Про фестиваль "Червона рута-89" "Хто очі не відкрив, той ніц не баче..."*
«Червону руту не шукай вечорами...» Але ми ж мусили колись шукати її, свою руту, і не наша провина, що ранків, а, тим паче, днів нам за останні 70 років майже й не випадало. І ось знову світає над Україною, і ми, змучені моторошними сновидіннями, ще раз вирушаємо за омріяною червоною рутою...
Що ж, гадаю, Перший республіканський фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» добряче притлумив нашу традиційну зневіру й безнадію і показав, що українська молодь хоче і, головне, може відстоювати право на незалежність і творчу спроможність рідної культури. Не знаю, як кому, але мені ще ніколи не доводилося відчувати такої духовної впевнености у відродженні українського народу, як під час тих семи днів, які сколихнули нe тільки Чернівці.
Передчуваю, правда, що люди, які бачили «Червону руту» лише з досить обчухраних телепередач (хоча, чесно кажучи, і це подвиг), не зрозуміють мого оптимізму. Знаю також, що багато з тих, кого влаштовував дотеперішній радісно-байдужий стан української естради, а також ті, чий добробут зростав саме за рахунок спекуляції на псевдоукраїнській пісні, тепер «стурбовано» розводять балачки про організаційні й творчі прорахунки фестивалю. Та знаю ще й інше: кожен найбільший фестиваль поп-музики оцінюється перш за все з погляду нових імен і нових пісень, які стають відкриттям конкурсу. Погодьмося, що й імена, і пісні є. Навіть більше — вони несподівані й прекрасні. Отож про них: про шістнадцятьох лавреатів та про їхні твори.
Почнемо з жанру поп-музики, який розпочинав фестивальну програму і тривав аж три перших дні. В цьому змаганні було представлено майже дев'яносто учасників (39 солістів та 49 ансамблів). Кожен готував по три пісні. Можете собі на хвильку уявити про скільки одних лишень фонограм для солістів довелось потурбуватися оргкомітетові. Аранжувальники та звукорежисери — Сашко Мельник, Ігор Критович й декілька інших хлопців вийшли з цього суцільного цейтноту з гідністю.
Не зважаючи на стільки докладених зусиль, поп-музика в порівнянні з роком і співцями виглядала в цілому дещо слабшою... (Виходячи з естетичної концепції організаторів «Червоної рути», фестиваль мав на меті зрушити українську поп-музику з майже мертвої точки. Організатори були зацікавлені не лише в проведенні декількох більш-менш вдалих концертів, а радше хотіли спонукати молодих музикантів до пошуків яскравого національного стилю, який міг би конкурувати на світовому поп-ринку.
Головної відзнаки в жанрі поп-музики вирішено було не присуджувати. Зате нагороди 2-го ступеня дістали ся одразу трьом учасникам: Андрієві Миколайчуку (Умань), Тарасові Курчику (Дрогобич) та групі «Млин» (Львів).
Андрій Миколайчук — музичний вихователь дитячого садка, співак, композитор та автор текстів у одній особі — завоював ще й один з найцінніших призів — приз глядацьких симпатій. До цього нікому не знаний, він став справжнім відкриттям фестивалю. Як то кажуть, прокинувся знаменитістю. Українській естраді таки бракувало Андрія, не вистачало його чудернацького сценічного образу і, головне, його пісень («Підпільний Кіндрат», «Піду втоплюся» та «Наркомани») — на перший погляд не дуже-то й хитромудрих, але якщо вслухатися уважніше, то за легкими, приємними танцювальними ритмами відчувався ґротесково-пародійний погляд на рутинні штампи та всілякого роду усталені недоладності нашого ладу.
Тарас Курчик — попри деякі неминучі в його юному віці музичні запозичення, явив нам у кращій своїй композиції «Не судіть» драматичний і неоднозначний образ юного сучасника, який подібно до селінджерівського Голдена Колфілда болісно шукає свого місця в байдужому й лицемірному світі.
Група «Млин» (чи «напівгрупа», як її учасники інколи називали себе) розширила і збагатила наші уявлення про можливості поп-музики, якщо вона, ця музика, запозичує дещицю театральних витребеньок. У «Млині» зібралися напрочуд талановиті музиканти, й віриться, що їхнє золоте борошно ще попереду, адже багатопланова композиція з неповторним Стефком Оробцем відкриває абсолютно незвідані обрії.
Третє місце в поп-музиці розділили також три учасники: фольк-синтез-група «Заграва» (Коломия), яка привабила сміливою спробою надати гуцульським мотивам яскраво-сучасного звучання; дівоча група «Мальви» (Львів) з чудовою солісткою Інесою Братушчик, та добре всім відомий і шанований Павло Дворський (Чернівці).
