"...з 1949-го до 2005-го, тобто ВСЕ ЙОГО ЖИТТЯ в цій країні режим бавився з Дашкевичем – то прибере, то пустить. Остаточно йому не вибачили ніколи – ні його батьків, ані того, що він лишився живий."
Ярослав Грицак
Помер Ярослав Дашкевич. Хочеться дописати: «великий український історик». Але такий допис применшив би його значущість. Він був українським – і то до мозку костей, щиро і твердо. Але про нього, як Франка, хочеться сказати: він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.
Він був одним з небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі – таких як Омелян Пріцак, Роман Роздольський, Ігор Шевченко. Вони мали світовий успіх, тому що були фахівцями в инших галузях – сходознавстві, візантології та ин. Оскільки була довіра до того, що вони робили у своїй ділянці, то їм вірили у тому, що вони писали про Україну. І навпаки: в Україні їм вірили і їх слухали тому, що вони знали і писали набагато більше, аніж про Україну. Одне слово, їхнє українство не було провінційне – воно було світове. Таке, як і має бути якісному українству.
Серед цього ряду імен Ярослав Дашкевич стоїть окремо. Більшість із перерахованих стали великими завдяки тому, що після війни їм вдалося еміґрувати на Захід і творити там в умовах інтелектуальної свободи. Ярослав Дашкевич ніколи не виїхав. Навіть у 1970-х, коли Омелян Пріцак робив активні спроби перетягнути його до Гарварду як світового класу сходознавця. Він залишився, і за це мусів платити ув’язненням на Сибіру і довгими роками примусового безробіття. Але цією ціною він створив острівець власної інтелектуальної свободи, якого ніхто не міг його позбавити – і який слугував предметом заздрощів тих численних инших, котрі робили таку-сяку кар’єру за совєтських умов, але ніколи не були вільними.
Мені до голови приходить инша низка імен: блискучих інтелектуалів центральноевропейського походження, але світового ранґу – Лєшека Колаковського, Яна Павла ІІ, Яна Паточки. Це була порода людей, замішаних з іншого тіста. У підстав їхньої ерудиції стоїть добра гімназійна освіта, яка давала знання кількох живих і мертвих мов, навчала европейству біля самих його корінь, античної Греції й Риму. Їх погляд на світ був ширшим, бо сягав своїм корінням набагато глибше – глибше, аніж це могла дати звичайна середня чи вища школа. Їм розум вигострювала та життєва небезпека, яку несли Центральній Европі нацизм і комунізм. І це був ще один університет – а навіть докторат, який їм доводилося здавати на пробу бути по-справжньому великими.
Цю породу називають центральноевропейськими джентльменами. І Ярослав Дашкевич був чи не єдиним її у нас представником. Титул джентльмена пасував йому якнайбільше. Завжди підкреслено акуратно вдягнутий, з аристократичними манерами та нешвидким способом мовлення, довгим волоссям – символом незалежности – та загостреним почуттям власної гідности. Таким я вперше побачив десь наприкінці 1970-х, коли стояв у черзі за ним у гардеробі Бібліотеки імені Стефаника – і, ще не знаючи хто це такий, захотів бути на нього схожим. Мені пощастило знати його ближче з кінця 1980-х, коли відновлювалося Наукове Товариство Шевченка, а до кінця 1990-х навіть досить близько з ним співпрацювати.
Той, хто знав його ближче, може підтвердити: при своїй зовнішній гостроті до опонентів – бідний був той, хто попадався на зуб його критики! - він був людиною надзвичайно м'якою, делікатною та великодушною. Найбільше це виявлялося у ставленні до людей молодших, які тулилися до нього. І, треба рішуче підкреслити, Ярослав Дашкевич був одним з небагатьох великих, хто по-справжньому і щоденно займався молодняком. Тому він залишив по собі цілу школу людей, які зараз доходять середнього віку і, треба думати, переймуть на себе тягар керівництва і відповідальности щодо стану львівської історичної школи.
