"Страшна ця зброя - честь..." Олександр Смик

 

Олександр Смик

* 26 жовтня 1957 - † 18 травня 2022

Пом'янімо...

ШЕВЧЕНКО В БАЛАКЛАВІ

Чомусь гірчить ранкова кава

Мені знайомий розповів

Тарас Шевченко в балаклаві

Мочив в сортирі москалів

За Симоненка і за Стуса

Мочив опричників Кремля

А ще не втримався спокуси

Обтріпав їхнього орла

Сосюру бачили й Тичину

Гончар стояв на блок-постах

Ходила Леся як причинна

Але з прокляттям на вустах

Франко гукав під гул гарматний

Це зло. Лупайте цю скалу

І ліг на дуло автомата

За цю Україну малу

А згодом тисячі вставали

Лупайте цю скалу

Це зло

Багато їх було чи мало

Лиш тебе кажуть

Не було…

МОЇ ДРУЗІ

Як нескошене жито моє покоління,

Мої друзі в граніті, але не на колінах,

Галасливі пророки з янголами на спинах

Проорали глибоко сірозем України.

А яри на долонях проорала їм доля,

Кому кулею в скроню чи петлею на волю.

Забуття чи безсмертя – не приходиш до тями,

Мабуть, легше померти, ніж ходити ярами.

На дев’ятому колі всі нарешті зустрілись,

У розмовах з собою ми не наговорились.

І в розплющені очі впало сяйво Дажбога,

Що яри й стежки Божі для людини – дорога.

Опускались на землю, задихались від пилу,

Віршували таємно, жити вголос навчились

І орали цю землю, хоть ставали волами

І дорогу шукали в повен зріст над ярами,

В повен зріст над ярами...

Як нескошене жито моє покоління,

Мої друзі в граніті, але не на колінах,

Але не на колінах...

https://www.youtube.com/watch?v=BV1OLmDENAE

Олександр Смик

РИМАРУК У КОЛІ САМОТНІХ МУЗ

Вони і досі стоять поруч у стародавній шафі – ці два весільні келихи. Келих радости й келих смутку. Чомусь за весільним звичаєм не розбиті на щастя – нині вони просто до безмежности пусті…

Місце свого негучного весілля з Лесею Ігор обирав сам. У Будинку творчости з бурхливою назвою «Потік Ірва», що розташувався на надспокійному Затишші у Кременці, йому добре писалося. Можливо думав, що буде добре житися… Не знаю чому, але те, чого хотів він, важко було заперечити. Просто щирій людині завжди щиро йдуть назустріч.

Його чекали тут завжди. З першої яви на Затишші, коли він вималювався у своєму предовгому чорному пальті й широчезному чорному капелюсі, виснажені цікавістю сусіди одразу охрестили його – «наш рабе». Ким був насправді, у провінційному Кременці, певно, не знають і досі. Ходив повільно, говорив і жив – тихо. У Римаруковому розмірі. Тут він ніколи й нічого не планував. Ішов куди душа забажає: в галасливі каварні до незнайомих йому людей, чи до сповідей Миколаївського собору, чи розчинявся у глухих стінах Богоявленського монастиря. На початках він просив, щоб окрім його не було ніяких «гостей», згодом звикся і став відкритішим. Коли людину просто люблять і нічого від неї не хочуть – вона це відчуває. Всі слова і події для Ігоря мали значення. В кожній речі на Затишші знаходив для себе особливий зміст і символіку. Бувало, всядеться на гамак під музичним деревом і: «Я Байда, байдикую в гамаку, а не на отаманському гаку…». Ця легкість і точність Римарукових поетичних фраз мене іноді заворожувала, і я запропонував йому нотувати рукописну книгу, книгу віршів, які писались у Кременці. Вона так і лежить на своєму місці. На жаль, не дописана…

Після смерти Юрія Покальчука приїхав сам не свій. Повторював як мантру: «Після Покаля – я наступний». Гнівався, що «Сучасність» перетворюють на книгу спогадів. Він жив часописом. Вся відповідальність була на ньому. Навіть більшу частину так званого відпочинку завжди проводив у правках чи вичитці. А ще болючіше сприймав усі зміни в журналі. Щоб відволіктися, говорив про всякі життєві речі й тут найкраще він розумівся з Олею, вона замінила йому і сестру, і маму. Останнім часом давались взнаки його хвороби, і певно саме тому, як ніколи, Ігореві був потрібен її життєвий заряд нестримної галицької енергії. Відверто кажучи, я ніколи не чув, щоб Ігор сміявся й радів життю так, як у нас. На футболках будинку написано: «Музи чекають на вас, підхід індивідуальний» – це його дуже тішило. Він завжди повертався з міста з квітами і навіть в останній приїзд, певно відчуваючи наперед, хотів подарувати їй вишиту мамою ікону, яку завжди возив із собою. Вона його відмовила і переконала в тім, що ікона його збереже. Останній запис на відео, коли він читав власні вірші, зробила теж вона. Цей запис я передав у Львові Лесі. Перед від’їздом до Львова Ігор майже всю ніч палив багаття і спалював в ньому листи й папери, йому ніхто не заважав. Горіти і згорати – справа для поетів інтимна.