Назву й дипломантів у цьому жанрі: дует Лесі та Галі Тельнюк (Київ), Олексій Грицишин (Дніпропетровськ), Олександр Гаркавий (Луцьк), Віталій Свирид (Київ), Марія Музика (Оренбург) та групи «Еней» (Рівне), «Аванс» (Запоріжжя) і «Край» (Рахів) з прекрасною піснею на вірші Василя Симоненка «Україно моя».
Особливо хочеться відзначити дует Галі та Лесі Тельнюк. Їхні свіжі, з пахучою національною мелодикою композиції на вірші Павла Тичини, а особливо пісня Олександра Мельника «Пролетіло літо» найбільше відповідали творчій концепції фестивалю. «Пролетіло літо» визнано кращою піснею «Червоної рути-89» (до речі, її композитор є ще й автором чудових позивних фестивалю). Типовий чернівецький нежить і надмірне хвилювання перешкодили дівчатам виконати свою програму так, як це вони робили на репетиціях. Все ж лавреатство — не самоціль, і я вірю, що в цього талановитого дуету гарне майбутнє.
Тепер перейду до змагання рок-музикантів, де на нас чекало найбільше приємних несподіванок... Представники польської фірми «Фотіс Саунд», яка забезпечувала фестиваль звукоапаратурою, щиро зізналися, що вони заскочені зненацька, бо ніколи не сподівалися на такий поважний рівень рок-музики на Україні. А їм доводилося працювати не на одному фестивалі...
Ось імена лавреатів у жанрі рок-музики (серед 34-х учасників): головна відзнака (одностайно!) присуджена сестричці Віці (Вікторії Врадій, Львів), відзнакою 2-го ступеня нагороджено групи «Кому вниз» (Київ) та «Брати Гадюкіни» (Львів), відзнаки 3-го ступеня дістались «Зимовому садові» (Київ) та луцькій команді «НЗ».
Отже, сестричка Віка — зірка «Червоної рути-89», львів'янка, яка починала колись разом з Віктором Морозовим в «Арніці» і яка після довгих музичних мандрівок знову повернулася до Львова. Композиції «Ганьба» та «Шахтарські бугі», виконані Вікою на фестивалі, просто приголомшили. Тї «галицький реп», у якому соціяльний спротив у текстах надзвичайно вдало підкреслювався музичним вирішенням — то нарочито сухим, то цитатно-пародійним, а то пристрасно-ніжним, є дуже несподіваною, але, безперечно, яскравою подією. Сумніваюся, чи є у всьому Союзі ще одна «рокиня», в котрої б так природно злилися воєдино талант, манера і врода...
«Кому вниз» вразили міцною роковою закваскою і напрочуд серйозним ставленням до текстів своїх композицій. Як же могутньо прозвучало «Ельдорадо» на вірш Володимира Самійленка! Сумно, що цей прекрасний вірш ще й досі такий актуальний... А композиція на вірш Тараса Шевченка «Стоїть в селі Суботові» чи не єдина на фестивалі, де Шевченко прозвучав на повну силу — з мурашками по спині. Це й зрозуміло, адже музика в цієї групи виростає зі слова, а слово, як відомо, було спочатку.
«Братів Гадюкіних» цитували й наспівували ще до фестивалю. Їхні твори «Чуваки, всьо чотко!», «Ой, лихо!» та інші стали вже своєрідним фольклором. Здається, що «Брати» натрапили на золоту, ще не звідану жилу, де пародійно-ґротесковий «львівшький стьоб» не лише розважає... Не забуваймо також, що саме завдяки їхнім композиціям народилася сестричка Віка.
Однією з найпрофесійніших на фестивалі була група «Зимовий сад». Хлопці показали цілісну й цікаву програму на Шевченкові вірші. Якщо порівняти їх і «Кому вниз», то стане зрозуміло, що в «Зимовому саду» явна перевага надається музиці. Іноді здавалось, що чудові музичні заготовки незалежно від тексту підверстуються в ті чи ті композиції, і, треба зізнатися, сприймалося це дуже добре.
«НЗ» (Незаймана Земля) сподобалася щирістю і гостротою, а також непохитною вірністю українському рокові.
Восьмеро учасників рок-змагань стали дипломантами «Червоної рути»: «ВВ» (Київ), «Гуцули» (Косів), Юрко Товстоган (Київ), «Воля» (Львів), «Кафедра зеленої музики» (Дніпропетровськ), «Рок-ціп-клуня-бенд» (Кодра, на Київщині), «Перон» (Київ) та «Норд-ост» (Донецьк).