Особисто я дуже – майже безоглядно – його любив. А раз навіть привселюдно у цьому зізнався. Від певного часу ми не сходилися політичними поглядами, і він мене не раз і не два критикував – думаю, що не завжди заслужено. Але перед лицем його смерти та його власної величи за життя я не маю до нього жодних претензій. Навпаки: був і буду йому завжди вдячний – як і тому життєвому шансу, який мене колись допровадив в орбіту цієї великої і шляхетної людини.
Від часу Ярослава Мудрого нам щастило на Ярославів. Час його правління – це єдиний час, коли Київ входив до число десяти найбільших міст світу, а історія шлюбу його дітей показує, як з ним рахувалися у всій Европі. Від середини ХІХ ст. серед освічених галичан з’явилися мода називати своїх дітей не християнськими іменами з Нового завіту, а іменами київських князів – Володимира, Ольги та Ярослава. Від 1930-х років ця мода перейшла навіть на села – тому і я, народжений у селі, теж став Ярославом. Подивіться у «Хто є хто в Україні», і побачите, що більшість Ярославів є галицького походження. Ця сама тенденція, до речі, помітна й в американській та канадській діяспорі у Північній Америці. Але особливо вона помітна серед українських істориків в Україні. Називати дитину Ярославом було певним викликом та запереченням традиції: це ім'я нехристиянське, сягає індоевропейських, поганських часів. Його найближчим та найбільш знаним відповідником є грецький «Геркулес», символ великої і непогамованої («ярої») сили. Даючи своїй дитині це ім'я, батьки ніби хотіли сказати: «ми бунтуємо проти своєї долі. Ми хочемо, щоб ми і наші діти були більшими, аніж про нас думають чи з нас роблять наші вороги».
У нашій сучасній історії не було кращого втілення цієї мрії, аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління.
26.02.2010
.
Ярослав Дашкевич. "Коли твориться держава, твориться і нація"
Інтерв'ю 2008 року
Ярослав Дашкевич. Зі спогадів ЯРОСЛАВ ДАШКЕВИЧ: ШЛЯХ У НАУЦІШтрихи біографії
Сергій Білокінь
Мені було б важко розпочати, обходячи особу Ярослава Романовича як людини. Загальновідомо, існує міт про Дашкевича як про жорстку некомунікабельну особу нордійського типу. Цей міт ходить за ним з повоєнних 1940-х років, народившись під час зачистки Галичини у погромницьких обговореннях його персональних справ. Але колись я вичитав із збірки індійських казок доволі цікаву річ, як сліпці вперше в житті вийшли на слона. Один доторкнувся до його живота й сказав, що слон це діжка. Другий охопив його ногу й вирішив, що слон як колона. Нарешті, третьому дістався хобот, і він упевнився, що слон схожий на змію. Мої життєві враження підказують, що Ярослав Дашкевич був – ніжною людиною. [...]
Цікаве свідчення дала мені фундаторка архіву-музею літератури й мистецтва у київському софійському подвір’ї так само нині покійна Людмила Андріївна Проценко. Готуючи каталог колекції документів*, вона стала співавторкою Ярослава Романовича, чим явно пишалась. Отже, вона запитала Крип’якевича, чи вважає він Дашкевича за свого учня. Крип’якевич відповів, що, на жаль, його учнем він не був: “Він сам”. Себто, він створив себе сам. Син знаменитих галицьких діячів, статті про яких увійшли до “Енциклопедії українознавства” з портретами, Ярослав Романович увійшов у совєцький період історії вже сформованою людиною. Він належав до львівської “сметанки”, як називали в Галичині горішній соціяльний прошарок. Залюбки згадував у «Постатях», де саме відпочивав з мамою того чи іншого літа і зблизька спостерігав Донцова й Маланюка.
У ті роки нікому не спало б на думку (як залюбки роблять тепер) назвати когось із маланчуків** політичною елітою, адже вони були, навпаки, контр-елітою. У повоєнні роки слова «еліта» ще якось навіть не було в обігу.