«Тепер він вільний», – згодом вимовить, як видихне, на прощальній тиші, Тарас Федюк. Тепер він вільний… Не знаю… Можливо…

Кременець – Тернопіль

2010

МИТЬ

Не долетить стріла, не долетить

І відчаю в очах не закарбує...

Навчися, чуєш, цінувати мить,

Якщо молитов Бог твоїх не чує.

Переболить, усе переболить,

Час наші рани, певно, залікує;

Навчися нині цінувати мить,

Коли молитов Бог твоїх не чує!

Все неповторне, навіть, ти і я,

Як неповторні миті в цьому світі;

Любов моя, любов твоя -

Яких ніхто не зможе повторити.

Твоя свіча іще палахкотить,

Хоча зозуля інше пророкує;

Навчися, чуєш, цінувати мить -

Тоді молитви Бог твої почує!

Не долетить стріла, не долетить

І відчаю в очах не закарбує...

Навчися, чуєш, цінувати мить -

Тоді молитви Бог твої почує...

https://www.youtube.com/watch?v=qeTCr3bfgSY

ШАНУЙМОСЬ, ПАНОВЕ

Хоч пам’яті щирі, шануймось панове,

А пам’ять в народу іди відбери.

Ген жовто-блакитні, а ген малинові,

На ратушах наші, цвітуть прапори.

Здавалось не варто нам Бога гнівити,

Вже молодь поволі злітає у вир,

Шануймось панове, нам жити і жити,

Доки не зморила серця нам Сибір.

Ой де ви, ой де ви, літа молодії,

Ви десь розгубились в шаленій борні.

А хто вас не мріяв під дзвони Софії

В’їжджати у Київ на білім коні.

https://www.youtube.com/watch?v=eQy429BgD6s

ЦЕ ВІЙНА

Можливо невчасно

Можливо нечесно

До мами принесли

Простріляний хрестик

І висохли сльози

І серце скоринка

І враз посивіла

Загорена жінка

Це війна

Тепер в Україні

Війна в кожній хаті

І мусимо знов

За Іуд помирати

Казали брати

Говорили слов’яни

А зараз крокуєм

До спільної ями

Це війна

Не хочеш вмирати

А хто ж цього хоче

А як же потому

Дивитись у очі

Тій мамі яка

Не роз’яснить малечі

Чому це пустуючі

Гнізда лелечі

Це війна

Ховати повістку

Втікати із дому

Шукати знайомих

До воєнкомів

Ховатись в стакані

Відсидітись тихо

Але ж це не вихід

Коли всюди лихо

Це війна

Усі тимчасові

На білому світі

І треба померти

Щоб жити і жити

Ідеш воювати

За власні родини

Це ж наша земля

І моя Україна

Це війна…

https://www.youtube.com/watch?v=6t8Lb9u-4xo

СНІГИ, СНІГИ

Не плакав, не боявся, не просився,

Пусті патрони випали з руки.

Мені було шістнадцять, як з криївки

Мене тягли, виймали ястребки.

А далі – ешелони, чорні вежі,

Колючий дріт етапних таборів,

Ведмежий край, за небокрай – безмежжя,

Лиш мамин погляд свічкою горів...

Сніги, сніги... Червоне, чорне, біле...

Сибірських рік закуті береги...

Сніги, сніги мені ви присудили

За Україну сплачувать борги.

Мене стріляли, різали, душили

В Кингирі, Магадані, Воркуті,

Не знаю де взялись у мене сили,

Щоб пережить випробування ті.

Не плакав, не боявся, не просився,

Від тих часів студеної пори.

Старий я, щоб іти тепер в криївки,

Та мусить хтось здійняти прапори.

Сніги, сніги... Червоне, чорне, біле...

Сибірських рік закуті береги...

Сніги, сніги мене приговорили

За Україну сплачувать борги.

https://www.youtube.com/watch?v=GM2g-5iyGfw

Його голос з нами.

***

Далеко сивий берег. Ще далі Україна,

Де соняхи і сонце, як батько з немовлям.

А ми – в далекий світ, мов покритка причинна,

Осміяна на людях в догоду москаля...

Прощай, любимий край, ридання мої тихі.

Одного лиш не дай: калині відцвісти!

Прощай, любимий край. Із тополиних віхол

До Тебе поверну – в любові присягти.

І навіть імена розгублені у кличках;

Ніхто не пам’ятає, чи справді був такий.

Безчестя в іменах... Безчестя чи величчя...

А нашим нареченим – червоні чобітки.

Зітхають океани, відлунюють їм трюми.

Одна відрада тільки: хтось пісню заспіва...

Який скорботний хор, коли живцем у трунах,

Коли за диригента – надія ледь жива.

***

Зима. У Кременці зима.

Як наречені вбрані гори.

