Тарас Федюк
* * *
коли час настає
розпадатись старіючій зграї
свої голови хижі
зігнувши в торішню траву
повз печаль прапорці листопад що як здобич вмирає
повз історію зграї і школу її неживу
нам ніколи уже
не летіти як сіра підкова
нам не гнати рогатих
крізь вереск і шерех ліщин
і згортає полотна скривавлена вовча покрова
і оббріхує слід наш і крутить хвостом сучий син
нас немає уже
ми ламаємо гілля опале
поодинці йдемо на останню ночівлю в кінці
і рихтують мисливці
тремтячі свої самопали
і спадає туман
молоком золотим в молоці
круглий місяць висить
клапті шерсті звисають зі спини
підгинаються ноги зважнілі з води і роси
ми йдемо в чорний ліс
нас іти і вмирати не спинить
ані шепіт вгорі
ні внизу голосні голоси
і у різних кінцях і місцях кайдашевої пущі
ми заплющимо очі гойднувши в агонії віть
нас укриють навік
вовча ягода круки і кущі
нас нема…
нам уже не летіти…
рогаті – летіть