Тодішня еліта була справжня по суті, а не за посадою (за згодою, як формулюють тепер). Тож Дашкевичеві молодечі оцінки обростали новими враженнями, формуючи цілком певну органічну традицію. Про українську еліту у нас писали Наталя Геркен і, природно, Дмитро Донцов, [...] і, природно, Ярослав Дашкевич.
...Чи вживали у старому Львові слово вундеркінд? Ярослав Романович почав у 20 (двадцять) років: свою першу розвідку, і то цілком зрілу, про систему словника псевдонімів, криптонімів і криптограм, він надрукував 1946 року у київському бібліотечному збірнику, наклад якого було знищено***.
Варіянтів було принаймні два. Він зробив вибір – лишився з матір’ю (обох було ув’язнено; вона померла 11 липня 1963 року у Львові), а не з батьком (його не стало 12 січня 1975 року в Куфштайні), якого також любив. Навіть спеціяльно їздив, коли виникла можливість, на його могилу. Коли в мене з’явився дубль книжки «Артилерія січових стрільців»****, я припустив, що він її має, але вирішив, що й мій дублетний примірник йому знадобиться. Він цієї книжки, на диво, ще не мав і сказав із притиском, що відтепер вдячний мені довіку.
Ярослав Романович не пішов на Захід 1944 року не те що з батьком, а не пішов взагалі – інший варіянт, який, зрештою, теж цікаво тепер прорахувати. Очолював би котрусь еміґраційну структуру, редаґував журнал чи газету? Від такого шляху відмовився свого часу Михайло Грушевський і такого шляху не вибрав ніколи й Яр. Дашкевич. Він завжди намагався переконати інших і самого себе, що в цьому навіть не розкаювався. За кордоном Дашкевич таки друкувався – здебільшого французькою мовою, але все про вірмен – про жодного зі своїх тодішніх чи пізніших (у будь-якому випадку, нелеґальних) – героїв. Готувався до офіційної стезі за умов незалежности? Вірив у незалежність чи просто так сталося? Працював для незалежности, щойно відкривалась така можливість.
Легко тепер кожному історикові партії просторікувати, що він опирався котромусь із партійно-номенклатурних кланів (перебуваючи в іншому клані!). ...Дашкевич зробив свідомий політичний вибір, який став його вибором життєвим. Він ходив туди, де міг розраховувати на ефективну роботу в українській історіографії. За таке щастя міг заплатити дорого. Так минуло його життя. Що ж, визначивши свою мету, він її досягнув. Йому пощастило.
Вчений відбув в ув’язненні 6 років 5 місяців 24 дні: з 10 грудня 1949 року до 2 червня 1956 року.
Сумарно 21 рік він перебував без роботи: то його приймають, то звільнять. Вперше він став безробітним того самого 2 червня 1956 року, коли вийшов у «велику зону» (нижня рамка). Востаннє, вже остаточно, став на державну службу 1 листопада 1990 року (горішня рамка). Більше того, ще 15 липня 2005 року влада незалежної (?), точніше, постгеноцидної України вилучила приватні папери Дашкевича, ще не оформлені як державна власність. Як писав відомий історик Яр.Федорук,
«Внаслідок провокативного вилучення особистих документів доктора історичних наук, професора Ярослава Дашкевича, які належали його батькам Романові Дашкевичу і Олені Степанів, Ярослав Романович опинився в лікарні. Ці документи перебували в архіві у Г.Сварник на науковому опрацюванні згідно з плановою темою ЦДІАЛ з метою майбутньої передачі їх до окремого фонду архіву».
Инакше кажучи, з 1949-го до 2005-го, тобто ВСЕ ЙОГО ЖИТТЯ в цій країні режим бавився з Дашкевичем – то прибере, то пустить. Остаточно йому не вибачили ніколи – ні його батьків, ані того, що він лишився живий.
