Ладя (Лада, Лідія) Могилянська
* 26 листопада 1899, Чернігів
Розстріляна 6 червня 1937 року на Соловках...
***
О, вокзали, тривожні вокзали!
Перехрестя мого життя!
Із проклятого вчора сигнали
В таємничий морок летять…
Уночі тут невтомно клекочуть
Переплівшись бажання глухі,
Тут сп’ялися у безвість очі —
Північ – південь! Захід і схід!
Як мій радісний, мій невірний,
Неминучий мій шлях перейти?
Там мій поїзд, як звір покірний,
На двадцятій чекає путі…
Що це – втеча? Любов? Шукання?
І куди я, куди в туман?
Де зустріне мене востаннє
Хміль солодкий моїх оман?
Чи за муром забутих станцій
У задушливім, млоснім сні,
У потворнім розмаянім танці
Замаячать байдужі дні?
Чи в імлі столиць галасливих
В мерехтінні нічних ліхтарів?
Я – не впіймана, я – щаслива
Не лічитиму тижнів і днів?
Знаю, знаю – і в щасті і в зраді
Я почую далекий гудок,
Знов і знов у химерній принаді
Похитнеться упевнений крок…
Знов і знов схід і захід назустріч!
Північ – південь – обійми мені!
Знов і знов у чарівному люстрі
Я побачу сигнальні вогні…
І шляхів мені буде замало,
Щоб розвіять страшне небуття…
О, вокзали, тривожні вокзали,
Перехрестя мого життя!
Напередодні розстрілу, як передчуття, Ладя написала оці трагічні рядки:
***
Мов черепа мертві очі…
А потім лежали… лежали в траві горілиць,
І вітер рвав струни холодної ночі…
Коли вони вмерли – нечутно і тихо пройшли,
Невинні молитви шептали поблідлі вуста,
А ранкове сонце осяяло купу землі,
І чорную тінь Вартового – німого хреста…
А поруч сміялись волошки в траві на межі,
І ранок справляв своє буйнеє свято…
Розп’ятий! Ти бачиш? Ти чуєш?
Прийди! Поможи! Розп’ятий!!
Ладя Могилянська – трагічно забута Україною поетка, можливо, один з найкращих українських ліриків минулого сторіччя.
Батько Ладі - відомий діяч конституційно-демократичної партії, український письменник Михайло Могилянский (1873-1942), ділив свій час між літературою й політикою, і був також відомий під псевдонімом Петро Чубський. Могилянський, людина величезної культури, переконав своїх талановитих дітей, доньку Ладю і сина Дмитра, в можливості створення української літератури зовсім нового типу – поезії особистости, що досягає самого дна людської душі і того, що над нею...
В 1919 році в чернігівському журналі «Просвiта» вийшла друком велика добірка віршів Ладі. В середині 20-х років її вірші друкуються в журналах. Наприкінці 20-х у Чернігові утворився осередок блискучих інтелектуалів і поетів, до нього входили, зокрема, Ладя Могилянська, її брат Дмитро, відомий під псевдонімом Дмитро Тась, поет Зіновій Давидов, поетка Наталя Клепфер...
Вже в середині 20-х Ладю виключили з літературного об’єднання «Плуг» за те, що насмілилась друкуватися за кордоном - у журналах Галичини, зокрема в редаґованому Дмитром Донцовим «Літературно-науковому віснику». Її батькові, Михайлові Михайловичу, також заборонили друкуватися. Вперше Ладю арештовано 1929 року на Чернігівщині за звинуваченням у „приналежності до контрреволюційної організації дворянства”. Безпосереднім приводом для арешту стало розповсюдження статті студента Київського художнього інституту Олега Гаменецького про жорстокі методи колективізації. Так почалася так звана «чернігівська справа», спрямована проти української інтеліґенції. За цією справою за стандартними звинуваченнями в «антисовєтській діяльності» у Чернігові й Києві засуждено і спроваджено на «Бєломорканал» 170 осіб. Ладю засудили на десять років.
Умовне звільнення прийшло несподівано. Коли на будівництві каналу спалахнула величезна пожежа, адміністрація пообіцяла дострокове звільнення сміливцям, які гаситимуть полум’я. Ладя опинилася серед таких сміливців і вижила у пожежі. Вона дістала статус «вільнонайманої» й дозвіл жити поза колючим дротом. З «Бєломорканалу» вона потрапила на инше «будівництво сталінських п’ятирічок» – канал «Москва-Волґа».