Замалювали білим чорне,

Шукати чорного дарма.

Зима — пречистий дивосвіт

На цих краях благословення

На першу стежку, перший лід

На тебе, на дітей, на мене.

Зима. У Кременці сніжить.

Лише на мить замовкли дзвони.

Камінна сваха сонна Бона

Над містом вкопана стоїть.

Кого сьогодні час зведе

На веселковім рушникові

І за кого замовить слово

Шукати білу душу де?

Олександр СМИК
 
Заворожений
Лютий… Лютня виспівує лють
Східні мотиви з азійськими градами
Мене сьогодні не вб’ють
Хоч би сьогодні…
Це радує
Лютий лютує дарма
Не замерзають крила
Тут на Донбасі зима
Чорна, червона, біла
Тут на Донбасі сніги
З багнюкою перемішані
Тут легко, бо є вороги
І прапори як повішені
Лютий виспівує лють
А я піднімаю знамено
Мене сьогодні не вб’ють
Вбивають навколо мене
Помста живе у мені
Обнулений і ототожнений
На цій шоколадній війні
Я заворожений
 
Я заворожений
Милістю Божою
Непереможений
Я заворожений
 
 
***
А що якщо закінчиться війна
І правду буде з кого запитати
На суд злетиться воїнство крилате
І нікого послати буде на…
Прийдуть мами, спитають за синів
Каліки за майбутнє розпитають
У цій неоголошеній війні
Де кожен другий був для брата Каїн
За Крим, за Ілловайськ і за Донбас
Так запитають, що спітніють пейси
І кожен цент зароблений на нас
Комусь як хрест судилося понести
Усе вали на Путіна вали
Нам для єднання спільний ворог треба
Але я знаю, що свої хохли
За цю війну не попадуть на небо
 
***
Місяць повісився – от новина
Гриміли салюти. Скінчилась війна
Скулили собаки на місяць в селі
І плакали в церкві ікони старі
За що будем пити? – коли ми ніхто
Шість соток-трьохсотим –  героям АТО
Є право. Є привід. Повісився місяць
Відправим і його
Мабуть…грузом 200.
 
***
Не ходять за славою у балаклавах
Я слави такої собі не хочу
Могутній народ і міцна держава –
Просвітлені лиця… Відкриті очі
Кийки та шоломи – ознака страху
Безсилля – це автоматичні черги
Моя держава – суцільна плаха
Де затишно жити лише померлим
Для мене живого тепер однаково
Хто владу захопить з броні чи з бульдозера
Мене живого небо оплакало
Жити чи вмерти – потрібно дозволів?
І тебе зметуть як змітається порох
З дзеркальної шафи твоїх ілюзій
Влада це коло – замкнене коло
Там де немає постійних друзів
Підлість і жадібність – велелюдна
Чуда не буде – Знайдеться Іуда
 
***
Страшна ця зброя  – честь
В країні божевільних
Запрошую на хрест
Там нині місце вільне
На кожного Пілат
І римляни на нервах
Євангелістів ряд
Шикується у чергах
Є вже гвіздки… і спис
А ще вінок терновий
Я навіть відмоливсь
За кожне ваше слово
Обабіч два хрести
Не будуть пустувати
Такої висоти
Ще треба пошукати
Сьогодні день чудес
Усім відкрите небо
Запрошую на хрест
Сьогодні замість себе
 
Межа
В задзеркаллі життя
Теж буває межа
За межею лише
Тільки бездна
Моя правда гніздилась
Десь на вістрі ножа
Коли доля ходила по лезу
Чорний птах залетів
У відкрите вікно
Зашарівся від сорому ранок
Пролилося вино
На моє знамено
На мої незагоєні  рани
І молитва не та
І молюсь я не так
Між святими напевно не стану
Бо клює моє серце
Отой чорний птах
За чиїсь незагоєні рани
Якщо завтра війна
З ким ти будеш хто зна
Не ходіть за жидів брат за брата
Ось моя сторона
Ось твоя сторона
А по кому ж ця пісня крилата
 
***
Якою мовою говорять у раю
Спитав я серцевиночку свою
Питав того хто долю напророчив
І ту яка дивилась мені в очі
 
І відповідь була – це мова серця
Вона одна відлунням озоветься…
Якими б не були шалені дні
Час братися за справи неземні
 
***
П’ять хвилин до роботи
Десять додому
Жінка як музика
Не належить нікому
Жінка як небо
Жінка як простір
Все так нелегко
Все так непросто
 
Хтось здумає втиснуть
Її в партитури
Щоб переграти згодом по нотах
А потім здати в макулатуру…
Година від дому
Година з роботи
 
Міняються ритми
Тиснуть на вуха
Як будь-яке свято
Доводять до втоми
Знає один з ідеальним слухом
Жінка як музика
Не належить нікому
 
***
Ця жінка незавершена
В мені
Вологе полотно
Ще свіжі фарби
Цей силует
В зашторенім вікні
Неначе мапа
З невідомим
Скарбом
Тяжіють не відпущені
Слова
І звуки у мелодії
Не складені
За неї ще життя
Не віддавав
А вже на часі
Віддавати крадене
 