_____________________
* Каталог колекції документів Київської археографічної комісії. К.: Наукова думка, 1971.
** Йдеться про Валентина Юхимовича Маланчука (1928-1984), компартійного діяча часів УССР, одного з найзавзятіших українофобів – у стислому сенсі слова, ворога народу.
*** Дашкевич Яр. Словник псевдонімів, криптонімів, криптограм: (Спроба системи) // Науковий збірник Бібліотеки Академії наук УРСР. К., 1947. Ч. І. С. 26-50.
**** Дашкевич Роман. Артилерія січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. Нью-Йорк, 1965.
ПАМ'ЯТІ ДРУГА І ПОБРАТИМА ЯРОСЛАВА ДАШКЕВИЧАІван Коршинський
Ми втратили велета духу і непохитного борця за долю України. Переглядаючи його публікації, листи, листівки, фотокарточки з люб’язними посвятами, мимоволі спадають на думку проведені з ним довгі роки в таборі ҐУЛАҐу, у відомій “Долині смерти”.
У пресі ледь згадується про його каторжанські поневіряння, тому ще за життя, понад два роки тому, я вирішив про це розповісти. І коли я спитав Ярослава Романовича, чи він не буде проти, з посмішкою на устах, властивою лише йому, мовив: “Я тобі лише вдячний буду”. Однак, не судилося. Спогади я таки написав, але кореспондент Я. Музиченко не знайшла можливим свого часу їх видрукувати в “Молоді України”, хоча, окремі місця з них і використала у своїй публікації, щоправда, покликаючись на автора... Отже, спогадів моїх про себе Ярослав Дашкевич не дочекався...
Ярослав Дашкевич належав до тих галичан, які надзвичайно прихильно ставились до нас, закарпатців, в ув’язненні, до тих, з якими ми розумілися. У поглядах нас об’єднувало усвідомлення, що лише спільними зусиллями, не ворогуючи, не з’ясовуючи стосунки безжалісною критикою одні одних, не згадуючи старих гріхів, непорозумінь, йдучи часом на розумний компроміс — можна здобути незалежну Україну, про яку ми мріяли в таборах ҐУЛАҐу, за яку століттями боролись, не жаліючи свого життя кращі представники багатостраждального народу.
Тож дозволю собі не вперше зупинитись на неординарній постаті одного з них — з яким ми не лише подружили, але який у значній мірі вплинув і на мою свідомість на все подальше життя. І не дивно, адже йдеться про одного з найвідоміших сьогодні не лише в Україні, але і поза її межами вченого-історика Ярослава Романовича Дашкевича.
Забігаючи вперед, додам — йому були орґанічно притаманні неприхована шляхетність, елеґантність, інтеліґентність, точність. Він був надзвичайно вимогливим, і, передовсім до самого себе. Видно, не лише ґени передали йому славні батьки — вони благородно вплинули і на його виховання, адже батько Роман Іванович — був генерал-хорунжим УНР, а мати — Олена Іванівна (Степанів), — науковцем, четарем Української Галицької Армії. Саме Ярослав посприяв, аби я познайомився і з його мамою ще в ув’язненні. Від неї я отримав у таборі дуже милого листа, а ближче познайомився з нею вже у Львові, після її повернення з неволі. Передовсім запам’яталося мені гарне її обличчя (визнаної в минулому красуні), ідеальний порядок у квартирі та надзвичайно мила, вишукана мова.
Нагадаю, що Ярослав Романович — один з найвідоміших істориків України. Він був керівником Львівського відділення і заступником директора Інституту української археоґрафії та державознавства ім. М. Грушевського, дійсним членом Української вільної академії наук /США/, співпрацівником з багатьма науково-освітніми закладами України. Він автор близько тисячі наукових праць. А про його багатолітні перебування в неволі в довідниках “Хто є хто в Україні” (1997, 2000) скромно записано: 1949-1956 рр. — політв’язень в’язниці Львова, Золочева, Караґандинського табору.