Як на мене, то «ВВ», незважаючи на відсутність штатного гітариста (що, природно, відбилося на якості виконання) все ж повинні були стати лавреатами. Вони того варті.
Хочеться відзначити блискучу композицію Юрка Товстогана «Гей, у лузі» (спеціяльний приз суддівської ради), а також нев'янучих «Гуцулів», які самою своєю участю збагатили фестиваль. «Гуцули» виконували пісні переважно з програми 1976 року (1978-го їх розформували). Отож уявімо собі, яким був би український рок за умови, якби ми жили в правовій державі...
У змаганні співців головну відзнаку здобули одразу два учасники: Віктор Морозов (Львів) та Едуард Драч (Черкаси). Відзнакою 2-го ступеня нагороджені Марійка Бурмака (Харків) та Андрій Панчишин (Львів). Відзнака 3-го ступеня не присуджувалась.
Суддівській раді на чолі з Мирославом Скориком довелося добре посушити голови при визначенні переможців у цьому найпотужнішому і найорганічнішому для України жанрі. Спробуйте, порівняйте між собою Жданкіна, Морозова чи Панчишина, адже кожен з них міг би очолити якийсь власний піджанр.
Віктор Морозов
Про Віктора Морозова
Victor Morozov, котрий є сумлінням нашої естради, певно, відомо все і всім. Надто допитливих відсилаю до статті в № 32-му «України» за минулий рік. Скажу лише, що пісня «Чернівці» (автор Кость Москалець
https://www.youtube.com/watch?v=XaAgJtDAin0), яку надзвичайно проникливо і правдиво виконав Віктор, стала немов би найвищим больовим порогом «Червоної рути». Важко навіть пригадати, коли ще пісня, написана, по суті, на злобу дня, переростала в таке переконливе мистецьке явище.
Едуард Драч захопив своїм тонким відчуттям давнього українського мелосу, а також потужною, сказати б, козацькою голосово-тембровою наснагою. Якщо в майбутньому Едуард визначиться ще й зі своїм суто сценічним образом, то ми з вами переживемо не одну щасливу хвилину, дякуючи цьому суворому степовикові.
Коли багатьох співців доводилося чути й знати раніше, то справді коштовним відкриттям «Червоної рути» стала для мене Марійка Бурмака. Не розумію, звідки в цієї милої 19-річної харків'янки стільки непідробної гідности й духу. А її дві пісні на вірші Олександра Олеся «Ой, не квітни весно» та «Сніг в гаю» з несподіваними мелодичними ходами — це, безперечно, маленькі шедеври «Червоної рути».
І, нарешті, Андрій Панчишин — улюбленець публіки, який чи не єдиний на Україні вміє так швидко й гостро реаґувати на гарячі суспільні події. Коли правда, що бард — це свого роду музичний журналіст, то ми маємо чудового барда.
Назву дипломантів серед співців. їх чимало. Воно й не дивно, адже кожен з 52-х учасників цього провідного на Україні жанру говорив зі сцени не про треньки-бреньки, а про те, що в дану годину не може не хвилювати нас і як громадян, і як українців. Так що доброго слова заслужив кожен. А ось імена дипломантів: Тарас Чубай (Львів), київська бард-група «Рутенія» (з дивовижною піснею пам'яті Василя Стуса), Станіслав Щербатих (Івано-Франківськ), Володимир Давидов (Світловодськ на Кіровоградщині), Іван Козаченко (Київ), Іван Сітарський (Львів), Василь Чинч (Чехословаччина), Володимир Кіндратишин (Івано-Франківськ),
Oleh Pokalchuk (Луцьк), дует Лесі Горової й Лесі Уличної (Львів), Ігор Кравчук (Чернівці), Андрій Чернюк (Київ), Олесь Дяк (Львів) та Кость Павляк (Черкаси).
Залишається лише поспівчувати телеглядачам, які не побачили цього лицарського змагання, адже майданчик для співців було розташовано так невдало — в хащах, серед будяків і болота — і не те, що телебачення, а й слухачі з конкурсантами ледве розмістилися там. До того ж о десятій годині вечора таємничим паном Ніхто була дана вказівка від'єднати електричну мережу, після чого республіканський фестиваль перетворився немов би в потайне зібрання сектантів, які при свічках і при холоді леліяли зерно своєї золотої віри — Української Пісні...
І, врешті, про володаря найвищої нагороди.