***
Набридло постійне
Роздвоєння
Зради і каяття
Давай поживем
В задоволення
Ну скільки того життя
Щоб кожен день
Як останній
Щоб серце відчуло
Мить
Я знаю таке кохання
Окрилює а не болить
У всьому свобода
Свобода
Щоденного відкриття
Свобода – твоя нагорода
Ну скільки того життя
 
***
Жінки як рослини
Заведені в тінь
Тьмяніють
Слабують
І гаснуть
Знайди в собі сили
Завчасно покинь
Бо всі мають право
На щастя
 
***
Любити як ходити по воді
Усе тримається вірі
А якщо сумніви
Зневіра
Ступи на воду – що тоді
Хай буде день
Хай буде рік
Хай буде скільки Бог відміряв
Не зупиняйте щастя лік
Усе тримається на вірі
 
Ах тільки не чіпайте скрипаля
Ах тільки не чіпайте скрипаля
Йому мій біль за ніч не переграти
Нехай співає всеношну крилата
В коханні кимось спалена зоря
Нехай її вогонь дійде до нас
Відбудеться у світлячках вертепу
І подорож в минуле недалеку
Освятить нам…
А ще зупинить час…
 
Ох тільки не чіпайте скрипаля
Йому і так без чарки дістається
Бо ж дека скрипки
Як відлуння серця
Хоч в кожнім серці істина своя
Чотири тятиви на кожен звук
На гами нервів відчаїв і зривів
Відплачешся і ти такий щасливий
З благословення скрипалевих рук
 
***
Вона як не приборкана ріка
Усе в одній і праведне і грішне
Є на весь світ лише одна така
Якої ти ніколи не полишиш
Коли в твоїй руці її рука
І серце замовляє голос тиші
Є на весь світ лише одна така
Якої ти ніколи не полишиш
Не обіцяй носити на руках
Співанками кохання заколишеш
Є на весь світ лише одна така
Якої ти ніколи не полишиш
 
Сірники
Душа розбита
Тіло кволе
Ворожко смертнице – радій
Упевнено пішли додолу
П’ять сірників у хрещеній воді
Зла кружляла на самому дні
І дні мої летіли шкереберть
Пороблено на мене і мені
Не на життя робили а на смерть
Як з хуртовини тріскала свіча
І виливав химери жовтий віск
І з кожним днем щезав в моїх очах
З лукавинкою
Життєдайний блиск
Носили воду з чорної ріки
І пеленали у обійми сни
І візерунки плели павуки
До осені від ранньої весни
Я вже не вірив мамі і сестрі
Розчарувався в тих кого любив
І ледь не запалали сірники
Гріхом і себе ледь не загубив
З дитинства білі плями Отченашу
І похрест різаний в щоденній суєті
Я з Богом розмовляв
Але не завчено
І мене вів він завжди по житті
Чому тепер не відчуваю світла
Не чую життєдайної руки
У душу сум
У вікна подих вітру
Задмухали останні сірники
 
***
Коли всі пристрасті надмірні
І ти стаєш ні тим ні сим
Час повертатися до віри
У свій малий Єрусалим
Де верби розплітають коси
Де на хрестах язичницькі свічки
Де кожна вулиця як Віа де ла Роса
Як на гробки запалюють свічки
Де кожен закуток знайомий
Де кожен вітерець з крильми
А так буває тільки вдома
Де кимось лиш стаємо ми

З добірки в "Українській літературній газеті", 11.02.2017 https://litgazeta.com.ua/poetry/strashna-tsya-zbroya-chest/

"Душе моя, не змалоросся!" - Іван Малкович

 

Іван Малкович

ВШАНУВАННЯ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Жаль ся, Боже України...

Іван Мазепа.

Сплять птахолови край діброви,

ось-ось устануть косарі

і кобзарі, і пазурі:

задумано великі лови...

Наш бідний Боже України,

чи ти збайдужів, а чи спиш,

чи між богами ти, як миш,

тремтиш залякано й мовчиш,

що весь твій люд нечистим стіни

мурує, здурений... Дивись,

та сам собі тепер молись.

Нас — лисий Фауст взяв до спілки:

й по нині у ясну майбуть

з його скаженої пробірки

гомункули червоні пруть,

а ліра — тужить гопака

і глухне від чужої лайки

із уст онука (балалайки

бадьоро порскнуть "Чумака")...

І ніч, і жах, димить волосся,

і раптом голос — божий спів:

— Душе моя, не змалоросся...

Душе моя, не змалоросся! —

так плакав Бог вкраїнських днів,

так плакав я, так плакав хтось —

і все пітьмою пойнялося...

І полювання почалось.