Як його співполітв’язень, вважаю своїм обов’язком трохи підняти завісу над тим табірним життям, яке поглинуло майже сім (!) років його молодого життя.
Почав Ярослав Романович (а для нас, близьких з ним, Славко) працювати в таборі фельдшером. До ув’язнення закінчив два курси медичного інституту у Львові; опісля перевівся на філологічний факультет Львівського держуніверситету, який закінчив у 1949 році. У таборі влаштувався працювати у нейропсихіятричному відділенні, де швидко оволодів новою спеціяльністю, та настільки, що коли заввідділенням відправили в інший табір, його призначили на це місце. Невдовзі набув такого авторитету, що йому довірили навіть комісувати психічно хворих, тобто, звільняти їх на волю як невиліковних і таких, що не являють загрози для суспільства. Завдячуючи тій своїй табірній посаді, доктор Дашкевич “комісував” чимало політв’язнів, які і не страждали від психічних розладів; серед них і кілька закарпатців у такий спосіб повернулись з таборів додому. Певна річ, відбувалось все це вже після смерти Сталіна.
Приємно згадати, наскільки наші з Ярославом-Славком погляди на різні події та ситуації були тотожними. Особливо боляче було нам спостерігати, як навіть у таборах дехто з супротивних оунівських крил — бандерівців і мельниківців — продовжував ворогувати. Ми доклали чимало зусиль для їх порозуміння та зближення. Відрадно, що не без успіху.
У розмовах Ярослав Романович часто порушував питання історії Закарпаття, зокрема Карпатської України, за долю якої уболівав у 1938-1939 роках, будучи студентом гімназії у Львові. Та хто міг йому більше розказати про трагічні події молодої держави, ніж Василь Климпуш, наш співв’язень, один з керівників Гуцульської Республіки, сенатор Сойму Карпатської України, рідний брат команданта “Карпатської Січі” Дмитра Климпуша. Саме Василь, старший з братів Климпушів, перебував разом з нами в горезвісному таборі “Спаськ” Караґандинської области Казахстану, названого О. Солженіциним “долиною смерти”. Василь Климпуш зміг задовільнити цікавість майбутнього історика. У подальшому Ярослав Романович багато глибоких досліджень присвятить цій проблемі, свідченням цього є одна з останніх його праць про Карпатську Україну, опублікована в журналі “Універсам” (№ 3-4, 2009) під назвою “Світло з-за Карпат”. Тут теплим словом згадав Славко і своїх побратимів із Закарпаття, з якими коротав свій строк у неволі.
Відрадно, що взаємини наші і після таборів залишились незміннио товариськими, дружними, теплими. Гріє мене ще й те, що був він головним свідком на нашому з дружиною весіллі.
Якось під час одного з приїздів Ярослава Романовича на Закарпаття, коли я вже працював хірургом в Ужгороді, ми дозволили собі проїхатися по області, не оминувши і моїх рідних на Тячівщині. Дивувала мене його обізнаність з історією та етноґрафією нашого краю. Я із захопленням слухав його розповідь про замок у Горянах, неподалік Ужгорода, а особливо, як один із високопоставлених військових чинів чехословацької армії роздобув в архівах Києва план цього замку та його таємних сховищ, і, перебуваючи на військовій службі на Закарпатті за Чехословацької республіки, вночі на возах вивіз скарби з цих сховищ … Мені було соромно, що і про славну Горянську ротонду, з її безцінними фресками ХІІ століття він знав більше ніж я. Поверталися ми з тої подорожі сповнені незабутніми враженнями, і це нас ще більше зблизило.
Я дякую долі, що посприяла зустрічі на моїх життєвих шляхах з такими людьми, як Ярослав Дашкевич.
Такими залишились у моїй пам’яті спогади про славного патріота, друга і побратима Ярослава-Славка. Молю Всевишнього, щоб послав йому Царство Небесне, уготоване і таким, як він, що присвятили своє життя служінню рідному народові до останнього подиху.