За особливу глибину виконання, за яскраву національну визначеність і за високу духовність співу найвищої відзнаки удостоєний Василь Жданкін (Львів). Перший абсолютний лавреат першої «Червоної рути» — це як перший космонавт. На нього всі рівняються. Певен, що ми маємо гідного переможця. І в мистецькому, і в суто людському відношенні (див. статтю в «Україні», № 22, 1989).
Окрім вагомих музичних набутків, «Червона рута» переконливо засвідчила, що українська мова наперекір невірникам дуже природно і багато звучить як у поп-музиці, так і в рокові, і, звичайно ж, у співців. Літ із двоє тому, коли довелося вперше почути чарівний голос американської українки Квітки Цісик, я подумав, що вже за одне її «би м ся рум'янила», де відкрите, прадідівське «би-и-м» звучало, як музика, можна було би проміняти десятки тиражованих українських співаків, які українською мовою користуються лише винятково під час виконання пісенного номера. Не можу навіть передати вам своєї радости, коли на фестивалі я також почув забуту українськими естрадниками природність текстів і неповторність вимови, яка у слобожанки Марійки Бурмаки була інша, ніж у галичанки Віки, а в уманця Андрійка Миколайчука не подібна до вимови соліста рахівського «Краю». Є надія, що цей природний, а не бутафорно-чічковий, реґіональний колорит увійде безпосередньо і до музичної мови молодих композиторів та виконавців. Адже це приховані наші скарби...
«Та невже цей патетичний автор не побачив явних промахів на фестивалі?!» — вигукне котрийсь із обурених чиновників. Зізнаюся: побачив. І то немало. Як організаційних, так і творчих. Скажімо, дуже засмучувало, що коли музика була сучасна, то їй явно бракувало національного, а якщо було національне, то виглядало воно незрідка, як залежані на прилавку кримпленові штани «кльош»; не втішала також деяка одноманітність в поп-музиці (і не лише ритмічна, як писалося); мені не прибувало здоров'я від того, коли в текстах, де йшлося про любов до рідної мови, аж кишіло русизмами; не додавало душевного спокою й те, що багатьом учасникам довелося жити в дуже поганих умовах, і ще багато чого не... Все це правда, але не це, вважаю, головне. Найважливіше, що такий конче необхідний фестиваль, нарешті, відбувся (у це ще й тепер важко повірити); а наступні фестивалі — вірю — будуть обов'язково кращими.
Вже той лише факт, що докупи зібралося так багато молодих музикантів і митців зі всієї України — від Криму до Сіверщини, від Закарпаття до Луганщини, не кажучи вже про земляків з Америки, Канади, Арґентини, Югославії, Чехословаччини, Польщі,— важко переоцінити, адже багатьом у Чернівцях відкрилися очі на те, що бути українцем — це, виявляється, абсолютно нормально. Виявляється, що україномовна молодь і не ходить догори ногами, і мислить, і виглядає по-сучасному, і талантами Бог не обділив...
Тож від імені тих, кому цей фестиваль посіяв у душу не одну солодку надію, хочу зняти капелюха перед Тарасом Мельником та Анатолієм Калениченком — двома обдарованими музикознавцями, котрі, усвідомлюючи катастрофічний стан української поп-музики, від якої одвертається молодь, відклали вбік свої дисертації, і, по суті, завдяки лишень власному ентузіязмові розкрутили маховик «Червоної рути». Ідею, яку кілька років плекав достохвальний онук славетного діда Кирило Стеценко й названі хлопці і яку дуже вчасно на шпальтах «Молоді України» висловив журналіст Іван Лепша, було миттєво підхоплено, і... крихітна кухонька на квартирі в Калениченка стала першим штабом «Червоної рути». Мало хто вірив у можливість подібного фестивалю, адже Україна — не Італія, і навіть не Латвія з Юрмалою...
Більш як півроку пішло тільки на те, щоб усі організації, які буцімто зголосилися допомогти в проведенні «Червоної рути», підписали положення про фестиваль. Особливо докучав пункт про обов'язковий україномовний статус «Червоної рути»...