Нижній Березів, що на Косівщині, рідне село поета

Іван Малкович: - Я народився в Карпатах. На моє культурне виховання істотно вплинув мій дядько Петро Арсенич — історик і совєтський дисидент. У «Віршах на зиму» я частково згадую, що до нас приїжджала інтеліґенція, люди, які зазнавали гонінь. Валентин Мороз після першого тюремного терміну деякий час у нас жив. Я знав, де переховувалася «заборонена література», хоча то трималося під великим секретом. Там були Лепкий, Чайковський, Грушевський… У тому відчувався великий екстрим. Ті книжки можна було читати лише в одному місці, погано освітленому. Мені не говорили про нього, бо то загрозливо для дитини. … А ще Карпати — то особливі традиції, незнищенні… На Різдво треба було, щоб начальство не побачило, як ти колядуєш; на Великдень ішли до церкви крутими обхідними стежками, хоча церква знаходилась навпроти школи. Себто це були романтика і небезпека. А що для дитини може бути краще? Мені пощастило з дитинством.

У 1976-му, після закінчення середньої школи в Нижньому Березові, Іван вступив на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. Та й уже там його вважали більше поетом, аніж скрипалем. Його вірші друкували в стінгазеті, а згодом і в обласній пресі.

— А якби ви стали музикантом?

— Ні-ні, скрипалем не став би. Чому я покинув заняття музикою? Я зрозумів, що, граючи в мільйонний раз улюбленого Моцарта чи Баха, я не вносив своїм потрактуванням нічого особливо нового. Найбільший музичний комплімент зробили мені моя старенька викладачка позаминулого року у Франківську. Вона сказала: «Іване, я коли чую «Вокаліз» Рахманінова, завжди згадую вас». Я й справді любив виконувати кантиленні речі, зокрема й тому, що не дуже любив займатися, а технічні речі потребують щоденного п’ятигодинного вправляння, я до цього був не готовий.

Так що я не міг би стати музикантом видатним, а в оркестрі мені важко сидіти. У мене й дружина скрипалька — талановита, гарно виглядає на сцені, і теж ніколи не уявляла, що може сидіти в оркестрі. Ми двоє солістів, які фактично не мали на це аж надто віртуозних підстав.

Після закінчення музучилища, у 1980-му, Малкович вступає на філологічний факультет Київського, тоді ще державного, а тепер – національного, університету імені Тараса Шевченка. «Мій диплом «Чоловіча доля в рекрутських піснях народних» — то була така антитеза до праці Івана Франка «Жіноча недоля в руських піснях народних», і більшість пісень я записав від діда. До того ж, підозрюю, що дідо деякі «колінця» сам додумував».

Завдяки Світлані Короненко він потрапив до Республіканської літературної школи-студії «Кобза» у Києві, яку очолював поет та перекладач Володимир Забаштанський, і, як наймолодший, одразу ж став її улюбленцем.

Того ж року, у свої 19, Малкович був обраний «Найкращим молодим поетом» на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням двох-трьох сотень літераторів. «Увесь літературний Ірпінь кілька днів величав мене «королевичем молодої поезії», тож моєму юнацькому щастю не було меж... Ми захлиналися своїми й чужими віршами, а я до півночі, до крові на пальцях, грав на гітарі і співав призабуті гуцульські, лемківські й закарпатські пісні...»

- Колись в Ірпені я вперше почув, як виконує свої піснi Кость Москалець — «А ще мені цього літа куля не відлита», його дивовижний тембр... Ми співали всю ніч — то він, то я. Я в молодості був дуже «забавовий» — міг співати, танцювати так, що ноги мало не на шафу закидав.

6 січня 1981 — перша велика поетична публікація Малковича у газеті «Літературна Україна»...

[...]

Уривок з інтерв'ю 2013 року http://ul.iolya.com.ua/page186.html

Іван Малкович

НАПУЧУВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,

але ти, дитино,

покликана захищати своїми долоньками

крихітну свічечку букви "I“,

а також,

витягнувшись на пальчиках,

оберігати місячний серпик

букви "є",

що зрізаний з неба

разом із ниточкою.

Бо кажуть, дитино,

що мова наша — солов’їна.

Правильно кажуть.

Але затям собі,

що колись

можуть настати і такі часи,

коли нашої мови

не буде пам'ятати

навіть найменший соловейко.

Тому не можна покладатися

тільки на солов'їв,

дитино.

Спогади про Олексу Тихого

 

Олекса Тихий

* 31 січня 1927 — † 6 травня 1984

Пом'янімо...

"Дон Кіхот ХХ століття з обличчям европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю."

Євген Сверстюк

"Згадуючи про Олексу Тихого, я не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках. Артур з роману “Овід” Етель Ліліан Войнич. Або Мартін Іден з однойменного роману Джека Лондона. Але Олекса Тихий був не книжний герой, а жива героїчна особистість. Людина глибокої внутрішньої культури. Він сам збудував себе, виховав, загартував, закував у залізні лати воїна, постійно себе вдосконалював і цілком підпорядкував себе справі визволення України. Цілком. І свідомо поклав за неї світлу свою голову. Це зразок, яким має бути справжній мужчина: толерантним, доброзичливим до людей, але вимогливим і нещадним до себе, завжди і всюди твердим і непохитним у своїх моральних переконаннях, незалежно від того, чи бачать, чи оцінять це люди. Сумління твоє, тобто Бог, завжди з тобою. Він усе бачить.