Навіть у тих умовах поетка не припиняла писати вірші. Потрошку вона друкувалася не лише в редаґованій нею українськомовній табірній газеті «За нову людину», але й "на волі". 1935 року журнал «Огоньок» в одній з публікацій, де йшлося про «благодійний вплив будівельної стихії на перевиховання ув’язнених», серед инших згадав ім’я Ладі Могилянської, яку на той час навіть прийняли до Союзу письменників СССР.
Але цей примарний спокій продовжувався недовго. 15 травня 1936 Ладю знов заарештовано, цього раз вона потрапила на Соловецькі острови.
Ладя з ҐУЛАҐу вже не вийшла. Академік Ліхачов, який потоваришував із Ладею на Соловках, згадував про неї, стриману й мовчазну, що працювала разом із ним в якійсь концтабірній конторі.
Вал терору 1937 року накрив і Ладю разом з її чоловіком, музикантом Віктором Коновалом, сином поета Івана Коновала (Вороньківського). Розстріляно і брата Дмитра, одного з основоположників неосимволізму в українській літературі, який творив під псевдонімом Дмитро Тась.
Ще раніше, 1933 року, репресовано їхнього батька Михайла Могилянського, який видав перший том «Біографічного словника українських діячів». Він помер 1944 року.
У 1938 році заарештували сестру Ладі Олену разом із чоловіком, журналістом Борисом Ісаєвим. Олену заслали в Сибір, звідки вона згодом повернулася в Україну. Витримавши всі удари долі, стала письменницею. Померла у Дніпропетровську в 1998 році у віці 93-х років.
Олена Теліга, не знаючи Ладі Могилянської особисто, читала її вірші в "Літературно-науковому віснику" й захоплювалась їхньою філософічністю такою мірою, що взяла епіґрафом для своєї поеми «Подорожній» рядки з Ладіної «Осінньої поеми»: «Ти тільки випадковий подорожній на запашнім заквітчанім шляху»...
Рід Ладі Могилянської не урвався — дивом вижила її донька Інна Коновал. Вона вважалася зниклою безвісти в роки Другої Світової Війни. Вона, сирота, підлітком була вивезена до Німеччини. Після закінчення війни, перебуваючи в Чехії, вона благала Бога, щоб не повернутися назад до Совєтського Союзу, бо знала — може повторити долю своєї матері та її брата, поета Дмитра Тася. На допомогу дівчині, неначе якесь диво, з’явився дідок-чех, котрий назвав її чеським іменем і забрав як свою онуку від совєтських конвоїрів. Так Інна опинилася на Заході і згодом переїхала до Канади. В Канаді нині живуть дві її доньки, внучки Ладі — історик Ірина Єфимова та філолог Ліза Шнайдер... *
Ладя Могилянська
В ДЕНЬ СВЯТОГО ЮРІЯ
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях...
Ой, Пречистая Діво, змилуйся,
Пом’яни в своїх молитвах...
В день святого весняного Юрія
До криниці по воду йшла...
Божевільною білою бурею
За криницею вишня цвіла...
Міліони прозорих метеликів
Прославляли життя і смерть...
Запашних міліони келихів
П’яним медом наповнені вщерть.
І стояла у сні під криницею,
Снила ніжно-весняним сном,
Причастилась весни таємницею,
Золотим весняним вином.
І було, наче зоряна ніч, вино,
Помутились думки мої...
Тільки чую: — Хороша дівчино!
Гей, коня мого напої...
Подивилась, а поруч стомлений
Білий кінь, як птиця, тремтів...
А на ньому хтось соняшним променем
В біло-злотнім у бранні горів...
Ой, навіщо я подивилася?
Чарівний біло-злотний птах...
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях.
Це ж його променисті кучері
Я тримала в своїх руках,
Як тугим перевеслом мучила
Хвилю золота в пишних снопах...
Чи не його це очі вдосвіта
Я угледіла в небі колись,
Коли світлими ро сами хтось ридав,
Схід мережав брильянтами сліз?..
Це ж для його убрання пишного
Золотило сонце сніги,
Гаптувало між білою вишнею
Самоцвіти свої дорогі...
Це ж його червоними маками
Усміхалися влітку уста...
І крижані крапельки плакали,
І зеркалилась в цебрах вода...
Та навколо святого Юрія
Білим сяйвом вились пелюстки...
Божевільною білою бурею
Танцювали свої танки...
Напувала коня похилого,
Помутилося все в ту мить...
І спитала вершника білого,
Може б в хату зайшов спочить?
Усміхнувся... На тлі зеленого
Золотою гадючкою спис...
— Чи нема на війні нареченого?
Ти за нього мені молись...
У не стямі до ніг схилилася,
Розтопила душу в сльозах...
Не мені, не мені с удилося
Сіять мак на твоїх полях...