Не буду втаємничувати читачів у довгі, нудні, а часом просто абсурдні організаційні клопоти. Про це треба було б писати окрему розправу. Хіба що торкнуся спонсорської проблеми. Тут спостерігалося два моменти: підхід голови правління агрофірми «Прут» народного депутата СССР Василя Михайловича Ткачука, який не приховував свого задоволення, що за таку шляхетну справу, як «Червона рута», взялися саме молоді люди. «Хлопці, головне дух, а не гроші!» — сказав цей інтеліґентний бізнесмен і... виділив на фестиваль 50 тисяч карбованців. На жаль, траплялися й інші підходи, як, наприклад, позиція голови одного з найбагатших на Прикарпатті колгоспу-мільйонера (до речі, значно багатшого за «Прут»). Виступаючи на зборах, шановний голова питання про допомогу фестивалеві поставив досить лукаво: чи виділити кошти на «Червону руту», чи на матеріяльну винагороду колгоспникам... Так, наче йому абсолютно байдуже, що душі наших дітей загрозливо деформуються чужоземними музичними навалами. Головне, аби «при фірмі». Зрозуміло, що «Рута» за такого підходу виявилась зайвою...
І тих, і тих прикладів було вдосталь. Зрештою, добрих людей ПОКИ що виявилося більше (на львівському «Кінескопі», на тернопільській «Ватрі», на Смілянському машинобудівному об'єднанні, на львівській «Іскрі», на Луцькому шовковому об'єднанні та в багатьох інших організаціях і трудових колективах).
Фестиваль, як то кажуть, був уже на носі, а ніхто із заявлених організацій не поспішав на допомогу «Червоній руті». Якби не керівники українського комсомолу на чолі із по-справжньому мужнім головою оргкомітету Юрієм Соколовим, якби не вчасна підтримка голови Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка Дмитра Павличка, а також керівників чернівецьких неформальних організацій, зокрема онука Ольги Кобилянської Олега Панчука та народного депутата СССР Леонтія Сандуляка — хтозна, чи вижила і розквітла б «Червона рута»... Вважаю, що проведення фестивалю — одна з найяскравіших акцій нашого комсомолу за останні роки. А тим, хто, мов з казкового рукава, сипле списками оргпромахів, варто б не забувати старе мудре прислів'я: «Не помиляється лише той, хто нічого не робить».
Найбезглуздішими видаються звинувачення в тому, буцімто на фестивалі була не в пошані традиційна українська мелодійність (цікаво, якими ж тоді якостями наділені хоча б пісні, яким присуджено три перші місця?)... Вже саме казенне переконання, що українська естрада може бути лише наспівною, мелодійною, а не речитативною, що вона повинна замикатися на настроях виключно лірико-сентиментального або побутового характеру — не витримує серйозної критики. «Завдяки» таким рутинним поглядам наша естрада продовжує, по суті, лишень одну стильову лінію української музичної культури, до того ж лише міської лірико-пісенну й романсову, яка склалася у 18—19 століттях, забуваючи про наш прадавній обрядовий фольклор, що має магічно-заклинальний характер — веснянки і петрівки, купальські та русальні пісні, щедрівки та колядки, ритуальні танці й хороводи, ігри, дійства, плачі, голосіння, весільні пісні... Зовсім не використовуються особливості давніх українських дум, історичних, козацьких, чумацьких та рекрутських пісень, народного гуртового співу, не кажучи вже про ті жанри, які сьогодні можна було б назвати явищами контркультури — пісні соціяльно-критичні й сатирично-політичні, еротичні й пародійні, ґротескові й іронічні, соромітницькі й застільні. Але про все це «схвильовані» критики чомусь не згадують. Мабуть, училися за скороченим курсом...
Взагалі, склалося таке враження, що єдиною, що безпомильно діяла на фестивалі, була Система Заборон (чи не з пристрасних нашіптувань її служителів і формується непривітна думка щодо «Червоної рути»?). Всі «доброчинства» тієї системи годі й перелічити. Ось лише дрібка з них.
Коней, яких було привезено на двох машинах до околиць Чернівців і на яких артисти в козацьких строях повинні були закликати людей на відкриття «Червоної рути», у місто не впустили. Чи то вони паспортів не мали, чи потрібен був якийсь верховний дозвіл — грець його знає. А коні ж не винні...
Хлопцям з Товариства Лева було доручено привезти з Чернівців бутафорні шаблі й гарматку для театралізованого відкриття. Та де там! Лишень вони ступили з поїзда на чернівецьку землю, їх одразу ж затримали, звинувативши у всіх смертних гріхах. Інцидент тривав декілька годин. Зрештою, керівник делеґації зібрав усі шаблі й гарматку та й подався назад до Львова... Екстремі-і-іст!..
Пригадується також розпач художника Ігоря Муринця. Він потрапив у справжню скруту, адже давно затверджені кольори фестивалю — білий, червоний і чорний, що символізували кольори української вишиванки, а також відповідно — мистецтво співців, естраду і рок — видалися комусь підозрілими. І ось за ситуації, коли для українського художника синій і жовтий колір вважається вершиною «безобразія», який із природніх кольорів залишається дозволеним? Кажете, зелений? Так це ж прямий натяк на Прибалтику!..