...Світло-сірі очі його світилися на правильному, красивому його лиці – от зразковий українець, чимось на Шевченка схожий. Говорив спокійно, розважливо, ніколи не вживав лайливих слів чи жарґону, мова його була взірцева за лексикою, за стилем, якась аж надто правильна – так пишуть, а говорять простіше.

...Багато читав і осмислював прочитане, затівав розмови на філософські теми, особливо любив психологію, етику. ...Улюблена тема його розмов – педагогіка. Це мав бути видатний педагог, але, кажу ж, замість кафедри він мав каторгу. В цьому розумінні в його особі маємо “пропащу силу”. Тихий чітко усвідомлював, що справа визволення нації потребує жертви найкращих. І це нормальна, природна поведінка свідомої людини, яка поважає себе і почувається громадянином своєї батьківщини. Коли твій рід, твій народ загрожений – громадянин докладає зусиль, щоб усунути загрозу, а навіть покладає за спільноту своє життя. Але одна справа йти на бій у складі цілої армії, дещо інша – повставати одному або з невеликою групою одержимих…"

Василь Овсієнко

Уривки з його спогадів про Олексу Тихого, про останні місяці і дні його життя, свідком яких він був:

ПОВСТАВ І ПОЛІГ (ОЛЕКСА ТИХИЙ)

https://museum.khpg.org/en/1121787025

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ОЛЕКСІЯ ТИХОГО

Раїса Мороз

Ми — в’язні історії, — ідемо в життя, коли тільки воно

прийме нас життя, через скільки поколінь?

В. Стус. Із тюремного щоденника

А щодень

На одне сонце меншає

А щоніч

На одну зорю більшає...

І. Калинець. Підсумовуючи мовчання

6 травня цього року в концентраційному таборі на Уралі помер Олексій Іванович Тихий. Хто слідкував за повідомленнями останніх років про українських невільників, міг того сподіватися. ’’Режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею, — писав Василь Стус про табір, в якому перебував Тихий. — Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або — найчастіше — покаранням... Москва дала тутешнім владам усі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією — дуже помиляється. Закон повного беззаконня — ось єдиний регулятор наших так званих взаємин... Так довго тривати не може — такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель на них, але я особисто чуюся смертником...” .

Скільки у людини, тяжкохворої на шлунок, може залишатися фізичних сил, коли її фактично не випускають із тюремного ізолятора, з місяця в місяць карають фізично і морально, позбавляючи й тих крихт нормального людського існування, якими наділені совєтські політичні в’язні: теплої юшки-бурди, сякої-такої постелі, спілкування з друзями-подільниками та раз на рік спілкування з рідними.

Про Тихого писали всі сокамерники, друзі і знайомі, били на сполох, просили рятувати. Тільки він сам мовчав, сціпивши зуби від постійного болю і кривди. Чей же знав, відчував, бідний, що помре в таких нелюдських умовах. Адже останні його хвилини життя були заповнені, за свідченнями дружини, прощанням із цією грішною, повною Зла Землею і зверненням до Бога, молитвами до Нього.

Мені пощастило знати й зустрічати кілька разів цю лагідну, скромну, але мужню і чесну людину. Він був справжнім сином свого народу і заслуговує на його пам’ять. Я б хотіла, щоб мій короткий спогад про нього додав кілька листочків до мученицького вінка на його далеку могилу.

Не пригадую собі не лише дати, але й року, коли він з’явився у нашій хаті в місті Івано-Франківському по вул. Набережній 14. Було це, в усякому разі, після п’ятимісячної голодівки Валентина Мороза у Владімірській в’язниці і після всіх моїх інтерв’ю з чужоземними кореспондентами в Москві та всіх порахунків КҐБ зі мною як наслідок тих інтерв’ю. Якраз був невеликий перепочинок і затишшя у моїх стосунках з органами безпеки, з усього того виглядає, що було це, мабуть, в травні 1975 року.

Був теплий соняшний день. Він з’явився, не попередивши ні телефоном, ані інакше, мабуть, щоб не привести за собою відразу ж зграю сексотів. Прийшов він у супроводі якогось незнайомого мені чоловіка з Івано-Франківського, який явно чув себе неспокійно й небезпечно, відвідуючи таку одіозну особу, якою була моя персона в Івано-Франківському.

Роззувся відразу за дверима в передпокої і, залишившися в самих шкарпетках, представився: Олексій Тихий. Мені це прізвище нічого тоді не промовляло, і все ж я відразу перейнялася довір’ям до нього, може тому, що нагадав він мені й мою звичку з дитинства роззуватися на ґанку чи одразу ж за ґанком у сінях, а швидше тому, що від його постаті так і віяло приязню. Бувши на той час уже дуже підозрілою до всіляких незнайомців, що набивалися в друзі, а особливо до незнайомців чоловічої статі, в яких мені раз-у-раз ввижалися підіслані КҐБ залицяльники (чим вони насправді часто й були), я, пам’ятаю, поставилася до нього дуже щиро, пригостила, чим могла, а мала тоді не абиякий люксус: розчинну каву з німецької посилки від Галі Горбач.

