Ігор Римарук
***
Продихають легкі вуста письма
пророчу шпарку в мерзлому сторіччі —
новорічні свічі
запалює двотисячна зима —
їх двадцять і одна,—
а за столи
сідають друзі, піснею обвиті,
усі — живі,
і світ живий,
бо в світі
вони не виживали, а жили.
Затим побачиш:
на моїм плечі
дрімаєш ти під ранок,—
а крізь глицю
вдивляється тривожно в наші лиця
зіниця тридцять першої свічі.
Написано до Нового 2000-го року, але ж геніальна поезія не має часових меж...