У програмі фестивалю було багато супутніх заходів. На небувалому піднесенні пройшов концерт зарубіжних українців; незвично велику аудиторію (аншлаґ у Будинку офіцерів) зібрала зустріч з молодими поетами нової хвилі; різнобарвно і святково пройшов День вулиці майстрів, на якій зібралися по-справжньому талановиті народні умільці; на високій і по-мудрому стриманій ноті прозвучав ув університетській церковці вечір пам'яті Володимира Івасюка, піднесено й урочисто відбувалося відкриття його вулиці й відкриття міської «Криниці пам'яті». А ще кожноденні диспути за участю письменників та науковців, театралізовані жеребкування... Та попри всі ці прекрасні заходи, одними з найпомітніших мені видалися чи то збори, чи то навчання... міліції. Може, це називалося якось інакше, але такого скупчення працівників правоохоронних органів досі бачити не доводилося...
Чому б то, скажімо, на закриття фестивалю (чи на змагання рок-музикантів), які відбувалися на стадіонах, не пропускати за якимись вхідними квитками тих прочан, які заради «Червоної рути» добралися до Чернівців бозна-звідки, але не змогли дістати квитків, оскільки пан Ніхто явно «заморожував» їхній розпродаж. І впустити цих людей хоч би за рахунок значного зменшення працівників правопорядку, для яких саме музичне дійство на стадіоні було справою десятою...
А хіба не прикро, що фінал закриття «Червоної рути» був, по суті, зірваний. Все той же «обережний обережник» раптом образився, і відключив мікрофони й телебачення, заглушуючи музикою з репродукторів чарівні пісні у виконанні автентичних колективів з Буковини, Поділля і Прикарпаття (до речі, в першому варіянті програми концерту-закриття, яку складали начальники від культури, не було імен жодного з переможців фестивалю, ба навіть імені володаря найвищої відзнаки...). Шкода, що телебачення не покаже останнього зворушливого акорду «Червоної рути», коли всі учасники, зібравшись біля вогнища у центрі стадіону, співали незабутню «Червону руту»...
Правду кажучи, закриття (та й відкриття) фестивалю на стадіоні «Буковина» справило якесь недобре враження. Сила-силенна представників правоохоронних органів мовби не розуміли, що люди прийшли передовсім на духовну акцію, що це навіть не футбол; що маса народу з усіх куточків України з'їхалася не задля міфічних провокацій, а для того, щоб вдихнути звуки нових пісень, які своєю нелукавістю очищали душі від бруду й лицемірства. Воістину: «хто очі не відкрив, той ніц не баче...» (браво, Віко!). Чиновники вперто не бажають відкрити очі й усвідомити закономірну істину: їм на зміну прийде саме ця молодь, яка зі свічками в руках виглядає украй беззахисною перед грубою силою. Які ж бо вони екстремісти, ці, переважно, 18-річні дівчатка й хлопці з Товариства Лева й «Вертепу», що своїми простими, але вишуканими народними строями, своїми веселими, розкутими й ґречними хороводами під час концертів створювали ту високу й святкову фестивальну атмосферу, яка не забувається. Одне-єдине їхнє вперте бажання полягає в тому, щоб з України не викорінювати Україну... Не знаю як хто, а я таки вдячний «левенятам» за їхню присутність на фестивалі.
Тож давайте повернемося до того піднесеного настрою, який панував на самій «Червоній руті», і ще раз привітаємо володарів головних і найвищої відзнак, які за допомогою українсько-канадської фірми «Кобза» — основного спонсора фестивалю — незабаром вирушать на гастролі до Америки й Канади. Думаю, що й іншим лавреатам в недалекому майбутньому «загрожує» подібне турне. Фірма «Кобза», як то кажуть, ґарантує...
А поки що — і це тепер найголовніше — треба подбати про найширші концерти лавреатів «Червоної рути» по всій Україні, про найактивнішу їхню популяризацію на радіо й телебаченні. Добре, що є кого популяризувати.
Конче хочеться, щоб і наші переможці не забували, що вони є саме першими лавреатами (а хто — дипломантами) найбільшого на Україні музичного фестивалю, і що саме на них тепер будуть орієнтуватися молоді музиканти. Сьогодні, коли рок- і поп-музика посідають в житті молодих особливе місце, кращі представники нової української музичної хвилі, яких ми побачили на «Червоній руті», можуть, як ніхто інший, прислужитися найблагороднішій і найвищій справі — справі відродження України.