Того разу ми не мали доброї нагоди говорити, Олексій поспішав до Коломиї, де в нього жив приятель, лікар Василь Кархут.* Казав, що заїхав до мене по дорозі зі Львова і адресу мою йому дав Михайло Горинь.

Оповідав, що працює пожежником у Дружківці, а живе з мамою на хуторі Їжевці і має там пасіку. Був дуже скромний, не згадував про свою освіту в Ломоносовському університеті в Москві, що могло бути предметом гордощів для багатьох людей в Совєтському Союзі.

Видно, що пишався науковими успіхами свого молодшого сина, який жив у Києві і працював, здається, в Інституті кібернетики. Запам’яталося також, що старший його син жив у Москві і не мав вищої освіти. У пізніших розмовах Олексій бідкався, що саме коли старший син виростав, він відбував ув’язнення, а, отже, не мав змоги брати участи в його вихованні.

Олексій Іванович ще кілька раз заїжджав до нас, кожного разу це було по дорозі ще до когось, найчастіше зі Львова до Коломиї, до Кархута, який мав тоді клопоти з публікацією своєї другої книжки про лікарські рослини — перша його книжка «Ліки навколо нас була розкуплена вмить», одразу ж стала рарітетом. На перешкоді йому стояли його минуле і КҐБ, Олексій намагався йому допомогти, як саме — вже не пам’ятаю.

Олексій Іванович усе був готовий допомогти. Сам учитель, він близько до серця взяв мої тодішні клопоти з вихованням сина-підлітка Валентина. Навіть намагався перебрати на себе трохи виховничого тягара, що звичайно на відстані (де Донецьк і хутір Їжевка, а де Івано-Франківськ!) було майже неможливо. Принаймні він узявся листуватися з ним і деякий час листувався таки та присилав йому цікаві книжки. Знаючи, що Валентин не раз утікав зі школи і пропускав уроки, Олексій розвивав передо мною свою педагогічну теорію: треба дозволяти дитині пропускати часом школу, натомість вимагаючи максимально використовувати цей час удома. Два чи й три дні на тиждень до школи не ходити, але виконувати за рахунок цього якусь індивідуальну програму. Переконував, що саме так він виховував свого молодшого сина і в результаті — його не абиякі успіхи в математиці і кібернетиці.

Тоді така його теорія здавалася мені надто сміливою і навіть ризикованою. Я була зайнята по вуха клопотами про ув’язненого чоловіка і війною з КҐБ, і тому мені видавалося неймовірним і понад мої сили заходити в конфлікт іще й зі школою.

Тепер, оглядаючися назад, я думаю, що в педагогічних міркуваннях Олексія Івановича було немало сенсу, передовсім той сенс, що дитині пішло б лише на користь одірвати її хоча б на якийсь час від ’’отарного”, чи то пак колективного виховання, а надто ж виховання совєтської школи. Колектив нівелює здібності, а совєтський колектив і поготів. Леся Українка дістала блискуче виховання вдома, виглядає, що ізоляція від шкільного колективу не пішла їй на шкоду. Біографії деяких інших видатних людей наводять на ту саму думку. Але тоді, на жаль, я не мала ні часу, ні відваги, щоб скористатися Олексієвими порадами.

Кожного разу, коли Олексій до нас заїжджав, він щось приносив: то меду з власної пасіки, то трохи грошей. Я мед завжди охоче брала, добрий непідроблений мед годі було знайти, а від грошей намагалася відмовитися. Але його годі було переконати. Видно було, що сам він був дуже невибагливий і жив скромно. Та й на платню пожежника не дуже розженешся. їздив лише потягами, щоб ощадити гроші. Часто бував у Москві і добре орієнтувався, що там у дисидентських колах діється. Знаючи, що й я там часто буваю, розпитував, що я про той московський рух думаю. Видно побоювався, щоб я не мала якихось ілюзій про погляди москвинів на національне питання. Я, пригадую собі, пояснювала своє розуміння тим, що, мовляв, нам з ними спільно йти до певного моменту, а пізніше чи так чи сяк, а стежки наші мусіли б розійтися. Він тоді мало що відказав на це, але видно було, що вчитель був задоволений відповіддю учениці. А взагалі, до дуже балакучих Тихий не належав. Боляче мені тепер, що не розпізнала я тоді як слід його великої душі, зовсім не знала його самвидавних праць. Було обмаль часу на наше знайомство і надто засмикане життя.

Він запрошував нас із сином до себе на хутір у гості і я навіть мала охоту скористатися нагодою по дорозі до своїх родичів його запрошенням, адже ми з ним були земляки. Однак здійснити той намір уже не довелося.

