у 1926 р. та 1927 р.

Доба розстріляного Відродження інтроверту з видом на Дніпро шансу не дала.

***

Тільки 4 серпня 1956 р. постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Є.П.Плужнику було скасовано і справу припинено “за відсутністю складу злочину”.

Чи цього й досить?

Дерев'яна капличка на станції Мєдвєж’я ґора Кіровської залізниці, де зберігається пам'ятна книга з іменами розстріляних тут людей 58 національностей.

Ім’я видатного поета України ще тривалий час залишалося на задвірках літератури - за 30 років після реабілітації вийшла одна збірка поезій! Справедливість відновлюється мляво. У 1988 р. друком з’явилася найповніша книга поезій Євгена Плужника, опублікована віршована п’єса “Змова в Києві”, підготовлено видання окремого тому драматичних творів та прози письменника.

Джерело https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2630473-evgen-pluznik-ii-introvert-iz-vidom-na-dnipro.html