Що ж, гадаю, після фестивалю у нас значно побільшало підстав для радости й надії. Здається, ми таки врятуємось у цьому світі, адже в нас народжується і така потужна, багатообіцяюча музика!
Радіймо, але не ейфоріймо...
_______________
* Цитата з пісні Віки Врадій "Ганьба"
🍁
"Червона рута-89": невідомі факти про леґендарний фестиваль. Розмова Кирила Булкіна Kyrylo Bulkin з Кирилом Стеценком Kyrylo Stetsenko.
https://www.youtube.com/watch?v=LLxDXB7iOvA
🍁
Aleksander Veremchuk
ПЕРША ЧЕРВОНА
Весною 1989-го на кухні 8-го поверху 8-го гуртожитку Київського університету сидів я з гітарою і співав своїх російськомовних пісень.
На кухні 8-го гуртожитку життя текло плинно. Хтось смажив картоплю. Хтось торохтів каструлями й тарілками. Хтось просто курив. Бо на балконах весною було ще холодно, а окрім того на всі ці заборони наш студент не зважав.
Той, що курив, старшокурсник, слухав мої пісні аж надто уважно, а потім запитав:
- Слухай, це ж твої пісні? Такі класні! А ти звідки?
- З Хмельницької області.
- А я з Тернопільської. Ти ж говориш українською, а чому російською пишеш?
- ?.. Ну, не знаю. Якось... Так... Здається так краще виходить.
- Дарма! Дай гітару. Ось послухай моїх.
І Сухий, а по ньому завжди було видно, що він таки Сухий 🙂, почав співати. З того першого разу я назавжди запам'ятав "Вовки в лісі", "Надворі дощ" - перший варіант з рядками "від пляшки пива п'яний Жора Жук", "Спи маленький козачок", "Солдати Залізного Фелікса", "Прощай Львівський Ринок, Монастир Кармеліток" і ще якусь купу пісень.
Сказати по-правді, для мене це був культурний шок. Не те щоб я здивувався художній майстерності, але почути українською таку авторську навалу вживу, без підготовки, тут, на кухні 8-го поверху 8-го гуртожитку !.. І це назавжди залишилося одним із найкращих моментів у моєму житті.
- От бачиш. Це мої пісні. А ти чув "Не журись"? А "Їхали чумаки"?
І Сухий приволік звідкись касету, хтось - магнітофон, і ми ще до середночі слухали хрипкі і неякісні записи. Ці записи здавалися звуками ангельських хорів.
Десь за кілька тижнів, чи пару місяців, ми зустрілися знову і я гордо сказав Сухому, що вже пишу українською і таки йому щось наспівав. Здається оце:
"Дощ заплющив заплакані очі - Київ. Літо.
І в промоклому одязі міста зникла Весна.
В переходах мольберти. За карбованці квіти.
Кияни, киянки, гості та їхня рідня.
Коханці, п'яниці, митці,
Студенти і динамівці,
Щербицького вказівний перст,
Папери міністерств..."
- Ну от. В тебе щось є веселеньке. в мене такого нема. Підеш з нами поспівати?
Яка то тоді була неймовірна громада незвичайних, шалено пристрасних, молодих, амбітних і дивовижних людей. Їх тепер розкидало по різні боки барикад і навіть кордонів. Багатьох вже й нема. А у 1989-му таке майбутнє здавалося неможливим, у всіх були одні спільні вороги - влада, що проти незалежної України; комуністи, що проти демократії; байдужість і невігластво громадян - що проти здорового глузду. І до перемоги здавалося ген-ген, як далеко.
- Підеш з нами поспівати?
Поспівати - наче повоювати. 🙂 Аж не віриться.
Осінь. Вже вигадана назва гурту - "Рутенія". Єрофєєв, Сухий, Таня Талащенко, Сеньків, Моторний виграли Київський відбірковий тур на першу "Червону Руту". Але грошей на поїздку в Чернівці у студентів нема. Зате збирається велика допоміжна гоп-компанія - конферансьє Петро Шеревера, джерело струму 🙂 Ульян, ще кільканадцять фанатів, серед них і я - автор сатиричних реприз.
- Їдемо у Львів. Там співаємо на вулиці. Там - можна. Заробляємо грошей на фестиваль. Підбираємо ще знайомих. Їдемо на Чернівці. - І стратегічний план запрацював.
Львів осені 1989-го здавався після Києва свіжим ковтком чорної ранкової запашної свіжозмеленої кави. Заходиш у кав'ярню поблизу вокзалу, а там великими літерами ЧОРНА КАВА. Кава?! Не кофе, як у Києві, а кава! А вулиці, а слухачі.