Тупнув кінь і знялася курява,
Закрутився далеко шлях...
Зникли очі святого Юрія,
Чарівний біло-злотний птах...
І, цілуючи білий слід його,
Проридала душа свій гріх...
Ой, навіщо до раю світлого
Вводиш, Боже, вродливих святих?
ОСІННЯ ПОЕМА
Маркові Вороному присвячую
І
Ти пестила, як друг, втішала, мов сестра…
Не знала я, вколисана в туманах,
Чи то любов, чи то жорстока гра…
Ти не моя… ти ж тільки осінь-осінь.
Не хочу я твоєї глибини…
Нехай світанком скам’янілі роси
Розкажуть пошепки мої надійні сни…
Ти їх послухай, зраднице лукава,
Дивись – твій сухолист знов у тумані зник…
Я мудрість випила до дна в достиглих травах,
До дна душі пройшов солодкий сік…
Візьми, візьми назад свої дарунки,
Твій сухолист мене не подола,
Ти поверни мої цілунки,
Що, заворожена тобою, я дала…
Що ж, непогано ти мені співала,
Втішала, мов сестра, і пестила, як друг…
З якою мукою в нестямі цілувала
Я пальці довгії твоїх печальних рук.
ІІ
Щодня все тануть голубі простори,
Щодня прозоріє замріяна печаль…
Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворий
Одяг в останній раз бурштини і кораль…
Глибока осінь, наче дно криниці,
Що вабить таємничо-тихим дном…
А в небі тануть дні… і линуть в ірій птиці,
Черкаючи об мури хмар крилом…
Невже ж відваживсь ти тут зимувати?
Невже тобі такий міцний полон?
В сплетінні вій твоїх, в очей суворих ґратах
Заплутався лінивий юний сон…
Ну, що ж, зимуй. В одвічнім шумовинні
Нехай загасне полум’я турбот,
В таємнім шелесті і шепоті невпиннім
Є щастя для таких, як ти, істот…
А вчора – мов у сні (навколо жовтий жовтень,
І сон землі й мережаний туман…)
Учора над кущем засохлим і пожовклим
Я вчула ясно пахощі троянд…
ІІІ
Сьогодні голуби мої тривожні
Кружляють у осінньому танку…
Ти – тільки випадковий подорожній
На запашнім, заквітчанім шляху…
Чи крук там очи виклював у трупа,
Ті очи, що ціловано не раз,
Чи так напитися схотіли спраглі губи
З криниці болю, з джерела образ.
Так дівчина над лісовим струмочком,
На мостом перекинутій вербі,
Співає тихим, тьмяним голосочком
Про сокола, що горлицю любив…
А потім схилиться і жалібно заплаче,
Що папороть у гаї не цвіла,
Що чорний крук над трупом знову кряче,
Що сині очи стали мов зі скла —
І прийде випадковий подорожній,
Немов би чув, неначе знав усе,
І в подарунок чистий і порожній
Їй зайвину весни своєї принесе…
IV
Так сталося… Порожня і велична
І знов холоне чорная земля,
І на скрижалях мудрих і одвічних
Вам присуд пишеться, спустошені поля.
Ти хочеш знати, як чуже сумління
Керує в мороці і зрячим, і сліпим;
Се тільки так: в непевнім шумовинні
Скоритися промінням золотим…
Ти хочеш знати, як у лютім герці
Вбивається прекрасне й молоде;
Се тільки так: твоє розбите серце
Знов золотою квіткою цвіте…
Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарби
Живуть і дихають від дотику митця,
Се тільки так: сховай нетлінні скарби,
Пий трунок самоти в коханні до кінця.
Так сталося… В утомі без змагання
Ще раз скорилася покривджена земля…
Ти хочеш знать, як губиться кохання?
Се вічна радість для таких, як я.
V
Колись у день, як сонцю буйну славу
Гули чмелі у квітах запашних, —
Я лугом йшла… його достиглі трави
Аж до рамен торкалися моїх…
Я лугом йшла… А в небі вічна зміна,
А в небі оргія перлинно-білих хмар,
Купайлів день в одвічнім шумовинні
Заносив ніж і готував удар.
А в тілі і в душі така блискуча повня,
Така нестерпна сили зайвина,
І так хотілося: на білім щастя човні
Із уст гранатових отруту пить до дна…
І думалось……. ось-ось за поворотом стріну,
Підійде зараз той, хто все життя чекав…
Нікого навкруги… лиш вічна в небі зміна
Та море роменців в зеленім морі трав…
Жила… і плутала барвистими стежками,
Але навіки привидом моїм
Лишилось поле з білими квітками
Та вічна зміна в небі голубім…
_________________