Останнього разу Олексій Тихий був у нас в Івано-Франківському напередодні оголошення Гельсінської групи — восени 1976 року. Саме від нього я вперше почула про намір створити Групу. Можливо, що з приводу організації Групи він і приїхав того разу на Західню Україну. Він перераховував, хто саме збирався зголоситися до Групи. Серед названих ним прізвищ була Оксана Яківна Мешко. Не було Михайла Гориня. а мені здавалося, що саме Горинь, людина розважливої і конструктивної вдачі, був би найкращим кандидатом до Групи. (Не знала я тоді, що Микола Руденко приїздив з тим до Гориня і пропонував йому створити Групу. Михайло пізніше про те мені розповідав і пояснив свою відмову простою причиною — не хотів сідати вдруге).

Про себе Олексій Тихий ані словечком не прохопився. Ця наша розмова відбулася надворі, коли я відпроваджувала його на автобус — на такі розмови в хаті ми не наважувалися з огляду на підслухачки у кожній із наших квартир.

Від нас Олексій Тихий поїхав на Київ. А за кілька днів я почула з пересилань західніх радіостанцій про створення Української гельсінської групи. Серед інших прізвищ було назване й прізвище Тихого. З тих таки ’’ворожих” радіопересилань я за кілька місяців почула про арешт Олексія Тихого. Так розпочалася для нього його остання хресна дорога.

____________________

* Кархут, Василь (1905- 1980) — лікар, фітотерапевт, письменник, колишній пластовий діяч. Особистий лікар митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. В'язень концтабору «Береза Картузька». За совєцької влади ввесь час зазнавав переслідувань: був на засланні в Сибіру (ув’язненні?), після звільнення жив у Коломиї і працював лікарем в одном у із сіл коло Коломиї. Постійно був під наглядом КҐБ і об’єктом шантажу і переслідувань цієї організації.

Володимир Тихий. СЛОВО ПРО БАТЬКА

https://lesinadumka.blogspot.com/2023/01/20.html

"Яка мова, такі наші й думки будуть." Борис Грінченко

 

"...Якою мовою говоримо й думаємо, — та нам і рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова — московські й думки у людини будуть. ...Не «етнографічний» се патріотизм, а єдиний справжній, і иншого не може бути!

...Інтеліґенція вся у нас змоскалeнa. Вчиться вона по-московському, читає по-московському, завсігди говорить сама і завсігди чує круг себе мову тільки московську; ...рідну ж мову в мужичих устах вважає за «хахлацкій жарґон». Історичних українських традицій ніяких — замість них або московський патріотизм, або нічого не вартий хисткий та мінливий лібералізм, або просто ніщо: їсть, п’є, спить, читає, ходить у театр людина, та й годі, та й більш нічого, ніяких принципів.

...Пишучи по-московському, ми побільшуємо московську літературу — отже, побільшуємо силу тим людям, які намагаються відняти в нас нашу національність; бо, пишучи по-московському, ми спиняємо нашу літературу, не виробляючи нашої мови; бо, пишучи по-московському наукові речі, ми саме тим даємо змогу казати, що української науки нема і не може бути, а через те всякі спроби в сьому напрямку є річ непотрібна і заборони варта. Нам можуть казати: гляньте, он усі ваші вчені люди, ваші Костомарови, Потебні, писали і пишуть по-московському — значить, інакше й бути не може. Еге, ми певні, що не віднято б у нас тепер цензурними заборонами українську науку, якби наші вчені люди аж із самого початку почали писати не по-московському, а по-українському. Коли вони сього не зробили, то тим дали нашим антаґоністам до рук зайвий шанс у борні, і одвічальність за се мусить лежати на них."

Борис Грінченко

Листи з України Наддніпрянської*

Борис Грінченко. Письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист. Редактор низки українських періодичних видань. Один із засновників Української радикальної партії. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури. Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта». Словникар - лише одна з багатьох іпостасей цієї видатної людини. «Словарь української мови»** - справа його життя.

Він помер 6 травня 1910 року в Італії, в місті Оспедалетті. Сухоти... Йому йшов 47-й рік.

Похований на Байковім цвинтарі.

Борис Грінченко

***

Приходить час, приходить час,

Сказати кожен мусить з нас,

Чи він народу вірний син,

Чи тільки раб похилий він.

Чи раб похилий, чи боєць —

Хай кожен скаже навпростець!

І де він стане: чи до тих,

Що в путах сковані гидких,

Народ і край свій продають

Панам, що кров із його п’ють, —

А чи до сміливих борців,

Що серед бур похмурих днів

За рідний край, за нарід свій,

За долю — волю йдуть у бій?

Приходить час, зайнявся світ

І вільним душам шле привіт —

Озвіться всі, хто є навкруг:

Хто ниций раб? Хто волі друг?

1903

_________________
* http://litopys.org.ua/drag/drag206.htm

** https://chtyvo.org.ua/authors/Hrinchenko/Slovar_ukrainskoi_movy/