- Хлопці, ви звідки? З Києва? Невже там хтось співає таких пісень? Отже не все так зле! На "Червону Руту"?
- Студенти з Києва їдуть на Червону Руту! З своїми, нашими українськими піснями! Допоможемо? Аякже!
На вулицях Чернівців лунала "Червона Рута"... Мєнти обшукували й виривали з рук жовто-блакитні прапори...
Хрипіли мікрофони... А на виступі Рутенії хтось, а може й просто випадок, вимкнув електрику взагалі.
Співали без апаратури у вечірньому присмерку. "На Янівськім цвинтарі, на стрілецьких могилах..." Якраз тоді фанати запалили свічки. В журі піднявся Яремчук і мені здалося, що він навіть не чує, як фальшивить Сухий... Все було без жодного фальшу.
Олександр Веремчук: "Рутенія" на Першій Червоній. Зліва праворуч на передньому плані : невідомий, Дмитро Сеньків (у свитері), Костя Єрофєєв (в костюмі), Олександр Моторний (з гітарою), Таня Талащенко, Анатолій Сухий (з гітарою), невідомі. На задньому плані між Танею і Толіком - Михайло Свистович. За Сухим (обличчя не видно, у вареній куртці) розпізнав себе.) Інших не впізнав.
🍁
З пісень, співаних лавреатами "Червоної Рути - 89":
Анатолій Сухий
ВОВКИ В ЛІСІ
Вовки в лісі, вовки в лісі
Чатують в долині,
Вовки в лісі, вовки в лісі
Чекають години,
Їх стріляли з вертольотів,
Ставили капкани, -
Заривалися у нори
Кляті вовцюгани...
Вовки в лісі, вовки в лісі -
Жиє вовча мати,
Не змогли її убити -
Ростуть вовченята.
Ти не посадиш їх на цеп,
Ти не примусиш їх лизати п'яти,
Ти не примусиш їх
Свій сон охороняти.
Вовки в лісі, вовки в лісі -
Бійся, чоловіче,
Повсідали біля ватри -
Радять вовче віче.
Ватр наклали сі вівчари,
Що біля кошари,
Вчора були вовчі дружби,
Нині вже - на службі.
Вовки в лісі, вовки в лісі -
Бійся, чоловіче,
Повсідали біля ватри -
Чинять своє віче.
І від вовчої трембіти
Затремтять Карпати
На густих ялинах снігу
В роках сорок п'ятих!
Вовки в лісі, вовки в лісі -
Жиє вовча мати,
Не змогли її убити -
Ростуть вовченята.
Ти не посадиш нас на цеп,
Ти не примусиш нас лизати п'яти,
Ти не примусиш нас |
Свій сон охороняти.
|
Стережися, чоловічку,
Не ходи в ліс по гриби,
Стережися, чоловічку, -
В лісі вільні вовки.
.
🍁
Aleksander Veremchuk
ПАНЕ ПОЛКОВНИКУ
Я прокидаюся німий,
А ніч глуха, хоч вовком вий.
Пульсує по ікони тлі свинець багряний.
І тільки морок степовий
Карбує інеєм на склі
Портрет Світлани.
Бродить по степу розхристаний вітер.
Пестить вустами стяг над полком.
Пане полковнику, вимерзли квіти.
Джуру забито, смерть над Дніпром.
Вітер по степу пісню співає
Про Україну кольору мли.
Пане полковнику, вальс вже лунає.
Скрипка зітхає, плаче – де Ви?
Пане полковнику, сніг сипле в очі,
Сад у маєтку зрубано вщент.
Вибито вікна... Губи дівочі...
Чобіт великий... Портрет – на паркет.
Відлиго, сльози тихо лий,
Могильний дух сьогодні злий.
Гармати б’ють зимовий грім,
Тополі п’ють кудлатий дим.
Полковнику, в історію
Напишуть: "Ти загинув.
Життя – за Директорію.
А серце – за Вкраїну".
Ти не прокинешся живий.
А ніч глуха, хоч вовком вий
Пульсує по ікони тлі свинець багряний,
І тільки морок степовий
Карбує інеєм на склі
Портрет Світлани.
.
🍁
Прекрасні ностальґійні знимки тут:
Галина Терещук. Пісенний вибух 1989 року. Фестиваль «Червона рута» наблизив Незалежність України
https://chas.cv.ua/autor/61083-%D0%BF%D1%96%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%B2%D0%B8%D0%B1%D1%83%D1%85-1989-%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83-%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B2.html
